Дорожня карта деколонізації  РФ

 

Деколонізація Північної Євразії

  Міф московської пропаганди: Росія – моноетнічна держава. Тому, крах московського імперіалізму обернеться всесвітнім катаклізмом. Реальність: Росія – імперія, деколонізація котрої посприяє сталому миру в світі.

Ознаки колоніальної імперії

  Якщо внаслідок військової окупації загарбаний край втратив спроможність контролювати власні ресурси, населення зазнало утисків та асиміляції з боку окупаційної адміністрації, що розглядає поневолену територію виключно в якості сировинного ресурсу імперії, то його можна вважати колонією імперської метрополії. Навіть побіжний огляд становища більшості територій сучасної РФ, дозволяє стверджувати, що всі вони, за винятком «исконно-посконной» Московії, перебувають у стані колоніального визиску.
  Народи Північного Кавказу московство долучило до імперії внаслідок окупації, після довготривалих колоніальних воєн, які не завершилися дотепер. Аби втримати у покорі вайнахів, дагестанців, адигів та інші вільні народи Північного Кавказу, Москва вдалася до режиму винищувальної війни проти кавказців, жорсткої окупації, масових депортацій та геноциду. Попри люті звірства московських окупантів боротьба за визволення Кавказу триває, бо, як сказав Великий Кобзар:
«І неситий не виоре
На дні моря поле.
Не скує душі живої
І слова живого.
Не понесе слави бога,
Великого бога».
  Так само й народи Ідель-Уралу, Московія загарбала внаслідок окупації та знищення державності поневолених народів. Після розпаду зловісного СССР, рашистський режим хронічного алкоголіка Єльцина, що узурпував владу шляхом державного перевороту восени 1993 року, замість обіцяного «суверенітету» влаштував Татарстану, Ерзяно-Мокшанії, Башкортостану, Чувашії, Марій Ел та Удмуртії нову хвилю економічного визиску та московської мовно-культурної асиміляції.
  Поневолені у XVII – XIX століттях народи Сибіру та Далекого Сходу метрополія наче законсервувала в часі. Імперський центр висотував з поневоленого населення тих країв усі соки, насамперед сировинні ресурси, але завжди залишала їх животіти на межі злиденного існування. І досі на теренах Саха, Чукотки, Тиви, Даурії чи Бурятії наявність сучасної інфраструктури становить радше виняток, аніж правило. Регіони управляються засланцями з метрополії чи уповноваженим манкуртами з місцевих покидьків, на кшталт московських запроданців з клана Шойгу, котрі не здатні запропонувати корінному населенню нічого, крім злиднів, викачування сировинних ресурсів та депопуляції.

Пам'ятник Кабарчи (тувинським чабанам). Кизил, Тива.

  Землі арктичної Півночі перебувають не в кращому стані. Імперська метрополія висотує нафту та газ з Ямалу, країни ненців та земель хантів і мансі. На додачу до пропаганди в ліпшому дусі познерів та шапіро-соловйових, тамтешнє корінне населення отримало руйнування традиційно життєвого ладу, з компенсаціями у вигляді мізерних пенсій та умовляннями «еще немножко потерпеть, лет этак 300 – 400».
  Взірцем імперіалістичної експансії московства слід вважати окупацію Східної Пруссії. Загарбники повністю депортували поневолене населення, щоби заселити окуповані землі «жителями исконно-посконных болот». Наразі Кенігсберг та прилеглі землі не мають спільного кордону з РФ, і слугують військовим форпостом агресивного московського імперіалізму проти країн Європи. Що й казати: невеличка втіха для батьківщини Іммануїла Канта та Ернста Теодора Амадея Гофмана.
  Отже, яку б дичину не розповідали москвофіли штибу Ф. Рузвельта чи Д. Трампа, Московія була, є і залишається класичною імперією з поневоленими колоніями, а не добровільною «федерацією» різних народів. Бо Чечню з Хакасією, чи Кенігсберг з Балкарією, поєднує виключно силовий примус імперського центру. Нічого кращого Москва запропонувати не здатна.

Москва – імперіалістичний захребетник

  Тільки завдяки злочинній колоніальній війні проти Чеченської республіки Ічкерія Кремлю вдалося й надалі визискувати всі поневолені колонії. Бо хронічний алкоголік Єльцин знехтував незалежністю Чечні, яку Ічкерія проголосила ще до офіційного утворення імперського монстра РФ, і розпочав неспровоковану агресію проти незалежної держави чеченської нації.

Казань - столиця Татарстану

  Терор проти вільних кавказців призупинив звільнення Татарстану з під московської кормиги. Економічно самодостатня країна, з низьким рівнем міжетнічних суперечностей, ще в часи СССР взяла курс на здобуття незалежності. Єльциноїдам та чекістам вдалося загальмувати визвольний рух Татарстану, але лише на нетривалий час. За слушної нагоди країна знов проведе відповідні референдуми, налагодить гарні взаємини з сусідами та отримає міжнародне визнання права на незалежне державне існування.

Пам'ятник Салавату Юлаєву. Уфа, Башкортостан.

  Висока активність башкир також можна вважати запорукою здобуття незалежності Башкортостану, щойно для цього надійде слушна мить. Поза сумнівом, тамтешні татари найдуть спільну мову з башкирами, і дадуть раду тамтешнім «русским». З економічної точки зору, Башкортостан має всі необхідні важелі для розбудови власної держави, особливо, якщо вдасться до співпраці з іншими тюркськими народами та країнами ісламської Умми.
  Інша тюркська країна, що має величезний економічний потенціал перетворитися на незалежну успішну державу – Саха (Якутія). Величезна територія насичена корисними копалинами, з невеличким населенням, просто заслуговує на долю «Саудівської Аравії» Півночі. Зрозуміло, що порівняно нечисельна нація саха самотужки не здатна скинути московське ярмо. Але щойно Україна достатньо виснажить лапотних імперіалістів, тамтешнє населення швидко відчує поклик до волі, уособлений героїчними постатями Тигина Дархана, Михайла Артем’єва та Павла Ксенофонтова.
  Стосовно всіх народів Північного Кавказу можна впевнено стверджувати, що московству так і не вдалося їх остаточно упокорити. Український опір московській експансії настільки виснажив лапотний шовінізм, що вже перша значна сутичка з котримось із кавказьких народів, продемонструє, що в кремлівської крихітки Цахес нащадки козаків та опришків вискубли чарівне імперіалістичне волосся.
  Деколонізація РФ така ж історична неминучість, як і крах диктатури московського комунізму. Волю здобудуть усі поневоленні Москвою народи, котрі виявлять здатність прикласти до цього відповідні зусилля. Деякі проблеми можуть виникнути хіба що для колоній, в яких імперській метрополії вдалося докорінним чином змінити етнічний склад населення, як у Східній Пруссії (Кенігсбергу) чи Інгерманландії. Але й там рухи регіоналістів можуть числити на успіх.
  Ідеї деколонізації останньої імперії й досі наштовхуються на стереотипи, створені імперіалістичною пропагандою, як у поневоленого імперією населення, так і в країнах Заходу. Для розвіювання їх побоювань слід використовувати правило вікон Овертона. Тобто, невтомно переконувати опонентів у слушності ідей свободи та необхідності викорінення колоніалізму та імперіалізму.

Дорожня карта деколонізації РФ

  I. На першому етапі слід просто поширювати думку, що деколонізація РФ не тільки можлива, але й необхідна. Тобто, наполегливо пояснювати на всіх доступних публічних майданчиках, що йдеться не про розпад РФ, а виключно про деколонізацію агресивної імперії, завдяки котрій колонії опиняться не в ситуації хаосу та тотальної війни всіх проти всіх, а отримають право на самовизначення. Політкоректна виваженість вербальних формулювань важлива на всіх ступенях процесу. Бо влучність та доречність висловлювання обумовлює його ефективність.
  На заваді правді національно-визвольної боротьби обов’язково постануть побрехеньки імперської агентури та корисних для Кремля ідіотів. Як приклад, наведу власний досвід. У 2017 – 2018 роках, у якості реакції на тексти цього блогу про визвольну боротьбу поневолених Москвою народів, дехто, з начебто українців, закидав автору докір в сепаратизмі. Мовляв, усі донеччани страждають на цю проблему, тільки одні спрямовують її на захист «народу Донбасу», а такі як я – на підтримку «сепаратизму» козаків, калмиків чи бурят. Дивно, що критиканам навіть не спадало на думку, що жодного «народу Донбасу» не існує, натомість як наявність коряцької чи козацької нації – об’єктивна реальність. Утім, залишимо недолугим право на пришелепкуватість, а «нам – своє робить».

Приблизні кордони майбутньої Московії

  Окремо слід відзначати, що балачки різних «ліберальних імперіалістів», про необхідність референдумів, для визначення подальшої долі поневолених Москвою народів – не більше, ніж чергова пастка лапотного імперіалізму. Для обґрунтування подібних вимог, «хорошим имперцам» слід навести документальні підтвердження фактів: згідно якого «референдуму» опинилися під московською кормигою, скажімо, Телеутське чи Бухарське ханства, чи якась інша поневолена московством держава.

  У разі відсутності подібних аргументів, усім «хорошим русским» і адептам вірувань на кшталт «Крым не бутерброд», слід усвідомити, що вони ніхто і звати їх ніяк. Бо в реальному житті вони представляють лише себе та хіба що віджилі ідеї московського імперіалізму, сформульовані їх кураторами з ЧК-ФСБ.
  II. Наступний етап передбачає обговорення проблем деколонізації на державному рівні. Чи долучиться до обговорення сама імперія – випадок бажаний, але не обов’язковий. Важливо, щоб проблему почали обговорювати уряди України та країн ЄС. Бо саме ми та Європа визначаємо мету теперішньої війни.

  На жаль, допоки наша влада розповідає про вибори та референдуми під час військового стану, від наявних можновладців годі сподіватися на щось позитивне. Бо в них «немає часу (точніше кебети) думати стратегічно». Більше того, вони навіть не спроміглися вивчити Конституцію України, про що свідчить не тільки ціла низка їх заяв, але окремі дії та деякі правові акти.
  Тому, ідею деколонізації РФ на владні Олімпи Євросоюзу мусить просувати громадянське суспільство України. Судячи з усього, європейські еліти здатні слухати і почути відповідні аргументи, які ґрунтуються на міжнародному праві, передбачають захист прав людини та національних меншин, та враховують оцінку ризиків для європейської безпеки. На цьому етапі важливо залучати фахові експертні та академічні кола Європи до діалогу з представниками громадських та політичних організацій регіонів (колоній) РФ.
  Через державний терор режиму чекізму лишається незрозумілим рівень суспільної підтримки національно-визвольних рухів у відповідних регіонах РФ. Утім, можна впевнено стверджувати, що на регіональному рівні вони, щонайменше, не поступаються впливу «хороших русских» навальнят, чубайсят та інших швондеровичів-гельманів-шульманів.
  III. На третьому етапі регіони мають перебрати всі головні важелі державного впливу на себе. Формально може не йтися про вимогу незалежності, але адміністрація колонії фактично перебирає на себе всю повноту управління краєм. Регіони самотужки, без контролю та вказівок метрополії, налагоджують контакти для економічної співпраці, формують міжнародне співробітництво. Україна та країни ЄС можуть власним посередництвом пришвидшити процеси набуття фактичної міжнародної суб’єктності колишніми московськими колоніями.
  Багатьом країнам Європи варто пригадати часи власної колоніальної неволі, аби уникнути відчуття шовіністичної зарозумілості. Головне завдання країн європейської демократії – налагодити міжнародну взаємодію колишніх колоній Росії, поза зоною контролю імперіалістичної Москви. Етап дуже важливий, бо економічна самостійність регіонів створює надійні підвалини державної незалежності.
  IV. Після створення економічної основи колишні колонії отримують шанс на створення власних незалежних держав. На цьому етапі дуже важливо дотримуватися принципу легітимності. Акт проголошення незалежності має відбуватися без насильства та зовнішнього тиску, за чіткими прозорими правилами, підтриманими прогресивною міжнародною спільнотою. Хоча конкретику визначать прийдешні політичні реалії, але готувати необхідні проекти правових актів національно-визвольним рухам потрібно вже зараз.
  Досвід та підтримка усіх країн, які вийшли з під московської кормиги до 1992 року, здатні суттєво допомогти країнам, котрі відновлюють власну державність. Важливо пам’ятати усім, що у визвольній боротьбі немає «старших» та «молодших» «братів». Існує лише спільність інтересів вільних людей та народів.
  V. Кінцевою фазою деколонізації можна вважати правове розв’язання усіх міждержавних суперечностей: кордонів, боргів, власності, демілітаризації, питання безпеки тощо. На цьому етапі Україна та дружні країни ЄС, заради сталого миру в Європі та світі, мають подбати про залучення новопосталих країн до міжнародних організацій.
  Важливо пам’ятати: тільки неможливість відновлення московської імперії, забезпечує сталий мир у Європі. Бо наразі виключно Московія становить справжню військову загрозу цій частині світу. Китай не збирається битися з Європою. США воювати проти Європейського Союзу не будуть, оскільки воліють здійснити плани Make America Great Again виключно руками Москви. Сама ж Москва нічого не варта без загарбаних нею колоній. Отже, її деколонізація – питання не тільки української, а й світової безпеки.

Підсумуємо

  Деколонізація – складний, розтягнений у часі процес переходу від імперського авторитаризму до утворення незалежних держав поневолених колись Москвою народів. Внаслідок чого постане не хаос війни усіх проти усіх, а впорядкований демонтаж агресивного московського імперіалізму, задля мирного існування більшої частини Євразійського континенту.

Трагічна доля поневолених Москвою народів Північної Євразії

  Це поетапний, керований демонтаж структури, що загрожує світовій безпеці, яка системно, раз у раз, продукує війни, насильства та військові злочини. Альтернатива деколонізації – перманентні локальні та повномасштабні війни в Європі та світі, своєрідна «стабільність по-московськи». Деколонізація РФ – не витвір хворої уяви, на кшталт марксизму, а реальний план керованого процесу, реалізація котрого здатна вивести Європу та світ на новий і кращий рівень міжнародної безпеки.
  Головні аргументи проти деколонізації розглядалися раніше. Нові спростування демагогії прихильників московського імперіалізму плануються в наступних публікаціях.

Сайт містить унікальні тексти, кожен з яких уперше був оприлюднений саме тут. Бажаєте читати нові статті першим? Натисніть на дзвоник розташований в правому нижньому кутку монітора!