«Русская община» як симптом занепаду імперії
 |
| "Русская община" |
«Це ж було вже!»
Чорносотенний рух виник після революційних подій 1905 року, як реакція на потребу модернізації Російської імперії, і мав на меті збереження самодержавства, православ’я та московської імперіалістичної народності, за сприяння тогочасного владного режиму. Оскільки замість необхідної модернізації суспільства чорносотенці спроміглися запропонувати лише відтворення минулої малоефективної владної моделі окупації поневолених Москвою народів, їх рух, разом із самодержавством, стрімко посів належне місце на смітнику історії.«Русская община» виникла під час чергової кризи московської імперії, коли чекізм зав’яз у війні проти української нації, котру московство не здатне перемогти, попри режим найбільшого сприяння з боку олігархії США. Як і «чорні сотні», «русские общины» видають себе за рух, породжений «народной гущей» московства. Хоча насправді та «гуща» – не більше ніж химерне випорожнення кремлівського режиму.
Обидва санкціоновані владним режимом рухи сповідують ідею рашизму, як найвищу цінність. Чорносотенців і членів «русской общины» об’єднує повне нерозуміння того, що нація це не «община» носіїв імперської ідентичності, а етнічна спільнота вільних громадян.
І тому несуттєво, що обидва прорежимні рухи розбіглися у відмінностях самодержавства та чекістського авторитаризму, тлумаченні православного експансіонізму чи барвах ксенофобії. Їх об’єднує ненависть до цінностей європейської цивілізації: прав людини та ідей Свободи. Бо обидва рухи живлять подібні соціальні елементи: люмпени, держслужбовці, московське православне духівництво та опричники. Тобто всі особи, які бояться демократичних змін і потребують простих рішень, на кшталт примітивних думок у макітрах Путіна чи Герасимова.
 |
| Одеські чорносотенці святкують "Маніфест 17 жовтня". 1905 р. |
Обидва шовіністичні рухи об’єднує бажання відтермінувати крах московського імперіалізму. Утім, чорним сотням вдалося лише пришвидшити його занепад. Доробок «русской общины» виявиться чимось подібним. Бо її ідеологія – лише мінімально пристосований до потреб сучасного світу світогляд «чорної сотні». Подібні структури становлять загрозу насамперед для влади, котра їх створила, оскільки суперечать довготривалій перспективі існування навіть найбільш людожерських імперіалістичних режимів.
Коли організації «народних» погромників починають заміщувати владу – стартує курс на руйнацію держави. Бо за мовчазним визнанням у всьому світі, лише держава має виключне право здійснювати насильство на підлеглим населенням. Структура, яка заявляє право на насильство виходячи з «революційної» чи якоїсь іншої доцільності, просто руйнує легітимність владного режиму, оскільки жодна держава не здатна тривалий час існувати в умовах двовладдя.
Логіка радикальних шовіністичних рухів унеможливлює їх стабілізацію. Вони перебувають у постійному пошуку ворогів, бо без ескалації піддається сумніву сенс їх подальшого існування. Якщо режим не здатен виявити нових «ворогів» та «зраду» він демонструє або ознаки того, що він зробив свою справу і мусить йти геть, або власну нікчемність і безпорадність перед новими загрозами.
У мить мобілізації суспільства для протидії загрозам зовнішніх та внутрішніх ворогів посилюється розбіжність між владним режимом та породженим ним шовіністичними рухами. Режим прагне чіткої лояльності, контрольованості ситуації, та ієрархії, в котрій панує лише він. Натомість «рухи знизу» породжують революційну стихію, коли людей мобілізують на службу ідеям, а не конкретним особам. За цих умов лишається невідомим, куди спрямує зусилля революційним порив народних мас: за чи проти владного режиму.
Якщо режим проґавить мить опанувати ентузіазмом мас, він ще може сподіватися використовувати його у власних потребах певний час, з примарною надією колись стабілізувати революційну стихію в безпечний для себе спосіб. Прийде час, коли режим та ініційований ним рух з’ясують, кого з них вважати справжнім народним речником.
Історичний досвід свідчить: жодна з подібних суперечок не розв’язується на користь минулих диктатур, якщо вони втратять слушну нагоду зачищення радикальної стихії. Радикалізм постає в час занепаду авторитарних режимів, і його подальше існування перетворюється на загрозу панівній владі: якщо сила породжує право, то слабкість означає беззастережну провину.
Алгоритми дій шовіністичних рухів цілком прогнозовані, і їх доля визначається діями чи бездіяльністю влади. Бездіяльність царату посприяла тому, що чорна сотня прискорила загибель московського самодержавства, а ось Мао Цзедун чи Гітлер спроміглися вчасно нейтралізувати, відповідно, хунвейбінів чи штурмовиків, і тим самим відтермінували крах власних тоталітарних режимів.
II.Легітимація. Логіка подій змушує режим вихваляти екстремістів. Загал сприймає їх у якості героїв, а критики піддаються репресіям. Створюються своєрідний моральний мандат і сприятливий ґрунт, аби погромники перейнялися вірою, що їх насильство рятує державу, аби «свет истины воссиял». Погроми з осоружного чину перетворюються на чесноту.
III. Інституалізація. На наступному ступені розвитку радикали формують паралельні силові структури з власною ієрархією та джерелами фінансування. Вони протиставляють владній вертикалі волю народу, наявним законам свої уявлення про справедливість, уособлені у власній системі судочинства.
Якщо режим знехтує наявними симптомами, то він втрачає монополію на здійснення насильства. Тобто, розпочнеться процес делегітимізації влади.
IV. Радикалізація. Режим та породжені ним «народні ініціативи» знешкоджують відкритих супротивників системи, і задіяна ними машинерія репресій починає діяти в автономному режимі. Розпочинається «зачистка» за євангельським принципом: «той, хто не з нами, той, проти нас» (Лука 11:23). Ініційований режимом рух перетворюється із супротивника опозиційних сил на паралельну державну владу. Що неминуче провокує протистояння з владним режимом.
V. Конфронтація. Розпочинається змагання за право уособлювати «народ» між рухом, що постав з народної гущі, та владним режимом. Радикали намагаються узурпувати владу шляхом привласнення державної чи патріотичної символіки, проведення масових заходів на власну підтримку та спроб здійснення судочинства іменем «народу». Режим постає перед дилемою: поставити під сумнів легітимність і придушити ворохобників, з ризиком спровокувати повстання, або робити вигляд, що нічого не відбувається, і потроху втрачати владу.
VI. Ліквідація, або колапс. Якщо режим наважується на ліквідацію радикальнішого конкурента, наслідки виявляються для нього дуже важкими та компрометуючими. У подібній ситуації сталінізм ліквідував радикальну загрозу – обрав шлях репресій проти надто ідейних адептів марксизму-ленінізму. Ортодоксальні комуністичні історики назвали ті часи добою «Великого терору 1937-го року» та «культом личности Сталина».
Але бездіяльність ще гірша, бо розмивається легітимність режиму, що спричиняє боротьбу за владу. Починається війна усіх проти всіх. Наочною ілюстрацією подібних подій можна вважати долю Тимчасового уряду Лютневої московської революції 1917 року. Уряд не зміг стримати анархістів та комуністів, які поквапилися занурити імперію в громадянську війну та масштабну різанину. За таких умов усі переваги отримує найбільш зухвалий та неперебірливий у засобах претендент на владу.
VII. «Новий порядок». Владу опановують сили, які не цураються вдаватися до відвертого насильства. Понад те, вони потурають йому, як «революційній творчості народних мас». Зміни стають незворотними. Окупаційна модель влади набуває сталих форм, задля стабільності котрих новий режим викорінює надто радикальних своїх прихильників.
Дивним чином, багато панівних режимів ґавлять нагоду зупинити плин подій ще до того, як вони наблизяться до точки неповернення. Так згаяли владу московське самодержавство, Тимчасовий уряд та сучасна московська опозиція Путіну. Утім, повернімося до «русских общин», щоби зрозуміти, на якому ступеню взаємодії з режимом чекістського путінізму вони перебувають.
Це важлива ознака, котра часто опиняється поза суспільною увагою. Режим починає боротися з наративами, коли усвідомлює, що низовий рух намагається обернути на свою користь ідеологічні основи режиму. Якщо режим проґавить цю мить, невдовзі виявиться, що йому вже «запізно пити боржомі, коли нирки відмовили» – радикали починають перехоплювати владу. Один за одним режим втрачає прихильників, які переходять на бік переможців, котрі у фіналі повністю нейтралізують попередників.
Якщо влада вчасно перехопила ініціативу, на наступному ступеню протистояння режим прагне приручити «хижака» – вимагає від «народної ініціативи» пройти повний шлях формалізації: реєстрації організації та її статуту, зобов’язання надавати різну звітність, брати участь у державних програмах тощо.
Наступний крок – перекриття ресурсів. Закриваються джерела недержавного фінансування, викриваються злочини чи зловживання спонсорів. Харизматичні провідники радикалів утилізуються. Конкретика обумовлена виключно наявними обставинами: ДТП, побутові сварки, кримінальні справи чи дискредитація. Як приклад утилізації надто радикальних елементів можна пригадати вбивство путінським режимом 4 грудня 2025 року Стаса Орлова – засновника і командира рашистської бригади «Еспаньйола», або оголошення «іноагентами» діячів на кшталт Мунтян, чи зачистку провідників ЛНР-ДНР у 2014 та 2015 роках.
Режим дозволяє провладним ЗМІ критику неформальних радикальних рухів. Поступово відкривається завіса «зловживань довірою влади», що формує суспільну думку на потребу остаточно «задавити гадину!». Лише після інформаційної підготовки починається придушення «байстрюків» режиму: арешти за незаконне зберігання чогось, фінансові зловживання чи екстремізм.
У сухому підсумку: режим вихваляє радикалів лише доти, доки їх використовує. Критика означає владну пересторогу, за котрою відбувається «боротьба з перегинами на місцях», тобто репресії проти занадто активних радикальних супутників режиму.
Наприкінці 2022 року провладні ЗМІ заходилися вихваляти провідників новоспечених «ініціатив знизу», і тишком-нишком фінансувати їх через довірених осіб. Критики нових друзів режиму прирівнювалася до державної зради, бо Кремль наказав забезпечити їм режим найбільшого сприяння.
Увесь 2023 рік режим займався прирученням рухів імперіалістичного радикалізму через їх інституалізацію у вигляді офіційної реєстрації чи нав’язування ідеологічно вивірених кураторів. Радикальні утворення отримали змогу заступати владну опричнину у випадках, коли державне втручання не передбачалося наявними нормативними актами.
Наступного року z-воєнкори та провладні журналісти утвердили себе в якості речників ідей перемоги імперії та рашизму. Потроху вони переймали на себе функції носіїв «посконной правды», з позицій котрої велася критика неефективності дій окремих представників владної вертикалі чекізму.
Потроху «глас народа» почав відчувати себе незалежним авторитетним джерелом інформації, оскільки посилався на потреби «фронту» «перемоги» та загальні принципи рашизму. Відбувся відсів усіх недостатньо рішучих та надто поміркованих. Шовіністичні радикали здійснюють випробувальні атаки на регіональну владу, яка чимось не догодила «задачам СВО». Рівень критики постійно підвищується, що означає репетицію атаки режиму на найвищому рівні. Поки що критика найвищого керівництва здійснюються без зазначення конкретних винуватців і обмежується розпливчатими формулюваннями.
Саме висловлювання на кшталт «безглузді втрати», «економічний занепад» чи «нехтування цілями СВО» засвідчують радикалізацію інспірованого Кремлем та Луб’янкою «народного» руху zетників та «русских общин». При аналізі ситуації важливо розрізняти критику кремлівської влади рашистами та супротивниками режиму. Хоча вони працюють на одну мету повалення владного режиму, але прагнуть зовсім інших наслідків: шовіністи сподіваються на радикалізацію імперіалістичних настроїв, а представники визвольних рухів – на знешкодження чи пом’якшення режиму.
Кремлівський режим може особливо не перейматися допоки його опоненти лише критикують окремих представників влади, тобто доки слова не обертаються на прямий вплив активістів на чиновників. На цьому ступені радикальні організації ще вдається контролювати, що ми й спостерігаємо в теперішньому часі. Бо провідники радикальних рухів поки що надають перевагу наявним пільгам від панівного режиму перед примарними перспективами майбутнього опанування владою.
Коли вони наважаться перейти від слів до рішучих справ, стартує незворотній процес конфлікту з владою. Ті, хто пригальмує на півдорозі, швидко потраплять на концерт до Кобзона. Як це сталося з «Лисим Женькою» (Пригожиним), який збурив найманців «Вагнера» на заколот, але хутко злякався власної сміливості та поквапився померти наглою смертю.
Той, хто матиме сміливість та ресурси повстати проти режиму кремлівських карликів, згідно московського принципу «али грудь в крестах, али голова в кустах», отримає можливість або опанувати всю повноту влади, або загинути. В залежності від наявних ресурсів спроба перехоплення влади може відбуватися або як поступове опанування меж дозволеного: від фізичного тиску на чиновників, з метою встановлення контролю над державними установами, або у вигляді державного заколоту, який стрімко повалить режим чекізму.
Сценарій майбутніх подій на РФ визначить перебіг війни з Україною. Якщо чекістам за допомогою режиму США вдасться примусити владу Україну до якогось варіанту капітуляції – кремлівський режим отримує шанс на подальше існування, з інкорпорацією радикальних імперіалістичних рухів в державні структури. Система законсервується на порівняно нетривалий час за рахунок визиску та геноциду поневоленої України.
Утім, вливання нового рашистського вина в старі імперіалістичні міхи позбавлене історичної перспективи. Бо імперії – нестійкі химери, за визначенням позбавлені стабільності. Хистка рівновага триватиме до першої значної кризи, якій вже не зможе зарадити запопадлива олігархія США. Жодні витребеньки в дусі «котлети по-київськи», будапештського меморандуму чи мирного плану з файлів Епштейна не врятують агресивну імперію. Вірогідно, її порівняно нетривале існування виявиться вельми жорстоким і кривавим, в дусі людожерських комуністичних режимів Сталіна, Мао чи Пол Пота.
Інший варіант більш обнадійливий для України та українців. Унаслідок продовження тривалої війни на виснаження зростає вірогідність силової ліквідації чекізму чи то більш радикальними елементами, чи в наслідок знищення імперії Україною за сприяння національно-визвольних рухів. Якщо владу на Москві перехоплять імперіалісти радикальніші за Путіна, дестабілізація метрополії також посилить відцентрові тенденції регіонів, що спричинить остаточну деколонізацію імперії.
У будь якому випадку, тривала війна з Україною знищить ресурси необхідні для збереження імперії. Бо РФ не має такої підтримки, яку надає нашій державі Європейський Союз, і стабільність імперської химери значно поступається стабільності мононаціональної України.
Наразі режим США примушує Україну до капітуляції, аби зберегти московську імперію. У разі нашої поразки Москва нищитиме Україну, зв’язану по руках і ногах облудними домовленостями. США подбають про це, в найкращих традиціях режимів бушів, клінтонів, обам, байденів і трампів.
Лише за умов продовження спротиву наша нація і держава отримують шанс на подальше існування. Попри всі байки рашистів та корисних для них ідіотів, що носити ошийник раба легше, ніж обладунки воїна.
Фатальний радикалізм
Історія людства знає чимало прикладів, коли авторитарні та тоталітарні режими створювали структури для виконання «брудної роботи». І завжди це відбувалося за принципом: «Мавр зробив свою справу, мавр може йти». Бо режим, котрий бажає утримати владу, мусить запобігти миті, коли створені ним «громадські» рухи відчують, що саме вони, а не державна влада, отримали право визначати «врагов народа».Коли організації «народних» погромників починають заміщувати владу – стартує курс на руйнацію держави. Бо за мовчазним визнанням у всьому світі, лише держава має виключне право здійснювати насильство на підлеглим населенням. Структура, яка заявляє право на насильство виходячи з «революційної» чи якоїсь іншої доцільності, просто руйнує легітимність владного режиму, оскільки жодна держава не здатна тривалий час існувати в умовах двовладдя.
Логіка радикальних шовіністичних рухів унеможливлює їх стабілізацію. Вони перебувають у постійному пошуку ворогів, бо без ескалації піддається сумніву сенс їх подальшого існування. Якщо режим не здатен виявити нових «ворогів» та «зраду» він демонструє або ознаки того, що він зробив свою справу і мусить йти геть, або власну нікчемність і безпорадність перед новими загрозами.
У мить мобілізації суспільства для протидії загрозам зовнішніх та внутрішніх ворогів посилюється розбіжність між владним режимом та породженим ним шовіністичними рухами. Режим прагне чіткої лояльності, контрольованості ситуації, та ієрархії, в котрій панує лише він. Натомість «рухи знизу» породжують революційну стихію, коли людей мобілізують на службу ідеям, а не конкретним особам. За цих умов лишається невідомим, куди спрямує зусилля революційним порив народних мас: за чи проти владного режиму.
 |
| Хода "русской общины" |
Історичний досвід свідчить: жодна з подібних суперечок не розв’язується на користь минулих диктатур, якщо вони втратять слушну нагоду зачищення радикальної стихії. Радикалізм постає в час занепаду авторитарних режимів, і його подальше існування перетворюється на загрозу панівній владі: якщо сила породжує право, то слабкість означає беззастережну провину.
Алгоритми дій шовіністичних рухів цілком прогнозовані, і їх доля визначається діями чи бездіяльністю влади. Бездіяльність царату посприяла тому, що чорна сотня прискорила загибель московського самодержавства, а ось Мао Цзедун чи Гітлер спроміглися вчасно нейтралізувати, відповідно, хунвейбінів чи штурмовиків, і тим самим відтермінували крах власних тоталітарних режимів.
Цикли існування радикальних шовіністичних утворень
I. Зародження. Рухи радикального шовінізму завжди зароджуються в умовах занепаду панівного режиму, коли він відчуває брак легітимності і неможливість контролю над суспільством, котре демонструє недовіру до державних інституцій та прагне змін. За цих умов влада заохочує, грошима та потуранням безкарності злочинів, низові ініціативи переслідування «ворогів режиму». На початках влада перебуває в ілюзії, що здатна повністю контролювати ініційований рух.II.Легітимація. Логіка подій змушує режим вихваляти екстремістів. Загал сприймає їх у якості героїв, а критики піддаються репресіям. Створюються своєрідний моральний мандат і сприятливий ґрунт, аби погромники перейнялися вірою, що їх насильство рятує державу, аби «свет истины воссиял». Погроми з осоружного чину перетворюються на чесноту.
III. Інституалізація. На наступному ступені розвитку радикали формують паралельні силові структури з власною ієрархією та джерелами фінансування. Вони протиставляють владній вертикалі волю народу, наявним законам свої уявлення про справедливість, уособлені у власній системі судочинства.
Якщо режим знехтує наявними симптомами, то він втрачає монополію на здійснення насильства. Тобто, розпочнеться процес делегітимізації влади.
IV. Радикалізація. Режим та породжені ним «народні ініціативи» знешкоджують відкритих супротивників системи, і задіяна ними машинерія репресій починає діяти в автономному режимі. Розпочинається «зачистка» за євангельським принципом: «той, хто не з нами, той, проти нас» (Лука 11:23). Ініційований режимом рух перетворюється із супротивника опозиційних сил на паралельну державну владу. Що неминуче провокує протистояння з владним режимом.
V. Конфронтація. Розпочинається змагання за право уособлювати «народ» між рухом, що постав з народної гущі, та владним режимом. Радикали намагаються узурпувати владу шляхом привласнення державної чи патріотичної символіки, проведення масових заходів на власну підтримку та спроб здійснення судочинства іменем «народу». Режим постає перед дилемою: поставити під сумнів легітимність і придушити ворохобників, з ризиком спровокувати повстання, або робити вигляд, що нічого не відбувається, і потроху втрачати владу.
VI. Ліквідація, або колапс. Якщо режим наважується на ліквідацію радикальнішого конкурента, наслідки виявляються для нього дуже важкими та компрометуючими. У подібній ситуації сталінізм ліквідував радикальну загрозу – обрав шлях репресій проти надто ідейних адептів марксизму-ленінізму. Ортодоксальні комуністичні історики назвали ті часи добою «Великого терору 1937-го року» та «культом личности Сталина».
 |
| Червоний терор |
VII. «Новий порядок». Владу опановують сили, які не цураються вдаватися до відвертого насильства. Понад те, вони потурають йому, як «революційній творчості народних мас». Зміни стають незворотними. Окупаційна модель влади набуває сталих форм, задля стабільності котрих новий режим викорінює надто радикальних своїх прихильників.
Дивним чином, багато панівних режимів ґавлять нагоду зупинити плин подій ще до того, як вони наблизяться до точки неповернення. Так згаяли владу московське самодержавство, Тимчасовий уряд та сучасна московська опозиція Путіну. Утім, повернімося до «русских общин», щоби зрозуміти, на якому ступеню взаємодії з режимом чекістського путінізму вони перебувають.
Панівний режим vs радикальний рух
Одною з перших ознак, що режим перейшов від потурання радикальним шовіністичним рухам до протидії їм можна вважати зміну курсу пропаганди. Режим переходить від первісного вихваляння радикалів до засудження протизаконної діяльності «окремих елементів». Поряд з тим, влада прагне нівелювати конкурентний рух, засобами замовчування в ЗМІ.Це важлива ознака, котра часто опиняється поза суспільною увагою. Режим починає боротися з наративами, коли усвідомлює, що низовий рух намагається обернути на свою користь ідеологічні основи режиму. Якщо режим проґавить цю мить, невдовзі виявиться, що йому вже «запізно пити боржомі, коли нирки відмовили» – радикали починають перехоплювати владу. Один за одним режим втрачає прихильників, які переходять на бік переможців, котрі у фіналі повністю нейтралізують попередників.
Якщо влада вчасно перехопила ініціативу, на наступному ступеню протистояння режим прагне приручити «хижака» – вимагає від «народної ініціативи» пройти повний шлях формалізації: реєстрації організації та її статуту, зобов’язання надавати різну звітність, брати участь у державних програмах тощо.
Наступний крок – перекриття ресурсів. Закриваються джерела недержавного фінансування, викриваються злочини чи зловживання спонсорів. Харизматичні провідники радикалів утилізуються. Конкретика обумовлена виключно наявними обставинами: ДТП, побутові сварки, кримінальні справи чи дискредитація. Як приклад утилізації надто радикальних елементів можна пригадати вбивство путінським режимом 4 грудня 2025 року Стаса Орлова – засновника і командира рашистської бригади «Еспаньйола», або оголошення «іноагентами» діячів на кшталт Мунтян, чи зачистку провідників ЛНР-ДНР у 2014 та 2015 роках.
 |
| Московські пропагандисти |
У сухому підсумку: режим вихваляє радикалів лише доти, доки їх використовує. Критика означає владну пересторогу, за котрою відбувається «боротьба з перегинами на місцях», тобто репресії проти занадто активних радикальних супутників режиму.
Життєвий цикл низових шовіністичних рухів московства під час повномасштабної війни РФ проти України
Кремлівські карлики схибили з розрахунком військової потуги Московії, що перетворило «маленькое победоносное СВО – Киев за 3 дня», на довготривалу війну на виснаження. Коли українська нація вибила окупантів з північної України, частини Слобожанщини та Херсонщини, чекізм відчув, що за військовими поразками насувається брак кадрового складу збройних сил, невдоволення тотальною мобілізацією та протести поневолених Москвою народів. Тому вирішив протиставити їм «народні ініціативи» доносів та агресивність рашистських рухів.Наприкінці 2022 року провладні ЗМІ заходилися вихваляти провідників новоспечених «ініціатив знизу», і тишком-нишком фінансувати їх через довірених осіб. Критики нових друзів режиму прирівнювалася до державної зради, бо Кремль наказав забезпечити їм режим найбільшого сприяння.
Увесь 2023 рік режим займався прирученням рухів імперіалістичного радикалізму через їх інституалізацію у вигляді офіційної реєстрації чи нав’язування ідеологічно вивірених кураторів. Радикальні утворення отримали змогу заступати владну опричнину у випадках, коли державне втручання не передбачалося наявними нормативними актами.
Наступного року z-воєнкори та провладні журналісти утвердили себе в якості речників ідей перемоги імперії та рашизму. Потроху вони переймали на себе функції носіїв «посконной правды», з позицій котрої велася критика неефективності дій окремих представників владної вертикалі чекізму.
Потроху «глас народа» почав відчувати себе незалежним авторитетним джерелом інформації, оскільки посилався на потреби «фронту» «перемоги» та загальні принципи рашизму. Відбувся відсів усіх недостатньо рішучих та надто поміркованих. Шовіністичні радикали здійснюють випробувальні атаки на регіональну владу, яка чимось не догодила «задачам СВО». Рівень критики постійно підвищується, що означає репетицію атаки режиму на найвищому рівні. Поки що критика найвищого керівництва здійснюються без зазначення конкретних винуватців і обмежується розпливчатими формулюваннями.
Саме висловлювання на кшталт «безглузді втрати», «економічний занепад» чи «нехтування цілями СВО» засвідчують радикалізацію інспірованого Кремлем та Луб’янкою «народного» руху zетників та «русских общин». При аналізі ситуації важливо розрізняти критику кремлівської влади рашистами та супротивниками режиму. Хоча вони працюють на одну мету повалення владного режиму, але прагнуть зовсім інших наслідків: шовіністи сподіваються на радикалізацію імперіалістичних настроїв, а представники визвольних рухів – на знешкодження чи пом’якшення режиму.
Кремлівський режим може особливо не перейматися допоки його опоненти лише критикують окремих представників влади, тобто доки слова не обертаються на прямий вплив активістів на чиновників. На цьому ступені радикальні організації ще вдається контролювати, що ми й спостерігаємо в теперішньому часі. Бо провідники радикальних рухів поки що надають перевагу наявним пільгам від панівного режиму перед примарними перспективами майбутнього опанування владою.
Коли вони наважаться перейти від слів до рішучих справ, стартує незворотній процес конфлікту з владою. Ті, хто пригальмує на півдорозі, швидко потраплять на концерт до Кобзона. Як це сталося з «Лисим Женькою» (Пригожиним), який збурив найманців «Вагнера» на заколот, але хутко злякався власної сміливості та поквапився померти наглою смертю.
 |
| Путін і Пригожин |
Сценарій майбутніх подій на РФ визначить перебіг війни з Україною. Якщо чекістам за допомогою режиму США вдасться примусити владу Україну до якогось варіанту капітуляції – кремлівський режим отримує шанс на подальше існування, з інкорпорацією радикальних імперіалістичних рухів в державні структури. Система законсервується на порівняно нетривалий час за рахунок визиску та геноциду поневоленої України.
Утім, вливання нового рашистського вина в старі імперіалістичні міхи позбавлене історичної перспективи. Бо імперії – нестійкі химери, за визначенням позбавлені стабільності. Хистка рівновага триватиме до першої значної кризи, якій вже не зможе зарадити запопадлива олігархія США. Жодні витребеньки в дусі «котлети по-київськи», будапештського меморандуму чи мирного плану з файлів Епштейна не врятують агресивну імперію. Вірогідно, її порівняно нетривале існування виявиться вельми жорстоким і кривавим, в дусі людожерських комуністичних режимів Сталіна, Мао чи Пол Пота.
Інший варіант більш обнадійливий для України та українців. Унаслідок продовження тривалої війни на виснаження зростає вірогідність силової ліквідації чекізму чи то більш радикальними елементами, чи в наслідок знищення імперії Україною за сприяння національно-визвольних рухів. Якщо владу на Москві перехоплять імперіалісти радикальніші за Путіна, дестабілізація метрополії також посилить відцентрові тенденції регіонів, що спричинить остаточну деколонізацію імперії.
У будь якому випадку, тривала війна з Україною знищить ресурси необхідні для збереження імперії. Бо РФ не має такої підтримки, яку надає нашій державі Європейський Союз, і стабільність імперської химери значно поступається стабільності мононаціональної України.
Наразі режим США примушує Україну до капітуляції, аби зберегти московську імперію. У разі нашої поразки Москва нищитиме Україну, зв’язану по руках і ногах облудними домовленостями. США подбають про це, в найкращих традиціях режимів бушів, клінтонів, обам, байденів і трампів.
Лише за умов продовження спротиву наша нація і держава отримують шанс на подальше існування. Попри всі байки рашистів та корисних для них ідіотів, що носити ошийник раба легше, ніж обладунки воїна.
Сайт містить унікальні тексти, кожен з яких уперше був оприлюднений саме тут. Бажаєте читати нові статті першим? Натисніть на дзвоник розташований в правому нижньому кутку монітора!
Немає коментарів:
Дописати коментар