Східна Слобожанщина – землі анексовані московськими більшовиками

 

Карта Слобожанщини. Штрихами зображено історичний регіон, фіолетовою лінією – кордони Слобідської губернії.

  Східна Слобожанщина – яскравий приклад того, як окуповані Москвою українські землі протягом кількох десятиліть перетворилися на регіони з населенням, що вороже ставиться до самої ідеї незалежної України.

Слобідська Україна

  В давні часи землі Східної Слобожанщини входили до складу Чернігівського, Курського та Рильського князівств Русі-України. Зараз це кілька районів Білгородської, Курської та Воронезької областей РФ. Найбільші міста регіону: Валуйки, Грайворон, Острогозьк, Суджа, Шебекине.
  У нові часи українці почали активно селитися на цих землях в другій половині 17 століття. На початку, царська влада всіляко заохочувала переселенців: дозволялося зберігати козацький звичай і полковий устрій, автономію території, визнавалися права на володіння землею. Виникли полки слобідського козацтва: Ізюмський, Острогозький, Охтирський, Сумський та Харківський.

Мапа всіх козацьких полків Слобідської України в 1764 році

  Паралельно з тим, козацьку старшину завжди контролювала царська адміністрація: спочатку воєводи, згодом – губернатори. З Петра I почався неприхований наступ на права і вольності слобідського козацтва. Його племінниця – імператриця Анна Іванівна, скасувала автономний устрій Слобідської України в 1732 році. Але дочка Петра – імператриця Єлизавета, що прихильно ставилася до українців, відновила автономію 1743 року.
   Єкатерина II остаточно покінчила з автономією краю (1765), козацькі полки перетворила на частини регулярної царської армії. Більшість земель Слобожанщини, де мешкало переважало українське населення, увійшло до складу Слобідсько-Української (згодом – Харківської) губернії.
  Кілька повітів опинилися в межах Курської та Воронезької губерній. Ці території, де ще на початку минулого століття переважало українське населення, називаються Східною Слобожанщиною.

Перші визвольні змагання

  Після повалення самодержавства Центральна Рада мусила розв’язувати багато питань, перше з яких – що вважати Україною? Царат заперечував не тільки право на існування української держави, але й саме існування українців як нації. Тому навесні 1917 року Україна не мала чітких кордонів.

  Центральна Рада не пішла шляхом історичної реконструкції кордонів України беручи за основу території Русі-України, або Великого князівства Литовського, Руського та Жемайтійського, чи держави Богдана Хмельницького.

  У квітні 1917 року Всеукраїнський національний конгрес поклав в основу відновлення держави етнічний принцип – Україною визнавалися землі населені переважно українцями. Центральна Рада не могла виокремлювати в анклави населені пункти України, де переважало неукраїнське населення, або вдаватися до етнічних чисток.
  Тому при визначенні етнічних українських територій врахували адміністративні кордони Російської імперії. Під час виборів до Установчих зборів Української Народної Республіки, виборчі округи формувалися на базі як цілих губерній, так і окремих повітів.
  Грайворонський повіт Курської губернії долучався до Харківської, Бірючанський, Богучарський, Валуйський, Острогозький повіти Воронезької губернії та Новооскольский Курської входили до Острогозької округи. Крім того, Рада визнавала волю тих повітів, які на земських зібраннях приймуть рішення долучитися до виборів Установчих Зборів УНР.
  Рішення Центральної Ради істотне та очевидне. Навіть московські більшовики, які в абстрактній теорії «пролетарського інтернаціоналізму» нехтували національним питанням, визнавали, що боротися з Центральною Радою слід на всіх територіях, на які вона претендує (нота Народного більшовицького секретаріату до СНК РСФСР від 06.04.1918).
  Гетьману Павлу Скоропадському вдалося реально долучити до Української держави Білгородський, Грайворонський, , Корочанський, Новооскільський, Путивльський, Рильський, Суджанський повіти Курської губернії та Валуйський повіт Воронезької губернії.
  Розмах національно-визвольної боротьби поневолених Москвою народів справив враження навіть на московських послідовників Маркса, який вважав, що «пролетариат своего отечества не имеет». Реальність на кожному кроці спростовувала умоглядні спекуляції Маркса, які той вигадував, аби хоч трохи позбутися неприємного відчуття, що походило від уражених чиряками та струпом сідниць.
  Послідовники Маркса на Росії, під особистим контролем Іосіфа Сталіна, створили 28 листопада 1918 року в Курську Тимчасовий робітничо-селянський уряд України (ТРСУУ). «Уряд» виявився мандрівним: у Курську він визнав резиденцією Суджу, звідти, 27 грудня 1918 року, перебрався до Білгороду, а звідти, на початку 1919 року, – до Харкова.

Декрет Тимчасового робітничо-селянського уряду України (ТРСУУ) про приєднання Білгородського повіту до України

  Після окупації України московсько-більшовицькими військами, між адміністрацією УССР та РСФСР розгорнулася суперечка, стосовно підпорядкування регіону.
  Московські більшовики стали на бік адміністрації РСФСР. 25 лютого 1919 року Міжвідомча нарада позбавила Українську СССР територій Сіверщини та Східної Слобожанщини.
  При визначенні кордонів «союзних республік» Москва керувалася губернським поділом території Російської імперії. Повіти, не зважаючи на етнічний склад населення, лишалися приналежними до губерній, кордони яких визначив ще царат. Так, через московсько-більшовицьку окупацію, Україна втратила землі Східної Слобожанщини, Сіверщини та Кубані.

Московсько-більшовицька окупація

  На цих землях мешкало понад 4,5 мільйони українського населення, що дорівнювало кількості українців на окупованих Польщею землях Західної України. Більшовицька пропаганда таврувала режим Пілсудського за спроби асиміляції Західної України, протиставляючи цьому українізацію окупованих Москвою земель Наддніпрянщини.

Постанова Ради Народних Комісарів України про адміністрування прифронтової смуги

  Але комуністична політика коренізації тривала не довго. У 1932 році Москва згорнула українізацію, і вдалася до справжнього геноциду української нації. Крім Голодомору, влаштованому на землях, де українці становили більшість населення, Москва вдалася до інших ефективних заходів.
  Наприклад, Михаїл Тухачевський, воєначальник, що уславився як каратель, бо всі перемоги отримав над цивільним населенням та повстанцями-партизанами, видав директиву, якою передбачалося заселення Східної Слобожанщини та Кубані демобілізованими вояками «красной армии». З їх числа дбайливо виключалися всі армійці народжені в Україні та на Північному Кавказі.
  В 1932 році сталінський режим почав паспортизацію, під час якої етнічних українців заохочували обирати в розділі «національність», позначку «русский». Здавалося б дрібничка – кілька літер у паспорті, але вони докорінно змінювали менталітет людини.
  Визнаючи себе «русским» українець перетворювався на «совка» – совєтську, тобто позбавлену національної ідентичності, людину. Ефективність перетворення українців на носіїв імперської ідентичності, вражають: за переписом 1937 року з 1,4 мільйонів українців Східної Слобожанщини погодилися на відповідний запис у паспорті лише 550 тисяч. На Кубані наслідки були ще брутальнішими: з 3,1 мільйонів українцями себе визнала лише десята частина – 310 тисяч осіб.

Новітні часи

  Завдяки зусиллям московських комуністів, етнічний склад Східної Слобожанщини змінився. Тепер там українцями себе визнають не більше 4% відсотків населення. Більше того, саме ці регіони демонструють найвищий рівень несприйняття існування незалежної України. Бо саме там заходи з викорінення української ідентичності були найінтенсивнішими.
  Усе те лихо впало на землю Східної Слобожанщини, де народилися люди, без яких не можливо уявити сучасну українську культуру: друзі Тараса Шевченка Микола Костомаров і Михайло Щепкін, художник Костянтин Трутовський, письменники Кость Буревій та Євген Плужник, і це далеко не вичерпний перелік.

Євгеній Савченко

  На завершення розповіді, відзначимо ще одне цікаве явище. З 1993 року Білгородську область незмінно очолював Євгеній Савченко. Цей персонаж уславився насадженням в регіоні «духовных скреп»: розбудовою родових маєтки новітніх нуворишів «типа дворян» та введення уроків православ’я в школах. Але цим не обмежився.
  За вказівкою Савченка активно працюють над створенням історії «исконно-посконной» Слобожанщини. У 2011 році світ побачила книга «История Слобожанщины и Белгородского края».
  Її головні постулати.
  – Існує неповторний культурно-історичний регіон Слобожанщини, що об’єднує: Білгородську, Воронезьку і Курську області РФ, а також Луганську, Сумську й Харківську області України.
  – Цей регіон пов’язаний спільною історією від часів Хозарського каганату до падіння Російської імперії.
  – В цьому краї живе четверта східнослов’янська нація – слобожанці. Вони виникли на основі слобідського козацтва, але говорять московською говіркою і сповідують православ’я Московського патріархату. Тому, Квітка-Основ'яненко, Костомаров, Каразін та багато інших українців – діячі слобожанської культури.
  – Столиця Слобожанщини – Харків. Край розділений між Україною та РФ. Історична справедливість вимагає об’єднати єдиний народ в межах адміністративної одиниці РФ.
  До цього часу подібні твердження використовуються проти української Слобожанщини. Але навіть зі збереженням всієї аргументацією пахолків Євгенія Савченка, ця ідея може працювати і проти путінської імперії. Спираючись на ті самі аргументи, Україна може сприяти створенню незалежної республіки гноблених на РФ слобожанців. Принцип «бий ворога його ж зброєю», ще ніхто не відміняв.

Прапор сучасного Острогозького козацтва – неофіційний символ Східної Слобожанщини 

  Логіка історичного процесу проста: або мирне співіснування визволених з під московського ярма народів, або нові гекатомби людських жертвопринесень заради новітньої Російської імперії. Щоб не повторилася доля регіонів Східної Слобожанщини 20-го століття у всеукраїнському масштабі, Україна мусить перетворитися на рушійну силу визволення поневолених Москвою народів, щоб врятувати себе та всіх, хто опинився під ударом «русского мира», від тотальної московської асиміляції.

Сайт містить унікальні тексти, кожен з яких уперше був оприлюднений саме тут. Бажаєте читати нові статті першим? Натисніть на дзвоник розташований в правому нижньому кутку монітора!