Метаморфози московського комунізму: від пролетарського інтернаціоналізму до великодержавного шовінізму

Ю. Кугач. З недалекого минулого

  Засновники комунізму – Маркс та Енгельс стверджували, що рушійна сила історичних процесів –  боротьба антагоністичних класів (класова боротьба). Релігійні, національні та інші суперечності лише похідні від боротьби класів, тому творці «наукового» комунізму вважали їх чимось не значним і вторинним.

  Вони вичерпно висловилися про це в програмному документі – «Маніфесті комуністичної партії» 1848 року. Слова чіткі і прозорі: «Робітники не мають батьківщини». Варто навести повний виклад національної концепції Маркса-Енгельса, сформульований у «Маніфесті».

  «Далі комуністам закидають, ніби вони хочуть скасувати батьківщину, національність.

  Робітники не мають батьківщини. В них не можна відняти того, чого в них немає. Тому що пролетаріат насамперед мусить завоювати собі політичне панування, підвищитися до становища національного класу, сам сконституюватись як нація, він сам поки ще національний, хоч і зовсім не в буржуазному розумінні.

  Національна відокремленість і протилежності народів зникають все більше й більше вже з розвитком буржуазії, свободою торгівлі, світовим ринком, одноманітністю промислового виробництва і відповідних до нього життьових умов.

  Панування пролетаріату ще більше прискорить їх зникнення. Об’єднана діяльність, принаймні цивілізованих країн, є одна з перших умов його визволення.

В тій мірі, в якій буде знищена експлуатація одного індивіда другим, буде знищена і експлуатація однієї нації другою.

  Разом із протилежністю класів всередині нації відпаде і вороже ставлення націй одної до одної».

  Простіше кажучи, Маркс-Енгельс вважали, що класові інтереси, з розвитком свідомості пролетаріату, переважатимуть над національною ідентичністю. Цю думку розвинув їх самопроголошений учень Ленін, який в 1914 році поквапився поставити перед партією, яку вважав бойовим авангардом пролетаріату та речником інтересів робітничого класу, задачу  перетворити в Російській імперії війну імперіалістичну війну на громадянську.

  В 1917 році йому це блискуче вдалося, щоправда за підтримки «німецького буржуазного імперіалізму». Ленінська партія швидко переконалася, що світовий пролетаріат зовсім не квапиться йти за московською «диктатурою пролетаріату», і навіть поневолені Російською імперією народи довелося повертати під московську кормигу за допомогою грубої сили та терору.

  Ленінська кліка вирішила, що пролетарі всіх країн просто не дозріли до усвідомлення всесвітньої місії по створенню світової комуністичної імперії. Тому звільнення світового робітничого класу від визиску капіталізму доведеться нести на московських багнетах, під прикриттям казочок про «світле комуністичне майбутнє».

  Навіть на окупованих комуністами землях, поневолений люд не бажав коритися московсько-більшовицькому ярму, тому комуністи утримували владу лише завдяки грандіозному терору і пропаганді.

  Спочатку терор запроваджували користуючись ентузіазмом комуністичним фанатиків, дбайливо заохочуючи спецпайками та іншими пільгами всіх головорізів «червоного терору». Але виникла інша проблема – після пари десятиліть комуністичного панування на території колишньої царської Росії жити ставало все гірше і гірше, а світле майбутнє не проглядалося навіть у віддаленій перспективі.

  Більше того, наростав спротив диктатурі «пролетаріату», який все більше набував національного забарвлення. За цих умов сталінська кліка, що прийшла на заміну ленінській камарильї, вирішила потроху змінити електоральну базу.

  На заміну пролетарському інтернаціоналізму, що виявився звичайним оксюмороном, таким же як «чорне Сонце» чи «гаряча крига», прийшла ідея опертися на імперські амбіції осіб різного етнічного походження, що вважали себе «русскими».

Плакат СССР часів Великого терору

  В 1937 році сталіністи розпочали «Большую чистку» партії, аби видалити з неї всі ліві партії поневолених Москвою народів, які влилися до ВКП(б) після узурпації влади. Здобуття популярності в «русских», тобто московства, потребувало покінчити з провідною роллю єврейства в партії московського комунізму.

  Слід відзначити, що боротьба з червоним єврейством велася не за етнічною приналежністю, а за ідеологічною ознакою. Основний удар прийшовся по колишнім членам єврейських партій таких як «БУНД». Етнічні євреї, в яких ідеї комунізму прийшли на заміну національній ідентичності, під удар не потрапили.

  В 1937 – 1938 роках знищили більшість вищого партійного керівництва СССР, що належали до тієї національності, що і інтернаціоналіст Карл Маркс, таких, як Яков Свердлов, Зінов’єв (Герш Апфельбаум), Камєнєв (Лейба Розенфельд), Карл Радек, Генріх (Генох) Ягода та багато інших.

  Для порівняння: якщо в 1935 році в НКВД працювало понад 40% осіб єврейської національності,  то в 1940 їх залишилося не більше 4%. В 1938 році за сфальсифікованими звинуваченнями ліквідовані «сіоністські комітети» та «підпілля БУНД» у Вінниці, Дніпропетровську (Дніпрі), Києві, Одесі, Харкові та Молдаванській (Молдовській) автономній республіці.

  Утім лояльні до Сталіна євреї без чіткої національної ідентичності уникли репресій. Показова, в цьому відношенні, доля Лазаря Кагановича та Ізраїля Леплевського.

Народний комісар внутрішніх справ УССР Ізраїль Леплевський

  Обидва брали активну участь у «Великому терорі» комунізму 1937 – 1938 років. Народний комісар внутрішніх справ УССР Леплевський відзначився особливою жорстокістю в боротьбі з національними рухами поневолених Москвою народів. Під його керівництвом знищені «сіоністи» і колишні бундівці, українські «боротьбисти», «церковні сектанти», німці, латиші, поляки і румуни, що жили в Україні.

  Арештована та знищена в Сандармоху переважна більшість українських інтелектуалів. Щоб оцінити масштаби трагедії варто згадати лише імена Леся Курбаса, Миколи Куліша, Євгена Плужника, Миколи Зерова, Антона Крушельницького... І це лише крапелька в морі закатованих московсько-більшовицькими окупантами українців.

  Сталінська камарилья розуміла, що загарбання Європи (за їх лексиконом: здійснення «мировой пролетарской революции»), на одних комуністичних гаслах не досягнути не вдасться. Цей задум зазнав краху ще під час війни РСФСР з Польщею в 1920 році.

  Комуністична диктатура вирішила зробити ставку на імперські амбіції «русских». Але план завоювання Європи, досить вичерпно та аргументовано викладений у книгах Віктора Суворова, провалився. Тому, заміна курсу з пролетарського інтернаціоналізму на великодержавний московський шовінізм відбулася уже в умовах війни з III Рейхом.

  Курс не проголосили офіційно. Але оцінювати діяльність усіх політиків слід не за їхніми деклараціями, а за конкретними вчинками та діями, які випливають, або суперечать, цим заявам.

  У роки, що передували переходу СССР з гітлерівської коаліції в антигітлерівську (22 червня 1941 року), створені кінострічки про осіб «классово чуждого», зовсім не пролетарського походження, яких на Московщині наказали вважати героями: «Александр Невский» (1938, режисер С. Ейзенштейн, сценарій П. Павленка), «Минин и Пожарский» (1939, режисер В. Пудовкін, сценарій В. Шкловського), «Суворов» (1941, режисер В. Пудовкін, сценарій Г. Гребнера и Н. Равича). Ще раз підкреслимо, що ці персонажі не мали жодного стосунку до пролетаріату та ідей комунізму.

Хмелько. Тост Сталина за русский народ.

  6 листопада 1941 року, на урочистому засіданні на честь 24 річниці більшовицького жовтневого перевороту, Сталін назвав «русских» великою нацією, та нагадав про «досягнення» генерала-карателя Суворова та «переможця» Бородінської битви Кутузова.

  7 листопада до цих двох, в якості прикладу для наслідування московством, Сталін додав Александра Невського, Кузьму Мініна, Дмитрія Пожарського і навіть Дмитрія Донського.

  Комуністична пропаганда створювала міцний асоціативний зв’язок цих персонажів з офіційними більшовицькими героями. Для прикладу, згадаємо віршик Самуїла Маршака до плакату Кукриніксів, написаний наприкінці 1941 року:  «Бьемся мы здорово, колем отчаянно — внуки Суворова, дети Чапаева».

  21 червня 1942 року сталінське політбюро видало накази про створення нових орденів: Невського, Суворова і Кутузова. До цього існували нагороди виключно з революційними назвами, такими як ордени Леніна, «Боевого Красного Знамени» та їм подібні.

 До цих нагород додали 10 жовтня 1943 року орден Богдана Хмельницького, якого офіційна пропаганда Совдепу проголосила ініціатором «возз’єднання» України та Московії, та  Ушакова і Нахімова (3 березня 1944 року). Про славне минуле московства нагадали фільмом  «Кутузов» (1944, режисер В. Петров, сценарій В. Соловйова).

  21 серпня 1943 року вийшов наказ про створення суворовських та нахімовських училищ. Обійшлися без назв на честь чапаєвих та будьонних.

  Паралельно з цим поверталися військові традиції царату. Якщо Ленін та його посіпаки скасували погони в армії, то Сталін повернув цю ознаку «реакційного» офіцерства наказом від 23 листопада 1943 року. Створили відповідник Георгіївського хреста у вигляді ордену Слави. Він мав таку саму гей-оргіївську колорадську колодку, але з п’ятикутною зіркою замість хреста.

  Відродження традицій доби царату відбулися не тільки у військовій царині. 17 липня 1943 року запровадили окреме навчання хлопчиків та дівчат в школах та інститутах, як за часів самодержавства. Вводився єдиний шкільний однострій, що буквально копіював одяг гімназистів пізньої царської доби.

   Тоді ж отримали однострої та відзнаки працівники НКВД, МВД, цивільного повітряного флоту, наркоматів морського та річкового флотів, Главсевморпуті, працівники прокуратури та наркомату іноземних справ СССР. Для міністерств та відомств «союзних республік» нічого подібного не зробили.

  Окремо варто згадати Російську православну церкву Московського патріархату. До початку Другої світової війни комуністична влада намагалася знищити її в будь-який спосіб. Попри це, фактичний очільник РПЦ митрополит Московський і Коломенський Сергій офіційно виступив 22 червня 1941 року з пастирським зверненням, в якому закликав «усіх православних на захист священних кордонів нашої батьківщини», зі згадками міфічних подвигів Невського, Донського та інших московських воєвод.

Нічна нарада ієрархів РПЦ та сталінського Політбюро ЦК ВКП(б) 4 вересня 1943 року

  На нічній нараді 4 вересня 1943 року сталінська кліка та провідники РПЦ домовилися про співпрацю. Незабаром відбувся другий помісний собор РПЦ, що обрав патріархом Сергія. Більшовицька держава повертала церкві частину реквізованих церков, звільняло з ув’язнення частину православних ієрархів, відновлювалися семінарії та духовна академія, друк періодичних видань, робота свічкових заводів. Разом з тим комуністична диктатура зберігала тотальний контроль за діяльністю РПЦ.

  Остання не забарилася з відповіддю в дусі соцреалізму, тобто вдалося до вихваляння начальства в доступній для нього формі. Як приклад, можна згадати появу «Православного церковного календаря» 1945 року, з днями пам’яті Леніна (22 січня), червоної армії та військово-морського флоту (23 лютого), міжнародний комуністичний жіночий день 8 березня та їм подібні.

  28 жовтня 1943 року гімн СССР та ВКП(б) «Інтернаціонал» змінили на гімн СССР авторства Міхалкова та Ель-Регістана. Замість «гнаних і голодних робітників усіх країн», населення Совдепу мало відчути себе мешканцями «Союза нерушимых республик», які «сплотила навеки великая Русь».

  До звеличення московської великодержавності долучилися члени союзів письменників, композиторів та кінематографістів СССР.

  Наведемо лише кілька цитат, мовою оригіналу.

  «До сих пор не разрушено мнение об односторонности влияния западноевропейской литературы на русскую… Где исследования о влиянии русской литературы на западноевропейскую и американскую? О влиянии Тургенева, Достоевского, Льва Толстого и, в особенности, Чехова — на   западноевропейскую и американскую литературу?» (Алексей Толстой,  «Четверть века советской литературы»).

  «Очень важно, что сейчас в нашем искусстве получает все более и более  глубокое раскрытие национально-русского начала, что глубже осознана   всемирно-историческая роль русского искусства» (Александр Герасимов, «О  современной русской художественной культуре»).

   «Наш патриотизм лишен кичливости. Мы знаем, что мы взяли у других и что   мы другим дали… Русский роман XIX века видоизменил мировую литературу. Я  не знаю французского или английского писателя нашего времени, который не  испытал бы на себе благотворное влияние Толстого, Достоевского, Чехова.  Русская музыка от Мусоргского и Чайковского до Шостаковича была  неоценимым вкладом в мировую музыку. Наш театр на рубеже столетий  произвел революцию в сценическом искусстве Европы. Наш балет повсеместно  возродил хореографию… Мы знаем, что искусство связано с землей, с ее  солью, с ее запахом, что вне национальной культуры нет искусства.  Космополитизм — это мир, в котором вещи теряют цвет и форму, а слова  лишаются их значимости. Мы любим в нашем прошлом все, что мы считаем  родным, прекрасным и справедливым… Наш патриотизм чист, он лишен   чванства, нетерпимости, зоологического начала. Наши писатели, художники,  музыканты, актеры, носители национального гения, остаются преданными  высоким идеалам всечеловеческого и вечного искусства» (Илья Эренбург, «Долг искусства»).

  Як протидія зростанню московського шовінізму в більшості регіонів європейської частини СССР, поневолені Москвою народи відновили національно-визвольну боротьбу, яку в 30-ті роки, здавалося б, викоренила навала московсько-більшовицьких орд.

Ніл Хасевич. Волю народам! Плакат Української Повстанської армії

  Повстання вибухнули в Україні, Білорусі, Чечні, країнах Балтії. Проти московської неволі стали на боротьбу козаки Дону, Кубані і Тереку. Вермахт формував цілі легіони та армії з народів, що повстали проти московсько-більшовицької окупації. Згадаємо лише легіони Вірменський та Ідель-Урал, дивізію «Галичина» та 15 козачу. Не лишилися осторонь і «русские», що билися зі сталінізмом у лавах РОА, РОНА та цілій низці інших військових частин

  Аби придушити визвольні рухи поневолених народів сталіністи вдалися до жорстоких репресій, які застосовували навіть проти людей, що не піднялися зі зброєю в руках проти комуністичного тоталітаризму.

  Більшовицький режим, аби подолати визвольні рухи, вдався до масових депортацій осіб запідозрених (отже, їх провина не доведена судом) у співпраці з повстанцями проти московсько-більшовицької окупації, а також родичів осіб, що пішли з німецькою армією, або співпрацювали з нею в той, чи інший спосіб.

  Позасудові вироки винесли не тільки окремим особам, але й цілим народам. Про депортовані народи читайте:

«Без полной реабилитации: депортация карачаевского народа»,

«Операция «Чечевица» –  депортация чеченского и ингушского народов»,

«Российский коммунизм в действии: депортация балкарцев»,
«Операция«Улусы» – сталинская депортация калмыков»

«Преступление без срока давности – геноцид крымских татар (1944 год)»,

«Турки-месхетинцы: горечь изгнания».

  Москва використала на повну перемогу над гітлерівською Німеччиною, і створила міф, як «світлі сили» московського комунізму перемогли «брунатну чуму» XX століття. 

  Перемога над III Рейхом слугувала, і служить, ідеологічним виправданням злочинів червоного московсько-більшовицького терору скоєного руками ЧК-ОГПУ-НКВД-МГБ-КГБ СССР, його легітимізацією. Недаремно, учорашні працівники ЧК-КГБ зробили національним святом Росії, де вони знаходяться при владі, день перемоги СССР у Другій світовій війні.

Додаток

Дмитро Донцов. Мертвецький великдень.

Сайт містить унікальні тексти, кожен з яких уперше був оприлюднений саме тут. Бажаєте читати нові статті першим? Натисніть на дзвоник розташований в правому нижньому кутку монітора!