Фурії московсько-більшовицької контрреволюції
«Де зараз ви, кати мого народу?
Де велич ваша, сила ваша де?
На ясні зорі і на тихі води
Вже чорна ваша злоба не впаде».
Василь Симоненко, 24.12.1962.
 |
| Червона комісарка. Зображення в стилі соцреалізму |
Вони виявили всі ознаки серійних вбивць, за що отримали від Кремля нагороди та відзнаки за віддану службу ідеям Маркса та знищення кволих паростків демократії та прав людини. Комуністичний режим виправдовував злочини чекістів «революційною доцільністю» та умоглядними спекуляціями ураженого хронічним сифілісом мозку Леніна про те, що революції не роблять у білих рукавичках. Ще донедавна імена та прізвища декотрих з них паскудили вулиці українських міст, і дотепер цієї традиції дотримуються в землях теперішніх нащадків андрофагів Геродота.
За кількістю закатованих жертв відданий ленінець Рейзел бат Шмуель Залкінд, більш відома як Розалія Самойловна Землячка, впевнено посідає чільне місце.
Залкінд-«Землячка»
Зусиллями Розалії (Рейзел) Залкінд (партійні псевдо: «Землячка», «Демон», «Осіпов» тощо) знищено понад сотню тисяч осіб, чимало кого з них вона ліквідувала особисто. Народилася в Києві у родині заможного купця Шмуля (Самуїла) Залкінда, котрий подбав про гарну освіту для всіх своїх дітей.Але, як кажуть московити: «не в коня корм» – Роза віддала перевагу екстремістській діяльності в лавах ленінської партії навчанню медицині в Ліонському університеті.
Мабуть вже тоді її чорти мучили, про що свідчить перше обране нею псевдо – «Демон». Пізніше, московські борзописці пояснили цей пекельний вибір надмірним захопленням поемою Лермонтова з такою ж назвою, що реально віддзеркалює головний принцип соцреалізму – вихваляти начальство в досяжній для нього формі.
.jpg) |
| Розалія Залкінд (Демон, Землячка) |
Бурхлива діяльність особи без офіційного місця праці привернула увагу поліції, яка відправили Демона Залкінд до Сибіру, де вона невдовзі вийшла заміж за члена РСДРП Шмуля Берліна. Чоловік «Демона» досить швидко потрапив до пекла, не в переносному, а в прямому сенсі слова, бо не витримав лихої долі і застрелився у Верхоленську в 1902 році.
Вдова сумувала нетривалий час, бо в 1903 році її кооптували до ЦК РСДРП, і наступного року вона стала членом Бюро комітету більшості, тобто ЦК ленінської фракції до формального розламу РСДРП, який відбувся після відмови Юлія Цедербаума, на псевдо «Мартов», брати участь у III з’їзді РСДРП.
Під час заворушень, спричинених поразкою Російської імперії в московсько-японській війні, Демон Залкінд набувала навичок професійного вбивці у бандах ворохобників, вправляючись у стрільбі по царських посіпаках. Після поразки заколотників Залкінд ще деякий час займалася підривною діяльністю, але зрештою мусила емігрувати.
З еміграції повернулася після Лютневої революції, й одразу заходилася готувати її повалення. Під час заколоту, влаштованому у жовтні 1917 року Леніним та Лейбою Бронштейном (партійне псевдо – «Троцький»), Демон очолила збурення люмпенів Рогозько-Симоновського району Москви.
Після розв’язаної московськими більшовиками громадянської війни, ленінська партія врахувала бойовий досвід Залкінд, і призначила її начальником політвідділ спочатку 8-ї. а згодом – 13 армії Південного фронту. Жорсткими засобами вона «дисциплінувала революційно-несвідомі елементи» Червоної армії. Сутність її методів легко збагнути, якщо пригадати «децимації» (розстріл кожного десятого військовика) Лейби Троцького, за неналежне виконання бойових завдань.
Зоряний час садистичних завдатків Залкінд остаточно реалізувався в здібності безжального ката після окупації Криму ленінськими бандами в 1920 році. Щойно армія Врангеля накивала звідти лаптями, Землячка, разом з Белою Куном, запропонували Лейбі Троцькому очолити Реввоєнсовєт Криму. На що той відповів, що відвідає півострів лише після того, як там не залишиться жодного білогвардійця.
Кун і Залкінд зрозуміли натяк Бронштейна, як вказівку до прямої дії, і заходилися знищувати «социально чуждые элементы» з усією силою «классовой ненависти». Аби жоден ворожий вояк не уникнув карального меча «революції», Кун і Залкінд зажадали, щоби кожен військовик, під загрозою страти, став на облік більшовицького режиму. Таким чином багато тисяч військових добровільно подали свої анкетні дані для занесення в списки для розстрілу.
З листопада 1920 року по січень 1921 року, за наказами Бела Куна, Георгія П’ятакова і Розалії Залкінд, що обрала нове псевдо «Землячка» і посідала посаду відповідального секретаря Кримського обкому РКП(б), знищили від 96 до 120 тисяч осіб. Пригадаємо, що загальна кількість населення Кримського півострова становила близько 800 тисяч осіб.
Свідки червоного терору згадували: «Окраины города Симферополя были полны зловония от разлагающихся трупов расстрелянных, которых даже не закапывали в землю. Ямы за Воронцовским садом и оранжереи в имении Крымтаева были полны трупами расстрелянных, слегка присыпанных землёй, а курсанты кавалерийской школы (будущие красные командиры) ездили за полторы версты от своих казарм выбивать камнями золотые зубы изо рта казнённых, причём эта охота давала всегда большую добычу».
Тільки за перший тиждень страт Кун і Залкінд «сотоварищи» знищили понад 8 тисяч осіб. Масштаби терору змусили комуністичних катів заощаджувати набої для розстрілу – Залкінд-Землячка наказала топити бранців у морі. Що посіпаки культу Маркса-Леніна радо й виконали: жертв зв’язували, запроторювали на баржі і скидали у воду.
Ленінська кліка оцінила сумлінну працю Залкінд орденом Червоного прапора – Землячка першою з більшовицького жіноцтва отримала тодішню найвищу нагороду окупаційного режиму. Щоправда суспільний розголос змусив прибрати Залкінд і Куна з Криму, але режим червоних опричників тим і обмежив прояв «невдоволення перегинами на місцях».
Після тих подій ЦК призначила Землячку «чистити» лави партії та контролювати діяльність армії, флоту та прокуратури. Вона так ретельно виявляла «ворогів народу» Свердлова і Кагановича, що в 1939 році Політбюро ЦК ВПП(б) призначило її заступником голови Совєта народних комісарів СССР. На цій посаді вона перебувала до 1943 року, доки партія не повернула її до звичної справи – «чистки» партійних лав, у якості заступника голови партійного контролю при ЦК ВКП(б). На цій посаді вона і сконала 21 січня 1947 року, у річницю смерті свого ідола Владимира Леніна.
 |
| Р. Залкінд займається "чисткою" апарату кооперації |
На подяку за скоєні злочини, ленінська партія доручила продажним борзописцям вихваляти Залкінд у доступній для адептів комунізму формі. Так з’явилися «Розповіді про Землячку» Віри Морозової, «Січневі ночі» Лева Овалова, нездарні віршовані посвяти Дем’яна Бідного та інші «шедеври» соціалістичного реалізму. На її честь назвали чимало географічних об’єктів. Наприклад, назва одної з вулиць Києва протрималася аж до 2005 року, доки її не перейменували на честь видатної художниці в стилі соцреалізму Тетяни Яблонської.
Ревека Майзель (Пластініна)
Ревека народилася в 1886 році в родині присяжного повіреного з Гродно Аківа Мойсейовича Майзеля. У 1904 році долучилася до лав РСДРП, а в 1906-му організувала серйозну справу – втечу з в’язниці двоюрідної сестри Єви Герцелівни Мейзель.Через деякий час Ревека вийшла заміж за члена РСДРП з 1904 року Никандра Пластініна. До Лютневої революції займалася партійною працею на еміграції.
 |
| Ревека Майзель з чоловіком Никандром Пластініним та сином Владимиром |
Після повалення самодержавства повернулася на батьківщину, щоби зануритися в боротьбу «за власть советов». Стихія більшовицької контрреволюції звела її з членом РСДРП з 1901 року, чекістом і організатором перших більшовицьких концтаборів Михаїлом Кедровим. Він посприяв, аби садистичні завдатки Майзель-Пластініної реалізувалися в здібності безжального ката.
На посаді члена Вологодського губкому компартії та члена президії і секретаря комітету сприяння Північному фронту організувала політвідділ 6-ї армії. Про її діяльність у Вологді лишила спогади революційна масонка Єкатерина Кускова, надруковані в одному з паризьких часописів у статті «Жінки – кати».
«После большевистского переворота Кедров и Пластинина оказались на Севере России в Архангельске и Вологде. И он, и она – в качестве буквально диких палачей, которых и сейчас население вспоминает, бледнея. В Вологде оба жили в вагонах, около станции. В вагонах же происходили и допросы, и около них – расстрелы при допросах. Ревекка била по щекам обвиняемых, орала, стучала кулаками, исступленно и кратко отдавала приказы: "к расстрелу, к расстрелу, к стенке"».
Лишилися свідчення, що на посаді секретаря Архангельського губісполкому РКП(б) у 1920 році Ревека Пластініна інсценізувала поховання «загиблих товаришів» – ходу із закритими порожніми трунами, з метою виправдати розв’язаний терор, як помсту за «смерть» більшовиків. На її особистому рахунку розстріл 87 офіцерів, 33 міщан та наказ затопити баржу, на якій перебувало понад півтисячі біженців та колишніх вояків білої армії Євгенія Міллера.
Історик Сергій Мельгунов у книзі «Красный террор в России: 1918—1923» навів свідчення кореспондента часопису «Голос России». «Она была большевичка. Эта безумная женщина, на голову которой сотни обездоленных матерей и жён шлют свои проклятье, в своей злобе превзошла всех мужчин ВЧК. Жестокая, истеричная, безумная, она придумала такое, за что её белые офицеры хотели привязать к хвосту кобылы и пустить лошадь вскачь, уверовала в свой вымысел, едет в Соловецкий монастырь и там руководит расправой вместе со своим новым мужем Кедровым».
Розголос про бузувірства виявився настільки значним, що змусив відреагувати соратників по ленінській партії. У червні 1920 року II Архангельська губернська конференція більшовиків вивела Ревеку Пластініну зі складу губісполкому, як «товариша хворого і нервового».
Проте партія не могла розбазарювати цінні кадри, тому Майзель-Пластініна й надалі займалася партійними справами, а в сорокові роки стала членом Верховного Суду РСФСР. На відміну від Кедрова, сталінські репресії її не зачепили, і вона померла в Москві 1946 році.
Її син Владимир Пластінін працював оперуповноваженим ГУГБ НКВД СССР від часів єжовського терору. З 1952 року перейшов на викладацьку роботу до Воронезького державного університету, де завідував кафедрою фізичного виховання з науковим ступенем кандидата історичних наук. Помер у 1973 році.
Невдовзі вона прибула в товаристві китайських найманців до містечка Унеча (наразі – Брянська область), де заходилася наводити «революційний порядок». Очолила ЧК Унеча, хоча документальні підтвердження цього факту не збереглися.
Там же познайомилася з очільником місцевих більшовицьких загонів Ніколаєм Щорсом, вийшла за нього заміж, і за сумісництвом очолювала відділ ЧК при збройних формуваннях чоловіка. За зовнішній вигляд отримала прізвисько «Хая в шкіряних штанях».
Як керівник ЧК і член ревкому Унеча отримала фактично безмежну владу на ввіреній партією території. Через залізничну станцію проходив чималий пасажиропотік, тому для контроля над усіма, хто прагнув залишити Совдеп та виїхати в незалежну Україну, московсько-більшовицькі окупанти облаштували пункт митного пропуску.
Чим і користувалася чекіст Фрума : відшукувала контрабанду та привласнювала найбільш цінні речі з конфіскату. Для особи, котра отримала безмежну владу над життям та смертю усіх, хто опинявся на підвладній їй території, це було нескладно.
За спогадами очевидців Хайкіна не гребувала особисто розстрілювати «спекулянтів», «контрабандистів» та інших «буржуїв». «Найвищу міру соціального захисту», як на більшовицькому новоязі називали розстріли, чекіст Фрума застосовувала за найменшої підозри в «контрреволюційних намірах».
З цупких лап Хайкіної вдалося вирватися кільком письменникам, які віддзеркалили пережите у літературній формі. Аркадій Аверченко писав: «комендант Унечи — знаменитая курсистка товарищ Хайкина сначала хотела меня расстрелять.
— За что? — спросил я.
— За то, что вы в своих фельетонах так ругали большевиков». («Приятельское письмо Ленину» // журнал «Зарницы». — 1921).
Теффі «Воспоминания». «— Здесь главное лицо — комиссарша X. — Он назвал звучную фамилию, напоминающую собачий лай (Хайкина/Хавкина).
— X(айкина) — молодая девица, курсистка, не то телеграфистка — не знаю. Она здесь всё. Сумасшедшая — как говорится, ненормальная собака. Зверъ, — выговорил он с ужасом и с твёрдым знаком на конце. — Все её слушаются. Она сама обыскивает, сама судит, сама расстреливает: сидит на крылечке, тут судит, тут и расстреливает. А когда ночью у насыпи (расстреливают), то это уже не она (там работал, как видно, ревком).
И ни в чём не стесняется. Я даже не могу при даме рассказать, я лучше расскажу одному господину Аверченке. Он писатель, так он сумеет как-нибудь в поэтической форме дать понять. Ну, одним словом, скажу, что самый простой красноармеец иногда от крылечка уходит куда-нибудь себе в сторонку. Ну, так вот, эта комиссарша никуда не отходит и никакого стеснения не признаёт. Так это же ужас!».
Автор містичних романів та сатиричних віршів Александр Амфітеатров згадував: «Свирепость Хайкиной при допросах лиц подозрительных достигала неимоверных размеров: она, например, делала бритвой надрезы на теле допрашиваемых и поливала царапины одеколоном».
Після загибелі Щорса чекіст Фрума супроводжувала домовину чоловіка в Самару, де вона змінила прізвище на Ростова-Щорс і залишилася для роботи в колегії губсобесу. В подальшому працювала «вдовою героя революції»: консультувала Олександра Довженка під час зйомок фільму «Щорс», готувала збірку спогадів про чоловіка, виступала з лекціями та брала участь в урочистостях присвячених Щорсу тощо.
У винагороду за сумлінну працю отримала квартиру у Москві, Померла в 1977 році без жодних докорів сумління за скоєне під час праці у ВЧК.
У 1918 році вона прибула до Тамбовської губернії на чолі загону з інтернаціональних найманців (китайці та колишні військовополонені вояки Німеччини й Австро-Угорщини) задля перемоги справи комунізму. Який насаджувала доволі просто: коли заходила в котрийсь населений пункт, то одразу вимагала видати всі «ворожі елементи». Ними числили всіх без винятку дворян, купців, священників, офіцерів, заможних селяни і навіть гімназистів та вояків з царськими нагородами.
Їх знищували переважно холодною зброєю – шаблями та багнетами. Потім формувалися совдепи з місцевого люмпен-пролетаріату. Через деякий час місцеве населення дізналося, що роблять з «контрреволюційними елементами» та припинило видавати порядних людей.
Тоді командувач карального загону, прозвана за люту вдачу «Червоною Сонею», змінила тактику – населенню пропонували висунути кандидатів до місцевих «совєтів». Оскільки до їх числа потрапляли переважно шановані та авторитетні громадяни, банда Софи Гельберг знищувала їх з особливою жорстокістю. Червона Соня не оминала жодної нагоди особисто катувати та страчувати бранців.
Жорстокість червоної банди видалася надмірною навіть терпеливим московським селянам. Серед них виявилося чимало ветеранів Першої світової війни, ладних покласти край червоному терору. Більшість тамтешніх сільських сходин ухвалили рішення чинити опір кривавій сваволі московсько-більшовицьких окупантів.
Щойно хтось із селян помічав, що до села наближається червона зграя, як на місцевій дзвіниці починали бити на сполох. Місцеві мешканці озброювалися та ставали на перешкоді вторгненню більшовицької банди.
Одного дня загін Софи Гельберг увійшов до села Козловка, і не зустрів там жодного опору. У передчутті легкої розправи комісар, однієї з Гельберг національності, зібрав місцевих мешканців на майдані і звернувся з пропозицією висунути ліпших людей до місцевого совдепу. Щойно селяни виконали прохання, червоноармійці узяли під варту «кандидатів» та повели до церковного муру.
Подальші події, спираючись на свідчення очевидців, відтворив дослідник Б. Сєнніков у книзі «Тамбовское восстание 1918 – 1921 гг. и раскрестьянивание России 1929 – 1933 гг.». Селяни швидко збагнули до чого йдеться, озброїлися хто чим зміг та кинулися на червоних зайд. Так трапилося, що в карателів заклинило кулемет, і повстала юрба почала рукопашний бій з більшовицькими катами. Досить швидко більшість з них попрямували в пекло, прямісінько на лекцію Карла Маркса.
Комісара з цапиною борідкою à la Троцький, добряче відгамселили, переломили кістки, вийняли очі та розпилили дворучною пилкою. Гельберг посадили на кіл – вона сконала на третій день. Усіх карателів, котрим вдалося втекти від народної помсти, селяни ретельно відловлювали та вішали на першій-ліпшій деревині.
Лють московсько-більшовицьких окупантів породила жорстку реакцію. Софія бат Нухим Гельберг відчула, буквально на власній дупі, гнів пригнобленого селянства.
Різні джерела загадують Дору під різними прізвищами: Любарська, Євлинська, Ремовер і Віра Гребенюкова. Нема єдиної думки і стосовно її етнічної приналежності: чи то московка, чи то єврейка, чи то мадярка.
Проте напевне відома її невгамовна чекістська лють, про яку ще довго згадували місцеві мешканці. Слава про її звірства поширилися настільки, що про неї дізнався згадуваний вище емігрант Мельгунов, який і розповів про палку революціонерку в книзі про червоний терор.
Дорі довелося працювати майстром заплічних справ лише два з половиною місяці 1919 року. За цей час вона відзначилася патологічно жорстокими тортурами, про які не варто навіть згадувати, щоби не шокувати читачів. Охочі ознайомитися з цим аспектом біографії Любарської знайдуть їх докладний опис у книзі Мельгунова, яку легко відшукати в Інтернеті.
За час праці в ЧК Дора особисто розстріляла понад 700 осіб, тобто близько третини всіх приречених до страти. Наприкінці 1919 року заарештована денікінцями, які зафіксували її злочини в справі «Вера Гребенюкова по кличке Дора, исполнитель». Розстріляна за вироком суду 6 січня 1920 року.
У 1901 році вступила в РСДРП, підбурювала кримчан до протиурядових виступів під час заворушень 1904 – 1905 років. Очолювала Севастопольський ревком у 1918 – 1919 роках. Про досягнення цієї особи розповів Владимир Ігнатов у книзі «Палачи и казни в истории России и СССР». (М: Вече, 2014).
«В книге (С. П. Мельгунов. Севастопольская Голгофа: жизнь и смерть офицерского корпуса императорской России. – Ю. Г.) описаны также казни в Евпатории 18 января 1918 г. На рейде стояли крейсер «Румыния» и транспорт «Трувор». «Офицеры выходили поодиночке, разминая суставы и жадно глотая свежий морской воздух. На обоих судах к казням приступили одновременно. Светило солнце, и толпа родственников, жен и детей, столпившихся на пристани, могла видеть все. И видела. Но их отчаяние, их мольбы о милосердии только веселили матросов». За двое суток казней на обоих кораблях было уничтожено около 300 офицеров. Некоторых офицеров сжигали живьем в топках, а перед убийством мучили 15–20 минут. Несчастным отрезали губы, гениталии, иногда руки и бросали в воду живыми. Семья полковника Сеславина в полном составе стояла на пирсе на коленях. Полковник не сразу пошел на дно, и с борта корабля его застрелил матрос. Многих полностью раздевали, связав руки и оттянув к ним голову, бросали в море.
 |
| Ревека Майзель-Пластініна разом Михаїлом Кедровим та його сином |
«После большевистского переворота Кедров и Пластинина оказались на Севере России в Архангельске и Вологде. И он, и она – в качестве буквально диких палачей, которых и сейчас население вспоминает, бледнея. В Вологде оба жили в вагонах, около станции. В вагонах же происходили и допросы, и около них – расстрелы при допросах. Ревекка била по щекам обвиняемых, орала, стучала кулаками, исступленно и кратко отдавала приказы: "к расстрелу, к расстрелу, к стенке"».
Лишилися свідчення, що на посаді секретаря Архангельського губісполкому РКП(б) у 1920 році Ревека Пластініна інсценізувала поховання «загиблих товаришів» – ходу із закритими порожніми трунами, з метою виправдати розв’язаний терор, як помсту за «смерть» більшовиків. На її особистому рахунку розстріл 87 офіцерів, 33 міщан та наказ затопити баржу, на якій перебувало понад півтисячі біженців та колишніх вояків білої армії Євгенія Міллера.
Історик Сергій Мельгунов у книзі «Красный террор в России: 1918—1923» навів свідчення кореспондента часопису «Голос России». «Она была большевичка. Эта безумная женщина, на голову которой сотни обездоленных матерей и жён шлют свои проклятье, в своей злобе превзошла всех мужчин ВЧК. Жестокая, истеричная, безумная, она придумала такое, за что её белые офицеры хотели привязать к хвосту кобылы и пустить лошадь вскачь, уверовала в свой вымысел, едет в Соловецкий монастырь и там руководит расправой вместе со своим новым мужем Кедровым».
Розголос про бузувірства виявився настільки значним, що змусив відреагувати соратників по ленінській партії. У червні 1920 року II Архангельська губернська конференція більшовиків вивела Ревеку Пластініну зі складу губісполкому, як «товариша хворого і нервового».
Проте партія не могла розбазарювати цінні кадри, тому Майзель-Пластініна й надалі займалася партійними справами, а в сорокові роки стала членом Верховного Суду РСФСР. На відміну від Кедрова, сталінські репресії її не зачепили, і вона померла в Москві 1946 році.
Її син Владимир Пластінін працював оперуповноваженим ГУГБ НКВД СССР від часів єжовського терору. З 1952 року перейшов на викладацьку роботу до Воронезького державного університету, де завідував кафедрою фізичного виховання з науковим ступенем кандидата історичних наук. Помер у 1973 році.
Фрума Хайкіна
Народилася у 1897 році в місті Новозибків Чернігівської губернії (зараз – Брянської області РФ) в єврейській родині держслужбовця. Після Лютневої революції поринула у вир класової боротьби. У березні 1918 року воювала в лавах Червоної армії, отримала поранення і потрапила в полон. Її обміняли на офіцера, і вислали до Орші. Звідти партія перевела її на Брянщину, для праці в іноземному відділі ВЧК.Невдовзі вона прибула в товаристві китайських найманців до містечка Унеча (наразі – Брянська область), де заходилася наводити «революційний порядок». Очолила ЧК Унеча, хоча документальні підтвердження цього факту не збереглися.
Там же познайомилася з очільником місцевих більшовицьких загонів Ніколаєм Щорсом, вийшла за нього заміж, і за сумісництвом очолювала відділ ЧК при збройних формуваннях чоловіка. За зовнішній вигляд отримала прізвисько «Хая в шкіряних штанях».
 |
| Ніколай Щорс і Фрума Хайкіна |
Чим і користувалася чекіст Фрума : відшукувала контрабанду та привласнювала найбільш цінні речі з конфіскату. Для особи, котра отримала безмежну владу над життям та смертю усіх, хто опинявся на підвладній їй території, це було нескладно.
За спогадами очевидців Хайкіна не гребувала особисто розстрілювати «спекулянтів», «контрабандистів» та інших «буржуїв». «Найвищу міру соціального захисту», як на більшовицькому новоязі називали розстріли, чекіст Фрума застосовувала за найменшої підозри в «контрреволюційних намірах».
З цупких лап Хайкіної вдалося вирватися кільком письменникам, які віддзеркалили пережите у літературній формі. Аркадій Аверченко писав: «комендант Унечи — знаменитая курсистка товарищ Хайкина сначала хотела меня расстрелять.
— За что? — спросил я.
— За то, что вы в своих фельетонах так ругали большевиков». («Приятельское письмо Ленину» // журнал «Зарницы». — 1921).
Теффі «Воспоминания». «— Здесь главное лицо — комиссарша X. — Он назвал звучную фамилию, напоминающую собачий лай (Хайкина/Хавкина).
— X(айкина) — молодая девица, курсистка, не то телеграфистка — не знаю. Она здесь всё. Сумасшедшая — как говорится, ненормальная собака. Зверъ, — выговорил он с ужасом и с твёрдым знаком на конце. — Все её слушаются. Она сама обыскивает, сама судит, сама расстреливает: сидит на крылечке, тут судит, тут и расстреливает. А когда ночью у насыпи (расстреливают), то это уже не она (там работал, как видно, ревком).
И ни в чём не стесняется. Я даже не могу при даме рассказать, я лучше расскажу одному господину Аверченке. Он писатель, так он сумеет как-нибудь в поэтической форме дать понять. Ну, одним словом, скажу, что самый простой красноармеец иногда от крылечка уходит куда-нибудь себе в сторонку. Ну, так вот, эта комиссарша никуда не отходит и никакого стеснения не признаёт. Так это же ужас!».
Автор містичних романів та сатиричних віршів Александр Амфітеатров згадував: «Свирепость Хайкиной при допросах лиц подозрительных достигала неимоверных размеров: она, например, делала бритвой надрезы на теле допрашиваемых и поливала царапины одеколоном».
%20%D0%BC%D0%B5%D0%B4%D1%96%D1%82%D1%83%D1%94%20%D0%BD%D0%B0%20%D0%BF%D0%BE%D1%80%D1%82%D1%80%D0%B5%D1%82%20%D0%A9%D0%BE%D1%80%D1%81%D0%B0.jpg) |
| Фрума Хайкіна (Ростова-Щорс) медітує на портрет Щорса |
У винагороду за сумлінну працю отримала квартиру у Москві, Померла в 1977 році без жодних докорів сумління за скоєне під час праці у ВЧК.
«Червона Соня» Гельберг
Про життя Софи Нухимівни Гельберг до того, як вона очолила каральний московсько-більшовицький загін, спрямований для запровадження «військового комунізму» на Тамбовщині, майже нічого не відомо, крім того, що народилася в єврейській родині і навчалася на акушерку.У 1918 році вона прибула до Тамбовської губернії на чолі загону з інтернаціональних найманців (китайці та колишні військовополонені вояки Німеччини й Австро-Угорщини) задля перемоги справи комунізму. Який насаджувала доволі просто: коли заходила в котрийсь населений пункт, то одразу вимагала видати всі «ворожі елементи». Ними числили всіх без винятку дворян, купців, священників, офіцерів, заможних селяни і навіть гімназистів та вояків з царськими нагородами.
Їх знищували переважно холодною зброєю – шаблями та багнетами. Потім формувалися совдепи з місцевого люмпен-пролетаріату. Через деякий час місцеве населення дізналося, що роблять з «контрреволюційними елементами» та припинило видавати порядних людей.
Тоді командувач карального загону, прозвана за люту вдачу «Червоною Сонею», змінила тактику – населенню пропонували висунути кандидатів до місцевих «совєтів». Оскільки до їх числа потрапляли переважно шановані та авторитетні громадяни, банда Софи Гельберг знищувала їх з особливою жорстокістю. Червона Соня не оминала жодної нагоди особисто катувати та страчувати бранців.
Жорстокість червоної банди видалася надмірною навіть терпеливим московським селянам. Серед них виявилося чимало ветеранів Першої світової війни, ладних покласти край червоному терору. Більшість тамтешніх сільських сходин ухвалили рішення чинити опір кривавій сваволі московсько-більшовицьких окупантів.
Щойно хтось із селян помічав, що до села наближається червона зграя, як на місцевій дзвіниці починали бити на сполох. Місцеві мешканці озброювалися та ставали на перешкоді вторгненню більшовицької банди.
Одного дня загін Софи Гельберг увійшов до села Козловка, і не зустрів там жодного опору. У передчутті легкої розправи комісар, однієї з Гельберг національності, зібрав місцевих мешканців на майдані і звернувся з пропозицією висунути ліпших людей до місцевого совдепу. Щойно селяни виконали прохання, червоноармійці узяли під варту «кандидатів» та повели до церковного муру.
Подальші події, спираючись на свідчення очевидців, відтворив дослідник Б. Сєнніков у книзі «Тамбовское восстание 1918 – 1921 гг. и раскрестьянивание России 1929 – 1933 гг.». Селяни швидко збагнули до чого йдеться, озброїлися хто чим зміг та кинулися на червоних зайд. Так трапилося, що в карателів заклинило кулемет, і повстала юрба почала рукопашний бій з більшовицькими катами. Досить швидко більшість з них попрямували в пекло, прямісінько на лекцію Карла Маркса.
Комісара з цапиною борідкою à la Троцький, добряче відгамселили, переломили кістки, вийняли очі та розпилили дворучною пилкою. Гельберг посадили на кіл – вона сконала на третій день. Усіх карателів, котрим вдалося втекти від народної помсти, селяни ретельно відловлювали та вішали на першій-ліпшій деревині.
Лють московсько-більшовицьких окупантів породила жорстку реакцію. Софія бат Нухим Гельберг відчула, буквально на власній дупі, гнів пригнобленого селянства.
Дора Любарська – Віра Гребенюкова
В одеському ЧК працювала жіночка, про особистість котрої, крім її діяльності задля блага комуністичної партії, відомо дуже небагато. Її звали чи то Дора, чи то Віра. До того як зробитися чекісткою, намагалася стати акторкою та підробляла повією. За згадками очевидців вона мала всі ознаки німфоманії. Пішла працювати в ЧК «за покликом серця». |
| Дора Любарська |
Проте напевне відома її невгамовна чекістська лють, про яку ще довго згадували місцеві мешканці. Слава про її звірства поширилися настільки, що про неї дізнався згадуваний вище емігрант Мельгунов, який і розповів про палку революціонерку в книзі про червоний терор.
Дорі довелося працювати майстром заплічних справ лише два з половиною місяці 1919 року. За цей час вона відзначилася патологічно жорстокими тортурами, про які не варто навіть згадувати, щоби не шокувати читачів. Охочі ознайомитися з цим аспектом біографії Любарської знайдуть їх докладний опис у книзі Мельгунова, яку легко відшукати в Інтернеті.
За час праці в ЧК Дора особисто розстріляла понад 700 осіб, тобто близько третини всіх приречених до страти. Наприкінці 1919 року заарештована денікінцями, які зафіксували її злочини в справі «Вера Гребенюкова по кличке Дора, исполнитель». Розстріляна за вироком суду 6 січня 1920 року.
Надєжда Островська
Надєжда народилася у Києві, в 1881 році, в родині лікаря та есперантиста Іллі Островського. Згодом сім’я перебралася до Ялти, де її батько крім лікарської справи, працював на благо єврейської громади габаєм тамтешньої синагоги.У 1901 році вступила в РСДРП, підбурювала кримчан до протиурядових виступів під час заворушень 1904 – 1905 років. Очолювала Севастопольський ревком у 1918 – 1919 роках. Про досягнення цієї особи розповів Владимир Ігнатов у книзі «Палачи и казни в истории России и СССР». (М: Вече, 2014).
 |
| Надєжда Островська |
 |
| Тіла жертв московсько-більшовицького червоного терору в Євпаторії 1918 року |
Тяжело раненного штаб-ротмистра Новацкого после того, как с него сорвали присохшие к ранам кровавые бинты, заживо сожгли в топке корабля. С берега за издевательством над ним наблюдали жена и 12-летний сын, которому она закрывала глаза, а он дико выл. Казнями руководила «худенькая стриженая дамочка» учительница Надежда Островская. К сожалению, нет информации о революционных наградах этого палача в юбке. Правда, в Евпатории ее именем названа улица. Расстреляна 4 ноября 1937 г. в урочище Сандармох. Приложившая столько усилий для упрочения коммунистической власти Островская, подобно многим другим партийным функционерам, была уничтожена той самой системой, к созданию которой была когда-то причастна. Боровшаяся против офицеров, дворян и прочих «вражеских элементов», Островская едва ли могла предполагать, что годы спустя разделит их участь».
За участь у заворушеннях 1905 року заарештована, засуджена до заслання. Згодом отримала ще кілька судових рішень на заслання, звідки постійно тікала. З 1905 по 1908 роки належала до РСДРП, у 1917-му – в партії соціалістів-революціонерів. Прізвище Брауде отримала внаслідок шлюбу з адвокатом Самуїлом Брауде.
Наприкінці 1917 року рішенням Президії Казанського совдепа почала працювати у слідчій комісії губернського ревтрибуналу. Відтоді почалася її кар’єра у ВЧК, хоча до лав РКП(б) вступила лише у вересні 1918 року.
Люди, яким пощастило вижити після її допитів і ув’язнення в чекістських буцегарнях, згадували Брауде як надзвичайно жорстоку особу, яка піддавала в’язнів тортурам без жодних емоцій, з байдужістю машини-автомата (слова «робот» тоді ще не існувало). Про її бузувірства згадували лише в колі надійних людей, з жахом та пошепки.
Працювала заступником начальника ЧК Казані, Челябінську, Омську, Томська, очолювала комуністичну охранку Ново-Ніколаєвська (тепер – Новосибірськ). За нещадну боротьбу з «класовими ворогами» нагороджувалася іменною зброєю та золотим годинником.
У 1934 році отримала відзнаку «Почетный чекист». У 1938 арештована за обвинуваченням: «является кадровой эсеркой; по заданию ЦК левых эсеров пробралась в органы ВЧК и в ВКП(б); информировала эсеров о работе НКВД».
З концтабору написала листа В’ячеславу Молотову (справжнє прізвище – Скрябін), де пояснила власне точку зору на причини переслідування.
«Я сама всегда считала, что с врагами все средства хороши, и по моим распоряжениям на Восточном фронте применялись активные методы следствия: конвейер и методы физического воздействия, но при руководстве Дзержинского и Менжинского методы эти применялись только в отношении тех врагов, к(онтр) революционная деятельность которых, была установлена другими методами следствия и участь которых, в смысле применения к ним высшей меры наказания, уже была предрешена... Применялись эти меры только к действительным врагам, которые после этого расстреливались, а не освобождались и не возвращались в общие камеры, где они могли бы демонстрировать перед др. арестованными методы физического воздействия, к ним применявшиеся. Благодаря массовому применению этих мер не по серьезным делам, зачастую как единственный метод следствия, и по личному усмотрению следователя... методы эти оказались скомпрометированными, расшифрованными».
Звільнилася з ув’язнення в 1946 році, вийшла на пенсію. На початку 1953 року знову арештована, але звільнена в листопаді того ж року. У 1956 році реабілітована з відновленням членства в КПСС та призначенням персональної пенсії.
У 1918 році призначена комісаром загону для придушення повстання в районі містечка Оса Пермської губернії. Займалася реквізиціями («продразвёрсткой») та каральними заходами спрямованими проти селян.
У 1919 році отримала посаду начальника інформаційної частини Особливого відділу Московської ЧК. Згодом працювали в Особливому відділі Південного та Південно-Східного фронтів у Подільській та Вінницькій губерніях, де придушувала повстанський рух.
З 1921 року очолила «Осведомительский» (агентурний) відділ Всеукраїнської ЧК. З 1923-го – начальник секретного відділу ГПУ по Північно-Кавказькому краю. З особливою люттю придушувала повстання спричинені голодом 1921 – 1922 років, за що отримала прізвисько «Кривава Ельза».
З 1930 працювала в центральному апараті ОГПУ на Москві. Перша жінка нагороджена відзнакою «Почетный чекист», кавалер орденів Бойового Червоного прапора. Крім того винагороджувалася іменним маузером, золотими годинниками від ЦІК України та Колегії ОГПУ, грамотами, портсигаром, особистим конем та іншими видами заохочень.
За свідченнями людей, що знали її особисто, після бурхливо життя часів громадянської війни їй ніяк не вдавалося пристосуватися до відносно мирного життя. Застрелилася 30 березня 1931 року.
Її долю в художній формі віддзеркалено в повісті Алексія Толстого «Гадюка» та знятому на його основі кінофільмі з тією ж назвою.
Особисто знайома з Леніним, який дуже високо оцінював її здобутки в партійних справах. Лютнева революція звільнила Стасову з ув’язнення, і вона одразу поринула в контрреволюційну діяльність у якості члена ЦК РКП(б).
Через кілька місяців після перемоги більшовицької контрреволюції «народний соціаліст» Леонід Каннегісер ліквідував, на знак пости за загиблого друга, голову Петроградської ЧК Мойсея Урицького, і йому на заміну місце в президії цієї організації посіла Стасова.
Й одразу заходилася помщатися людям, не причетним до вбивства Мойші Урицького. «Правые эсеры убили Урицкого и также ранили товарища Ленина. В ответ на это ВЧК решила расстрелять ряд контрреволюционеров. Расстреляно всего 512 контрреволюционеров и белогвардейцев, из них 10 правых эсеров» – писав голова Петроградської ЧК Гліб Бокій у газеті «Пролетарская правда» від 6 вересня 1918 року.
Усі ці вироки затверджені Єленою Стасовою, що засвідчив її біограф, московський майстер соцреалізму Павел Ісакович Подлящук у книзі «Богатырская симфония» (М: Политиздат, 1982). «В работе Стасовой в ЧК особенно проявились присущие ей принципиальность, щепетильность к врагам советской власти. К изменникам, к мародерам и шкурникам была беспощадна. Твердой рукой подписывала приговоры, когда убеждалась в абсолютной правоте обвинений».
У ЧК вона пропрацювала 7 місяців. Крім затвердження постанов про страту «контри», займалася формуванням каральних загонів, переважно з китайців та військовополонених вояків Німеччини та Австро-Угорщини.
Згодом займала інші високі посади: член ЦК і ЦКК ВКП(б), ВЦІК і ЦІК СССР. Делегат семи партійних з’їздів, у тому числі XXII, на якому Хрущов викрив «культ личности Сталина». Герой соціалістичної праці, нагороджена чотирма орденами Леніна та численними медалями. Її не зачепили жодні репресії: пройшла шлях від Ілліча (Леніна) до Ілліча (Брежнєва) без інфаркту і паралічу. Померла у 1966 році. Урна з прахом замурована в кремлівській стіні.
Організовувала збройне повстання на Москві в 1905 році, за що отримала ув’язнення та заслання. Звідки утекла закордон у 1910 році. У 1912 повернулася в Російську імперію, знов заарештована, після заслання емігрувала. І знов повернулася після повалення самодержавства.
У березні 1918 року партія Леніна призначила її на роботу до колегії ВЧК, і вже в травні вона очолила її відділ по боротьбі з контрреволюцією. У листопаді змінила Гліба Бокія на посаді голови Петроградської ЧК. Викрила систему хабарів, які отримував її попередник від захоплених чекістами заможних заручників. Попри всі доноси Яковлевої, Бокій тоді відбувся легким переляком.
Після вбивства Урицького ленінська кліка офіційно розпочала політику Червоного терору, і навіть друкувала бюлетені зі списками приречених на розстріл. Під усіма подібними переліками, оприлюдненими в «Петроградской правде» в останні місяці 1918 року, стоїть підпис Яковлевої. (Шитц И.И. «И страх, страх безумный...». Дневник историка (март 1928 –– август 1931). –– М: Книжный Клуб Книговек, 2022. –– С. 199).
«14 октября 1918 года, воскресенье. В Гороховой (ВЧК) „чрезвычайке“ орудуют женщины (Стасова, Яковлева), а потому царствует особенная, — упрямая и тупая, — жестокость» — писала в щоденнику московська поетеса «Срібного віку» Зінаїда Гіппіус.
У 1919 році партія відкликала Яковлеву з ЧК за схильність до розпусти, через що вона «превратилась в источник информации для белогвардейских организаций и зарубежных спецслужб». Попри всі обвинувачення вона надалі організовувала каральні продзагони, а по закінченню громадянської війни працювати на керівних посадах: секретарем Московського комітету РКП(б), секретарем Сиббюро ЦК РКП(б), міністром фінансів РСФСР тощо. Делегат шести партійних з’їздів.
Арештована як троцькіст у 1938 році, розстріляна чекістами у вересні 1941-го неподалік від міста Орел, в Медведському лісі. Реабілітована в 1958 році.
Можливо, прізвище Майш утворене від єврейського імені «Мойша», відповідно до практики формування прізвищ на основі побутових юдейських імен. У юдеїв поруч з «шем кадош» (святі імена), які не слід знати стороннім, існують «кіннуй» — побутові імена для загального вжитку.
Як у Німеччині відбувалися творення прізвищ вихрестів на основі кіннуй, розглянемо на прикладі Гершеля Леві Мордехая. Він народився в родині спадкових рабинів, одружився з Генрієттою Пресбург з подібним родоводом. У 1815 році рішеннями Віденського конгресу місто Трір, де вони мешкали, опинилося в Прусському королівстві, і Гершел втратив можливість займатися юридичною практикою.
У 1817 році, щоби надалі займатися фаховою діяльністю, він охрестився в лютеранській церкві, і змінив ім'я на Генріх, а прізвище на Маркс – німецьку форму імені Маркус, що в свою чергу відповідає кіннуй імені Мордехай. Наступного року в родині Марксів народився син, якого охрестили Карлом. Його химерні ідеї надихнули на злочинну діяльність усіх героїнь цієї статті.
Повернимося до долі однієї з них – Євгенії Майш, яка народилася в 1879 році на Херсонщині. Три роки вона навчалася в жіночій гімназії міста Вознесенськ (зараз – у Миколаївській області України).
У 1901 році долучилася до РСДРП, ідеї котрої активно розповсюджувала на півдні України в 1905 – 1907 роках. Через кілька років пересалилася до Києва, де продовжила підривну діяльність. У 1912 році засуджена на заслання, звідки втекла закордон в 1914 році разом з новим чоловіком більшовиком Юрієм П’ятаковим.
Після Лютневої революції повернулася до Петрограду, але швидко перемістилася в Україну, для протидії Українським визвольним змаганням. 17 грудня 1917 року Москва призначила Бош народним комісаром (міністром) внутрішніх справ УССР, і на цій посаді вона фактично очолила промосковський маріонетковий уряд України. Але жодними досягненнями відзначитися не змогла, тому партія спрямувала її керувати Пермським губкомом.
Під час мітингу в селі Кучки особисто застрелила селянина, котрий відмовлявся задарма віддавати весь зрощений хліб комуністичним окупантам. У відповідь на злочин Бош та визиск сільських трударів, у Пермському краї спалахнули селянські повстання.
Віра Брауде
Віра Булич – дочка статського радника, хіміка Петра Булича, московка, дворянка. Народилася в 1890 році. Навчалася в Казанському Родіонівському інституті шляхетних дівчат, але була дочасно виключена через екстремістську діяльність.За участь у заворушеннях 1905 року заарештована, засуджена до заслання. Згодом отримала ще кілька судових рішень на заслання, звідки постійно тікала. З 1905 по 1908 роки належала до РСДРП, у 1917-му – в партії соціалістів-революціонерів. Прізвище Брауде отримала внаслідок шлюбу з адвокатом Самуїлом Брауде.
Наприкінці 1917 року рішенням Президії Казанського совдепа почала працювати у слідчій комісії губернського ревтрибуналу. Відтоді почалася її кар’єра у ВЧК, хоча до лав РКП(б) вступила лише у вересні 1918 року.
Люди, яким пощастило вижити після її допитів і ув’язнення в чекістських буцегарнях, згадували Брауде як надзвичайно жорстоку особу, яка піддавала в’язнів тортурам без жодних емоцій, з байдужістю машини-автомата (слова «робот» тоді ще не існувало). Про її бузувірства згадували лише в колі надійних людей, з жахом та пошепки.
 |
| Віра Брауде |
У 1934 році отримала відзнаку «Почетный чекист». У 1938 арештована за обвинуваченням: «является кадровой эсеркой; по заданию ЦК левых эсеров пробралась в органы ВЧК и в ВКП(б); информировала эсеров о работе НКВД».
З концтабору написала листа В’ячеславу Молотову (справжнє прізвище – Скрябін), де пояснила власне точку зору на причини переслідування.
«Я сама всегда считала, что с врагами все средства хороши, и по моим распоряжениям на Восточном фронте применялись активные методы следствия: конвейер и методы физического воздействия, но при руководстве Дзержинского и Менжинского методы эти применялись только в отношении тех врагов, к(онтр) революционная деятельность которых, была установлена другими методами следствия и участь которых, в смысле применения к ним высшей меры наказания, уже была предрешена... Применялись эти меры только к действительным врагам, которые после этого расстреливались, а не освобождались и не возвращались в общие камеры, где они могли бы демонстрировать перед др. арестованными методы физического воздействия, к ним применявшиеся. Благодаря массовому применению этих мер не по серьезным делам, зачастую как единственный метод следствия, и по личному усмотрению следователя... методы эти оказались скомпрометированными, расшифрованными».
Звільнилася з ув’язнення в 1946 році, вийшла на пенсію. На початку 1953 року знову арештована, але звільнена в листопаді того ж року. У 1956 році реабілітована з відновленням членства в КПСС та призначенням персональної пенсії.
Кривава Ельза Грундман
Ельза – дочка латиського селянина Ульріха Грундмана. Народилася в 1891 році, освіта обмежилася трьома класами церковно-парафіяльної школи. Активною політичною діяльністю зайнялася в 1915 році в лавах ленінської партії. Учасниця штурму Зимового палацу.У 1918 році призначена комісаром загону для придушення повстання в районі містечка Оса Пермської губернії. Займалася реквізиціями («продразвёрсткой») та каральними заходами спрямованими проти селян.
У 1919 році отримала посаду начальника інформаційної частини Особливого відділу Московської ЧК. Згодом працювали в Особливому відділі Південного та Південно-Східного фронтів у Подільській та Вінницькій губерніях, де придушувала повстанський рух.
 |
| Ельза Грундман |
З 1930 працювала в центральному апараті ОГПУ на Москві. Перша жінка нагороджена відзнакою «Почетный чекист», кавалер орденів Бойового Червоного прапора. Крім того винагороджувалася іменним маузером, золотими годинниками від ЦІК України та Колегії ОГПУ, грамотами, портсигаром, особистим конем та іншими видами заохочень.
За свідченнями людей, що знали її особисто, після бурхливо життя часів громадянської війни їй ніяк не вдавалося пристосуватися до відносно мирного життя. Застрелилася 30 березня 1931 року.
Її долю в художній формі віддзеркалено в повісті Алексія Толстого «Гадюка» та знятому на його основі кінофільмі з тією ж назвою.
Єлена Стасова
Народилася у 1873 році в родині московського дворянина та відомого адвоката Дмитрія Стасова. Чимало близьких родичів Єлени уславилися досягненнями на ниві імперської культури та мистецтва.Особисто знайома з Леніним, який дуже високо оцінював її здобутки в партійних справах. Лютнева революція звільнила Стасову з ув’язнення, і вона одразу поринула в контрреволюційну діяльність у якості члена ЦК РКП(б).
Через кілька місяців після перемоги більшовицької контрреволюції «народний соціаліст» Леонід Каннегісер ліквідував, на знак пости за загиблого друга, голову Петроградської ЧК Мойсея Урицького, і йому на заміну місце в президії цієї організації посіла Стасова.
Й одразу заходилася помщатися людям, не причетним до вбивства Мойші Урицького. «Правые эсеры убили Урицкого и также ранили товарища Ленина. В ответ на это ВЧК решила расстрелять ряд контрреволюционеров. Расстреляно всего 512 контрреволюционеров и белогвардейцев, из них 10 правых эсеров» – писав голова Петроградської ЧК Гліб Бокій у газеті «Пролетарская правда» від 6 вересня 1918 року.
 |
| Єлена Стасова |
У ЧК вона пропрацювала 7 місяців. Крім затвердження постанов про страту «контри», займалася формуванням каральних загонів, переважно з китайців та військовополонених вояків Німеччини та Австро-Угорщини.
Згодом займала інші високі посади: член ЦК і ЦКК ВКП(б), ВЦІК і ЦІК СССР. Делегат семи партійних з’їздів, у тому числі XXII, на якому Хрущов викрив «культ личности Сталина». Герой соціалістичної праці, нагороджена чотирма орденами Леніна та численними медалями. Її не зачепили жодні репресії: пройшла шлях від Ілліча (Леніна) до Ілліча (Брежнєва) без інфаркту і паралічу. Померла у 1966 році. Урна з прахом замурована в кремлівській стіні.
Варвара Яковлева
Варвара Яковлева, член РСДРП(б) з 1904 року, народилася в єврейській родині, батько якої заробляв на щоденний форшмак ювелірною справою.Організовувала збройне повстання на Москві в 1905 році, за що отримала ув’язнення та заслання. Звідки утекла закордон у 1910 році. У 1912 повернулася в Російську імперію, знов заарештована, після заслання емігрувала. І знов повернулася після повалення самодержавства.
У березні 1918 року партія Леніна призначила її на роботу до колегії ВЧК, і вже в травні вона очолила її відділ по боротьбі з контрреволюцією. У листопаді змінила Гліба Бокія на посаді голови Петроградської ЧК. Викрила систему хабарів, які отримував її попередник від захоплених чекістами заможних заручників. Попри всі доноси Яковлевої, Бокій тоді відбувся легким переляком.
Після вбивства Урицького ленінська кліка офіційно розпочала політику Червоного терору, і навіть друкувала бюлетені зі списками приречених на розстріл. Під усіма подібними переліками, оприлюдненими в «Петроградской правде» в останні місяці 1918 року, стоїть підпис Яковлевої. (Шитц И.И. «И страх, страх безумный...». Дневник историка (март 1928 –– август 1931). –– М: Книжный Клуб Книговек, 2022. –– С. 199).
 |
| Варвара Яковлєва |
У 1919 році партія відкликала Яковлеву з ЧК за схильність до розпусти, через що вона «превратилась в источник информации для белогвардейских организаций и зарубежных спецслужб». Попри всі обвинувачення вона надалі організовувала каральні продзагони, а по закінченню громадянської війни працювати на керівних посадах: секретарем Московського комітету РКП(б), секретарем Сиббюро ЦК РКП(б), міністром фінансів РСФСР тощо. Делегат шести партійних з’їздів.
Арештована як троцькіст у 1938 році, розстріляна чекістами у вересні 1941-го неподалік від міста Орел, в Медведському лісі. Реабілітована в 1958 році.
Євгенія Бош
Євгенія – дочка німецького колоніста Готліба Майша та бессарабської дворянки Марії Круссер. У всіх офіційних документах записана як «Євгенія Богданівна Бош». Якщо прізвище вона отримала внаслідок шлюбу з власником каретної майстерні Петром Бошем, то з «по батькові» усе складніше. У буквальному перекладі ім’я Готліб означає «Боголюб», що зовсім не тотожно Богдану. Крутійство з ім’ям батька, викликає сумніви – чи був він етнічним німцем.Можливо, прізвище Майш утворене від єврейського імені «Мойша», відповідно до практики формування прізвищ на основі побутових юдейських імен. У юдеїв поруч з «шем кадош» (святі імена), які не слід знати стороннім, існують «кіннуй» — побутові імена для загального вжитку.
Як у Німеччині відбувалися творення прізвищ вихрестів на основі кіннуй, розглянемо на прикладі Гершеля Леві Мордехая. Він народився в родині спадкових рабинів, одружився з Генрієттою Пресбург з подібним родоводом. У 1815 році рішеннями Віденського конгресу місто Трір, де вони мешкали, опинилося в Прусському королівстві, і Гершел втратив можливість займатися юридичною практикою.
У 1817 році, щоби надалі займатися фаховою діяльністю, він охрестився в лютеранській церкві, і змінив ім'я на Генріх, а прізвище на Маркс – німецьку форму імені Маркус, що в свою чергу відповідає кіннуй імені Мордехай. Наступного року в родині Марксів народився син, якого охрестили Карлом. Його химерні ідеї надихнули на злочинну діяльність усіх героїнь цієї статті.
Повернимося до долі однієї з них – Євгенії Майш, яка народилася в 1879 році на Херсонщині. Три роки вона навчалася в жіночій гімназії міста Вознесенськ (зараз – у Миколаївській області України).
.jpg) |
| Євгенія Бош (Майш) |
Після Лютневої революції повернулася до Петрограду, але швидко перемістилася в Україну, для протидії Українським визвольним змаганням. 17 грудня 1917 року Москва призначила Бош народним комісаром (міністром) внутрішніх справ УССР, і на цій посаді вона фактично очолила промосковський маріонетковий уряд України. Але жодними досягненнями відзначитися не змогла, тому партія спрямувала її керувати Пермським губкомом.
Під час мітингу в селі Кучки особисто застрелила селянина, котрий відмовлявся задарма віддавати весь зрощений хліб комуністичним окупантам. У відповідь на злочин Бош та визиск сільських трударів, у Пермському краї спалахнули селянські повстання.
Бош-Майш заходилися викорінювати повстанців із завзяттям справжнього ленінця. Її жорстокість викликала опір навіть серед соратників по партії, які намагалися погамувати садистичну лють щирої більшовички.
Аби подолати спротив соратників, вона телеграфувала Леніну скаргу на надмірну м’якість та намагання місцевими комуністами саботувати класову боротьбу з трудовим селянством. «Дедушка Ленин» не забарився з відповіддю: «Повесить (непременно повесить, дабы народ видел) не меньше 100 заведомых кулаков, богатеев, кровопийц».
Після тих подій, протягом кількох років партія призначала її на відповідальні посади, аж поки в неї не виявили онкологічне захворювання. Рятуючись від фізичних страждань застрелилася на початку 1925 року.
Комуністичний режим вшановував її пам’ять усіма можливими засобами. На її честь у Києві назвали міст через Дніпро, узвіз та вулицю. Її методи надихнули московського соцреаліста Всеволода Вишневського на створення «Оптимістично трагедії», де за образом більшовицької комісарки, яка застрелила моряка, вгадується постать Євгенії Бош, яка колись так само вбила простого кучківського селянина.
Аби унеможливити їх підступні плани, московський комунізм і рашизм мають бути юридично засуджені як злочинні ідеології, з усіма похідними наслідками для їх носіїв. Усіх поплічників марксизму-ленінізму та рашизму слід притягати до правової відповідальності, бо непокаране зло завжди повертається.
Аби подолати спротив соратників, вона телеграфувала Леніну скаргу на надмірну м’якість та намагання місцевими комуністами саботувати класову боротьбу з трудовим селянством. «Дедушка Ленин» не забарився з відповіддю: «Повесить (непременно повесить, дабы народ видел) не меньше 100 заведомых кулаков, богатеев, кровопийц».
Після тих подій, протягом кількох років партія призначала її на відповідальні посади, аж поки в неї не виявили онкологічне захворювання. Рятуючись від фізичних страждань застрелилася на початку 1925 року.
Комуністичний режим вшановував її пам’ять усіма можливими засобами. На її честь у Києві назвали міст через Дніпро, узвіз та вулицю. Її методи надихнули московського соцреаліста Всеволода Вишневського на створення «Оптимістично трагедії», де за образом більшовицької комісарки, яка застрелила моряка, вгадується постать Євгенії Бош, яка колись так само вбила простого кучківського селянина.
***
На жаль, після повалення комуністичної диктатури в 1991 році, в незалежній Україні не відбулися процеси декомунізації. Тому представники московсько-більшовицької окупаційної адміністрації не зазнали жодної люстрації, миттєво «перевзулися» і опанували владу. Кравчуки, марчуки та їм подібні звягільські та медведчуки зробили все, аби ті, хто вчора знищував наших дідів і прадідів зміг вибудовувати подібні плани на наших дітей і онуків.Аби унеможливити їх підступні плани, московський комунізм і рашизм мають бути юридично засуджені як злочинні ідеології, з усіма похідними наслідками для їх носіїв. Усіх поплічників марксизму-ленінізму та рашизму слід притягати до правової відповідальності, бо непокаране зло завжди повертається.
Сайт містить унікальні тексти, кожен з яких уперше був оприлюднений саме тут. Бажаєте читати нові статті першим? Натисніть на дзвоник розташований в правому нижньому кутку монітора
Немає коментарів:
Дописати коментар