Іран під московською орудою – Гілянська совєтська соціалістична республіка

Совєт народних комісарів Перської совєтської соціалістичної республіки

У 1920 році московські більшовики здійснили спробу створити в Ірані совєтську соціалістичну республіку. Враховуючи, що Іран вже кілька десятиліть перебував у царині впливу Російської імперії, авантюра мала шанси на успіх.

Іран у «Великій грі»

У першій половині XIX століття політична ситуація в Ірані, як з давніх-давен іранці називали власну країну, складалася не дуже вдало. Російська імперія завдала Персії, як називали Іран тогочасні іноземні держави, дві дошкульні поразки у війнах. Які закінчилися укладанням Гюлістанської (1813) та Туркманчайської (1828) мирних угод. Династія Каджарів не користувалося значною народною підтримкою, що змушувало її маневрувати як між суперечливими інтересами різних груп іранської аристократії, так і між зовнішнім впливом Британської і Російської імперій, котрі розпочали «Велику гру», призом в якій мало стати панування на Близькому Сході, Центральній Азії та Гімалаях.
В межах неоголошеної доктрини Drang nach Osten царат прагнув отримати вихід до Індійського океану, а заразом і можливість завойовувати і визискувати нові землі на шляху до нього. Велика Британія прагнула створити «пояс безпеки» довкола суходільного кордону «перлини Британської корони» – Індії.
Задля того, аби «помити чоботи в Індійському океані» царат вирішив створити плацдарм у вигляді протекторату над Іраном, Хівою та Афганістаном. Хівинське ханство московство сподівалося загарбати самотужки, а Афганістан – спільно з Іраном.

Шупле А. Перси сплачують 20 млн рублів контрибуції в Тебризі. 1845 р.

У 30-ті роки XIX століття, після військових поразок раніше завданих Російською імперією, Іран опинився під зовнішньою орудою «русского мира». Тому в липні 1837 року 46 тисяч іранських вояків при 66 гарматах вирушили в Афганістан. Формально армією командував візир мірза Ходжи Агассі, але фактичне керівництво здійснював генерал-майор Іван Симович. Так само і на нижчих щаблях військової субординації, за діями іранської старшини доглядали московські офіцери.
Про бажання іранської армії воювати за чужі інтереси свідчить промовистий факт: перехід з Хорасану до Герату розтягнувся в часі – з липня аж до листопаду. Для агресорів місто видавався легкою здобиччю: за деякий час до вторгнення правитель Герату Камран-мірза оголосив незалежність від еміра Афганістану Дост Мухаммеда. Міська залога налічувала всього три тисячі бійців і, здавалося, не мала жодного сподівання на зовнішню підтримку.
Іранська армія захопила фортецю Гуріан, підійшло до розташованого неподалік Герату і… На цьому успіхи скінчилися. Місто чомусь не взяли в повну облогу, що дозволяло гератцям отримувати зовнішню підтримку та здійснювати дошкульні вилазки. На додачу іранці нехтували артпідготовкою, вели обстріл міста з непідготованих та незручних позицій, тому швидко і не ефективно витрачали боєприпаси. На додачу вдалися до ризикованих експериментів: відливали гармати, які розривалися після кількох пострілів, та використовували мармурові ядра, що розвалювалися в повітрі, не долітаючи до ворожих позицій.
Вірогідно, цими актами саботажу іранська старшина демонструвала власне невдоволення шахом та його «союзником». Справа в тім, що чимало аристократичної іранської молоді отримувало освіту на Заході, і набутий досвід спричиняв невдоволення владою та ситуацією, що склалася в країні. Крім того, одна з найбільш боєздатних частин іранської армії складалася з московських дезертирів, які побоювалися повернення в «немытую Россию».
Можливо, хтось із вищого іранського офіцерства отримав від англійців матеріальне заохочення, з метою зірвати московське загарбання Герату. На допомогу котрому прийшли британці: надіслали гвинтівки, гармати та порох, разом з артилерійським полковником Поттінгером, який організував оборону міста. Герат відбив усі ворожі атаки.
30 червня 1838 року англійський посол офіційно повідомив шаху Ірану, що подальшу облогу Герату уряд Великої Британії розцінить як оголошення війни. Аби продемонструвати дружні наміри шах мусить повернути армію в Іран. Англійці не обмежилися висловлюванням «великого занепокоєння», і в якості аргументу їх флот зайшов в Перську затоку і висадив десант на острів Харк.
28 серпня 1838 року іранська армія припинила облогу Герату і повернула домів. 28 листопада того ж року англійський посол в Російській імперії вручив царату ноту з протестом проти ворожих московських дій в Ірані та Афганістані. Аби уникнути прямого зіткнення цар Ніколай I відкликав генерала Симовича в Московію, але не полишив планів експансії в Центральну та Східну Азію.
Наступного року московське військо вдерлося в Хіву, але зазнало великих втрат і повернулося додому з поразкою. Що не завадило зберегти оруду над Іраном. Під час Східної (Кримської) війни Персія дотримувала нейтралітету, але по її завершенню знов почали бойові дії з Великою Британією за Герат, яка завершилася черговою невдачею для Ірану.

Під орудою двоголового орла

Станом на 1907 рік Британська і Російська імперії домовилися про розподіл царини впливу в центрально-азійському регіоні. Північ Ірану потрапила під московську оруду, південь – під англійську, а центр країни визнали нейтральним, хоча царат й надалі відчутно впливав на шахську політику.
Шаха охороняли «перські» козаки, якими керувала московська дипломатична служба, яка під час народних заворушень радо надавала володарю Ірану прихисток. Навіть спадкоємця шахського престолу принца Мухаммеда Алі, за сприяння МЗС Російської імперії, виховував московський сходознавець караїмського походження Серая Шапшал.
Накопичені внутрішні суперечності спричинили революцію в 1905 році, внаслідок якої Мозафар ед-Дін-шах Каджар погодився на Конституцію, яка суттєво обмежила привілеї великих землевласників. Проте діяла вона не довго. Наступний шах Мухаммед Алі у 1908 році наказав козакам покінчити з парламентаризмом. Козацькі загони під проводом Владимира Ляхова, обстріляли з гармат Меджліс, заарештували найбільш активних прихильників Конституції та закрили всю опозиційну пресу.

Перські козаки страчують іранських повстанців. 1909 р.

Московство повністю контролювало острови південного узбережжя Каспію разом з портом Ензелі, річкову флотилію озера Урмія, шляхи з Тегерану в Казвін та з Казвіна в Хамадан, а також залізниці, телефонний і телеграфний зв’язок. Московські банки користувалися особистою підтримкою шаха.
З 1840 року царат заборонив Ірану мати власний Каспійський флот, тоді як кораблі московської флотилії вільно заходили в акваторію південного Каспію. На контрольованій московством півночі країни у 1911 році царат розмістив армію, якою, під час Першої світової війни, командував генерал Ніколай Юденич.
Але вплив Російської імперії не обмежувався державним рівнем. Слідом за царською владою московські радикальні екстремісти – «хорошие русские» тих часів, також розгорнули бурхливу діяльність в Ірані.
Після закінчення Тифліського університету, в 1907 році на батьківщину повернувся член РСДРП Хайдар-хан Аму огли Тарівердієв, і заходився створювати соціал-демократичну партію Ірану. І вже незабаром іранські с-д почали розповсюджувати заклики до насильницького повалення законної влади, влаштовувати страйки та чинити інші екстремістські дії.
Після початку Першої світової війни соціалісти Ірану підтримали ленінський заклик перетворити імперіалістичну війну на громадянську, та стали на шлях державної зради – почалася активна співпраця з Німеччиною та Османською імперією, а сам Тарівердієв пішов служити в турецьку армію.
Водночас з цим активну діяльність розгорнув інший екстреміст – Мірза Кучек-хан. Він скористався з того, що більша частина царських військ залишила північ Ірану для участі в бойових діях Першої світової війни, організував повстанські загони і почав партизанську війну проти шахської влади в Гіляні. Його рух отримав назву дженгелійців, що перекладається як «лісовики».

Мірза Кучек-хан з повстанцями дженгелійцями

І хоча перша спроба дженгелійського повстання зазнала невдачі, Мірза Кучек-хан повернувся в Іран в 1919 році задля перемоги ідей світової комуністичної революції, і відновив партизанські загони, які займалися переважно грабунком англійських військових обозів та логістичних баз.

Іранська «диктатура квазіпролетаріату»

Після того як більшовики здійснили контрреволюційний переворот і поклали край всім здобуткам Лютневої революції, аби втримати владу ленінська камарилья пішла на укладання сепаратного миру з Четверним союзом. За його умовами московські війська полишали Кавказ та Іран. Не обійшлося без звичайного московського крутійства – незгоду з центральною лінією партії висловили більшовики Вірменії та червонофлотці Каспію, які почали чинити збройний опір частинам османської армії.
Ленінська зграя зробила вигляд, що «нас там нет». Аби стримати просування супротивника, Велика Британія окупувала Іран, посунувши звідти як османів, так і комуністичних бойовиків. Разом з ними дременули члени партії Тарівердієва. Вони заховалися в РСФСР, де в 1920 році створили Комуністичну партію Ірану, фактичне керівництво котрою здійснював чекіст Яков Блюмкін – палкий екстреміст і соратник Лейби Бронштейна (більш відомого під партійною кличкою «Лев Троцький»).
Не ловив ґав і Мірза Кучек-хан. Він почав співпрацювати з московським більшовизмом, і домовився про «інтернаціональну» підтримку в справі створення Гілянської совєтської соціалістичної республіки. Кремль запевнив, що надаватиме допомогу виключно виходячи з принципу невтручання у внутрішні справи та визнання повної незалежності новоутвореної держави.
«Не корысти ради, а токмо» заради перемоги світової революції ленінська кліка пообіцяла і надала Кучек-хану гроші, зброю, панцерники та аероплани, з військовими інструкторами та добровольцями на додачу, хоча самим більшовикам ще не вдалося відновити повний контроль на території майбутнього СССР. Водночас, за наказом військового комісара (міністра) Лейби Бронштейна-Троцького в Ірані почалося створення таємної комуністичної мережі з метою підривної діяльності та повалення легітимної влади.
Тим часом як англійці загнали в дикі лісові нетрі загони Мірзи Кучек-хана, що налічували близько трьох тисяч повстанців, 29 кораблів із залишками армії «білого» московства прибули до порту міста Ензелі, Московські більшовики вирішили ліквідувати їх швидко і без зайвої уваги, за «исконно–посконным» принципом «нас там нет».
За задумом «народного» комісара Лейби Троцького операцію мали здійснити «революційні маси», тобто атака іранського порту видавалася за власну ініціативу командувача Волзько-Каспійської флотилії Федора Раскольнікова. Як можна помітити створення маріонеткових «республік» різними гіркіними-діркіними зовсім не винахід сучасного чекізму.

Федор Раскольніков

Ленін з Троцьким пояснили Раскольнікову, що при потребі, виходячи з принципу революційної доцільності, можна висадити десант і повідомити іранській владі, що червоне московство забереться геть, щойно покарає «гідру контрреволюції».
18 травня 1920 року крейсери «Роза Люксембург», «Бела Кун», «Пушкин» разом з двома канонерськими човнами та трьома десантними транспортами московсько-більшовицька флотилії підійшли до Ензелі, й розпочали бомбардування порту. Заскочена зненацька англійська залога просто дременула світ за очі.
Московсько-більшовицьки окупанти не гаючись висадили десант і захопили місто. Англійці швидко вдалися до перемовин, і погодилися остаточно покинути місто разом з білим московством, залишивши всі кораблі, 50 гармат, 20 тисяч снарядів та величезну кількість бавовни, міді, залізничних рейок та ще багато чого цінного.
Війська шаха перебували в повній пасивності і робили вигляд, що всі ці події їх не обходять. Іранський уряд обмежився нотою протесту та закликав більшовиків вивести військо з країни.
Раскольніков відрапортував Кремлю про перемогу, запропонував піти на зустріч «проханням трудящих Сходу»: залишити флотилію в Ензелі, та дозволити «переможній ходи совєтської влади» просуватися вглиб країни. Натхненний успіхом керівник Кавказького бюро ЦК РКП(б) Серго Орджонікідзе запропонував Совнаркому, для початку, здійснити революцію в іранському Азербайджані, аби з цього плацдарму просуватися далі на Близький Схід.

Мірза Кучек-хан (праворуч) і доктор Хешмат

Наступ у глиб країни московсько-більшовицькі окупанти оголосили допомогою дженгелійцям Кучек-хана. Задля сприяння котрому Москва налагодила постачання не тільки грошей та військового спорядження, а й радників та військових загонів, з яких Кучек-хан створив Перську Червону армію, за допомогою котрої захопив місто Решт і проголосив створення Гілянської совєтської соціалістичної республіки.
На прохання провідника перських червоноармійців Москва надіслала палких революціонерів для облаштування режиму нової влади: Серго Орджонікідзе, Анастаса Мікояна, Якова Блюмкіна, Якова Бергмана (Серебрянського) та інших комуністичних екстремістів. Представники московської окупаційної адміністрації досить швидко з’ясували, що ~~Ізя Гіркін~~ Мірза Кучек-хан не відповідає завданням світової революції, бо дотримується буржуазно-націоналістичної ідеології.

Стінна газета "Роста", 1920 р.

31 липня 1920 року Блюмкін швидко влаштував заколот і будувати соціалізм у Гіляні взялися перевірені Москвою комуністи. Нова влада створила Комуністичну партію, Реввоєнсовєт та проголосила Перську совєтську соціалістичну республіку. Очільник іранської компартії Тарівердієв отримав посаду комісара зовнішніх взаємин. Режим очолив Есханулла-хан, колишній соратник Кучек-хана. Сам провідник дженгелійців утік від цупких більшовицьких лап у місто Фудан, де почав готуватися до боротьби з іранськими комуністами.

Поштова марка Перської совєтської соціалістичної республіки

Командувачем революційної армії, яка налічувала близько п’яти тисяч вояків, призначили Есхануллу-хана, якого швидко замінив на цій посаді перевірений Москвою товариш Василій Каргарателі. Комісаром збройних сил новоутвореної держави партія призначила Якова Блюмкіна, якого почали називати «по-східному» Якуб-заде. Невдовзі Перська Червона армія вирушила в похід на Тегеран.
Який захищали невеличкі англійські частини та Перська козача дивізія на чолі з полковником московської імператорської армії Всеволодом Старосельським. Козаки, які ще до повалення самодержавства в російській імперії служили в Ірані, зупинили червоних зайд, а потім перейшли в контрнаступ і звільнили Решт. Місцеве населення радо вітало і всіляко допомагало визволителям, оскільки за нетривалий час окупації добряче відчула усі принади комуністичного «русского мира».

Бійці Перської козацької бригади

На допомогу комуністам Гіляну Москва надіслала військові підкріплення, котре за допомогою Каспійської флотилії відбило Решт, і навіть почало роздмухувати заворушення в Хорасані. Але це мало допомогло, оскільки нова влада не користувалося широкою підтримкою місцевого населення, а люмпени, з яких створили Перську Червону армію, почали розбігатися.
Під тиском обставин Москва розпочала перемовини з шахським урядом, які завершилися 26 лютого 1921 року мирною угодою, згідно котрої з Ірану виходили всі червоні війська разом з гілянськими совдепами. Загальновідомо, що всі угоди з Москвою не варті навіть паперу на якому вони написані. Тому пахолки Троцького не тільки не полишили територію Ірану, але здійснили нову невдалу спробу захопити Тегеран.
І тут з лісу знов вийшов мірза Кучек-хан, але цього разу в якості палкого контрреволюціонера. У вересні 1921 року він здійснив переворот і перебив очільників іранської компартії. Утім його сил виявилося замало, аби протидіяти армії шаха, і він знов заховався в лісових нетрях, де через нетривалий час сконав від холоду та голоду. Шах відновив повний контроль над усією країною і позбувся московської оруди.
У 1921 році Перська козача бригада захистила Тегеран і врятувала Іран від комунізму. Головнокомандувачем збройних сил Ірану став офіцер шахської армії Реза-хан, кар’єра котрого стрімко розвивалася. Невдовзі його призначили військовим міністром, трохи згодом він очолив уряд, а 1925 році став новим шахом Ірану. Засновник нової династії Пехлеві модернізував країну, всіляко сприяв її розвитку, аж поки, під вигаданим приводом, у серпні-вересні 1941 року Іран знов окупували Велика Британія та СССР. Але розповідь про ті події виходить за межі окресленої теми.

Подальша доля відданих борців за справу соціалізму в Ірані

Військові поразки та зміна міжнародної ситуації спонукала ленінську кліку переглянути стратегію і тактику азійської політики. Увага московських більшовиків зосередилася на співпраці з Турецькою республікою, створену Кемалем Ататюрком, та націоналістичним Гомінданом у Китаї.

Щоби не відволікатися на іранські справи, більшовики уклали нову мирну угоду: відмовилися від усіх царських концесій в Ірані, звільнили окуповані каспійські острови, списали всю іранську заборгованість царату, погодилися на відновлення іранського каспійського флоту та вивели всіх бойовиків з Гіляну та Хорасану. Натомість Іран зобов’язався видалити з країни усіх «білих» та «басмачів» (моджахедів), домогтися від Великої Британії виведення усіх її військ та погодився на введення московсько-більшовицьких армій у разі військової загрози іранській державі. Совдеп виконав умови угоди.
Кучек-хан ліквідував Тарівердієва, і невдовзі сам відправився в засвіти. Відтяту голову його випадково знайденого трупу, виставили для огляду на одному з майданів Решту.
1979 році в Ірані відбулася Ісламська революція, і на заміну владі шаха Мохаммеда Реза Пехлеві, сина Реза Пехлеві, прийшов режим аятоли Хомейні. Ісламські фундаменталісти пригадали боротьбу Мірзи Кучек-хана з шахиншахами Ірану та оголосили дженгелійця національним героєм. Його колишню оселю перетворили на музей, і у 80-ті роки зняли серіал про життя та пригоди Кучек-хана.

Мавзолей Мірзи Кучек-хана в сучасному Ірані

Головний натхненник іранської авантюри Лейба Троцький, програв Сталіну боротьбу за владу, і загинув від рук московсько-більшовицької агентури в Мексиці 1940 року.
Федор Раскольніков у 1938 році, рятуючись від комуністичного терору, втік на Захід з Болгарії, де працював «полпредом» (дипломатичним представником з особливими повноваженнями) СССР. У 1939 році оприлюднив відкритого листа до Сталіна, в якому звинуватив диктатора «пролетаріату» в державному терорі та масових стратах підкореного населення. Того ж року, під впливом вражень від переходу СССР в гітлерівську коаліцію, зафіксовану пактом Молотова-Ріббентропа, в нього почався психічний розлад, внаслідок чого він опинився в психлікарні французького міста Ніцца. Там його чи то ліквідували чекісти, чи то він сам вистрибнув з розташованого на п’ятому поверху вікна.
Іван Кожанов у 1920 році керував десантом, який висадився в іранському Ензелі. Згодом партія доручила йому командування Чорноморським флотом, а потім, у 1938 році, розстріляла за обвинуваченням в участі у військово-фашистській змові «проти товариша Сталіна і соціалістичного ладу СССР».
Заступник наркома іноземних справ Лев Караханян (партійне псевдо – «Карахан») – куратор московсько-більшовицького вторгнення в Іран у 1920 році, розстріляний «рідною сталінською партією» в 1937 році «за участь у профашистській змові з метою повалення совєтської влади».
Член ЦК ВКП(б) Серго Орджонікідзе у тому ж 37-му році чи то застрелився, чи йому допомогли це зробити соратники по ленінській партії.

Яков Бергман (Серебрянський)

Більше поталанило Якову Бергману (партійне псевдо «Серебрянський»), який очолював Особливий відділ Перської Червоної армії. Він і в подальшому спеціалізувався в підривній та диверсійній роботі за межами СССР, аж поки в 1938 році його не арештували колеги чекісти, і не засудили до страти в 1941 році «за шпигунство на користь Великої Британії та Франції, участі в змові наркома внутрішніх справ Генріха Ягоди (справжнє ім’я та прізвище – Генох Ієгуда) та організації терактів проти керівництва партії та уряду СССР».

Але через перехід Совдепа 22 червня 1941 року з гітлерівської коаліції в антигітлерівську, брак досвідчених шпигунів і за особистого піклування Берії та Судоплатова, Бергмана відновили в «органах» і повернули всі нагороди. У 1953 році, після фізичного знищення Берії клікою Хрущова, Прокуратура СССР відновила справу 1941 року, і засудила Бергмана (Серебрянського) до страти, замінену на 25 років ув’язнення. Чекіст Яшка помер під час допиту в Бутирській в’язниці в 1956 році.
Інший чекіст Яшка – Яков Блюмкін, після поразки Гілянської ССР повернувся в РСФСР, де й надалі спеціалізувався на підривній діяльності в «країнах капіталізму». Розстріляний колегами чекістами в 1929 році, як запеклий троцькіст.
Знаменно, що керівник КГБ Юрій Андропов не забув заслуг Блюмкіна, і подбав, аби увічнити пам’ять про нього в творах красного письменства. Наприклад у повісті Валентина Катаєва «Уже написан Вертер» (1979) за образом літературного персонажа Наума Безстрашного вгадується постать Якова Блюмкіна. Ангажований Андроповим письменник Юліан Семенов (справжнє прізвище Ляндрес) при створенні персонажа Ісаєва-Штірліця надихався діяннями Блюмкіна. Герой романів Семенова мав не тільки спільний день народження з реальним чекістом та збіг псевдонімів «Макс», «Ісаєв», «Владимиров», але й один з епізодів життя Блюмкіна ліг в основу сюжету книги «Бриллианты для диктатуры пролетариата».
І на завершення, ще трохи інформації для тих, хто вважає, що мистецтво перебуває поза політикою. За наказом партії Блюмкін наглядав за московськими поетами, з багатьма з них навіть установив дружні взаємини. Велимир Хлєбніков, який вважав себе Головою («председателем») земної кулі, завдяки другу Якову потрапив, ні не в божевільню, а в Іран, у складі Політуправління 11-ї армії. Там він настрочив цикл віршів «Труба Гульмуллы», уривок з одного з них — «Видите, персы, — вот я иду…», варто навести в якості ілюстрації творчості «Председателя земного шара».

«Я Вогу Мано – благая мысль.

Я Аша Вáгиста – лучшая справедливость.

Я Кшатра Вайрия – обетованное царство.

Клянемся волосами Гурриэт эль Айн,

Клянемся золотыми устами Заратустры –

Персия будет советской страной.

Так говорит пророк!».

Невдовзі після повернення з Ірану «председатель» захворів, його розбив параліч, і зусиллями совкової медицини він сконав від гангрени влітку 1922 року в містечку Крестці Новгородської губернії.

Гуртове фото Якова Блюмкіна та Сергея Єсеніна (сидять). Праворуч: тека зі справою Якова Блюмкіна

За деякими даними, разом з Блюмкіним до Персії завітав й інший його друзяка – Сергей Єсенін. Припущення підтверджують рядки з вірша «В Хорассане есть такие двери», що входить до персидського циклу.
«Персия! Тебя ли покидаю?
Навсегда ль с тобою расстаюсь
Из любви к родимому мне краю?
Мне пора обратно ехать в Русь».
Єсенін загинув за загадкових обставин, більшість з яких вказують на вбивство, можливо не без участі друга Якова Блюмкіна.

***

Доля всіх цих «палких революціонерів» не виняток, а правило. Бо імперіалістична експансія «русского мира» токсична не тільки для жертв московської агресії, але й для самих її носіїв. Домішок «бессмертных идей коммунизма» лише підвищив у кілька разів смертельну небезпеку московського імперіалізму.

Сайт містить унікальні тексти, кожен з яких уперше був оприлюднений саме тут. Бажаєте читати нові статті першим? Натисніть на дзвоник розташований в правому нижньому кутку монітора!