Імперіалізм – причина краху «білого» московства
 |
| Інтерновані вояки Північно-Західної армії Юденича перед відправленням до Естонії. Лютий 1920 року. |
Шовінізм, як причина поразки Денікіна
Навесні 1919 року денікінська армія досягла певного успіху в боротьбі з комуністами: вибила їх з Харкова, що створювало можливість наступу на Курськ, і далі відкривався шлях на Москву.Але денікінці головним ворогом обрали не червоне московство, а українців, які прагнули створити незалежну державу. Тому армія Денікіна пішла в наступ не на рідну Москву, а на Київ, який звільнили від московських більшовиків війська української Директорії.
Після загарбання частини України, в зверненні «Населению Малороссии» Денікін заперечив право українців не тільки на власну державу, а й на державну підтримку української культури і освіти. При цьому провідники білого московства вважали, що вони пішли на величезні поступки корінному населенню окупованої країни.
 |
| Звернення Денікіна "Населению Малороссии" |
Усю українську друковану продукцію вилучили і знищили. Така ж доля спіткала україномовні вивіски крамниць. Скасували саму назву Україна, із заміною на «Південь Росії» та «Малоросія». Вилучали портрети Тараса Шевченка.
Денікінські окупанти змусили селян викупати земельні наділи в поміщиків та виплачувати обтяжливий податок на утримання білої московської армії.
Додаткове обурення українських селян викликали грабунки, сваволя каральних загонів, білий терор і погроми денікінськими вояками цивільного населення.
Паралельно відбувався наступ на український рух Кубані. Влітку 1919 року, за прагнення об’єднатися з Україною, денікінці вбили провідника кубанських українців Миколу Рябовола, і знищили союзну незалежній Україні Кубанську Народну Республіку.
 |
| Кубанська народна пісня на смерть Миколи Рябовола |
Через не тривалий час українські селяни «махновці» вщент розтрощили найбільш боєздатні військові частини врангелівців. Барон з рештками білої армії накивав лаптями в Туреччину.
Тотожними методами, зі схожими наслідками, діяв у Сибіру Верховний правитель Росії Александр Колчак.
Після узурпації влади він заявив: «Головною своєю метою ставлю створення боєздатної армії, перемогу над більшовиками та встановлення законності та правопорядку, щоб народ міг безперешкодно обрати собі вид правління, який він забажає, і здійснювати великі ідеї свободи, проголошені нині в усьому світі». (Гончаренко О. Г. Белое движение. Поход от Тихого Дона до Тихого океана. — М.: Вече, 2007. — С. 94).
Колчак свідомо не наголосив, що «вид правління, який він (народ) забажає» має обиратися в межах «единой и недилимой России». Справжня свобода по-московськи: обирайте, що побажаєте, але лише за умови збереження цілісності Російської імперії, з усіма похідними.
У грудні 1918 року Колчак віддав таємний наказ розформувати уряд Башкортостану, казахської Алаш-орди, які ставили на меті здобуття національної автономії своїх країн в межах Російської федерації.
Перспектива знов опинитися в московській тюрми народів не сподобалася тюркам, що мали власні збройні сили, і до колчаківського перевороту входили до антибільшовицької коаліції з білим московством. Імперські амбіції Колчака викликали занепокоєння і серед оренбурзького козацтва, яке ще 7 липня 1918 року проголосило Оренбурзький Козачий Круг особливою територією Росії, на чолі з отаманом Олександром Дутовим.
Якщо Дутов тримався Колчака, і поділяв його імперські настрої, то зовсім інакше вчинили провідники башкир та казахів: Ахмет-Закі Валіді та Мустафа Шокай.
Разом з очільниками партії есерів Черновим та Чайкіним, невдоволених монархічними настроями Колчака, та полковниками Оренбурзького козачого війська Каргіним і Махніним, Шокай та Валіді влаштували змову, задля позбавлення влади шовініста Дутова. Змову дочасно викрили, отаман Дутов устиг накивати п’ятами.
Ахмет-Закі Валіді не міг змиритися з поверненням башкирського народу в стан колоніальної залежності, пропонованої Колчаком. Задля реалізації ідеї національної автономії Башкортостану він розпочав переговори з московськими більшовиками, які гарантували створення автономної республіки башкир у межах РСФСР.
На початку 1919 року башкирське військо перейшло на бік комуністів, що завдало дошкульного удару загальній боєздатності армії Колчака. Як не дивно, більшовики надали Башкирії обіцяну автономію, але Валіді не зміг погодитися з засадами національної політики комуністів, і наприкінці 1920 року долучився до руху моджахедів (на більшовицькому новоязі: басмачей) Туркестану.
Схожа доля спіткала Алаш-орду. Наприкінці 1919 року її очільники також перейшли на бік червоного московства, і 10 грудня збройні сили казахів розпочали бойові дії проти білих військ. На початку 1920 року більшовики ліквідували Алаш-орду, але її провідників стратили лише в 30-ті роки. Мустафа Шокай та Ахмет-Закі Валіді емігрували раніше, і продовжили визвольну боротьбу за межами батьківщини.
Вірність Колчака та його оточення імперіалістичним і монархічним ідеям викликала невдоволення окремих слов’янських бойових частин. Після рішучого контрнаступу червоної армії 1 травня 1919 року, у війську Колчака почалося повстання Українського куреня імені Тараса Шевченка, який підтримали чотири полки та батальйон єгерів.
Завдяки цьому червоні прорвали колчаківський фронт та перехопили стратегічну ініціативу. Армія Колчака тікала, віддаючи більшовикам важливі міста. Від швидкої остаточної поразки Верховного правителя Росії тимчасово врятував наступ військ Денікіна на Москву, який 12 червня 1919 року визнав Колчака Верховним головнокомандувачем, і оголосив про підпорядкування йому збройних сил Півдня Росії. Про успіхи Денікіна згадувалося вище.
На півночі імперіалістичний світогляд визначив долю війська генерала Ніколая Юденича, якого 10 червня 1919 року Колчак призначив командуючим Північно-Західною армією.
З військовополонених і дезертирів з Червоної армії, а також добровольців, на території Естонії створили частини Північно-Західної армії (ПЗА), на чолі яких Колчак поставив Юденича. Початково, військова потуга ПЗА не перевищувала 5,5 тисяч багнетів та шабель. Без збройних сил Естонії та Фінляндії жодних шансів на успіх Юденич не мав.
На пропозицію Маннергейма надати стотисячну армію для походу на Петроград в обмін на визнання незалежності Фінляндії та її право на землі Карелії, Колчак відповів відмовою.
«Образование самоопределяющихся республик в виде Финляндии, Эстонии, Латвии, Литвы, Польши, Украйны и других социалистических образований, ставит Россию в положение Московии после Столбовского трактата. 300-летний исторический путь России даёт основание считать, что в дальнейшем будущем Россия не откажется от этого пути, определяемого государственными операционными направлениями на морские пути сообщения. Отказ от этих направлений и суверенных прав на территории, соприкасающиеся с выходами на Балтийское, Чёрное и Средиземное моря и в Тихий океан, означал бы историческую гибель русского народа и одичание его в глубине равнин Европейской России и Сибири». (Телеграма А. Колчака міністру іноземних справ С. Сазонову від 05.12.1919).
Юденич поділяв настрої Верховного головнокомандуючого збройних сил Росії. Виходячи з мізерної потуги московського вояцтва, командуючому ПЗА лишалося лише числити на несподіваність удару на Петроград, та допомогу Естонії та Фінляндії. Головну ударну силу наступу на колишній Санкт-Петербург становили дві повні естонські дивізії, з армією Юденича на ролях другого плану, через брак сил і надійного тилу. Участь фінів на боці Юденича унеможливив Колчак.
Естонці, як і фіни, не мали бажання помирати за «единую и недилимую Россию». Біле московство плекаючи надії на відродження Російської імперії, обіцяло фіно-угорським державам лише можливість розглянути питання їх автономії на загальноімперських установчих зборах (учредительном собрании). Естонці і фіни знали ціну московським обіцянкам-цяцянкам, які, на тлі наступу Західної німецько-московської армії на Латвію, виглядали дуже непереконливо.
З огляду на великодержавні амбіції московства, Фінляндія утрималася від допомоги Юденичу, Естонія хоча і прийняла участь в бойових діях, але числила виключно на власні інтереси. Враховуючи поточну ситуацію, більшовики визнали незалежність Фінляндії та Естонії, і вони уклали мир з РСФСР.
Юденич піймав облизня, і чкурнув в еміграцію, пестити мрії про «единую и недилимую Россию». Затятому великодержавнику Колчаку пощастило менше: більшовицька куля в чекістській буцегарні поклала край його намірам відновити імперію та самодержавство.
Чи зробили правильні висновки з тих подій ми, українці? Чи усвідомлюємо, що між чекістами, які прагнуть подолати «найбільшу геополітичну катастрофу XX століття – розпад СССР», та тими, хто проголошує: «Крим не бутерброд», немає суттєвої різниці?
Тотожними методами, зі схожими наслідками, діяв у Сибіру Верховний правитель Росії Александр Колчак.
Колчак проти корінних народів Сибіру
Адмірал Александр Колчак 18 листопада 1918 року здійснив державний переворот, відсторонив від влади Сибірську Директорію, і проголосив себе Головнокомандувачем всіма суходільними та морськими військовими силами та Верховним Правителем Росії. |
| Віце-адмірал А. Колчак - військовий міністр Тимчасового Всеросійського уряду з найближчим оточенням. 1918 р. |
Колчак свідомо не наголосив, що «вид правління, який він (народ) забажає» має обиратися в межах «единой и недилимой России». Справжня свобода по-московськи: обирайте, що побажаєте, але лише за умови збереження цілісності Російської імперії, з усіма похідними.
У грудні 1918 року Колчак віддав таємний наказ розформувати уряд Башкортостану, казахської Алаш-орди, які ставили на меті здобуття національної автономії своїх країн в межах Російської федерації.
Перспектива знов опинитися в московській тюрми народів не сподобалася тюркам, що мали власні збройні сили, і до колчаківського перевороту входили до антибільшовицької коаліції з білим московством. Імперські амбіції Колчака викликали занепокоєння і серед оренбурзького козацтва, яке ще 7 липня 1918 року проголосило Оренбурзький Козачий Круг особливою територією Росії, на чолі з отаманом Олександром Дутовим.
Якщо Дутов тримався Колчака, і поділяв його імперські настрої, то зовсім інакше вчинили провідники башкир та казахів: Ахмет-Закі Валіді та Мустафа Шокай.
Разом з очільниками партії есерів Черновим та Чайкіним, невдоволених монархічними настроями Колчака, та полковниками Оренбурзького козачого війська Каргіним і Махніним, Шокай та Валіді влаштували змову, задля позбавлення влади шовініста Дутова. Змову дочасно викрили, отаман Дутов устиг накивати п’ятами.
 |
| Ахмет-Закі Валід |
На початку 1919 року башкирське військо перейшло на бік комуністів, що завдало дошкульного удару загальній боєздатності армії Колчака. Як не дивно, більшовики надали Башкирії обіцяну автономію, але Валіді не зміг погодитися з засадами національної політики комуністів, і наприкінці 1920 року долучився до руху моджахедів (на більшовицькому новоязі: басмачей) Туркестану.
Схожа доля спіткала Алаш-орду. Наприкінці 1919 року її очільники також перейшли на бік червоного московства, і 10 грудня збройні сили казахів розпочали бойові дії проти білих військ. На початку 1920 року більшовики ліквідували Алаш-орду, але її провідників стратили лише в 30-ті роки. Мустафа Шокай та Ахмет-Закі Валіді емігрували раніше, і продовжили визвольну боротьбу за межами батьківщини.
Вірність Колчака та його оточення імперіалістичним і монархічним ідеям викликала невдоволення окремих слов’янських бойових частин. Після рішучого контрнаступу червоної армії 1 травня 1919 року, у війську Колчака почалося повстання Українського куреня імені Тараса Шевченка, який підтримали чотири полки та батальйон єгерів.
Завдяки цьому червоні прорвали колчаківський фронт та перехопили стратегічну ініціативу. Армія Колчака тікала, віддаючи більшовикам важливі міста. Від швидкої остаточної поразки Верховного правителя Росії тимчасово врятував наступ військ Денікіна на Москву, який 12 червня 1919 року визнав Колчака Верховним головнокомандувачем, і оголосив про підпорядкування йому збройних сил Півдня Росії. Про успіхи Денікіна згадувалося вище.
 |
| Остання світлина А. Колчака. 20 січня 1920 р. |
Імперські амбіції і катастрофа армії Юденича
Доля Юденича пов’язана з фіно-угорськими державами: Фінляндією та Естонію. Бойовий генерал, який вів доволі успішні бойові дії на Кавказі проти Османської імперії в часи Першої світової війни, в 1918 році прибув у Фінляндію аби долучитися до боротьби «Російського комітету» з більшовиками. Завдяки особистому знайомству з Головнокомандувачем фінської армії генералом Карлом Маннергеймом, йому вдалося домовитися про спільну боротьбу з комунізмом.З військовополонених і дезертирів з Червоної армії, а також добровольців, на території Естонії створили частини Північно-Західної армії (ПЗА), на чолі яких Колчак поставив Юденича. Початково, військова потуга ПЗА не перевищувала 5,5 тисяч багнетів та шабель. Без збройних сил Естонії та Фінляндії жодних шансів на успіх Юденич не мав.
 |
| Вояки армії Юденича |
«Образование самоопределяющихся республик в виде Финляндии, Эстонии, Латвии, Литвы, Польши, Украйны и других социалистических образований, ставит Россию в положение Московии после Столбовского трактата. 300-летний исторический путь России даёт основание считать, что в дальнейшем будущем Россия не откажется от этого пути, определяемого государственными операционными направлениями на морские пути сообщения. Отказ от этих направлений и суверенных прав на территории, соприкасающиеся с выходами на Балтийское, Чёрное и Средиземное моря и в Тихий океан, означал бы историческую гибель русского народа и одичание его в глубине равнин Европейской России и Сибири». (Телеграма А. Колчака міністру іноземних справ С. Сазонову від 05.12.1919).
Юденич поділяв настрої Верховного головнокомандуючого збройних сил Росії. Виходячи з мізерної потуги московського вояцтва, командуючому ПЗА лишалося лише числити на несподіваність удару на Петроград, та допомогу Естонії та Фінляндії. Головну ударну силу наступу на колишній Санкт-Петербург становили дві повні естонські дивізії, з армією Юденича на ролях другого плану, через брак сил і надійного тилу. Участь фінів на боці Юденича унеможливив Колчак.
Естонці, як і фіни, не мали бажання помирати за «единую и недилимую Россию». Біле московство плекаючи надії на відродження Російської імперії, обіцяло фіно-угорським державам лише можливість розглянути питання їх автономії на загальноімперських установчих зборах (учредительном собрании). Естонці і фіни знали ціну московським обіцянкам-цяцянкам, які, на тлі наступу Західної німецько-московської армії на Латвію, виглядали дуже непереконливо.
 |
| Естонські бійці. Нарва, 1919 р. |
 |
| Роззброєння вояків Північно-Західної армії естонцями. |
Ціна шовінізму
Відданість провідників білого московства ідеям «единой и недилимой России» привели їх, в кращому разі, в еміграцію, де білий рух швидко зійшов нанівець. Залишилися лише купа макулатури, на кшталт спогадів Денікіна чи мудрувань Ільїна. З уроків історії, як тоді, так і зараз, «не такие (другие, хорошие) русские» нічого не зрозуміли і нічому не навчилися.Чи зробили правильні висновки з тих подій ми, українці? Чи усвідомлюємо, що між чекістами, які прагнуть подолати «найбільшу геополітичну катастрофу XX століття – розпад СССР», та тими, хто проголошує: «Крим не бутерброд», немає суттєвої різниці?
Сайт містить унікальні тексти, кожен з яких уперше був оприлюднений саме тут. Бажаєте читати нові статті першим? Натисніть на дзвоник розташований в правому нижньому кутку монітора!
... внутрішній сифіліс наркоричний-оргастични-мафіозний корупційної моралі нищить наш народ ....
ВідповістиВидалити