«Братушки»: як болгари перемагали війська Російської імперії під час Першої світової війни

 

Болгарська атака біля Монастира, 1916 р.

  Московство вельми пишається війною, в ході якої Болгарія отримала незалежність від Османської імперії. Російсько-турецька війна 1877 – 1878 років викликала велике піднесення московських шовіністів, завдяки їй рясним цвітом почали квітнути ідеї панславізму.

  Останній факт викликає здивування, оскільки самі московські історики визнають, що «русские» = тюрки + фіно-угри. Популярність панславістських ідей серед «русских», що від слов’янства мають лише модифікований варіант староболгарської (церковнослов’янської) мови, пояснюється дуже просто. Під цією ідеєю переховується банальний імперіалізм.

  Саме імперськими амбіціями, мріями російських імператорів про оволодіння протоками з Чорного в Середземне море і пояснюється «любов» московства до болгар, яких вони навіть прозвали «братушками».

  Задля ідеї фікс – заволодіння протоками, Російська імперія в 1877 – 1878 роках витратила шалені кошти, але любові від болгар так і не дочекалася.

Фінансові аспекти московсько-турецької війни 1877 – 1878 років

  Царат вибрав для війни з османами час власної фінансової кризи. В 1877 році на Московщині збанкрутувало 20% комерційних банків, що змусило царський уряд витратити 10% держбюджету, 50 мільйонів рублів, на марну спробу втримати курс рубля стосовно іноземної валюти.

  За цих умов царське військо рушило на Балкани. Для забезпечення армії потребувало витрат не менших 174 тисяч золотих рублів на добу. Царат вирішив заощадити на простих солдатах, тому для потреб війська виділили виключно паперові гроші (асигнації).

  Завдяки такому маневру в Румунії, через територію котрої царське військо прямувало в Болгарію, московська армія купувала харчі низької якості за височезною ціною.

Н. Дмитрієв-Оренбурзький. Перехід російської армії через Дунай біля Зимниці 15 червня 1877 року. 1883 р.

  Після того, як армія досягла Дунаю, на додачу до паперових рублів, царський уряд почав витрачати й гроші: додатково щомісяця виділяв 3 мільйона рублів золотом і 1 мільйон сріблом.

  Російська імперія навіть у мирний час витрачала на військові потреби чверть усіх доходів бюджету, а під час війни 1877 – 1878 років витрати перевищили половину дохідної частини державної скарбниці.

  Витрати за 11 місяців війни перевищили сукупний дохід Російської імперії за два роки. Царат вимагав від переможеної Османської імперії компенсувати витрати контрибуцією в розмірі 1,4 мільярда рублів.
  Німеччина та Велика Британія не дали московству пограбувати османів. Замість грошей Російська імперія отримала Батумі та землі на Дунаї, оцінені в 1,1 мільярда рублів, що в рази перевищувало їх реальну вартість. Болгарія отримала незалежність, але зовсім не в тих розмірах про які мріяли в Санкт-Петербурзі.

  Мрія про протоки змусила царський уряд відтермінувати будівництво Транссибірської залізниці та введення «золотого стандарту» для рубля аж на кінець XIX століття.

  Болгари добре розуміли, що московство любить « на братові шкуру, а не душу» (Т. Шевченко), тому в подяку за «освобождение Болгарии от турецкого ига», в обох світових війнах виступали на боці супротивників Росії

  Історичний факт – в обох світових війнах Болгарія не нападала на Росію, за що остання віддячувала актами агресії. В 1944 році СССР окупував Болгарське царство, яке хоч і перебувало в союзі з Німеччиною, але не вело жодних бойових дій проти сталінської імперії.

Московське військо на Салонікському фронті

  Під час Першої світової війни події розгорталися за схожим сценарієм – Болгарія перебувала в союзі Німеччиною, не робила жодної спроби воювати з Російською імперією, але цар все одно прислав елітні військові підрозділи для війни на Балканах.

  На другому році війни (1915) для всіх стало очевидним, що Російська імперія – колос на глиняних ногах. Імперія що тримала найбільшу в світі армію, мала немічну економіку. Царський уряд закуповував у союзників по Антанті не тільки набої чи снаряди, а навіть чоботи та онучі для своїх солдат.

  Союзники вимагали від царя розраховуватися за постачання не тільки грошима, але й «гарматним м’ясом» – живою військовою силою. Цар Ніколай II погодився передати союзникам від 300 до 400 тисяч солдат. Перша бригада вирушила на Західний фронт у січні 1916 року, в травні підписали угоду, де прямо зазначили обмін московських вояків на військові постачання від західних союзників.

  На той час Четвертний союз остаточно розбив і окупував Сербію. Аби зупинити подальше просування на Балканах Німеччини та її союзників, Велика Британія та Франція створили Салонікський фронт.

Антанта в Македонії. Зліва направо: солдат з Індокитаю, француз, сенегалець, англієць, росіянин, італієць, серб, грек та індус.

  Саме сюди мусила зайти нова партія «гарматного м’яса» з Московщини. З цієї метою на Росії почали формувати Другу Особливу піхотну бригаду.

  До цієї частини відбирали найкращі роти з бойових частин дієвої армії. Елітна частина отримувала елітне жалування: 40 копійок  на добу для рядового солдата, що в 16 разів перевищувало подібні виплати для таких же вояків Східного фронту.

  Додатково Франція брала на себе повне забезпечення бригади всім необхідним для життя та війни. Московські офіцери бригади отримували оклад, що вдвічі перевищував оклад французьких старшин такого ж військового звання.

  Тобто, вояки Другої особливої бригади мали височезний рівень матеріального забезпечення, про який навіть не могли мріяти на «исконно-посконной» батьківщині.

   Мабуть «солдатушкам – бравым ребятушкам» цього видалося замало. По дорозі на фронт, у французькому місті Марсель, 15 серпня 1916 року, солдатня вбила свого полковника Мориця Краузе.
  Вбивці звинувачували Краузе в етнічній приналежності до німецької нації, розкраданні солдатських грошей та шпигунстві на користь кайзера. Вбивство полковника відбулося в елітному військовому підрозділі. Легко уявити які настрої панували в загальновійськових частинах!

  Царська влада полковника Краузе оголосила героїчно загиблим «За царя и Отечество», вісім причетних до вбивства солдат розстріляли, всю інформацію про Марсельський інцидент засекретили.

Друга Особлива піхотна бригада прибуває до Салонік, серпень 1916 року. 

  Наприкінці серпня бригада прибула на Салонікський фронт, що простягнувся через численні пагорби та невисокі гірські хребти. 

  12 вересня 1916 року Друга особлива піхотна бригада, у складі 9 612 вояків, розпочала бойові дії з атаки на болгарські позиції на Каймакчаланських висотах (сучасний кордон Греції та Македонії).

  Елітні московські вояки виявили повну неспроможність щось удіяти проти звичайних болгарських бійців. Московство несло великі втрати, без будь-якого військового успіху. Наприклад, в бою 24 вересня за одне невеличке македонське село, 3-й полк Другої Особливої бригади втратив третину особового складу.

  Втрати виявилися настільки значними, що французьке командування об’єднало московську бригаду зі своїми частинами у Франко-російську дивізію.

  Не допомогло. Французи тоді ще не відгадали головну таємницю армії Росії – вона може перемагати лише у війнах з набагато слабкішим супротивником (як у війнах в Центральній Азії в XIX столітті), або в коаліції з потужними союзниками. Хоча на Балканах московські вояки воювали разом з сильними союзниками, у Франко-російській дивізії французів майже не було.

  Більшість її особового складу становили представники французьких колоній. Вони не дуже прагнули помирати за інтереси колонізаторів, тому московські вояки могли числити лише на власні сили.

  На Салонікському фронті умови зовсім не нагадували бойові дії часів завоювання Бухари і Хіви. Там московське військо з найновітнішим вогнепальним озброєнням і артилерією билося з арміями, що мали переважно холодну зброю. На Балканах царським воякам протистояла регулярна болгарська армія, яка у військовій техніці не поступалася  військам Антанти.

  Показове свідчення боєздатності московського війська – історія генерала-карателя Суворова. Він не знав поразок поки бився з іррегулярними військами (польськими конфедератами, ногайськими повстанцями), або з армією Османської імперії, що перебувала в ті часи в глибокій системній кризі. Як тільки царське військо зустрілося з регулярною європейською армією, Суворов швидко накивав п’ятами через Альпи.

  Повернемося в Македонію 1916 року. Наприкінці жовтня сюди прибула ще одна московська бригада – Четверта особлива піхотна. Її сформували із солдат запасних частин, які до цього не брали участі в бойових діях.

  Кількість росіян на Салонікському фронті перевищила 20 тисяч вояків. Але це ні на що не вплинуло. Протягом наступного року сюди прибуло ще 10 тисяч солдат, але все лапотне воїнство демонструвало повну нездатність подолати болгарських бійців.

  9 травня 1917 року московське військо взяло участь у загальному наступі Салонікського фронту. На ділянці біля повороту річки Црна московство прорвало першу лінію болгарської оборони.

  З колосальними жертвами – тільки Друга Особлива бригада втратила понад тисячу солдат, що набагато перевищувало втрати інших військових частин Антанти на цьому фронті. Увечері того ж дня об’єднані сили болгар і німців вибили росіян на старі позиції.

Привал російських військ у Салоніках, 1916 рік.

  Невисокі бойові якості російських частин на Балканах ще більш погіршилися під впливом новин з батьківщини. Там відбулася Лютнева революція, цар Ніколай II зрікся всіх прав на престол. Особливі бригади Росії на Балканах почали морально розкладатися.

  Особовий склад корпусу запідозрив командира Михайла Дитеріхса в тому, що він працює на кайзера, на підставі етнічної приналежності до німецької нації. Аби уникнути долі полковника Краузе, Дітеріхс залишив корпус, яким командував від початку, і виїхав на Росію, де згодом долучився до Білого руху.

  Корпус очолив соціал-демократ Михайлов, який як і годиться соціалісту, повністю розвалив доручену справу. Французьке командування, аби уникнути дезертирства москвинів, спрямувало їх частини в місцину звідки було важко втекти: з одного боку високі гори, з іншого – глибоке Охридське озеро, позаду – марокканські частини французької армії, попереду – болгарські війська.

  Умови існування виявилися досить жорсткими, московське воїнство почало нести великі не бойові втрати. Незабаром московська армія остаточно втратила мінімальну боєздатність.

  У грудні 1917 року частини розформували, вояків роззброїли. Спочатку колишніх московських солдат розмістили по мирних грецьких селах.

  Через серйозні проблеми з дисципліною та порушенням пристойних норм поведінки, трохи згодом їх знов зібрали до купи, в табори огороджені колючим дротом, під охорону французьких солдат. На початку 1918 року французи почали розстрілювати найбільш невгамовних росіян.

  Станом на 28 лютого 1918 року з 21 тисячі колишніх московських вояків 1 041 чоловік погодилися стати до лав дієвої французької армії на фронті з Німеччиною, ще 1 195 вояків вступили до Іноземного легіону. 15 тисяч осіб відправили в «робітничі роти», решта – 4 тисячі засудили на каторгу в африканські колонії Франції.

  Багато з колишніх царських вояків загинуло від голоду та хвороб. 17 листопада 1923 року французький уряд повідомив, що до СССР повернулися всі охочі росіяни, що колись воювали на Балканах.

  Так завершилася історія московського корпусу на Салонікському фронті, що пережила моральний занепад такої сили, якої не знала жодна військова частина Антанти.
  Російська імперія, в химерній гонитві за протоками, в 1877 – 1878 роках витратила колосальні кошти на війну, які могла б спрямувати на поліпшення економічного стану в державі, натомість у 1914 – 1917 роках її просто розчавив тягар війни.
  Утім уроки історії виявилися марними. Здається на Росії досі не розуміють, що «худой мир лучше доброй ссоры». 

Сайт містить унікальні тексти, кожен з яких уперше був оприлюднений саме тут. Бажаєте читати нові статті першим? Натисніть на дзвоник розташований в правому нижньому кутку монітора!