Лермонтов — командир ескадрону смерті 

 

Міхаіл Лермонтов з абреками

  Шовіністична пропаганда видає Міхаіла Лермонтова за московського Байрона — романтизовану суміш Печоріна з Чайльд Гарольдом. Реальна постать поета далека від ідеалів романтизму.

Силует психологічного портрету

  Дитинство майбутнього класика московської літератури відбувалося в родині де вирували нездорові пристрасті: бабуся поета докладала величезних зусиль, аби позбутися зятя — батька Міхаіла. Її задум вдався лише частково: шлюб зруйнували не інтриги тещі, а смерть матері Міхаіла, в час, коли хлопчику виповнилося лише два роки.
  Бабуся володіла статками набагато більшими за маєтності батька майбутнього поета, тому Михайлик мешкав у бабці, яка всіляко перешкоджала спілкуванню дитини з татом. Вірогідно, Єлизавета Арсеньєва, бабуся поета, всіляко паплюжила зятя, чим створювала в онука негативний образ рідного батька.
  З дитинства Міхаіл виніс ранню смерть неньки, відчуття провини за погіршення її кволого здоров’я, помноженого на усвідомлення себе сином нікчеми, компенсованого життям багатого панича, найменші примхи якого бабуся квапилася задовільнити.
  Протиріччя психологічних установок визначили подальшу долю Міхаіла Лермонтова. Усе нетривале доросле життя він прагнув самоствердження. Під час навчання в Імператорському Московському університеті так і не знайшов собі друзів серед студентів, що можливо спричинило дострокове завершення університетських студій Лермонтова — він полишив учбовий заклад, не протримавшись там і двох років.

П. Кончаловський М. Ю. Лермонтов. 1943 р.

  Виконуючи побажання бабусі та родичів з клану Столипіних, Міхаіл вступив до Школи гвардійських підпрапорщиків та кавалерійських юнкерів, де навчався два роки. Там майбутній класик московської поезії намагався здобути авторитет серед юнкерів сороміцькими віршами. Саме в той час він створив безецні поеми: «Уланша» й «Гошпиталь», та вірші «Ода к нужнику» і «К Т***[Тизенгаузену]».
  Якщо врахувати, що на момент травми завданої конем, яка змусила Лермонтова залишити Школу прапорщиків, Міхаілу виповнилося всього 18 років, то легко помітити, що його поведінка досить типова для підлітка, яка так і не минулася з віком.
  У подальшому Лермонтов намагався самоствердитися за рахунок соціально неприйнятних дій, що й спричинило його загибель. Міхаіл всіляко принижував приятеля Ніколая Мартинова так, що варто дивуватися, як той не пристрелив московського віршомаза раніше. Наприклад, Лермонтов спотворював прізвище приятеля: замість «Мартинов» називав його «Мартиш», тобто мартишкою, мавпою. Кпини і наругу над Мартиновим підтверджують свідчення очевидців та листи поета.
  Мартинов довго витримував згущання і витребеньки приятеля, але людське терпіння має межу. Одного дня терпець урвався, як подейкують через намагання Лермонтова спокусити до розпусти близьку Ніколаю жінку, і Мартинов зробив на дуелі постріл, несумісний з вередливим та розбещеним життям кривдника.

Лермонтов на козацькій заставі. Поштівка СССР.

  За рік до загибелі, потяг до самоствердження посприяв військовим здобуткам Лермонтова: нетривалий час він очолював загін абреків, спілкуватися з якими цуралися навіть затяті кавказькі покидьки.

Ескадрон смерті Руфіна Дорохова

  Під час загарбницької війни Російської імперії на Кавказі, син героя війни Бородінської битви 1812 року Івана Дорохова, створив загін зарізяк з місцевого населення. У цій події знаменне все.
  Іван Дорохов, батько творця карального загону, зажив слави під час війни Російської імперії з Наполеоном. Імператор Бонапарт стабілізував Францію після Великої революції, утвердив розбудову суспільства на засадах «liberté, égalité, fraternité» (свобода, рівність, братерство). Іван Дорохов захищав режим авторитарного абсолютизму, що діяв на основі самодержавства, православ’я та кріпацтва.
  Його син Руфін поніс засади московського холопства та колоніалізму вільним народам Кавказу. Йому вдалося зібрати загін з осіб, яких цуралося пристойне кавказьке товариство. Чи варто згадувати, що цей тип приятелював з Пушкіним та Лермонтовим? Після поранення Дорохова, безчестя очолити кавказьких харциз випало Міхаілу Лермонтову.

М. Лермонтов з горянами

  Вважається, що Лермонтов узявся за цю справу щоб отримати урядові нагороди та вийти у відставку. Враховуючи його підліткові комплекси, можна стверджувати, що московський віршомаз керувався також мотивами підліткового самоствердження: двадцяти шестилітній юнак на чолі загону запеклих злодіїв!
  В банді загоні перебували винятково добровольці, перевірені особисто Руфіном Дороховим. Зовні вони нагадували чеченців: носили їх одяг і зброю, не голили обличчя та робили голомозою голову. Лермонтов охоче перейняв умови карнавалу, намагаючись нічим не вирізнявся від підвладних зарізяк.
  Згідно спогадів приятеля Лермонтова, князя Владіміра Голіцина, класик московської літератури керував загоном харцизів з 27 жовтня по 6 листопада 1840 року, перебуваючи «першим на коні, останнім на відпочинку». Підліткова бравада Лермонтова, за твердженнями Голіцина, знайшла відгук в московського офіцерства: «Отличная служба поручика Лермонтова и распорядительность во всех случаях достойны особенного внимания и доставили ему честь быть принятым господином командующим войсками в число офицеров, при его превосходительстве находившихся, во всё время второй экспедиции в Большой Чечне с 9-го по 20-е ноября».
  Загін Лермонтова-Дорохова воював зовсім не так, як належить регулярній військовій частині. Банда абреків уникала прямих зіткнень з військом супротивника. Натомість використовувала тактику партизанської війни: засідки, захоплення бранців та заручників, шантаж провідників горян. І це за умови чисельної та технологічної переваги московських колоніальних військ, не кажучи вже про економічну складову протистояння імперії з невеличким князівствами горян.
  Дії групи Дорохова підпадають під визначення карального загону, навіть за мірками тоталітарного СССР. В комуністичній імперії існували війська особливого призначення Головного Розвідувального Управління, на які покладалася функція військової розвідки. Саме ці підрозділи отримали назву спецназу.
  Загін Дорохова-Лермонтова займався каральними заходами, як підрозділи ЧОН чи Осназу НКВД СССР. Тобто дії зарізяк Дорохова нічим не кращі за злочинну діяльність чекістів, які влаштували Черекську трагедію чи депортацію карачаївців, балкарців або вайнахів.
  Загін Лермонтова відзначився 27 жовтня 1840 року атакою на обоз чеченських мюридів. Йому вдалося відбити у горян отару худоби, тобто позбавити харчування військові частини борців за волю Кавказу.

Лермонтов М., Гагарін Г. Епізод битви при Валеріку. 1840 р.

  28 жовтня абреки Лермонтова виявили засідку горян, й фланговими несподіваними атаками змусили їх залишити позиції. 30 жовтня, в битві на річці Валерик лермонтовські абреки зайшли в тил горянам, які не витримали тиску регулярних царських військ, і просто різали холодною зброєю кавказців, користуючись ошелешенням відступаючих. Після різанини Лермонтов отримав відпустку, і відбув 6 листопада в Ставрополь, де заходився обмивати шампанським військові звитяги.
  Але радів московський класик передчасно. Попри подання батьків-командирів, цар Ніколай І відмовився нагороджувати Лермонтова як відзнаками, так і звільненням з армійських лав. Подейкують, що сталося це через царське невдоволення віршем Лермонтова «На смерть поэта», в якому Міхаіл звинуватив «толпу, стоящую у трона» в смерті Пушкіна.
  Це безпідставне звинувачення. Цар прихильно ставився до трубадура московського імперіалізму. Навіть сплатив усі борги загиблого поета та призначив пенсії членам його родини.
  Пушкін загинув зовсім не через переслідування царським режимом, з яким він добре порозумівся. Пушкінська розпуста, зазіхання на чужих дружин, ревнощі до своєї — справжня причина, через яку знаний бабій отримав кулю. Звинувачення Лермонтовим царського оточення пустопорожнє, тому реакція імператора на вибрики панича, розпещеного бабцею Арсеньєвою, цілком природне.
  Цар гідно оцінив заслуги Лермонтова, і не тільки не призначив йому нагороду, а навіть наказав повернутися поручнику на загальну військову службу. Подейкують, що отримавши звістку про загибель Лермонтова на дуелі, імператор Ніколай сказав: «Собаці – собача смерть».

Версія ютуб-каналу "hrendyabliki"

Сайт містить унікальні тексти, кожен з яких уперше був оприлюднений саме тут. Бажаєте читати нові статті першим? Натисніть на дзвоник розташований в правому нижньому кутку монітора!