Московська православна церква – «духовная скрепа» породжена Золотою Ордою

 

Капков Я. Ф. Святитель Алексій зцілює ханшу Тайдулу. 

  Татарська навала зруйнувала Русь як державу. Разом з багатьма містами і селами пішли в небуття міські ремесла: цілі галузі промисловості зникли на довготривалий час, а деякі так ніколи не відновилися. (Рыбаков Б. А. Ремесло Древней Руси. М.: 1948. – С. 780 – 781). Із занепадом ремесел, торгівлі та економіки в цілому, православна церква північно-східних земель Русі почала стрімко посилювати позиції. Саме наприкінці XIII століття церква майбутнього Московського царства пішла осібним шляхом, окремо від православної церкви України та Білорусі.

  Східні слов’яни: українці та білоруси, щоб вирватися з під татарського ярма створили державу – Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтіське. Литовсько-руській  державі вдалося досягти незалежності, але через певні обставини, її православна Руська церква опинилася в стані нерівного і виснажливого протистояння з церквою католицькою.

  Зовсім інакше склалася доля православ’я на колишніх північно-східних землях Русі. Там переважало не слов’янське населення, мабуть тому землі майбутньої Московщини, стали органічною частиною Золотої Орди. Якщо Велике князівство Литовське інтегрувалося в політичне життя Східної Європи, то майбутня Московію поглинув вир політичної боротьби в середині улусу Джучі.

Золота Орда

    У 1251 році, митрополит Київський Кирило (1242 - 1281) залишив спустошені татарами землі Київщини, та виїхав у Новгород до князя Олександра Ярославовича. Князь Данило Галицький, якого полишив Кирило, шукав можливості звільнитися від татарського панування. Натомість як князь Олександр Ярославович, за невеличку сутичку зі шведами прозваний Невським, прагнув повної інтеграції підвладних йому земель в улус Джучі – Золоту Орду. Кирило вирішив, що краще ординський хліб, ніж галицька свобода.

  З 1251 року його діяльність зосередилася переважно на землях майбутньої Московії: у 1261 році він створив єпархію в столиці Золотої Орди Сараї, поставив єпископів у Володимирі, Ростові Великому, Твері, Сараї.

П. Риженко. Володар Улуса Джучі старший син Бату-хана Сартак і князь Олександр Невський. Частина триптиха "Сонце землі Руської". 2008 - 2009 р.

  У 1252 році Олександр Невський зрадив рідного брата Андрія, за що отримав ярлик на велике княжіння. Митрополит Кирило благословив новоспеченого великого князя, і невдовзі сам дістав від татарського хана ярлик, що гарантував повну недоторканість православної церкви. У 1267 році хан Берке підтвердив це рішення, так само як і хан Менгу-Тимур у 1279.

  Наступник Кирила, митрополит Максим (1283 - 1305), хоча і звався митрополитом Київським, жив до 1283 року на своїй батьківщини – столиці Візантії Константинополі, і як очільник церкви відзначився тим, що переніс резиденцію митрополита з Києва спочатку до Брянську, а згодом, у 1299 році, до Володимира-на-Клязьмі.

Митрополит Петро (Ратенський). 15 ст.

  Король Руський, князь Белзький і Галицько-Волинський Юрій І Львович (1252 - 1308) намагався завадити переходу церковної митрополії з Русі до Володимиро-Суздальського князівства. Задля цього в 1302 році патріарх Константинопольський Афанасій благословив створення Галицької митрополії.

  У 1305 році з метою посвячення в сан митрополита Галицького до Константинополю відправився ігумен Ратенського монастиря Петро. Константинопольський патріарх Афанасій, той самий, що створив Галицьку митрополію, висвятив Петра на митрополита «всієї Русі» в 1305 році. Новоспечений митрополит Київський і всієї Русі Петро (1305 - 1326) попрямував у ... Володимир-на-Клязьмі, а згодом, 1325 року, переніс резиденцію до Москви.

Митрополити московські Фотій, Феогност, Кіпріан. 19 ст.

  Наступник Петра, митрополит Феогност (1328 - 1353) спрямував головні зусилля на обслуговування інтересів вірного слуги ханів Золотої Орди московського князя Івана Калити, та відзначився спробами закрити Литовську (Білоруську) і Галицьку митрополії.

  Алексій, справжнє ім’я Елевферій Федорович Бяконт, митрополит у 1354 – 1378 роках, протягом тривалого часу фактично правив Московською землею. Він уславився затятою боротьбою з намаганнями Великого князівства Литовського (ВКЛ) визволити землі Русі від татарського ярма. ВКЛ вдалося об’єднати під своєю орудою дві третини руських земель, але золотоординські попихачі вперто продовжували називати свою церкву Руською, а себе – митрополитами Київськими, хоча всі ці Феогности та Алексії бували в Києві хіба-що проїздом.

Зинов'єв Г. Митрополит Алексій Бяконт. Бл. 1690 р.

  Головним подвигом Алексія Бяконта, як «святителя», стало зцілення ханші Тайдули від сліпоти, швидше за все «духовної». За що митрополит отримав традиційну винагороду: звільнення московської церкви від усіх податків та повинностей перед світською владою.

  Політика наступних православних владик Московської церкви мало чим відрізнялися від діяльності попередників.

  Дії православної церкви не суперечили владі Золотої Орди, більше того – вона всіляко її підтримувала. Яскраве свідчення цього – ярлики (до нашого часу їх збереглося 7), видані ханами улусу Джучі православним митрополитам.

  Ярлик виданий митрополиту Кирилу близько 1252 року, звільняв церкву від будь-яких податків, а за дії, які можна було б тлумачити як образливі для церкви і православ’я, татари карали винних на горло. Церковні холопи (раби) звільнялися від будь-яких примусових робіт, звичайно, якщо вони походили не від православних владик. Усі ярлики згодом видані ханами Золотої Орди православній церкві підтверджували ці привілеї.   

  Ординська верхівка повернула православній церкві всі землі, якими вони володіли до вторгнення кочовиків. Більше того – дарувалися нові землі, води, городи та пасовища.

  Протягом 13 – 14 століть на теренах майбутнього Московського царства виникло 180 монастирів. Чернечі осереддя користувалися значними економічними пільгами. Наприклад, Соловецький монастир, заснований 1420 року, мав право безмитної торгівлі сіллю.

  Те, що колись Христос виганяв гендлярів з храмів, зовсім не засмучувало високопосадових попів. Ніколо-Пешношський монастир (заснований 1361 року, існує і зараз в Дмитрівському районі Московської області) мав торговельні подвір’я на Москві та Димитрові, а Спасо-Євфімієв монастир (заснований 1351 року, існує в наш час на теренах сучасного Суздаля) лишень у Суздалі мав п’ять торгових дворів.

Святий дух вельми калорійний!

  Монастирі зосереджували в своїх руках величезну кількість землі. Ось що пише видатний московський історик Ключевський, про часи коли Московія здобула першість в улусі Джучі.

  «За Кириловим Білозерським монастирем у 1582 р. числилося до 20 000 десятин ріллі, не рахуючи пустирів та лісів. Англійський посланець Флетчер , що приїхав на Москву в 1588 р., писав, що московські монастирі зуміли посісти найкращі та найприємніші місця в державі, що деякі отримують з них поземельного доходу від 1 000 до 2 000 рублів. Але першим багатієм з усіх церковних землевласників Флетчер визнав Троїцький Сергіїв монастир, котрий начебто отримував до 100 000 рублів щорічно». (Ключевский В. Курс Русской истории. М.: 1937. Ч. ІІ . – С. 298).

  Для порівняння: наприкінці 17 століття будинок елітного класу на Москві коштував 10 рублів сріблом, 11 рублів становило річне жалування солдата армії Петра І, за пуд (16 кг) борошна давали 15 копійок, а за залізну сокиру – 30 копійок. У 16 столітті гроші мали ще більшу вартість. Варто пригадати, що за Йвана Грозного весь державний бюджет за рік не перевищував одного мільйона рублів, а за царя Олексія Михайловича всі доходи Московського царства 1660 року, склали 1 311 тисяч рублів. (Обручев В. А. От Кяхты до Кульджи. Путешествие в Центральную Азию и Китай. М.: 1950. - С. 80).  

  Водночас із накопиченням земельних угідь – головного джерела добробуту в Середні віки, церква і монастирі залучали селян для їх обробки. З метою заохочення, умови праці «монастирських» селян на Московщині були значно легшими, ніж у кріпаків, що належали  князю чи іншим феодалам.

  Селяни «голосували ногами» – полишали працю на князя чи боярина та приписувалися до монастирів. Це змушувало світську владу Московії вживати заходів, які ускладнювали перехід селянства. (Ключевский. Зазнач. твори. С. 297, 307). Уже в після ординські часи це завершилося створенням кріпацтва. Варто пригадати що домонгольська Русь не знала кріпацтва, а ось на Московщині Холопій (рабський) приказ тільки в 1704 році, ні не закрили, а злили з московським Судним приказом. Кріпацтво скасували лишень 1861року.

Попри всі зусилля золотоординських ханів, а згодом їх наступників – великих князів і царів Московських, православна церква протягом тривалого часу лишалася чужою для більшості московського люду. Стоглавий собор 1551 року, в часи Івана Грозного, відзначав значне поширення прадавніх язичницьких вірування серед простого люду Московщини. Явище набуло назви Двовір`я, його прояви спостерігаються і в наш час.

  За Романових, наслідком спроби утвердити духовне панування московської православної церкви – церковної реформи Никона 1654 року, став Розкол. Наслідки церковного розламу, на думку сучасного московського історика Олександра Пижикова, не вдалося подолати до новітніх часів, що стало причиною спочатку Лютневої революції, а згодом більшовицького заколоту 1917 року та його похідної – червоного терору.

«Взятка и водка – вот наши скрепы! Все остальное просто нелепо!»

  Сучасний режим РФ, подібно до ханів золотої Орди, прагне відновити ідеологічне панування православної церкви. Внаслідок цього вона ще більше збагатиться, і ще відданіше обслуговуватиме панівний режим. Більшість населення Московщини, як у часи Золотої Орди, залишиться байдужим до теревенів православних чекістів. Бо за влучним висловом сучасного московського співака Шнура (С. Шнурова): «Взятка и водка – вот наши скрепы! Все остальное просто нелепо!»

Сайт містить унікальні тексти, кожен з яких уперше був оприлюднений саме тут. Бажаєте читати нові статті першим? Натисніть на дзвоник розташований в правому нижньому кутку монітора!