Перша московсько-литовська війна 1368 – 1372 років

 

Воїн Великого князівства Литовського, Руського та Жемайтійського. Реконструкція В. Ляхора.

  На початку XIV століття зав’язалося суперництво Великого князівства Литовського, Руського та Жемайтійського (ВКЛ) з Великим князівством Московським за панування на землях колишньої давньоруської держави. Боротьба розгорнулася у «буферній зоні» земель Чернігівського, Смоленського та Рязанського князівств.

  Аби уникнути плутанини у тодішніх і сучасних назвах, одразу відзначимо, що в ті часи Литвою називали сучасну Білорусь, Русь – це Україна, Жемайтія – частина земель сучасної республіки Литва, Московія – землі довкола міста Москва.

  До 1368 року Московія та ВКЛ уникали відкритого збройного протистояння. Боротьба велася за панування над окремими удільними князівствами. Для цього суперники застосовували відмінні стратегії.

  Велике князівство Литовське залучало до свого складу невеличкі удільні князівства переважно шляхом династичних шлюбів або угод з місцевою провідною верствою. В разі необхідності, застосовувалася військова сила, але цей принцип не був провідним.

  Усім князівствам, які долучалися до ВКЛ, гарантувався принцип «старовини не рушити»: збереження кордонів, місцевих законів, прав і володінь усіх верств населення, з удільними князями включно. Автономія надавалась настільки широко, що деякі князьки переходили у підданство до московського князя разом з уділами. У другій половині XIV століття ВКЛ змогла налагодити надійний захист своїх земель від Золотої Орди на сході та хрестоносної агресії на заході.

  Зовсім по іншому діяла Москва, яка знаходилася у повній залежності від Золотої Орди. Тут панувала централізована  авторитарна влада. Землі, що потрапляли під владу Москви, позбавлялися будь-якої автономії, підпорядковувалися московським законам та державній адміністрації. Оскільки така модель викликала спротив місцевих еліт, влада Московії поширювалася завдяки завойовницьким війнам. Удільні князі часто зберігали титули, але втрачали права володіння. Якщо вони переходили на службу до Великого князя Литовського, чи іншого сюзерена, їх уділи лишалися під владою московського князя.

  Смоленське та Чернігівське князівства, буферна зона між ВКЛ і Московією, на початку XIV століття розділилися на порівняно невеличкі уділи, які потроху втрачали незалежність. 1303 р. Можайський уділ Смоленського князівства виявився здобиччю Москви. Значна частина Торопецького князівства стала частиною ВКЛ 1320 року. Смоленськ визнав залежність від Великого князівства Литовського, Руського та Жемайтійського ще за часів правління Гедиміна (1316 – 1341).

  У 1352 році Москва спробувала взяти під оруду Смоленськ – князь Семен Іванович Гордий рушив походом на місто. До бойових дій не дійшло – Великий князь Литовський і Руський Ольгерд та Великий князь Смоленський Іван Олександрович погодилися на сюзеренітет Москви над Смоленщиною.

Великий князь Литовський, Руський та Жемайтійський Ольгерд (1345 - 1377)

  Але не надовго. У 1355 році, Ольгерд, захопив місто Ржев, що належав колись Смоленському князівству, і завдав поразки союзним Москві військам смоленських та брянських князів. Брянське князівство долучилося до ВКЛ у 1357 році. Смоленськ зберіг формальну незалежність, але фактично контролювався Ольгердом.

  Поступово ВКЛ і Московія опанували буферну зону, і виявилися державами-сусідами. Спільний кордон, якщо можна говорити про кордони в ті часи, створював умови для війни між двома князівствами.

  Війну спричинила боротьба за вплив на Тверське князівство, в якому тривала запекла міжусобна боротьба. 24 липня 1368 року помер один із претендентів на княжий стіл у Твері Василь Михайлович Кашинський, що дала змогу його опоненту Михайлу Олександровичу посісти стіл Великого князя Тверського.

  Такий розвиток подій не влаштував московського князя Дмитрія, якого згодом назвуть чомусь «Донським». Влітку 1368 року московит прийшов разом з військом у Твер.

  Тверський князь Михайло виїхав до Литви, прохати захисту в чоловіка сестри Уляни – Великого князя Литовського і Руського Ольгерда. Правитель ВКЛ швидко зібрав велике військо, і восени рушив у похід.

  Це стало повною несподіванкою для московського князя. Ольгерд пройшов по Московщині та легко й красиво розбив московські полки. Великий князь Ольгерд переможно крокував по московській землі, стратив прибічників Московії: князів Костянтина Юрійовича та Семена Дмитровича Стародубського-Кропиву.

  Зупинити військо Ольгерда  мала спільна московська, дмитрівська та коломенська рать очолювані воєводами Дмитром Мініним і Акінфом Федоровичем Шубою.

  21 листопада литовсько-руське військо зустрілося з московським вояками поблизу річки Тросни. Московство зазнало нищівної поразки – разом з обома воєводами загинула більша частина московських ратників.

  Перемога звільнила Ольгерду шлях на Москву. Князь Дмитрій Іванович швидко спалив московський посад, і заховався з родичами та митрополитом Алексієм за мурами укріпленої частини Москви.

  Князь Ольгерд вирішив не втрачати даремно своїх воїнів, оскільки наслідки походу його цілком задовольняли. Після триденної облоги, він без штурму міста, наказав війську повертатися додому.

  Литовсько-руські війська захопили величезну здобич та полон. Михайла Олександровича Москва визнала Великим князем Тверським, повернула йому раніше анексовані землі, а Великому князю Ольгерду – місто Ржев, незадовго до цих подій захоплений московитами.

  Московський князь зачаїв лихо на ВКЛ, і почав готуватися до реваншу. Варто зауважити, що Московія тоді, як і завжди, може перемагати тільки в двох випадках: або воюючи з набагато слабкішим супротивником, або спираючись на підтримку потужних союзників.

  Чи варто дивуватися, що в похід московити вирушили після поразки війська Ольгерда завданої Тевтонським Орденом у битві біля Рудау? Удар наносився не по ВКЛ, а по його набагато слабкішому союзнику – Тверському князівству. Розрахунок князя Дмитрія Івановича повністю виправдався – князь Михайло Тверський покинув свої землі, і подався до ВКЛ. Великий князь Литовський і Руський Ольгерд, через конфлікт з Орденом, не зміг одразу надати допомогу шурину. Тому Михайло Олександрович звернувся до верховного правителя Московії та Твері – хана Золотої Орди.

  Поїздка тверського князя до ханської ставки виявилася успішною – він отримав від хана Мухаммед-Булака ярлик на Велике князівство Володимирське.

  Зазвичай ярлик надавався московським князям, але темник Мамай, що фактично керував Ордою, не відчував симпатій до князя Дмитрія. Московські історики стверджують, що остаточно вирішення протиріч між Мамаєм і Дмитрієм відбулося у Куликовській битві 1380 року.

  У 1370 році головним суперником московський князь числив Ольгерда. Великий князь Литовський залагодив справи на заході країни, і в листопаді того ж року, вирушив на допомогу князю тверському. Ольгерд знов, без значних перешкод, пройшов до Москви, взяв її в облогу, яка тривала недовго – з 8 по 16 грудня. Через московські війська у тилу його армії, князь Ольгерд припинив облогу та повернув військо додому.

  Жодна зі сторін конфлікту не мала сил для перемоги в бойових діях, тому протистояння перейшло в дипломатичну царину.

  Крім перемовин з Ордою, супротивники звернулися до Константинопольського патріарха Філофея. Князь Ольгерда прагнув створити окрему православну митрополію для ВКЛ, але з різних причин це не вдалося.

Святой благоверный князь Московський Дмитрий Іванович "Донской"

  У листі до патріарха Ольгерд відзначав, що московський князь Дмитрій скоїв дев’ять атак на ВКЛ, порушив присягу і захопив тверського князя Михайла, нижегородського князя Бориса (зятя Ольгерда), разом з їх князівствами. Віроломний напад Москва здійснила і на Новосильське князівство, через що дружина князя Івана (дочка Ольгерда) опинилася в московському полоні.

  Крім того, князь Дмитрій, порушив «хресне цілування», анексував у ВКЛ кілька міст: Ржев, Гудин, Асечен, Сишку, Горишино, Великі Луки, Расну, Мценськ, Кличень, Хлепень, Тьосов, Березевськ, Калугу, Липицю, Уселук, Волгу, Фомин городок.

  Ні Московія, ні ВКЛ, не вважали за доцільне продовжувати бойові дії, тому 29 червня 1371 року уклали перемир’я, яке офіційно тривало до 26 жовтня того ж року. Для підтвердження обопільних добрих намірів, домовились про заручини найближчого союзника і кузена московського князя – серпухівського князя  Володимира Андрійовича з дочкою Ольгерда Оленою. 

   Весною 1372 року Москва почала готуватися до чергового походу на Твер. Цього разу московити навіть не встигли виступити. Об’єднане військо Тверського князівства, на чолі з Михайлом Олександровичем, та ВКЛ, під проводом Великого князя Ольгерда, пішли походом на Москву.

  12 липня 1372 року литовсько-тверське військо зустрілося з московською раттю поблизу міста Любуцьк. Через приблизну рівність сил жодна зі сторін не наважилася розпочинати битву.

  Ворогуючі сторони перейшли до мирних переговорів, внаслідок яких підписали «вічний мир». Любуцький мирний договір підтвердив кордони станом до початку війни у 1368 році. Москва визнавала протекцію Великого князівства Литовського, Руського та Жемайтійського над Великим князівством Тверським.

  Московія порушила мирну угоду в 1375 році. Князь Дмитрій знов пішов походом на Твер, але князь Михайло Олександрович захистив місто від московської навали. Конфлікт завершився новою угодою: тверський князь відмовився від ярлика на Володимирське князівство, визнавав себе «молодшим братом» князя Дмитрія, і обіцяв підтримати його проти Мамая.

  Між ВКЛ і Московією запанував мир до 1406 року – початку другої московсько-литовської війни.

 

Сайт містить унікальні тексти, кожен з яких уперше був оприлюднений саме тут. Бажаєте читати нові статті першим? Натисніть на дзвоник розташований в правому нижньому кутку монітора!