Монастирські тюрми інквізиції московської православної церкви 

Дозвілля православних інквізиторів. Духовно скрепная версія картини В. Перова.

  Тема терору католицької інквізиції в країнах західної цивілізації розкрита досить вичерпно. Натомість, подібна діяльність Московської православної церкви (МПЦ) лишається маловідомою широкому загалу. А дарма: московські попи могли похизуватися як жахливими умовами монастирських в’язниць, так і спаленням єретиків.
  Напевне для виконання заповіді Ісуса з Назарету: «Ви чули, що сказано: Люби свого ближнього, і ненавидь свого ворога. А я вам кажу: Любіть ворогів своїх, благословляйте тих, хто вас проклинає, творіть добро тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто вас переслідує» (Матвія 5; 43 – 44), православне духівництво, у XVII – XVIII століттях, змурувало чимало монастирських тюрем для релігійних дисидентів.
  Найбільш небезпечних осіб, з точки зору московської церкви, запроторювали у вириті в землі ями. Щоби в’язень не прорив звідти вихід, її стінки укріплювали дерев’яним колодами. Яму накривали дошками, залишаючи маленький отвір для передачі їжі.
  До земляних в’язниць потрапило чимало старообрядців. Там гноїли протопопа Авакума, туди ж запроторили ченців, які захищали Соловецький монастир від царських каральних військ у 1668 – 1676 роках.

Соловецький монастир

  З розвитком технологій ідею земляних в’язниць удосконалили у вигляді кам’яних мішків. Вони являли собою невеличкі помешкання з цегли, де замість вікон та дверей лишався лишень невеличкий отвір для передачі харчів та води. Більшість в’язнів цих камер можна назвати похованими живцем.
  У Соловецькому монастирі подібні камери мали від трьох до 1,4 метри в довжину, висотою і шириною від двох до одного метра. У камерах найменшого розміру в’язень не міг ані випростатися в повний зріст, ані вільно лежати на всю довжину тіла. (1. 4. 5. 6. 7).
  З часом кількість тюремних казематів цієї оселі «святих отців» тільки зростала. У 1798 році під тюрми почали використовувати старі будівлі, а в 1842 році додатково збудували триповерхову споруду та казарми для православних вертухаїв.

Монастирська тюрма. Сучасний вигляд.

  Але й цього церковним катам видавалося замало. Досить часто в’язнів кам’яних мішків саджали на ланцюг, або заковували в кайдани. Така доля спіткала віровчителя Тихона Смуригіна, якого запроторили в цегляну могилу Унженського монастирю Костромської губернії в 1757 році. У XVII столітті в монастирському кам’яному мішку прип’яли ланцюгом до муру Максима Малигіна. Православні кати навіть не давали в’язню води, через побоювання, що той пірне в кухлик з водою, і вирине в якомусь відкритому водоймищі.
  З подібних міркувань заковували в кайдани або саджали на ланцюг, інший кінець якого закріплювали в стіні. Існували кайдани навіть для голови – «рогатки». Вони являли собою залізний обруч з  перпендикулярними стрижнями, який за допомогою ланцюгів закріплювався під нижньою щелепою. Задум полягав у тому, що через стрижні особливо небезпечний для церкви та трону в’язень не міг лягти, і мусив спати сидячи в незручній позі.
  Для «смирения по монастырскому обычаю» в’язнів лупцювали батогами, нагайками або «шелепами» (лопатоподібними кийками). Більшість катувань здійснювали прилюдно, на спеціально зробленому для подібних заходів «лобному» місці монастиря.
  Згідно свідчень єпископа Георгія Кониського катування та страти мало чим відрізнялися від методів Торквемади чи царської Таємної канцелярії. «Казни сии были — колесовать, четвертовать и на кол сажать, а самая легчайшая — вешать и головы рубить. Вины их изыскивались от признания их самих, к тому надежным средством служило препохвальное тогда таинство — пытки, которой догмат и поныне известен из сей пословицы русской — кнут не ангел, души не вынет, а правду скажет, и которая производилась со всей аккуратностью и по указанию Соборного уложения, сиречь степенями и по порядку, батожьем, кнутом и шиною, т.е. разожженным железом, водимым с тихостью или медлительностью по телам человеческим, которые от того кипели, шкварились и вздымались. Прошедший одно испытание поступал во 2-ое, а кто не выйдет живым, тот считался за верное виновным и веден на казнь». (9; 1139).
  Згідно розпорядження Синоду, для нейтралізації в’язнів, що вирізнялися красномовністю та володіли даром переконання, використовували кляпи, які виймали з рота виключно задля трапези. Усі висловлювання подібних в’язнів підлягали обов’язковій фіксації, задля подальшої передачі на розгляд Таємної канцелярії (царської охранки).
  З посиленням самодержавного абсолютизму все більше монастирів облаштовувало тюрми на своїх подвір’ях. Заснований у середині XIV століття Спасо-Євфимієв монастир створив в’язницю в 1766 році, і не збирався зупинятися на досягнутому. Протягом XIX століття монастир утримував 340 в’язнів. Найвідоміший з них Кіндратій Селіванов – засновник секти скопців, який оголосив себе імператором Петром III.
  В 1824 році помешкання семінарії тієї чернечої оселі переобладнали під тюрму, а в 1899 році до неї додали цегляний флігель з 22-ма камерами ув’язнення на одну особу. (8. 10). Останньою новобудовою монастир завдячував колишньому царському полковнику Леоніду Чичагову – архімандриту Серафиму. Він ще довго і плідно працював на ниві християнського віровчення, аж поки його стратили на полігоні в Бутово прихильники комунізму, наприкінці 1937-го року.

Леонід Чичагов (архімандрит Серафим)

  У монастирської темниці потрапляли прихильники усіх вірувань, які вважалися МПЦ «небажаними» та «зловорожими»: старообрядці, хлисти, штундисти, молокани, духобори, скопці та деякі інші конфесії. Переслідували за скептичні висловлювання про церкву та її догми, за ухиляння від участі в церковних обрядах, а також за зречення від «духовных скреп» православ’я.
  Хоча не всі в’язні каралися по релігійних статтях. Сотники війська отамана Степана Разіна Ісачко Воронін і Сашко Васильєв потрапили в Головленську тюрму Соловецького монастиря за активну участь у війні козаків проти Московії.
  Під час оборони монастиря від царських військ (1668 – 1676) вони отримали волю і взяли дієву участь в обороні чернечого гуртожитку. Після падіння монастиря їх закували в кайдани та кинули в Корожну земляну тюрму (яму), після чого стратили. У тюрмі Тихвінського монастиря відбувала покарання Степанида – провідниця повстанського загону разінців на Слобожанщині.
  Після поразки у війні проти православного самодержавства, в тюрмі під дзвіницею Казанського собору Уфи опинилися наближені до Омеляна Пугачова отамани Чика та Губанов.
  Монастирські тюрми використовувалися також для учасників селянських бунтів та заворушень.

Старообрядці

  Іншу категорію в’язнів становили божевільні та люди доведені до божевілля важкими умовами монастирського ув’язнення, яких церква «лікувала» утриманням в умовах гірших, ніж у тварин в поганенькому зоопарку. До цієї групи в’язнів можна долучити осіб, яких офіційно оголосили божевільними за їх погляди та висловлювання.
  Чималу кількість в’язнів становило духівництво, покаране за відхилення від церковних норм. Згідно статистики Синоду, з 1855 по 1859 роки в ув’язненні перебувало 4 480 осіб церковної братії, з них 3 300 – за алкоголізм. У середньому тоді щорічно відбувати покарання в монастирях прибувало близько 900 попів. (3; 50, 54).
  Кирило-Білозерський монастир вважався тюрмою для VIP персон. Тут «перевиховували» в дусі православного фундаменталізму вірогідного автора «Домостроя», члена «Обраної Ради» та можливого духівника Івана Грозного протопопа Сильвестра. Не оминула гірка в’язнична чаша представників княжих родів Воротинських, Шереметєвих, Шуйських та Черкаських, митрополита Іосіфа та патріарха Никона.
  У Косій вежі цього чернечого гуртожитку тримали «особливо небезпечних злочинців»: представників невеличких, порівняно з православ’ям, релігійних сект, старообрядців та арештованих за «Слово и дело государево». Монастирські в’язниці почали поглинати в’язнів не пізніше XVI століття, і зміцнювали «духовные скрепы» до кінця XIX-го. Наприклад, тюрма суздальського Спасо-Євфимієвого монастиря активно працювала до 1905 року.

Суздальський Спасо-Євфимієв монастир

  В монастирських тюрмах існувала спеціалізація. Наприклад в Александро-Невському монастирі утримували і катували провідних старообрядців, а «мотати строк» їх менш уславлених одновірців спрямовували в монастир села Столбове Дмитровського уїзду Орловської губернії.
  «Колодників» першопрестольної з 1758 року тримали в збудованому з цієї метою в’язниці Сретенського монастиря. Для жіноцтва радо відкривалися двері тюремних камер Долматовського, Іркутського, Кашинського, Рожденственського, суздальського Покровського та декотрих інших монастирів.
  Крім монастирів тюремними підвалами з в’язнями пишалися й інші церковні заклади. Наприклад, Преображенський та Успенський собори Москви, Троїце-Сергієва лавра і деякі інші.
  В монастирські в’язниці потрапляли й православні ієрархи. Наприклад, Феофан Прокопович подбав про таку долю для свого опонента – першого віце-президента Священного Синоду новгородського архієпископа Феодосія Яновського. 12 травня 1735 року його позбавили сану і відправили кам’яний мішок Ніколаєвсько-Корельського монастиря. У камері умисно зірвали дерев’яну підлогу та зруйнували пічку, запломбували двері печаткою та годували в’язня виключно хлібом та водою. Його не стратили, але й ужитих засобів виявилося достатньо, аби він досить швидко сконав в ув’язненні. (11; 166 – 168).
  Із секретарем Яновського заморочуватися не стали – йому відрубали голову за те, що не доніс на церковного начальника. (11; 173).
  Іншого супротивника, ростовського архієрея Георгія Дашкова, Прокопович заслав на суворий режим ув’язнення у Спасо-Каменський монастир, але через поблажливе ставлення тамтешньої чернечої братії, в’язень потрапив в Нерчинський монастир «до смерти, неисходно». (11; 348, 365).
  У більшості випадків церковні в’язні утримувалися довічно в режимі жорсткішому за найлютішу царську каторгу. Мабуть, більшість тодішніх ченців-наглядачів за лютість вигнали б навіть з ЧК. У 1835 році царат почув про жорстокість тюремного режиму Соловецького монастиря, що підтвердила спеціально призначена комісія на чолі з жандармським полковником Озерецковським.
  Підсумком розслідування став царський наказ ув’язнювати в монастирські тюрми виключно за «высочайшим повелением». Утім суворість московських законів завжди пом’якшується їх неналежним виконанням. Наприклад у камерах Соловецького монастиря перебували 45 в’язнів у 1836 році, а в 1855-му – 19 осіб. (2; 486).
  Переслідування людей за переконання – стала риса московської моделі володарювання. Соловецька монастирська тюрма функціонувала до 1883 року. Після здійснення Жовтневого контрреволюційного перевороту московські більшовики вирішили, що місце та будівлі чернечого гуртожитку чудово відповідають «моральному кодексу строителя коммунизма», і наприкінці 1923 року перетворили закритий раніше монастир на концтабір СЛОН – Соловецкий лагерь особого назначения.

Сучасні інквізитори: "Союз православных хоругвеносцев"

  Московська історія відбулася згідно тріади Гегеля: теза – православ’я (до 1917 року), антитеза – комунізм (1917 – 1991), синтез – православний чекізм (1991 – дотепер). Як співав московсько-єврейський музикант Андрій Макаревич: «И в загадочной этой стране, ничего никогда не изменится».

Використана література

  1. Венедиктов Д. Палачи в рясах. М: 1923.
  2. Гернет М. История царской тюрьмы. М: 1951 – 1956 – 1960. – Т. 2.
  3. Завьялов А. Циркулярные указы святейшего Синода 1867 – 1900 гг. СПб.: 1900.
  4. Иванов А. Соловецкая монастырская тюрьма. Соловки: 1927.
  5. Колчин М. Ссыльные и заточенные в Соловецком остроге в XVI –XIX в. М: 1908.
  6. Немирович — Данченко В. Соловки. СПб: 1875.
  7. Пругавин А. В казематах. СПб: 1909.
  8. Пругавин А. Монастырские тюрьмы. М: 1905.
  9. Русский архив. М: Типография М. Каткова, 1867.
  10. Суздаль и его достопримечательности. Суздаль: Изд. Владимирской архивной комиссии, 1912.
  11. Чистович И. Феофан Прокопович. СПб: 1878.

Сайт містить унікальні тексти, кожен з яких уперше був оприлюднений саме тут. Бажаєте читати нові статті першим? Натисніть на дзвоник розташований в правому нижньому кутку монітора!