«Загадочная русская душа» – похідна принципу «раньше думай о родине, а потом о себе»

 

"В России две беды: дураки и дороги"

  Московство посилено культивує тезу про «загадочную русскую душу», завдяки котрій виникла «великая русская культура». Таємничість душі московства миттєво зникає, при ближчому знайомстві.
  Авторитарна (самодержавна) влада – підвалина, на котрій сформувалася «загадочная русская душа». Починаючи від народження Московії з лона Золотої Орди, держава існувала на основі окупаційної моделі володарювання, де влада самодержця мала практично не обмежений характер.
  У повній відповідності до цього принципу вибудовувалися взаємини режиму з підданими. Великі князі, а згодом царі та імператори Московії, тримали в повній покорі не тільки простолюд, але й провідні верстви суспільства.  Найяскравішим проявом царської сваволі можна вважати опричнину Івана Грозного, коли за царським наказом страчували усіх підозрілих для монаршої параної, з представниками найвищої московської аристократії включно.
  Милість скасування тілесних покарань для дворян, як і дозвіл вибирати їм між царською службою та приватним життям, з правом на вільний виїзд за кордон імперії, запроваджені лише в 1762 році, наказом імператора Петра III «О вольности дворянской». Дворянство оцінило належним чином надані вольності, та вже через нетривалий час вкоротило віку імператору європейського походження та менталітету, який прагнув збудувати царство без рабства та катівень Таємної канцелярії (тодішнього ЧК-ФСБ).
  Лише через сотню років потому царат звільнив селян від кріпацької залежності, у формі вигідній режиму, але дуже обтяжливій для колишніх кріпаків.
  Багатовікове авторитарне гноблення привчило московство сприймати як норму, максими сформульовані вже в часи ВКП(б) – «Второго крепостного права (большевиков)»: «Единица вздор, единица ноль» та «Раньше думай о родине, а потом о себе». Особи, які всотали на підсвідомому рівні ці принципи, ставляться зневажливо до власного життя, і відповідно, не визнають цінності усіх інших.

Путінізм назавжди!

  Для московства цінність людини визначається його місцем у державній ієрархії, що породжує запопадливе ставлення до начальства й зневагу підлеглих. Саме з цієї причини піддані РФ десятиліттями живуть в аварійному житлі, що жодним чином не турбує відповідальне за це начальство.

  Бо коли сила породжує право, слабкість означає провину. Звідси походить байдужість і зневага пересічних «русских» до співвітчизників: жертв наслідків різних надзвичайних ситуацій, інвалідів чи осіб інших вразливих категорій населення. Саме тому московські підлітки охоче знімають на камери гуртове побиття безхатченків, інвалідів чи просто літніх людей, і вважають це проявом власної сили та могутності.
  В державі, де режим завжди витискав останні соки з підвладного населення, вважається чеснотою вміння ухилятися від владного тиску, зі спритністю дрібного ошуканця. Оскільки «низкая душа, выйдя из-под гнета, сама гнетет» (Ф. Достоєвський), то вміння «обуть лоха», тобто надурити та пригнітити іншого цінується на Московії досить високо, і вважається одною з ознак «умения жить».
  Життя в умовах окупаційної моделі влади породжує в підвладного населення потребу терпляче зносити накинуте ярмо, аби витримати визиск авторитарної чи тоталітарної влади, й вижити в найнесприятливіших умовах.

  Московство вважає цю рису власної «національної» вдачі наполегливістю, хоча точніше це визначити як затятість та покору. Кремлівські старигани на додачу до побрехеньок, що буцімто вони годують та надають стабільне існування підвладному населенню, стверджують, що всі негаразди породжені тимчасовими труднощами, які слід витримати заради утвердження величі «русского мира» (православного царя, перемоги світового комунізму чи якогось іншого фантому).

Стабільність по-московськи

  Міфи про необхідність стоїчно переносити життєві негаразди, аби «истина воссияла», потрібна панівному кремлівському режиму задля виправдання упослідженого існування більшості населення, злидні котрого створюють сприятливий ґрунт для мобілізації населення на війну. Московити радо відгукуються на заклик завойовувати інші народи та держави, оскільки це допомагає примусити жертв агресії жити в умовах гірших, ніж живе більшість московства.
  Ще раз: «русские» не прагнуть створити собі умови, аби жити краще за інші народи. Вони просто не здатні на це. Тому, на догоду власній заздрості до гараздів інших, вони прагнуть змусити інших жити гірше за них. Совки та ватники навіть не розуміють відмінності між «жити краще за інших» та «змусити інших, жити в гірших умовах ніж у тебе».
  Похідною цього уявлення слід вважати запобігання московства перед можновладцями, та готовністю виявляти зверхність над слабкішими. Саме тому вони залюбки падають на коліна з воланнями: «Путін памаґі!», і мліють від щастя про повідомлень власної пропаганди, про лихо, завдане московськими військами громадянам Чеченської республіки Ічкерії, Грузії, Сирії чи України.
  А якщо якийсь завойовник чи каратель збагатився, чи просто пограбував, жертв московської імперіалістичної агресії, то московство вважає, що подібні особи демонструють вміння жити, як для величі й блага імперії, так і свого власного.
  На тлі ставлення до чесної праці, сформованої багатовіковим кріпацтвом та холопством, здатність накопичити матеріальна блага військовим мародерством видається спритністю та спроможністю надурити власну долю.

  Зробимо умоглядний експеримент – поставимо себе на місце московита. У всі часи наявний в імперії режим примушував його до виснажливої праці, більшістю плодів якої надходило в розпорядження панівного режиму. І лише мародер міг легко збагатитися та ще отримати за це державні нагороди. Аби переконатися в справедливості цього твердження просто пригадайте, як сталінські орди грабували окуповані країни Європи, під час Другої світової війни, або як гарбає українські міста і села путінська армія мародерів.
  Як не дивно, московство вважає всі ці риси власної «національної» вдачі «извечными ценностями», здатними протистояти загниванню та деградації Заходу. Вище окреслені риси московської духовності лише посилила гіркота від розпаду імперії в 1917 та 1991 роках.
  Пересічні москвини, що животіють у кепських умовах, опинилися під загрозою головного виправдання їх жалюгідного існування – величі імперії. Втрата виявилася настільки болісною, що мільйони московитів вирішили, що краще загинути в м’ясних штурмах, аніж існувати в світі, де не буде Російської імперії (СССР, РФ). Де Ванька з каструльного заводу Усть-Муxocpанську не зможе відчути власну вищість над будь-яким представником котрогось з поневолених Москвою народів.
  Саме ці шовіністичні почуття московство чомусь проголосило «інтернаціоналізмом», який насправді був зросійщенням та асиміляцією, тобто процесом перетворення етнічної ідентичності, скажімо, удмуртів чи українців, на повне ототожнення себе з підданими імперії.
  Наразі чекізм здається прорахувався. Захід, який завжди підтримував та рятував московську імперію, позбувся колишньої одностайності в цьому питанні. Тепер розвивати та зміцнювати палку дружбу з Росією прагне лише США, та режими політичних карликів на кшталт Орбана та Фіцо. Війна, розв’язана Москвою проти України, завдяки мужньому чину волелюбній українській нації та її армії героїв, змусила більшість європейських країн замислитися над тим, чи не прийшов час покласти край існуванню імперського монстра, заради сталого миру в Європі та світі.

Сайт містить унікальні тексти, кожен з яких уперше був оприлюднений саме тут. Бажаєте читати нові статті першим? Натисніть на дзвоник розташований в правому нижньому кутку монітора!