Історія палкої дружби СССР-РФ і США

 

Путін і Трамп

  Дії Трампа можна лише почасти пояснити дивацтвами підстаркуватої людини, схильної робити гучні та безвідповідальні заяви. Його активність перебуває в повній відповідності із загальною стратегією США, яку вони використовують протягом останнього століття.
  Жоден політик у світі не здатен самотужки повністю визначати та контролювати дії підвладної держави. Політика – команда гра: «Короля грає почет». І в цьому сенсі, ставлення уряду США до СССР-РФ більшість часу минулого століття, можна визначати як прихильне. Виняток становила лише Холодна війна, коли Штати на противагу Совдепу почали посилювати потугу Китаю. Але ще в часи «перестройки», до завершення Холодної війни, Америка взяла курс на режим найбільшого сприяння московській імперії.
  Переважає думка, що США потребують Росію в якості союзника проти Китаю. Твердження, м’яко кажучи, помилкове. Щоб збагнути чого прагне Америка насправді, здійснімо невеличку мандрівку сторінками історії. При цьому дотримуватимемося поради психолога Еріка Берна, і дивімося на події «з точки зору марсіанина», тобто без ідеологічних стереотипів створеними ангажованими творами, на кшталт «Краткого курсу ВКП(б)» чи мемуарами Черчилля.

Революційний вир

  До початку Першої світової війни вага США в світовій політиці не набагато відрізнялася від Аргентини чи Мексики. Штати оголосили війну Четверному союзу в квітні 1917 року, коли зі значною долею вірогідності з’ясувалося, що перевага перебуває на боці Антанти.
  За невеличкий час перед тим в Російській імперії сталася подія, яка на тривалий час визначила історію Європи і світу – в лютому 1917 року московське самодержавство пішло в засвіти, де його невдовзі наздогнала вся родина останнього царя Московії.
  22 березня 1917 року режим Сполучених Штатів першим з усіх країн офіційно визнав Тимчасовий уряд Росії. Одразу після повалення усталеного державного устрою події посол США в Петрограді Девід Френсіс звернувся до свого керівництва з рекомендацією визнати нову владу московської імперії, яка «є практичним втіленням того принципу врядування, який ми виборювали та обстоювали. Я маю на увазі урядування на підставі наявної реальності. Наше визнання матиме колосальний моральний ефект, особливо якщо виявимося в цьому першими». (Kennen, George F.. Russia Leaves the War: Soviet–American Relations, 1917–1920. Princeton, New Jersey: Princeton University Press. 1956. – p. 12—16).
  Через півтора тижні президент США Вудро Вільсон звернувся до Конгресу із закликом оголосити війну Німеччині, в якому серед іншого виголосив: «Хіба не кожен американець відчуває, що впевненість у нашій надії на майбутній мир у світі додається чудовими і відрадними речам, що відбуваються протягом останніх кількох тижнів на Росії? Найкраще обізнані з Росією знали, що вона одвічно перебувала демократичною в душі... Ось гідний партнер для Ліги честі» (Там же).
  Уникнемо коментарів стосовно одвічної демократичності імперії збудованої на окупаційної моделі влади, найяскравішим уособленням котрої можна вважати опричнину. Як то кажуть: «у кожного свої таргани в голові», і Вільсон лише підтверджує це правило.

  Керуючись цим принципом він запропонував Тимчасовому уряду отримати позики на 325 мільйонів доларів, та надіслав до Петрограду лобістів продовження війни з Німеччиною: місію Еліу Рута, вагомість якої посилювали провідники Американської федерації праці, компанії International Harvester та Християнської асоціації юнаків. Місія виявилася не здійсненною – невдовзі владу в імперії опанувала московсько-більшовицька контрреволюція, яка прагнула відпрацювати німецькі гроші, та розпочала мирні переговори з Четверним союзом у Бересті.
  Дивовижний світогляд Вільсона змушувала його сподіватися, що економічна реальність колись спонукає ленінську кліку перейти до вільного ринку, а протидія більшовикам тільки погіршить їх ставлення до США. Тому американський президент у «Чотирнадцятьох пунктах» наполягав не втручатися в події на теренах колишньої Російської імперії.

  Щоправда, повного невтручання не вийшло: з огляду на можливість того, що золотим запасом імперії заволодіють японці та командування Чеського легіону, США надіслали невеличке військо до Сибіру. Завдяки цьому уряд Сполучених Штатів прихопив левову долю золотих злитків імперії Романових.
  Отриманий ґешефт викликав приплив почуття милосердя. Після придушення Визвольних змагань поневолених Москвою народів та закінченню громадянської війни між білим і червоним московством, на теренах комуністичної імперії спалахнув голод, спричинений недолугою політикою військового комунізму. Майбутній тридцять перший президент США, республіканець Герберт Гувер радо прийшов на допомогу камарильї Леніна-Троцького, для чого створив Американську адміністрацію допомоги (ААД).

Дар американського народу. Плакат ААД

  21 серпня 1921 року, в Ризі, столиці тоді ще вільної Латвії, директор ААД у Європі Волтер Лайман Браун і нарком закордонних справ РСФСР Максим Литвинов уклали угоду, остаточно ратифіковану 30 грудня того ж року Брауном та наркомом зовнішньої торгівлі РСФСР, який до перевороту в жовтні 1917-го очолював більшовицьких терористів, Леонідом Красіним. Згідно домовленості Штати надали комуністичній диктатурі 20 мільйонів доларів США.
  Запопадливі американські історики пояснюють цей крок тим, що Гувер, який начебто посідав антикомуністичні позиції, сподівався стримати поширення комунізму, через демонстрацію переваг західного капіталізму. (Benjamin M. Weissman. «Herbert Hoover and the famine in Soviet Russia, 1921–23» in Mark Hatfield ed. Herbert Hoover Reassessed . 1981. – p. 390 – 396). Коментарі зайві. Зауважимо лише, що цього разу колишній провідник Партії народної свободи кадетів Павел Мілюков чомусь не переймався питанням: «Что это — глупость или измена?».
  ААД забезпечило хлібні місця 300 американцям та більше 120 тисячам московитів. Завдяки їх діяльності щоденну їжу, а отже й шанс жити надалі, отримували понад 10,5 мільйонів підданих РСФСР. Діяльність організації американці припинили 15 червня 1923 року після того, як з’ясували, що ленінська зграя експортує зерно з імперії, затиснутої в лещата голоду.
  Помиляється той, хто вважає, що плідна співпраця США та СССР на цьому припинилася. Насправді, вона тільки починалася.

«Капиталисты сами продадут нам веревку, на которой мы их повесим»

  Внаслідок Першої світової війни статус наддержав отримали Французька та Британська імперії. Здобутки решти її учасників виявилися набагато меншими.
  Німеччина і Російська імперія програли війну, і прагнули реваншу. Одна сподівалася здійснити його під гаслами відвоювання життєвого простору, інша – послуговуючись закликом до світової комуністичної революції.
 Можновладці США вважали, що на заваді зростанню їх політичної та економічної потуги стоять тогочасні європейські наддержави. Можливість змінити ситуацію виникала тільки в разі нової війни, здатної змінити баланс світових сил.
  Потенціал Німеччини дозволяв відновитися без сторонньої допомоги, та так, що ця країна могла перетворитися на світову наддержаву, з тіні якої Штати могли б і не вибратися.
  Разом з тим залишилася існувати імперія, яка наголошувала на своїй особливості: буцімто вона прямувала особливим шляхом, відмінним як від європейського, так і від азійського. На той час специфічний азіопійський шлях Московії набув червоних барв комунізму.
  Можновладці США чудово знали про прагнення московських більшовиків опанувати владу над усім світом, аби потім знищити всіх «буржуїв» та інші «контрреволюційні елементи». Для реалізації задуму комуністам бракувало матеріально-технічної бази, й американські капіталісти вирішили простягнути руку допомоги вождям московського квазіпролетаріату.

Дені В. Тов. Ленін очищує землю від нечисті. 1920 р.

  Тобто, вбити одним пострілом одразу двох зайців: і грошенят заробити, і створити економічну та військову потугу, яка знищить міць Великої Британії та Франції як наддержав, та завадить Німеччині отримати подібний статус. Американці нічим не ризикували: експансія московсько-більшовицького мілітаризму втягнула б Європу у нову світову війну, бойові дії котрої в жодному разі не змогли б перетнути океан.
  Але для цього московсько-більшовицький режим мусив подолати наслідки встановлення своєї влади на теренах колишньої Російської імперії. Державний комуністичний терор та політика військового комунізму практично помножило на нуль економіку Совдепа. Аби подолати ними ж створену кризу, ленінська зграя вдалася до «нової економічної політики» (НЕП), яка серед іншого передбачала залучення іноземного «буржуйського» капіталу до відновлення економіки червоної імперії.
  Підприємці країн Вільного ринку швидко зметикували, що різниця між світовими та внутрішніми цінами Совка гарантує надприбутки. Охочих виявилося більше ніж достатньо: США, Велика Британія, Данія, Німеччина, Японія, Латвія…
  Утім, у Європі для цілої низки концесій виникли проблеми із законодавством, що вельми ускладнило отримання ґешефтів від розбудови військово-економічної потуги СССР. У Бельгії, Великій Британії та Франції пограбовані більшовизмом власники підприємств об’єдналися,аби змусити уряди цих країн дотримувати резолюцію Гаазької конвенції від 20.07.1922. Вони відслідковували та штрафували ділків та організації, які виготовляли або реалізовували продукцію на націоналізованих московськими комуністами підприємствах, чим знеохотили великий бізнес займатися оборудками з режимом СССР.
  Ґешефтами з кривавим режимом займалися переважно дрібні підприємства, що суттєво знижувало зиск від оборудок для більшовицької диктатури. Для прикладу: СССР мав змогу продавати ліс виключно без таврування, тобто по ціні на дрова.
  Утім, не всі країни, серед них і США, виявили розвинену правову свідомість, тому в Совдеп полинули інвестиції, технології та люди, здатні налагодити виробництво з «нуля» до прибуткового бізнесу.

Всесвітній індекс свободи преси за 2024 рік. Репортери без кордонів, травень 2024 р. США - 55 місце, Україна - 61.

  Першу спробу налагодити взаємини з американським бізнесом здійснив у 1919 році Людвіг Мартенс – син значного московського підприємця та більшовик із дореволюційних часів. Він облаштував у Нью-Йорку неофіційне представництво РСФСР, але його заскочили на підривній діяльності і в січні 1921 року депортували з країни.
  Наступна спроба більшовиків налагодити контакти з діловими колами США відбувся в 1923 році. До країни прибув Ісай Хурдін, який до того встиг побувати в партії сіоністів-соціалістів, звідки потрапив до Центральної Ради України, після краху котрої опинився в єврейському БУНДі, звідки перескочив до РКП(б), завдяки чому обійняв посаду торговельного представника УССР у Польщі (1921 – 1923). До Штатів він потрапив у якості директора Дерутра – транспортного підприємства, половиною акцій якого володів режим СССР, а іншу частку розподілили між собою приватні акціонери іноземці.
  Саме завдяки його зусиллям виникла Американська торгова корпорація (Амторг) – акціонерне товариство зі змішаним капіталом, завдяки якому Совдеп прокрутив не тільки оборудки з концесіями, а й розпочав індустріалізацію СССР. Перший значний успіх установи – контракт з компанією Ford Motors на купівлю в неї тракторів, наданих Фордом у борг.
  Більшовицьке керівництво мирилося з присутністю в імперії приватного іноземного капіталу доти, поки створені з його допомогою підприємства не перетворювалися на рентабельні. Після цього режим запроваджував перепони для вивезення коштів за кордон, з усе більшим розповсюдженням практики «експропріації експропріаторів», тобто націоналізації концесійних підприємств.
  У цьому сенсі показова доля сина залізничного магната Вільяма Аверелла Га́ррімана ( William Averell Harriman). Під час навчання Єльському університеті вступив до таємного товариства «Череп та кості», до якого належало чимало провідних діячів американської політики, зокрема родина президентів Бушів.

Вільям Гарріман

  Вільям Гарріман успадкував чималі спадки, які дозволили йому створити не тільки значний банкірський дім, але й посісти посаду голови Ради директорів одної з найбільших американських залізничних компаній Brown Brothers Harriman & Co.
  У 1925 — 1928 роках він став співвласником Чіатурських марганцевих родовищ – концесії в Грузії. У 1904 – 1913 роках на ньому видобули 45,5 мільйонів тон – 40,3% світового експорту.
  Концесія принесла Гарріману чималі прибутки – вона експортувала 75% марганцю з СССР. Хоча компанія припинила існування чи то через прагнення більшовиків згорнути НЕП (версія Гаррімана), чи то через невиконання американським концесіонером взятих на себе зобов’язань з модернізації виробництва (версія режиму СССР), але американський володар концесії отримав від Совдепа три мільйони доларів компенсації за завдані збитки.
  Політична кар’єра Гаррімана демонструє відсутність сталих поглядів. Він полишив Республіканську партію США заради кар’єри в Демократичній, і як засвідчили подальші події не помилився. За президентства Франкліна Рузвельта йому вдалося отримати посаду радника президента з фінансових та промислових справ, трохи пізніше – голови Дорадчого комітету підприємців при Департаменті комерції США.
  Розробляв програму ленд-лізу, в якості спеціального представника президента, під час Другої світової війни, координував переговори США з СССР та Великою Британією, брав участь Тегеранській, Ялтинській та Потсдамській конференціях, працював послом Штатів у Совдепі (1943 — 1946). За президенства Трумена Гарріман очолив міністерство торгівлі США, а потім перекваліфікувався на губернатора штату Нью-Йорк.
  Доля Гаррімана, який прожив неповних 95 років (1891 – 1986), яскраво засвідчує, що американські концесіонери сприймалися московсько-більшовицьким режимом як ділові партнери, а не в якості «клятих буржуйських визискувачів».
  Ще більш показова доля Армана Гаммера – приятеля всіх московських диктаторів пролетаріату.

Арман Гаммер

  Усе почалося зі знайомства Юлія бен Якова Гаммера з Лейбою Бронштейном (Троцьким) у 1917 році, під час перебування останнього с США. Завдяки зв’язкам з плагіатором ідеї перманентної революції, Юлій став першим американцем, який не тільки розпочав співпрацю з більшовиками, але й створив комуністичну партію США. Пройшов шлях від постачальника ліків диктатурі квазіпролетаріату до «торговельного аташе» Совбюро.
  Завдяки Троцькому йому вдалося посунути з ролі посередника між бізнесом США та режимом СССР іншого єврея – згаданого вище Хурдіна, який за загадкових обставин загинув на озері поблизу селища Едіон, штат Нью-Йорк. Разом з Хурдіним пішов під воду його наступник на посаді в Амторзі та один з найближчих Троцькому більшовиків Ефраїм Склянський.
  Їх загибель залишається одною з численних темних плям московсько-більшовицької історії. Але внаслідок цієї пригоди Гаммер, як представник Совдепа в компанії Fordson, перехопив ініціативу і уклав угоду про постачання тракторів Форда в СССР.

Арман Гаммер. 1982 р.

  Батьків успіх розвинув син Арман, який в часи ленінської диктатури створив в Совдепі фабрику олівців, з щорічним прибутком 1 мільйон доларів, заснував азбестові копальні та налагодив промисел червоної й чорної ікри, а також полювання на тварин із цінним хутром за Уралом. Бартер відбувався в обмін на американське зерно. За його посередництва в СССР запрацювало 38 міжнародних компаній.
  Через свій бізнес Гаммер відмивав гроші для ленінської кліки, яка розплачувалася з ним не тільки валютою та сировиною, а й культурними цінностями та шедеврами мистецтва на багато мільйонів доларів. Завдяки Арману СССР фінансував підривну діяльність чекістів у Вільному світі.
  Арман зберіг дружні і ділові стосунки з усіма московсько-більшовицькими диктаторами пролетаріату. Завдяки його зусиллям нафта з СССР продавалася за ціною вищою за офіційні продажі сталінського режиму: протягом 45 років СССР таємно транспортував нафту з каспійських родовищ, яку Standard Oil реалізовувала під виглядом іранської.
  Завжди, коли Гаммер приїздив до Москви, його літак зустрічали члени ЦК КПСС. Американський ділок не залишався боржником: серед його подарунків очільникам кремлівської диктатури зустрічається коштовна мисливська рушницю з Бельгії для Хрущов та ексклюзивний Роллс-Ройс для Брежнєва. Останнім з московських диктаторів, хто урочисто приймав Армана Гаммера, який прожив понад 92 роки (1898 – 1990), виявився Горбачов. Разом з ними пішов у небуття московський комунізм, але не співпраця Москви з США.
Але повернімося в часи «Великого перелому» в СССР.

Зони окупації Європи

  Із згортанням НЕПу, в 1928 році більшовицький режим практично відмовився від концесій на користь укладання контрактів із західними фірмами та окремим ділками та спеціалістами, що перевело ділові взаємини на інший рівень.
  Хоча СССР відмовився сплачувати всі чималі зовнішні борги царату, в 1933 році за ініціативи президента Франкліна Рузвельта США відновили дипломатичні взаємини з Москвою. Що стало ключовим чинником, який посприяв створенню американським бізнесом військової потуги СССР, більш відомої в історії як «сталінська індустріалізація». Докладніше про перебіг цієї співпраці можна ознайомитися в статті «Американці – рушійна сила індустріалізації СССР».

  Завдяки створеній переважно американцями індустрії, Сталін прагнув розпочати загарбання всієї Європи. Подробиці сталінського задуму докладно викладені в книгах розвідника Віктора Суворова, які легко знайти в Інтернеті.
  Плани Сталіна зазнали невдачі через превентивний удар III Рейху. Німеччина програла війну, завдяки чому Європа виявилася розділеною на дві великі зони окупації. На сході запанував московський більшовизм, а більшість країн Західної Європи опинилася під орудою США.

Зустріч на Ельбі армій СССР та США. 20 квітня 1945 р.

  Якщо окупація більшості східноєвропейських країн супроводжувалася жорстоким визиском Москви, то західні країни опинилися в більш сприятливих обставинах. Розміщені США військові залоги гарантували країнам Західної Європи захист, що дозволило їм заощадити на оборонних витратах та вкласти вивільнені кошти в економічний і культурний розвиток.
  У кінцевому підсумку Європа довірила безпеку Штатам, аж поки команда Трампа не оголосила, що хоче припинити захист-окупацію. Щоби зрозуміти, що відбулося, треба приділити більше уваги подіям, що відбулися після краху СССР.

Перезавантаження взаємин СССР-США

  За наслідками Другої світової війн и США домоглися свого: перетворилися на світову наддержаву, усунули з цього місця Велику Британію та Францію, а також звели нанівець усі претензії Німеччини. У зону впливу Штатів потрапила вся Західна Європа.
  СССР навпаки, досягнув лише частину із запланованих цілей. Сталінській камарильї не вдалося загарбати всю Європу під гаслами світової комуністичної революції. Під орудою московського режиму опинилася лише частина Східної Європи.
  Усі комуністи, від Маркса до Андропова, добре розуміли, що соціалістичний тоталітаризм, за умов співіснування та конкуренції з демократичними країнами, де панує вільне підприємництво, приречений на поразку. Тому, одразу після завершення Другої світової Сталін почав готуватися до Третьої світової війни. Ці приготування добре дослідженні істориком Олександром Гогуном, праці якого перебувають у вільному доступі.
  Але розпочати «победное шествие советской власти во всемирном масштабе» не вдалося ані Сталіну, ані всім його наступникам.
  За підсумками Другої світової війни змінилася й політика США. До цієї війни Штати всіляко сприяли нарощуванню військової потуги СССР, як країни здатної покласти край світовій гегемонії Британської та Французької імперій, та стати на заваді подібним намірам Німеччини. Після 1945 року США перехопили в цих країн пальму першості, посприяли деколонізації цих імперій, і завели їх у зону власного впливу.
  За цих умов в Америки відпала потреба розвивати міць СССР. Навіть навпаки, слід було знайти іншу країну здатну протидіяти московському мілітаризму та експансіонізму. Такою країною виявився комуністичний Китай.
  Штати всіляко сприяли посиленню економічної потуги Китайської народної республіки (КНР), аж поки не стало очевидним, що комуністичний режим ССССР вичерпав себе остаточно.
  План Андропова з «перестройки» СССР спрацював на демонтаж комуністичного режиму разом з червоною імперією. І тут режим США схаменувся: якщо зникає московська загроза для Європи, її країни отримують важливий стимул позбутися американського впливу та відновити статус світових наддержав. Тим більше, що ще до краху СССР провідні європейські країни оголосили про створення в 1992 році Європейського Союзу (ЄС).
  З огляду на цю загрозу до Києва прибув президент США Джордж Буш-старший, який закликав українців полишити всі сподівання на здобуття незалежної держави, і добровільно ходити в московському ярмі, ще «ще лучче, як батьки ходили». Українці відхили тухлу американську «котлету по-київськи», і через кілька тижнів проголосили відновлення державності та незалежності України.

Джордж Буш-старший та Леонід Кравчук готують "котлету по-київськи"

  Режим США піймав облизня, але не полишив думки зберегти агресивну московську імперії, як дієву загрозу та противагу розвитку Вільної Європи. З цією метою штатівський уряд почав тиснути на постколоніальну владу України. Вірний ленінець Кравчук радо погодився на всі вимоги США, і віддав величезний запас ядерної зброї та її носіїв під розпливчасті обіцянки США, РФ та Великої Британії. Тобто зробив Україну повністю беззахисною перед загрозою московського імперіалізму, який ніколи не приховував наміри стосовно України.
  США після перемоги в Холодній війні не забрали собі, і не знищили ядерну зброю, відібрану в України, Білорусі та Казахстану. Натомість вони передали її Москві – ще донедавна, своєму головному супротивнику.

Обіцянка-цяцянка

  Може здаватися, що вирішальну роль у тих подіях відіграли якісь персональні властивості психіки діяча, що зовсім не відповідає дійсності. Велика політика – команда гра, в якій усі гравці дотримуються певної стратегічної мети. Якщо якийсь державний керівник послуговується виключно власними настроями та бажаннями, то час його існування як політика виявляється дуже нетривалим.

  Скрізь і всюди. Навіть найбільші тирани спираються на певні провідні та соціальні верстви, з настроями яких вони рахуються. Зважимо на цю обставину, аби краще осягнути стратегію США.
  Після того як РФ порушила надані нею гарантії Будапештського меморандуму, і розпочала війну проти України в лютому 2014 року, президент США Барак Обама – однопартієць Білла Клінтона, який роззброїв Україну, також відмовився виконувати обіцянки свого попередника: мовляв то були лише нічого не варті слова.

Президент США Барак Обама. Білий дім. Вашингтон. 10 грудня 2014 р.

  Отже, ми віддали величезну кількість реальної ядерної зброї та її носіїв, а навзаєм отримали замість гарантій безпеки твердження московитів та американців: «язик не cpaka, нехай балака». Режим Обами надав Україні для захисту виключно не летальні засоби та запровадив малозначущі економічні санкції проти РФ. Зі зброї Обама не дав нам навіть стріляної гільзи.
  Наступник Обами Трамп, після тривалих вагань, передав Україні 37 переносних протитанковий ракетних комплексів FGM-148 Javelin та 210 ракет за категоричної вимоги зберігати їх далеко від лінії бойового зіткнення. Щоправда, ця зброя стала в пригоді українцям під час повномасштабного вторгнення РФ в Україну в лютому 2022 року, якого в 2018 році Трамп просто не міг передбачити.
  Після початку повномасштабного вторгнення Москви в Україну однопартієць та наступник Обами Байден погодився збільшити якість і кількість військової допомоги країні, що зазнала агресії. Щоправда за принципом: одною рукою даю, а трьома стримую. Українці добре пам’ятають зволікання з наданням військової допомоги, некомплектність поставленого, жорстке обмеження використання, з категоричною забороною для України переносити війну в лігво рашизму.
  У чім таємниця такого поводження США з Україною, яка повністю задовольнила не тільки вимоги Штатів щодо ядерної зброї, але й віддала американцям усі запаси збагаченого урану?
  Численні ЗМІ тиражують думку, що сполучені Штати прагнуть зберегти московську імперію як противагу Китаю. Невже?

Проти кого дружба?

  І тут виникає зустрічне питання: ці експерти дивилися карту з інфраструктурою РФ? Напевне, що ні. А даремно. Бо навіть побіжного погляду достатньо, аби з’ясувати, що на кордоні з Китаєм РФ має вельми слабку інфраструктуру. Це Транссибірська залізнична магістраль, на відстані від якої знаходиться Байкало-Амурська залізниця, не чисельні поганенькі автомобільні шляхи, декілька аеродромів та кілька морських портів на Тихому океані.
  Припущення, що Московія здатна утворити конкурентну Китаю економіку відкидаємо як фантастичну. Це аксіома, яка не потребує жодних доказів: не може сировинна економіка РФ конкурувати зі складною економічною системою КНР.
  Припустимо, що США вбачають у РФ військового супротивника Китаю. Яким чином Московія перекидатиме війська на далекосхідний театр бойових дій? Єдиною залізничною магістраллю, яку достатньо легко заблокувати?
  Для прикладу розглянемо стан Байкало-Амурської залізничної магістралі, яка пролягає північніше за Транссиб. Між іншим: БАМ – один із напрямків екстремального московського туризму. Тобто умови експлуатації там так само наближаються до вельми складних.

БАМ (зелений) та Транссиб (червоний)

  30 листопада 2023 року українські силовики підірвали вантажний ешелон під час його знаходження в Північномуйському тунелі Бурятії, що заблокувало єдиний шлях залізничного сполучення між РФ та Китаєм. У відповідь московство використало об'їзний шлях, що пролягає через «Чортів міст». 1 грудня 2023 року вибухи зруйнували міст разом з цистернами з паливом. Отже, підрив усього двох об’єктів на БАМі повністю паралізував залізничне сполучення. У випадку з Транссибірською магістраллю можна досягнути схожих результатів.
  Через поганий стан автошляхів, вони можуть виконувати хіба що допоміжну роль. Авіація РФ просто не здатна налагодити безперебійне постачання далекосхідного фронту військовими резервами, технікою та боєприпасами.
  Лишається флот. І тут аж важко визначитися, який зі шляхів виявиться кращим: криголамами з європейської частини імперії через Льодовитий океан до далекосхідних портів, чи довкола всієї Африки та Азії, із загрозою потрапити на шляху під удари китайських бойових кораблів?
  Можна заперечити, що Москва має величезний арсенал ядерної зброї, якою може завдати нищівного удару по Китаю. Але не відомо як до цього поставляться всі світові країни. До того ж Китай також ядерна держава, і відповідь не забариться. І головне: військова наука передбачає, що через деякий час після ядерного удару на цю територію входять суходільні війська, з якими в РФ пов’язані проблеми, розглянуті вище.
  Зрештою, будь-яка війна на Далекому Сході для Москви виявиться не успішнішою за московсько-японську війну 1904 – 1905 років чи бої на озері Хасан. Отже Москва не здатна слугувати противагою Китаю ані економічно, ані в якості військової потуги. Для чого ж тоді Штати так дбайливо переймаються збереженням московської імперії?
  Пригадаємо, що вся військова та економічна міць Московії зосереджена в європейській частині. Саме в на західних кордонах, московська імперія розв’язала дві світові війни і готувалася до третьої. І наразі її агресивна експансія відновилася саме в цьому напрямку.
  З усіх наведених фактів випливає єдино можливий висновок – РФ потрібна США в якості сили, здатній завадити Європі перетворитися на новий центр світової сили. Адміністрація Трампа недвозначно натякнула європейським країнам, що може полишити їх сам на сам з московською загрозою.

Перспективи

  Припинення навіть тої обмеженої допомоги, яку США надавали Україні, загрожує нам важкими наслідками в подальшому збройному протистоянні. Утім ситуація не безнадійна.
  Бо наш супротивник виснажений не менше за нас, і не має за плечима союзників з такою економічною потугою як Європейський Союз. У свою чергу, дії режиму Трампа змушують Європу переглядати оборонну стратегію, та оцінити ключове значення для неї України.
  Позбавлення американського диктату водночас відкриває перед Європою багато можливостей, але й накладає чимало ризиків та ускладнень. Результат яких може виявитися зовсім кепським для США. Наприклад, переорієнтація з Америки на Тюркський світ, або на Китай, або розвиток взаємин по обох цих напрямках.
  До того ж ЄС, який має величезну економічну потугу, може застосувати до США таку з стратегію, яку Штати використовували проти Європи. Наприклад, почати потужно інвестувати гроші в найперспективнішу країну Латинської Америки, наприклад у Мексику, Чилі чи Аргентину, для створення противаги США.

Як працюють тарифи. Карикатура.

  Крім того, надто різкі та незграбні дії адміністрації Трампа ставлять під загрозу світову гегемонію США, що може повернути країну в статус, який існував до Першої світової війни. Це неминуче викличе спротив у середині країни, що, можливо, змусить владу Штатів повернутися до стратегії Обами- Байдена у московсько-українській: щоб жодна зі сторін не перемогла, але й не зазнала беззастережної поразки.
  Утім не варто занурюватися в прогнози, жоден з яких може не справдитися. Яким виявиться майбутнє з’ясуємо через деякий час.
  Поза сумнівом, Україні та українцям в жодному разі не можна припиняти боротьбу з московським імперіалізмом. Повстанські загони Перших визвольних змагань, вояки Української Повстанської Армії та дисиденти часів Холодної війни не розраховували на зовнішню підтримку, і завзято боролися за волю України. Їх боротьба видавалася безперспективною. Якщо сказати образно: наші герої йшли на танки голіруч.
  І як не дивно, їх мужня, і здавалася б безнадійна, боротьба зруйнувала «танки». Вільна і незалежна Україна – доконана реальність, а наш одвічний ворог – московська імперія, крок за кроком маліє на силі та наближається до остаточної деколонізації. Утім, стадії та ознаки занепаду московського імперіалізму заслуговують на окрему розповідь.

Сайт містить унікальні тексти, кожен з яких уперше був оприлюднений саме тут. Бажаєте читати нові статті першим? Натисніть на дзвоник розташований в правому нижньому кутку монітора!