Звичайне московське православ’я: полювання на відьом
 |
Птюхін В. Відьма |
Людська ірраціональність та владна авторитарність
З давніх-давен і дотепер суспільне та особисте життя московської спільноти регулює не верховенство права, а сваволя можновладців. За писаними і неписаними законами Московії представник окупаційної моделі влади сприймався підлеглим населенням як «царь, бог и воинский начальник», згідно принципу «скачи, враже, як пан скаже».Сталої системи права, за наявності котрої кожен підданий міг чітко розуміти межі дозволеного та забороненого, практично не існувало і не існує: «Закон — что дышло: куда повернул, туда и вышло». Те, що донедавна вважалося прийнятним, невдовзі, через владну сваволю, могло виявитися крамольним. Для прикладу порівняйте перехід кріпаків до іншого поміщика до і після скасування Юрієвого дня осіннього.
Більшість населення могла потрапити до режимних катівень за «Слово и дело» – більш-менш критичні зауваження в бік панівного режиму. Пригадаймо порівняно нещодавні часи: в сталінському СССР давали до 25 років каторги за анекдот про режим московсько-більшовицьких окупантів. Наразі чекізм відроджує «духовную скрепу» доносів на критиків режиму.
Скрізь і всюди люди прагнуть розуміти майбутні перспективи та загрози. Коли людина контролює ситуацію, вона числить на власні сили чи розраховує на допомогу інших осіб, у сприянні котрих існує впевненість. Якщо розвиток майбутніх подій лишається незрозумілим та ризикованим, багато хто вдається до ірраціональних дій: від забобонів до спроби дізнатися про будучність від ворожок та ясновидців.
 |
| Відьма. Джерело: "Живописная Россия", т. 5. 1897 г. |
Людське прагнення контролювати своє життя перебуває в кричущій суперечності з прагненням володарів Московії тотального контролю над підвладним населенням. Якщо нагляд за політичною благонадійністю здійснювали опричники усіх штибів, від Малюти Скуратова до Бастрикіна включно, то жорстку опіку підданих на побутовому рівні здійснювала повністю контрольована владою православна церква.
«Лиха беда начало»
Після того, як Московія постала на румовищі Золотої Орди, не забарився з’явитися на світ «Моральний кодекс будівельника московського імперіалізму». Від самого початку, московські церковні ієрархи намагалися всидіти одразу на двох стільцях: чинити згідно заклику Ієшуа з Назарету «пробачати ворогів своїх» та потребою тотального панування в суспільстві ідеології власної секти. В якості прикладу пригадаємо діаметрально протилежні твердження суздальського єпископа Серапіона, висловлені в 70-ті роки XIII століття.Заклик пробачати ідеологічних супротивників. «Вы все еще держитесь языческого обычая волхования, веруете и сожигаете невинных людей. В каких книгах, в каких писаниях слышали вы, что голода бывают на земле от волхования? Если вы этому верите, то зачем же вы пожигаете волхвов? Умоляете, почитаете их, дары им приносите, чтобы не устраивали мор, дождь напускали, тепло приводили, земле велели быть плодоносною? Чародеи и чародейки действуют силою бесовскою над теми, кто их боится, а кто веру твердую держит к Богу, над теми они не имеют власти. Скорблю о вашем безумии, умоляю вас, отступите от дел поганских».
Визнання необхідності фізичного знищення опонентів християнству. «Умоляю вас, отступите от дел поганских. Если хотите град очистить от беззаконных людей, этому радуюсь. Очищайте, как Давид, пророк и царь, истреблял в граде Иерусалиме всех творящих беззаконие: одних смертью, других изгнанием, иных же темницами, всегда град Господень делал достойным, свободным от грехов» (22:546 – 547).
 |
| Клодт М. Чаклунка. 1891 р. |
Марновірство і забобони завжди панували над московством, в іншому разі полювання на відьом навіть не розпочалося б. У 1411 році за підозрою в насланні на Псков чуми, за вказівкою церкви спопелили 12 жінок, яких вважали чаклунками (19:36). У 1444 році можайський князь «за волшебство» спрямував на багаття Мар’ю Мамонову (20:103, 306).
У 1497 році Великий Московський князь Іван III, на підставі доносу, наказав розпочати розшук і слідство над лихими бабами із зіллям, які відвідували його дружину Софію. Усіх обвинувачених знайшли та зробили «концы в воду», тобто втопили в річці.
Грозний та христолюбивий цар
У 1551 році відбувся Стоглавий собор, який не тільки заборонив «с великим духовным запрещением, чтобы православные христиане таких богоотреченных и еретических книг не держали у себя и не читали и других не учили и не прельщали, а которые и впредь начнут держать у себя такие книги, и читать, и других прельщать, тем быть в великой опале от царя и в конечном отлучении от святителей» (26: глава 41, питання і відповідь 22), але й прирівняв до злодіїв людей, які намагалися вивчати довколишній світ: «волхвы и чародійники кудесы бьют, и в «Аристотелевы врата» и в «Рафли» смотрят, и по звездам и по планитам глядают, и смотрят дней и часов, и теми дьявольскими действы мир прельщают и от Бога отлучают» (26: глава 41, питання 17).Московське «слово» не барилося з «делом». Церква ухвалила декілька постанов спрямованих на боротьбу з відьмами та чаклунами. Наприклад, у 1555 році Троїце-Сергієвська лавра в 1555 році оприлюднила наказ, згідно котрого в монастирських володіннях слід «скомороха, или волхва, или бабу-ворожею, бив да ограбив да выбити из волости вон» (1:462, № 369). На селянські общини покладалася «круговая порука», тобто колективна відповідальність за взаємини з ворожками – штраф 10 рублів на сто осіб громади, де виявляли ясновидицю.
Репресій не уникнули й провідні верстви: радників царя Івана IV Грозного окольничого Алексія Адашева та протопопа Сильвестра звинуватили в замаху на життя царської дружини Анастасії Романової, та запроторили в монастир.
Боротьба проти знахарів та чарівників знайшла логічне продовження в переслідуванні всіх фахівців народної медицини. Християнські попи Московії вимагали їх «огнем жечи» («Повесть о волхвовании»), а порятунок від хвороб, які за людські гріхи надсилаються чужинецьким богом Ягве та його самопроголошеним сином, московська церква радила шукати в молитвах та паломництва до православних святинь. 1575 році за царським наказом у Великому Новгороді спалили 15 «чаклунок» (24:428).
«Домострой», авторство якого приписують протопопу Сильвестру, пахолку царя Івана Грозного, погрожував, що всі люди, котрі скористалися послугами волхвів, знахарів та чарівників – грішники, що полишили бога, тому віддалися на поталу дияволу, отже приречені на вічні страждання.
Московство, в силу особливостей колективного несвідомого, радо велося на подібні побрехеньки. Про що свідчить переказ, згідно котрого цар Іван IV, за порадою митрополита затримав багато відьом, притягнув їх на площу, обклав соломою та попалив живцем. Але відьми обернулися на ворон та сорок,та полинули геть від Москви. Цар піддав птаство прокляттю (16:40).
 |
| Білібін І. Баба Яга і діви-птахи. 1902 р. |
Народні московські перекази підтверджують документи тогочасних судових справ.
Українську народну мудрість «який батько, такий син», виправдав Федор Іванович – останній цар Московії з династії Даниловичів. За наказами сина Івана Грозного також спалювали «чаклунів» (21:39).
У 1591 році в Астрахані царський суд звинуватив кілька осіб в уроку («порче») наведеному на кримського царенка Мурата Ґерая. Після жорстоких катувань, підозрювані визнали себе винними, після чого їх перетворили на попіл на очах в юрби, яка схвалювала подібне бузувірство (3:623).
Марновірство та прихильність до забобонів продемонстрував і цар Борис Годунов. Коли він вінчався на царство в 1598 році, серед іншого, текст присяги містив зобов’язання: «Ни в платье, ни в ином ни в чем лиха никакого не учинити и не испортити, ни зелья лихово, ни коренья не давати. Да и людей своих с ведовством не посылати и ведунов не добывати на государское лихо…, и наследству всяким ведовским мечтаньем не испортити и ведовством по ветру никакого лиха не насилати…, а кто такое ведовское дело похочет мыслити или делати… и того поймати».
Під час Смути, попри всі негаразди громадянської війни, не забували поклопотатися про порятунок людських душ: страти та вироки за звинуваченнями в чарівництві становили пересічне явище. У 1606 році в окупованій московитами Пермі спалили декілька осіб, за звинуваченням у «порче».
Зі зміною династії Даниловичів на царський дім Романових ситуація істотно не змінилася.
Боротьба за чистоту віри перших царів династії Романових
Світоглядні установки першого Романова засвідчує промовистий факт. Царський указ Михаїла Федоровича заборонив владній адміністрації Пскова купувати хміль у литвинів. Згідно повідомленням агентури іноземної розвідки, литвини чаклували над експортованим до Москви хмелем, аби наслати на московитів морову пошесть. |
| Невідомий автор. Цар Михаїл Федорович. 1640-і р. |
Виходячи з міркування, що справа, яка не зростає – занепадає, наступного року по звинуваченню чарівниці Анютки Іванової, вироки отримали 402 «подільника». Якщо комусь здалося, що царат досяг рекорду, то мусимо розчарувати: 1664-го року за схожим обвинуваченням Умая Шамардина з товариством, за ґрати потрапили 1 452 людини (13:55).
У 1635 році за купівлю-продаж чар зілля на заслання до Казані потрапили жінки, які продавали та купували товар, разом з їхніми родинами (10).
У 1638 році почалося слідство по справі майстрині Дар’ї Ломанової: «с того времени как Дашка по ведовству жонки колдуньи Настьки на след государыни сыпала пепел и от того времени меж их государей скорбь и в их государском здоровье помешка». Під підозру потрапило 5 жінок, яких нещадно катували, аби вибити зізнання у відьомстві. Так тривало до січня наступного року, коли раптово помер від хвороби царевич Іван, за яким слідом, у березні, попрямував царський син Василій.
Романови і чути не хотіли про генетичний вантаж, що обтяжував їх спадковість і обумовлював кволе здоров’я чоловічої лінії. Вирішили, що в усьому винні Ломанова та її приятельки. Почалися катування вогнем. Жінка так припікали руки та ноги, що двоє з них, Настасія та сліпа Улянка, померли. Утім жорстокі тортури не додали до суті справи нічого нового. Тому решту жінок, разом з чоловіками, відправили до Сибіру.
Алексій, єдиний син царя Михаїла, який дожив до зрілого віку, продовжив батькову боротьбу з волхвами та чарівниками. Архіви Якутського острога повідомляють «что в начале царствования Алексея Михайловича, в Якутск, подобно Енисейску, прежде других преступников, начали ссылать людей, обличенных в чернокнижестве и «тайном богомерзком общении с нечистою силою». Нельзя представить себе, до чего страдали эти несчастные. В бумагах о таких преступниках обыкновенно предписывалось местному начальству содержать их как можно строже, сажать в тюремные камеры, отдельно приковывать их к стене на цепь и отнюдь не допускать к ним людей. В документах о чернокнижниках я нашел любопытный акт, где между прочим говорится: «чтобы такого-то, сосланного на вечное заточение, за общение с нечистою силою, посадить в темную каюту на цепь и отнюдь не давать ему воды, ибо он, Максим Мельник, многажды уходил в воду» (23).
Документи 1647 року повідомляють про заслання «под крепкое начало» до Кирило-Бєлозерського монастиря «за чародейство за косной развод и за наговор» селянина М. Іванова. Приблизно в той же час на заслання до Вологди відправили боярина Стрешнєва, бо він «со злыми ведунами Симонком Даниловым да с женкою Оринкою знался многие годы» (2:31, № 18; 7:65).
Того ж року за «наветом» (наклепом) православних «доказчиков», цар Алексій Михайлович наказав шацькому воєводі Григорію Хитрово: «Причастя святых Божьих тайн, вели их вывесть на площадь и, сказав им их вину и богомерзкое дело, сажать их на площади в сруб и облокши соломой сжечь» селянина Терьошку та жінку Агаф’їцу.
 |
| Журавльов Ф. Знахарка. До 1901 р. |
Наступного року воєводи білгородських міст Карпов та Осколу отримали роз’яснення: «в польских и украинных землях многие незнающие люди, забыв страх Божий и не помятуя смертного часа… держат еретические и гадательные книги, и письма, и заговоры, и коренья, и отравы и ходят к колдунам и ворожеям». Аби світло істини засяяло в тих землях яскравіше: «Таких злых людей и врагов Божиих велено в срубах сжечь безо всякие пощады и домы их велено разорить до основания».
У 1648 році за «наговори», які зурочили царську наречену Єфимію Всеволзьку, потрапив на заслання селянин Мішка Іванов. В 1649 році за звинуваченням у чарівництві тричі піддали катуванням: переломили ребра та спалили ноги Анюті та неназваному «мордвину». Після бузувірських тортур їх запроторили до в’язниці, де заморили голодною смертю (13: 27, 58).
Зрозуміти те, як провадилися розслідування чаклунських дій, допоможе розшук за скаргою драгуна Федька Філіппова. У 1648 році він «бил челом» на дружину церковного дяка: «Испортила она Дарья меня, ученила скопцом; и по пирам и по беседам похваляется, что так нарочно сделала. И я от той порчи в конец погиб и жена отстала».
Енергійні дії слідчих виявили велетенську жіночу мережу, яка «насилала» на московських алкоголіків імпотенцію. Сьомка Борисов, один з допитаних свідків, пригадав, як одна звинувачувана підібрала його п’яного на вулиці, і доправила додому. Сьома вважав, що завдяки її нахабному втручанню, жінка не тільки завадила його відпочинку на свіжому повітрі, а ще вчинила так, аби вранці в п’янички боліли очі.
За схожими звинуваченнями по розшуку за скаргою Філіппова притягнули на дибу 142 «чародійки». Наочне свідчення, що сталінські політичні судові процеси з’явилися не на порожньому місці, і налічували чималу традицію.
Романови, обрані на трон Московії голосуванням, визнали драконівські закони Івана Грозного надто м’якими. У 1653 році царат оприлюднив наказ: під загрозою спалення в зрубі, богомерзьких справ не чинити, не утримувати тих, кого зреклася церква, не мати єретичних та ворожбитських книг, не ходити до ворожок та чаклунів.
 |
| Невідомий автор. Цар Алексій Михайлович на коні. 1670-і р. |
До міста прибув дворянин Іван Романчуков, який розпочав розшук, що тривав до 1660 року. Головними доказами винуватості, згідно тодішнього московського судочинства, вважалися зізнання обвинувачених, отримані під тортурами.
Знахар Терешка Малакуров не витримав «слідчих дій», і «зізнався», що розсипав сіль і виголошував замовляння. Його дружина також зломилася на дибі, і сказала «подлинную правду», що навчилася чаклунству в чоловіка. За вироком государевої людини подружжя Малакурових та ще двох осіб, стратили.
Тортури становили важливу складову тодішніх московських розшукових дій. У 1677 році селянин Митька Печений вирішив, що його дружина розпухла після гостин у кума Ємельяна Обиденного. Трохи пізніше Ємелька посварився в «кабаке» (шинку) з драгуном, і погрожував служивому: «Пухнет де жена Митькина, будешь де и ты от меня пухнуть». Драгун відбув на Москву і поскаржився окольничому, який наказав затримати «его Емельку в том пытать и огнем жечь».
За документально підтвердженими даними, в період з 1647 по 1690 роки на Московії тільки спалених за чаклунство налічувалося 16 осіб (14:299 — 303; 3:652). Наприклад, у 1676 році Сокольниках спалили подружжя за «воровство людей и отравление их корнем». Використовувалися й інші види страт.
У 1665 році рятуючись від переслідувань можновладців, утік до Швеції чиновник Посольського приказу Григорій Котошихін. На прохання шведського уряду він написав працю під довжелезною назвою «Опис Московської держави та людей різного стану, що в ній перебувають, її звичаїв, як у радощах, так і в смутку, а також нариси їх військової справи та родинного життя».
У книзі, що вважається цінним джерелом з історії Московії XVII століття, зокрема йдеться про царський наказ згідно якого за «волховство, за чернокнижество мужиков жгли живыми, а женщинам за чародейство отсекали головы». До жінок застосовували й інше покарання: закопували по шию в землю, і за кілька днів вони помирали.
Окремо слід пригадати героїню визвольної війни під проводом Степана Разіна – старицю Олену. За звинуваченням московського митрополита Філарета, царський сатрап Юрій Долгоруков спалив у зрубі провідницю повсталих ерзян, як чаклунку.
У 1672 році в Астрахані багаття поглинуло життя Корнила Семенова, в якого начебто московські інквізитори виявили якісь нотатки із замовляннями.
1674 року в Тотьмі перетворилася на попіл, через обвинувачення в «порче» Федосія. Через рік у Сокольському спопелили Панька Ломоносова та його дружину, разом із зіллям, які вони використовували для лікування хворих (13:30).
Освітні заклади московської церкви докладали титанічних зусиль, аби відірватися від будь-якого зв’язку з живим джерелом традиції поневолених Москвою народів, або книжниками Заходу. Статут Слов’яно-греко-латинської академії, заснованої у 1687 році, царем Федором Алексійовичем містив наказав: «А от церкви возбраняемых наук, наипаче же магии естественной и иных, таким не учити, и учителей таковых не имети. Аще же таковые учители где обрящутся, и они с со учениками, яко чародеи, без всякого милосердия да сожгутся».
«На нашій — не своїй землі»
Московське полювання на відьом не оминуло й нашу Богом дану землю. Гетьман Іван Брюховецький у 1667 році намагався всіляко заслужити царської ласки, для чого взяв за дружину бояриню Дар’ю Ісканську, в якої через деякий час подружнього життя стався викидень.Оскільки більшість українців не схвалювали шлюби з московитами, гетьман вирішив, що його жінку зурочили. Без вагомих доказів та суду Брюховецький наказав «сжечь пять баб ведьм да шестую гадяцкова полковника жену Острую».
 |
| Кадр з фільму "Вечори на хуторі поблизу Диканьки". 1961 р. |
Але назагал, опричники царя Петра I, якого московство чомусь вважає «прогресивним», нічим не відрізнялися від інквізиторів його батька та діда.
У часи «Великого реформатора»
Документи 1699 року зафіксували катування селянина Бложонка, за спілкування з нечистою силою, та учня аптекаря Маркова, за чаклунство (5:23).Навіжений цар Московії, що валяв по повній у штанці, ледь помічав таргана чи подібного розміру комаху, запозичив у 1716 році із шведського Військового статуту першу статтю Військового артикулу, відповідно до котрого прирікалися смажитися на вогнищі «чернокнижники, ружья заговорители, суеверные и богохульные чародеи», які на думку царату та церкви «с дьяволом обязательство имеют и сношения с адом». (27:169). «Устав морской» вимагав палити ще й «идолопоклонников», хоча вони могли відбутися покаранням «кошками» (різновид батога) чи отримати «жестокое заключение в железах» (9:46).
 |
| Сєров В. Цар Пьотр I. Ілюстрація до поеми А. Пушкіна "Полтава". |
Точніше Діонісій Кобила пообіцяв Греку навчити заговорювати вино, яким потім можна спокушати до злягання жінок. Після здійснення чаклування, вони пішли до бобиля Сеньки Чорного, аби спокусити двох його дочок.
Чари не подіяли, мабуть дівчата не могли стільки випити, аби повестися на потворних ченців. Грек звинуватив Кобилу, «что он по тем письмам имя Божие хулит и Диавола призывает, но по тому его призыву ничего не делаетца». Кобила наполягав, що його засіб завжди спрацьовував, а тут щось пішло не так. Розшук по справі завершився тим, що ченця Саввино-Сторожевського монастиря Діонісія Грека спалили.
У 1721 році на багаття потрапив дяк Єфимів, який збурював у народі смуту та критично висловлювався на адресу єврейських (біблійних) богів.
Архіви зберегли повідомлення про інші спалення «відьмаків»: страту за «порчу» (уроки) Мінку Буслаєва «сотоварищи» (1720 рік), чи знахаря Якова Ярова за спілкування з дияволом (1736 рік) (25).
Московська інквізиція мало чим відрізнялася від західно-християнської (католицької): церква порушувала справи проти «єретиків» чи «відьмаків», і потім передавала їх на розгляд мирської влади, аби не заплямувати себе гріхом смертовбивства. У цьому сенсі папа Римський нічим не різнився з патріархом Московським: обидві християнські секти прагнули вбивати чужими руками, аби їх власна «істина засяяла».
Дослідниця Єлена Смілянська нарахувала у XVIII столітті понад 250 процесів над чаклунами та відьмами, і відзначила, що їх було набагато більше. Багато жертв забобонів померли від тортур, покарання батогами чи шпіцрутенами, або сконали на каторзі. Більшість документів про суди над чаклунами та їх подальшою долею просто не збереглося до нашого часу. До подібного висновку дістався й Іларіон Сельський (23:4).
Жінки, які посідали трон Московії після смерті Петра I, практично не поступалися йому в жорстокості. Імператриця Анна Іванівна наказом від 25 травня 1731 року вимагала від єпархіальних архіреїв позбутися будь-якого жалю до всіх, хто вдавався до чарівництва чи знахарства: їх належало нещадно бити батогами, а потім спалювати живцем (18).
Інквізиція «жіночого століття»
12 червня 1735 року Сенат Російської імперії видав наказ № 6749 з вироком двом відьмам, яких уже піддали тортурам під час розшуку, «наказать на теле, разослать в девичьи монастыри в работу, где им быть вечно и безысходно, объявя им, что ежели они из монастыря уйдут и будут потом пойманы: они казнены будут смертью безо всякой пощады». Щоправда третю жінку, належало покарати на тілі та «отпустить на поруки, чтобы ей впредь того не делать под страхом смертной казни, ежели впредь в том поймана и обличена будет». |
| Бегагль Ф., Климов С. Вишитий портрет імператриці Анни Іванівни. 1732 р. |
За вироком Синоду в 1744 році до тюрми Соловецького монастиря ув’язнили моряка Никифора Куніцина «за богоотступное своеручное его письмо, каково писал на князя тьмы, содержать его в вечных монастырских до смерти его никуда неисходных трудах и что за такое его тяжкое пред Богом согрешение во всю свою жизнь приносить Господу Богу покаяние, приходя с работы в церковь ко всякому славословию по вся дни» (11:77).
У 1752 році архангельський єпископ за «волшебство» позбавив сану ієромонаха Соловецького монастиря Рафаїла, та відправили його працювати на чернечу кухню. Цьому «кухарю» ще пощастило: за подібне ієромонах Сергій та паламар Кострюков потрапили до в’язниці (11:77, 79 — 80).
Лихої слави зажив Рождественський монастир на Єнісеї, у внутрішній тюрмі котрого відбували покарання засуджені за спілкування з нечистою силою. На подвір’ї монастирської тюрми спалили кількох осіб, за звинуваченням у чаклунстві та ворожбитстві.
Показово, що ченці, які охороняли в’язнів сумління в подібних «виправних закладах», вважали цих нещасних людей наділеними надзвичайною силою. Наприклад, прикутому ланцюгом до мурів камери Якутського монастиря за «тайное и богомерзкое общение с нечистой силой» Максиму Малигіну не давали води, аби той не міг пірнути в кухоль, аби потім виринути десь на волі, в якомусь озері чи річці (23:4).
В якості покарання звинувачених у чаклунстві застосовували жорстоке побиття. Московську солдатку Пелагею Чернову, Тайна канцелярія за вправи в чаклунстві наказала «бить плетьми нещадно и на полгода определить в наитягчайшие монастырские труды».
У 1779 році єпископ Устюгу поскаржився Синоду, на селян єпархії, які начебто зреклися православ’я та налагодили зв’язки з чортами. Докази московський піп отримав під час проведеного ним слідства, під час якого обвинувачених піддали жорстоким катуванням, і вони обмовили себе. «Особливо важливих злодіїв» доправили в Санкт-Петербург, де Сенат з’ясував обставини справи, і видав заборону залучати представників церкви до участі в судочинстві пов’язаному зі справами про чарівництво (17:83).
 |
| Нестеров М. За приворотним зіллям. 1888 р. |
Народна інквізиція XIX століття
У наступному столітті царат та церква чаклунів та відьом на багаття вже не відправляла. Але це не означало закінчення їх переслідувань і ліквідацію православної інквізиції.У 1822 році до Шліссельбурзької фортеці потрапили Ніколай Лобанов та канцелярист Веселовський, які написали чолобитну до диявола. «О ты, преобширный обладатель всей подданной тебе вселенной, пресветлый князь, могущественное вещество Плутон Плутонович, великий Вельзевул. Ты восседаешь на преобширном своем адском престоле и владеешь всем миром, имеешь многое богатство и силу, я к тебе ныне твой раб Николай прибегаю».
Прохачі зрікалися християнства, натомість прохали достатку та кар’єрних успіхів.
Їх подальша доля не відома: останній список ув’язнених, де згадуються «слуги диявола», датується 1825 роком (4:263).
У спогадах Ніколая Помяловського «Очерки бурсы» автор згадує семінариста, який «разрезал себе руку и своей кровью написал на бумажке: „Дьявол, продаю тебе свою душу, только избавь меня от сечения“…Начальство, узнав его проделку, высекло его под колоколом, после чего, говорят, он был снесен в больницу, где отдал богу душу».
Хоча царат відмовився від страт чаклунів та відьом, московський простолюд лишався прихильним до цієї «духовной скрепы».
 |
| Максимов А. Поява чаклуна на сільському весіллі. 1875 р. |
Водночас з цим в селі трапилося кілька інфекційних хвороб, що земляки сприйняли за наслідок дії «відьмацького зілля» Ігнатьєвої. Суд присяжних виправдав вбивць нещасної жінки, з огляду на брак освіти у селян (10).
Влітку 1885 році односельці стратили вогнем трьох селянок села Пересадівка Херсонської губернії, яких звинуватили в настанні посухи (16:135).
Брати Соколови в 1915 році оприлюднили статтю «Белозерская деревня и ее быт». Серед інших фольклорних матеріалів, вони зафіксували реальний життєвий випадок. «Тереховские крестьяне говорили нам, что с. Пятнице на Вешаре соседнего Устяженского уезда как-то сожгли колдунью за то, что она многих „портила“. Ближайшим поводом к такой расправе была порча колдуньей одной женщины молодухи (из деревни Володиной). Муж подговорил крестьян. Они забили окна и двери, обложили дом колдуньи соломой и подожгли».
Московські міщани за ступенем забобонності не поступалися селюкам. 25 вересня 1895 року, в центрі Москви, поблизу часові св. Пантелеймона за підозрою в чаклунстві юрба намагалася забити жінку на прізвище Новікова. Її врятував чиновник Л. Б. Нейман, який проходив повз і вступився за нещасну. Він прийняв на себе лють юрби, яка лупцювала заступника немилосердно, але залишила живим (12).
Плоди освіченості
У 1879 році, коли присяжні виправдали, через брак освіти, вбивць Аграфени Ігнатьєвої, «Общедоступный календарь», який видавала Академія Наук з метою просвітництва, оприлюднили розлогу статтю «Черт и ведьма», про переслідування відьом в Західній Європі. Міністерство внутрішніх справ імперії наклало на публікацію заборону. «Описываются все ужасы и отвратительные истязания, которые в Западной Европе совершило средневековое духовенство, преследуя мнимых колдунов и ведьм… Подобное содержание книги, в той среде, для кого она предназначается, может произвести огромный неопровержимый вред» (6).Та й навіщо науки та освіта в імперії, де, за влучним визначенням Семена Слєпакова, «ценности есть святые, и Богом посланный лидер»?
Література
1. Акты археографической экспедиции. Т. 1. — СПб., 1836.2. Акты археографической экспедиции. Т. 4. — СПб., 1842.
3. Афанасьев А. Поэтические воззрения славян на природу. Т. 3. М., 1869.
4. Гернет М. История царской тюрьмы. Т. 1. — М.: Юридическая литература, 1961.
5. Голикова Н. Политические процессы при Петре. М: 1957.
6. Добровольский Л. Запрещенная книга в России: 1825 — 1904: Архивно-библиографические изыскания. — М., 1962.
7. Есипов Г. Преступления против государства и общества. М., 1906.
8. Записки В. И. Штейнгеля // Русская старина. 1881. — Т. 32.
9. История флотского духовенства. — М.: Андреевский флаг, 1993.
10. Канторович Я. Средневековые процессы о ведьмах. — Репринт. воспроизведение изд. 1899 г. — М. : Книга, 1990.
11. Колчин М. Ссыльные и заточенные в острог Соловецкого монастыря в XVI — XIX вв.: Исторический очерк / С пред. А. С. Пругавина. — М., 1908.
12. Новое время. — 1895. — № 7036.
13. Новомбергский Н. Врачебное строительство в допетровской Руси. Томск: 1907.
14. Новомбергский Н. «О волхвах впервые упоминается» // Русские заговоры. — М.: Пресса, 1993.
15. Персиц М. Разговор двух приятелей о пользе наук и училищ В. Н. Татищева. — «Вопросы истории религии и атеизма». М.: Наука, 1956, т. 3.
16. Петухов Е. Серапион Владимирский, русский проповедник XIII в. СПб: 1888.
17. Полная энциклопедия быта русского народа: Составленная Иваном Панкеевым.Т. 2. М.: Олма-Пресс,1998.
18. Полное собрание законов Российской Империи, т. VIII, № 5761.
19. По́лное собра́ние ру́сских ле́тописей. Т. 5. Вып. 2. СПб: 1851.
20. По́лное собра́ние ру́сских ле́тописей. Т. 6. Вып. 2. М.: 2001.
21. По́лное собра́ние ру́сских ле́тописей. Т. 14. СПб: 1910.
22. Поучение преподобного Серапиона // Громов М., Мильков В. Идейные течения древнерусской мысли. — СПб., 2001.
23. Сельский И. Ссылка в Сибирь замечательных лиц. — «Русское слово», № 8, 1861.
24. Синодик Ивана Грозного // Скрынников Р. Великий государь Иоанн Васильевич Грозный: Т. 2. - Смоленск: Русич, 1996.
25. Смилянская Е. Колдун и ведьма в контексте русской культуры XVIII в.
26. Стоглав. Казань, 1911.
27. Хрестоматия по истории государства и права в России: Учеб. пособ. — М., 2000.
Сайт містить унікальні тексти, кожен з яких уперше був оприлюднений саме тут. Бажаєте читати нові статті першим? Натисніть на дзвоник розташований в правому нижньому кутку монітора!
Немає коментарів:
Дописати коментар