«Чръти і рѣзи» чарівника-шамана

 

Шаман

  Багато українців вважають арабські казки про чарівну лампу Аладіна та розповіді про замурованих в глечиках джинів чимось екзотичним, властивим лише Сходу. Натомість, подібні уявлення можна відшукати як в українських народних казках, так і в артефактах пов’язаних з культурою Давньої Русі-України.
  Поза сумнівом, залежність духів (джинів) від певної матеріальної речі відбувалася після виконання спеціальних магічних обрядів, в яких використовували цей предмет. Від того, хто виконував ритуал, ця річ могла лишитися лише реквізитом сакрального культу, або набути чарівних якостей, завдяки взаємодії з надприродними істотами.

Жрець і шаман

  Український дослідник Володимир Ятченко запропонував розрізняти серед священнослужителів жерців та шаманів, відповідно до їх способу взаємодії з надприродними. (Ятченко В. Український шаманізм. К.: Міленіум, 2011. – С. 37 – 48). Назва «шаман», як і «жрець», не зовсім точно віддзеркалюють сутність явища, але за браком кращого будемо користуватися ними. Наприклад, «жрець», у первісному значенні, – той, хто приносить жертву, яка потім споживалася учасниками обряду. Про це свідчить етимологія слова: давньоруське «жьртва» і церковнослов’янське – «жрътва» походять від давньослов’янського дієслова «жьртi», яке збереглося і в сучасній українській мові – «жерти».

Шишкін А. Благословіння ратника

  Жрець завжди діє опосередковано: використовує для розуміння волі вищих сил не прямий контакт з ними, а певні предмети чи обряди, які дають підстави для тлумачення вищої волі. До подібної практики можна віднести гадання або релігійні ритуали, під час виконання яких жрець не спілкується безпосередньо з духами чи богами, але отримує певні знаки схвалення чи заперечення з боку надприродних сил.
  Натомість шаман вступає в безпосереднє спілкування з вищими силами, аби взаємодіяти аби змагатися з ними. «Шаманізм не є власне релігією; це сукупність екстатичних і терапевтичних методик, мета яких – вступити в контакт з паралельним, але невидимим світом духів і заручитись їх підтримкою для управління справами людей». (Еліаде М. Священне й мирське //Еліаде М. Мефістофель і андроген. – К.: Основи, 2001. – С. 318).
  Слово «шаман» увійшло в обіг завдяки етнографічним дослідженням життя корінних народів Сибіру, більшість яких називає людей з подібними здібностями «камами». У вітчизняній традиційній релігії використовуються назви «знахар», «відун», «волхв», «чарівник» та деякі інші. Оскільки кожен шаман може бути знахарем або чарівником, але не кожен знахар – шаманом, то залишимо загальну назву, запроваджену етнографами.

Шишкін А. Травник

  Ятченко визначає шаманізм, як «особливий етап розвитку містичних пізнань і переживань в людині, простір генезису її уявлень про сакральне й способи прориву до трансцендентного».(Ятченко… — С.17). «Дослідники давно й переконливо довели: шаманізм присутній практично у всіх відомих нам архаїчних культурах, синтезує в собі різні космогонічні уявлення, відмінні між собою пантеони вищих духовних істот з несхожими функціями, ролями й ієрархіями і в такий спосіб вбирає в себе вже існуючі міфологічні візії (шаман продукував свої розповіді у контексті наявних міфопоетичних традицій, його «духи-помічники» мали свої «біографії», які брались із міфів, наявних в духовній спадщині оточуючої його спільноти; звертаючись же в обряді камлання до духа чи бога, шаман переповідав міф про нього)». (Там же — С. 18).
  Завдяки шаманізму людство подолало перешкоду між реальним та потойбічним світами, наділило людину здатністю перетворитися з пасивного об’єкта, цілком залежного від вищих сил, на активного і дієвого суб’єкта, здатного змінювати довколишній світ.

Шишкін А. Замовляння

  Шаманізм як явище притаманна всьому людству, тому уявлення пов’язані з ним можна відшукати в фольклорі практично всіх народів. Вони зустрічаються навіть в культах, які заперечують і переслідують шаманів. Для прикладу пригадаємо уривок з Євангелія від Луки (8: 26 – 36), з якого беруть початок обряди екзорцизму в католицькій та православній версіях християнства.
  «26. Вони пристали в краю Геразинськім, що проти Галилеї. 27. Як Ісус вийшов на берег, трапився Йому назустріч один чоловік з міста, що мав бісів. Він з давнього часу вже не носив одежі й мешкав не в хаті, а по гробах. 28. Побачивши Ісуса, закричав, припав Йому до ніг і сказав голосом сильним: «Що мені й Тобі, Ісусе, сину Бога Всевишнього? Благаю Тебе, не муч мене!» 29. Бо Він велів нечистому духові вийти з чоловіка. Дух той часто хапав чоловіка, і його тоді в’язали кайданами та ланцюгами й стерегли, та він трощив окови, і демон гонив його по пустинях. 30. Ісус же спитав його: «Як тобі на ім’я?» «Легіон!» – відповів той, багато бо бісів увійшло в нього. 31. І вони благали Його, щоб Він не велів їм іти в безодню. 32. А було там велике стадо свиней, що паслося на горі. І демони просили Його, щоб Він дозволив їм увійти в них. І Він дозволив їм. 33. Вийшли ті демони з чоловіка, увійшли в свиней, і кинулося стадо з кручі в озеро та й потонуло. 34. Побачивши, що сталося, пастухи кинулись урозтіч і розповіли про це в місті та по селах. 35. І вийшли люди подивитися, що сталось. Вони прибули до Ісуса й знайшли, що чоловік, з якого вийшли біси, сидів при ногах Ісуса, зодягнений та при умі – і злякались. 36. Наочні свідки їм розповіли, як вилікувався біснуватий».
  Обряди вигнання злих духів – невід’ємна складова шаманських практик. «Одним із різновидів камлання шамана є ув’язнення духа шляхом поміщення його в який-небудь предмет. В процесі камлання, борючись з духом, виганяючи його з тіла хворої людини або не підпускаючи духа до території племені, шамани багатьох народів «заганяють» духа в якусь річ і тримають його там як бранця. До числа практик шаманського камлання належить також відправлення душі людини-шкідника в світ духів». (Ятченко… — С. 93).

Понасенко С. Перетворення. 1993 р.

  Шаман не тільки виганяє злих духів, але й шукає серед надприродних істот помічників, які допомагатимуть йому в подальшій діяльності. Для взаємодії з духами використовуються різні матеріальні об’єкти, серед яких можна знайти й предмети, в яких шаман або утримує помічників, або в інший спосіб взаємодіє з ними.
  «Одним із різновидів зброї як шаманського атрибуту в східнослов’янських шаманів був мішок (торба), в якому шаман тримав своїх духів-помічників чи ув’язнював злих духів… Торба фігурує в багатьох українських казках як чудесний подарунок (див. напр. казку «Дідусеві подарунки». (Срібні воли. Казки гір і Підгір’я в записах Степана Пушика. – К.: Веселка, 1995)), який пізніше в сюжеті фактично виконує функції атрибуту шамана». (Ятченко… — С. 124).

Схрон для потойбічних істот

  Отже, українські казки штибу «Чарівна торба», «Чарівна торбинка» чи «Два з торби» можна вважати сюжетами, які увібрали в себе уявлення про способи утримування шаманом потрібних йому духів. Казка «Два з торби» демонструє шаманські функції торби з граничною відвертістю: помічники, яких викликали з торби, виконували бажання господаря речі, та дали добрячої прочуханки злодію, який її вкрав.
  Схожі явища спостерігаємо в казці «Про чорта і багацьку торбу». Багатій виконує обрядове дійство, аби подарувати торбу з золотом чорту, та купити собі поблажливе ставлення в пеклі. За ритуалом підглядав наймит, який втрутився в обряд, внаслідок чого чорт отримав торбу з негараздами, а наймит – золото. Тобто, казка демонструє нам, як шаман змусив виконувати свою волю злого духа.
  Роль знаряддя, за допомогою котрого змушували духів служити шаману, могла виконувати не лишень торба. Схожі функції спостерігаються за скриньками в казках «Чарівна скринька» та «Чарівна скринька і великий ніс». У першій з них орел дарує герою скриньку, з якої постає, і може сховатися в ній, схоже на Вирій чарівне місто, в якому оселяється провідний казковий персонаж.
  У другій казці герой знаходить скриньку з грошима, які ніколи не закінчуються, але підступний пан відібрав її в хлопця. За допомогою чарівних черешень парубок наслав панській доньці фізичну ваду – довгий ніс, аби відновити справедливість і повернути собі скриньку, в обмін на відновлення колишнього вигляду дівчини.
  Помітно, що духи чарівних скриньок і торбинок допомагали їх володарю отримати різні статки та добробут. Українська казка «Чарівний горщик» розповідає про те, що відбудеться, якщо чарівна річ опиниться в профана – людини, котра не вміє нею користуватися. Мати дівчини, володарки горщика, знала лише частину обряду – фразу «Горщик, вари!». Горщик наварив стільки каші, що затопив нею все село, а жінка не могла цьому зарадити, аж поки в справу не втрутилася її дочка. Поза сумнівом, казка розповідає нам про обряд пов’язаний із землеробством та ритуалами здатними суттєво збільшити врожай.

Шишкін А. Суриця

  Казковий сюжет з керамічним посудом допомагає перекинути на місточок від українського фольклору до археологічних артефактів пов’язаних з життям наших давніх предків. Йдеться про посуд, що належить Черняхівській археологічній культурі III – IV століть, носіїв котрої вважають давніми слов’янами. (Сегеда С. Антропологічні особливості давнього населення території України. К.: Либідь, 2001).

Ромашківський календар

  Глечик знайдений у селі Ромашки на Київщині, прикрашений візерунками, як і чара з Лепесівки на Білогорщині, в долині річки Горинь, або чаші з Черняхова, Кам’янки чи Військового з Наддніпрянської України. Загадку зображень на черняхівській кераміці розв’язав видатний історик та археолог, академік АН СССР Борис Рибаков.

Розшифрування знаків Ромашківського календаря академіком Борисом Рибаковим

  Він довів, що на керамічному посуді зображені календарі, щільно пов’язані з циклами землеробської праці. Більше того, посуд використовували в ритуалах, що мали на меті отримати гарні врожаї, про що свідчать знаки, нанесені «чрътами и рѣзами». (Рыбаков Б. Язычество Древней Руси. М.: Наука, 1988. – С. 164 – 194).

Піктограми на чарах (чашах) з Лепесівки

Чародії та чарівники

  Обрядове дійство з чарами здійснював чародій, що і віддзеркалилося в його назві. Вона походить від праслов'янського čarъ/čara — чара (чаша), привабливість, чаклунство, і має відповідник в більшості слов’янських мов: «чаръ, чародѣй, чародѣйникъ, чаровникъ, чаровница» (староболгарська), «Чарка, чари, чародій, чарівник, чарівниця» (українська), «чарадзей, чараўнік, чараўніца» (білоруська); «чародей, чародеец, чаровница» (болгарська); «czarodziej, czarownik, czarownica» (польська); «čarodej, čarovnik, čarovnica» (словенська); «čarodéj, čarodejnik, čarodejka, čarodejnice, čarovník» (чеська); «čarodej, čarodejka» (словацька).
  Етимологія слів «чародій» і «чарівник» не лишає жодного сумніву, що йдеться про людей, які здійснювали магічні обряди пов’язані з чарами (чашами). Їх дії називали чарами, або чарівництвом, і не дивно, що багато чого з їхнього доробку збереглося в казках, які ми називаємо «чарівними». Хоча ця назва закріпилася за казками лише в XIX столітті, вона точно віддзеркалює їх сутність.
  Як і московська назва «волшебный» і його похідні, через вороже ставлення панівної православної церкви не збереглися в сучасній українській мові, хоча й походять з Давньої Русі-України. Слово «волшебство» постало з праслов’янського «*vъlšьba» та «влѢснѪти», тобто магічних дій, які виконував волхв. Давньоруською і староболгарською (церковнослов’янською) священик, вірогідно Бога Велеса, називався влъхвъ, болгарською мовою – влъхва (чарівник), словенською – volhva, volhvica (гадалка).

Лео Хао. Волхв

  Макс Фасмер вважав, що «*vъlšьba» походить від дієслова «влѢснѪти», яке він витлумачив як «бубоніти», «бурмотіти», тобто неголосного промовляти молитви чи замовляння. До нашого часу, жінок знахарок, які бурмочуть замовляння, українці звуть «шептухами».
  Видатний український мовознавець та поліглот Костянтин Тищенко пов’язував походження слова «волхв» від давньоперської основи «*parth» (Парфія), яка шляхом багатовікової трансформації перетворилася на «*volth» = «волхв». Ідеї Тищенка про вплив давньої Перської імперії та зороастрійців, що втекли від мусульманської навали в Україну, дуже цікаві, але, в даному випадку, порушують принцип бритви Оккама – збільшують сутності без потреби, оскільки походження слова «волхв» простіше й вірогідніше пояснити зі слов’янських джерел.
  Рибаков вважав, що в давнину чарівниками вважали жерців (волхвів), які здійснювали обряди з чарами з метою викликати дощ у час сприятливий для гарного врожаю. (Рыбаков Б. Язычество Древней Руси. М.: Наука, 1988. – С. 175). Поза сумнівом, ритуали з чарами здійснювали як жерці, в значенні окресленому на початку статті, так і шамани.
  Знахідки ритуальних чаш Черняхівської культури переконливо доводять, що для подібних магічних дій використовувався спеціальний посуд, прикрашений магічними знаками, назву яких українська мова зберегла до нашого часу.

«Чръти і рѣзи»

  «Прѣжде ѹбо словѣне не имѣхѫ книгъ. нѫ чрътами и рѣзами чьтѣхѫ и гатаахѫ погани сѫще. кръстивше же сѧ. римьсками и гръчьскыми писмены. нѫждаахѫ сѧ словѣнскы рѣчь безъ устроениа…» — писав болгарський письменник, послідовник слов'янських місіонерів Кирила і Мефодія, чорноризець Храбр (черноризецъ Храбър) у творі «Сказаніє, яко состави святыи Кирил словѣнам письмена противу языку».
  Згідно його повідомлення, в давнину слов’яни користувалися «чертами» й «різами», на заміну котрим прийшло фонетична писемність на основі грецької та латинської абеток, які Кирило і Мефодій пристосували до слов’янської мови. Плодами їх праці ми користуємося дотепер. Для нашої розвідки важливіша згадка про «черти і різи».

Перший друкований текст праці чорноризця Храбра "Про письмена" в "Острозькому букварі" Івана Федоровича, 1578 р.

  Слово «різи» відповідає українському дієслову «різати» та «різьбити», і похідному від них «рисувати». Хоча в сучасній українській мові замінили «рисувати» на запозичене з німецької «малювати», це не означає, що в давнину наші предки не «рисували».
  Етимологічні словники виводять українське слово «риса» від польського «rys» (риса), «rysa» (тріщина, подряпина), якому відповідають чеська «rys» (риса, креслення), словацьке «rys» (креслення), болгарське «рису́вам» (малюю), сербське і хорватське. «ри̏сати» (креслити, малювати), словенське «ris» (риса), «rísati» (малювати), білоруське «рысава́ць» (малювати; черкати).
  Оскільки слова «риса, рисувати» наявні в більшості слов’янських мов, то користуючись принципом бритви Оккама, можна припустити походження українського слова від праслов’янського кореня. Скарбниця української мови – словник Бориса Грінченка зафіксував використання слова «риса» в значенні «риска» (Словарь української мови / Упор. з дод. влас. матеріалу Б. Грінченко : в 4-х т. — К. : Вид-во Академії наук Української РСР, 1958. Т. 4. – С. 17), «рисувати» = «малювати, креслити» (там же – С. 18) та «ріска», як різновид вишивання (там же – С. 24).
  Отже Храброву «різу» можна тлумачити як «зображення, знак». До речі, на московську мову «риска» перекладається словом «черта» – другим із символів згаданих чорноризцем. Поза сумнівом, в московську це слово прийшло зі староболгарської, якою користувався Храбр у своєму творі.
  В сучасній українській мові ми не зустрічаємо «черту» та її похідну – «чертеж», бо їх замінило запозичене, вірогідно з польської мови, «kreślić – креслити». Ймовірно поляки отримали це слово від німців: «kresić, krysić» похідне від «kritzen» (креслити, проводити лінії), «kratzen» (шкрябати), «kritzeln» (дряпати; мазюкати, писати кривулями).

Шишкін А. Волхв. 2012 р.

  Хоча сучасна українська мова не має слів «черта» та «чертеж», лишилися її похідні: «черкати» (1. Проводити риску, креслити; 2. Писати; 4. Чортихатися); «черкнуть» (1. Швидко провести риску; 2. Різнути) (Грінченко… – С. 457). Також «чертити» = «черкати» (там же – С. 459), що повністю збігається із значенням наведеним чорноризцем Храбром та зображеннями на керамічному посуді Черняхівської культури.
  Слова «черта» співзвучне ще одному українському слову – «чорт». Його походження досі викликає суперечки: найвірогідніше воно походить від праслов'янського «čьrtъ», яке лінгвіст і філолог І. Якубович виводить від дієслова «*čersti / čьrtǫ» (креслити, борознити). (Якубович И. С. Славянский чертежник: этимология слав *čьrtъ ‘черт’. Вопросы языкового родства (рос.). 2016. Т. 14, № 3 — 4. — С. 279 – 291). Подібне тлумачення практично збігається з храбровими «чрътами».
  Московський історик та фольклорист Александр Афанасьєв виводив слово «чорт» від прикметника «чорний», а видатний мовознавець Макс Фасмер відзначав, що в усіх слов’янських мовах воно позначає злого духа. У сербів та хорватів відповідні слова «цртити, цртам» означають «замовляти, клясти».
  Жодне з цих тлумачень не суперечить гіпотезі, що християнські попи провели потужну кампанію з паплюження давніх народних обрядів, пов’язаних з ними атрибутів та давньої слов’янської писемності. Вони ототожнили намальовані або вирізьблені на чарах «чръти» з чортами, а чарівників, які відправляли відповідні обряди, оголосили нечистою силою.

Волхв на капищі

  Можлива спорідненість слів «чорт» і «чорний» також не суперечить цій версії, бо чорти, за тлумаченням християнських умоглядних спекуляцій, належали до темних, «чорних» сил, а знаки на чарі (чаші) могли наносити, або підфарбовувати «рѣзи», чорною фарбою.
  Християнські панотці мали рацію: «черти і різи» дійсно позначали надприродні сили, духів-помічників чарівника (шамана), завдяки яким відбувалося магічна дія з чарою.
  Як відзначалося раніше, шаманська практика в основних рисах збігається в усіх народів, і відрізняється лише особливостями пов’язаними з місцевою специфікою. Якщо пригадаємо арабські казки, то в них глечики з джинами пломбували печатками, з накресленими чи намальованими на них відповідними замовляннями.
  Слід усвідомити — для неписьменної людини здатність не зрозумілих закарлючок передавати інформацію виглядає справжнім чаклунством. Варто пригадати, що навіть у наш час, багато людей, які вміють читати й писати, вірять у магічні властивості рунічного письма чи ієрогліфів, або написаних молитов. Поза сумнівом, літери та письмові тексти справляли на давніх неписьменних людей подібне враження. Особливо коли чарівник здійснював обряди, в ході котрих починав спілкуватися з надприродними силами, владу над якими отримував завдяки написам на керамічному посуді чи інших шаманських атрибутах.
  Виникає питання – чи мали слов’яни писемність до того, як Кирило з Мефодієм створили свою абетку? Відповідь може бути тільки ствердною, оскільки має письмові та археологічні підтвердження.

Дохристиянська писемність слов’ян
Писемні джерела

  Крім загаданого вище твору чорноризця Храбра, свідчення про використання слов’янами-язичниками писемності залишили й інші тогочасні автори.
  «Обрѣте же тѹ еуаггелиѥ и псалтирь, рѹсьскими письмены писано, и человѣка обрѣть, глаголюща тоѩ бесѣдою, и бесѣдова съ нимъ, и силу рѣчи приимь, своѥй бесѣдѣ прикладаѩ различьнаѩ письмена гласнаѩ и съгласнаѩ, и къ Богѹ молитву творѧ, въскорѣ чести и съказати, и мънози дивлѣаху, Бога хвалѧше». Тобто, перед тим як створити власну абетку, Костянтин (Кирило) знайшов у Херсонесі «Євангеліє і Псалтир руськими письмом записані», потім вивчив мову від людини, котра нею володіла, завдяки чому просвітитель поділив письмена на голосні та приголосні букви і з допомогою Божою незабаром почав читати і пояснювати знайдені книги – повідомляє «Житіє Мефодія і Костянтина».
  На початку X століття арабський письменник та державний діяч Ахмад ібн Фадлан зафіксував подробиці поховального обряду знатного руса: «Потім вони побудували на місці цього корабля, який вони витягли з річки, щось подібне до круглого пагорба і поставили в середині його велике дерево хаданга (білу тополю чи березу), написали на ній ім'я (померлого) чоловіка та ім'я царя русів і пішли».
  Арабський науковець енциклопедист Аль Масуді, що жив у першій половині X століття, у трактаті «Золоті копі й розсипи самоцвітів» згадував. «У слов'янських краях були будівлі, шановані ними. Між іншим була у них одна споруда на горі, про яку писали філософи, що вона одна з найвищих гір у світі. Про цю будівлю існує розповідь про якість цієї споруди, про розташування різнорідних його каменів та різних її кольорів, про отвори, зроблені у верхній її частині, про те, що побудоване в цих отворах для спостереження за сходом сонця, про покладені туди дорогоцінне каміння і знаки, зазначені у ньому, які вказують на майбутні події і застерігають від подій перед їх здійсненням, про звуки, що лунали у верхній його частині і про те, що спіткає їх при слуханні цих звуків».

"Ой на Івана, ой на Купала..."

  «Руські письмена. Мені розповідав один, на правдивість якого я покладаюся, що один із царів гори Кабк (Кавказ) послав його до царя Русів; він стверджував, що вони мають письмена, вирізані на дереві. Він же показав мені шматок білого дерева, на якому були зображення, не знаю чи були вони словами, або окремі літерами, подібно до цього» – писав арабський письменник Ан-Надім у «Книзі розпису звісток про вчених та імена створених ними книг», створеній у 987 – 988 роках.
  «Є в окрузі редаріїв якесь місто, під назвою Рідегост, трикутне і має троє воріт... У місті немає нічого, крім майстерно спорудженого з дерева святилища, основою якого слугують роги різних тварин. Зовні, як це можна бачити, стіни його прикрашають майстерно вирізані зображення різних богів й богинь. Усередині ж встановлені виготовлені вручну ідоли, кожен з вирізаним ім'ям, обряджені в шоломи та лати, що надає їм моторошного вигляду» – повідомляє «Хроніка» початку XI століття Тітмара Мерзебурзького, про язичницький храм балтійських слов’ян на острові Руян (сучасний Рюген).
  «Повість врем’яних літ» згадує одну з точок русько-візантійського договору 911 року: «О работающих въ Грѣцѣхъ руси у хрестьяньского цесаря. Аще кто умреть, не урядивъ своего имѣнья, ци и своихъ не имать, да възратить имѣнье к малымъ ближикамъ в Русь. Аще ли створить обряжение таковый, възмет уряженое его, кому будеть писалъ наслѣдити имѣнье его, да наслѣдит е».

Глаголиця і невідома слов'янська абетка. Джерело - Manuel typographique de Fornier, том II

  «Хозари також мають писемність, що походить від (писемності) русів, відгалуження румійців (візантійців), що знаходиться поблизу них, і використовуючи цю писемність, і вони (хазари?) називають румійців «русами». Хазари пишуть ліворуч і літери не з'єднуються між собою. Вони мають 21 літеру: Б, Дж, Д, h, У, З, Х, th, Й, До, Л, М, Н, З, Р, Ф, Q, Р, Ш, Т, S (автор передав звуки арабськими літерами). Та гілка хозар, яка користується цією писемністю, сповідує юдейство» – писав перський історик XII—XIII століть Фахр-і Муддабір, який мешкав у Лахорі (сучасний Пакистан).

Археологічні артефакти

  Знайдені досі не розшифровані знаки на Мікоржинських каменях у Познані (Польща) й напис у Ситово (Болгарія), котрі можна тлумачити як рунічні знаки слов'ян. Здійснена спроба дешифровки Ситовського напису фрігійською мовою (Баюн Л. С., Орел В. Э. Лингвистическая и культурно-историческая интерпретация Ситовской надписи // журнал «Вестник древней истории», 1993, № 1. – С.126 — 135).
  Деякі історики вбачали в написах Черняхівської археологічної культури рунічну писемність. (Тиханова М. А. Следы рунической письменности в черняховской культуре / Средневековая Русь. М: 1976. — С.11 – 17).

Кириличний напис на корчазі з Гньоздова

  Знайдений в селі Гньоздово поблизу Смоленська, горщик має кириличний напис ГОРОУХЩА, що означає чи то сам горщик, чи гірчицю котра в йому зберігалася, чи ім’я власника. По інших предметах поховального інвентарю знахідка датується другою чвертю — серединою X століття. (Львов А. С. Ещё раз о древнейшей русской надписи из Гнёздово // Известия АН СССР. Отделение литературы и языка. — Т. XXX. Вып. 1. — М.: 1971. — С. 47 – 52).

Дрогичинські свинцеві пломби з кириличними літерами та невідомими знаками. Район Західного Бугу 

  Не розшифровані написи на слов’янських біконічних прясельцях XI—XIII століть з Волковиську та інших місць археологічних досліджень. (Зверуго Я. Г. Древний Волковыск X—XIV вв. Минск: 1975. – С. 124, мал. 38 – 39).

Висновки

  Наведені факти свідчать про наявність у наших предків складної системи традиційної народної (староболгарською – «язичницької») релігії. Яка містила складні обряди, котрі могли виконувати виключно посвячені люди, що здійснювали мандрівки в потойбічний світ, задля блага і добра як усієї громади, так і окремих осіб. Спогади про сакральні практики чарівників (шаманів), зберегли чарівні українські казки, правдивість яких підтверджується іншими джерелами.

Сайт містить унікальні тексти, кожен з яких уперше був оприлюднений саме тут. Бажаєте читати нові статті першим? Натисніть на дзвоник розташований в правому нижньому кутку монітора!