Песах і Великдень

 

Символи Великодня

  Хоча в українській мові слова «Пасха» та «Великдень» використовуються як синоніми, мало хто замислюється над тим, що первісно ці свята належали до культур і релігій різних народів: єврейського та українського.
  «Ані в Новому Завіті, ані в писаннях апостольських отців не існує вказівки відзначати свято Великодня. У перших християн не існувало поняття про святість особливих періодів». (The Encyclopædia Britannica. — 1910. — Vol. VIII. — P. 828).

Песах

  Усі народи та держави, що належать до європейської цивілізації ведуть літочислення від народження Ісуса Христа. І якщо його день народження припадає на фіксовану дату григоріанського чи юліанського календаря, диво його воскресіння щорічно змінюється в межах від 25 березня до 25 квітня. Зміна дати воскресіння Христа – явище не зовсім зрозуміле для людей які користуються григоріанським календарем, але стає цілком істотним, якщо пригадати, що всі події життя Ісуса пов’язані з існуванням єврейського народу.

Євреї святкують Песах. Лубок XIX ст.

  Згідно Євангелій страта Ісуса відбулася 15 (синоптичні тексти) або 14 нісана (від Іоанна), тобто прийшлося на головну подію святкування Песаху – Песахальний седер, час жертвопринесення пасхального ягняти. Через складність юдейського календаря, день 15 нісана, відносно григоріанського літочислення, «мандрує» в діапазоні від 22 березня до 25 квітня.
  Назва «Пасха», не що інше ніж спотворене єврейське פֶּסַח (іврит – Песах, ідиш - Пейсах), яке цей народ святкує на згадку про вихід з полону єгипетського, про який розповідає книга «Вихід» Тори. Під час існування Єрусалимського храму, кожна юдейська родина мала в другій половині дня 14 нісана принести в жертву храму ягня або козеня, аби потім повністю з’їсти його до ранку 15 нісана. Саме від цього звичаю походять уявлення про Ісуса з Назарету як про Агнця (Ягня) Божого.

Сурбаран Ф. Agnus Dei (Ягня Боже). 1636 - 1640 р.

  Майже до початку IV століття християни святкували воскресіння Ісуса за юдейським календарем, аж поки не помітили, що інколи 14 нісана передує дню весняного рівнодення, що суперечило церковній історії та традиціям. Як ведеться у спільнотах, де панує вузький догматизм, календарна розбіжність спричинила численні суперечки між різними церковними громадами.
  Для розв’язання цього та інших питань, що спричиняли суперечки, в 325 році в місті Нікея церковні провідники зібралися на Перший вселенський собор. Вражає уяву назва «вселенський», хоча більшість учасників собору становили церковники східної частини Римської імперії. Короткий підсумок рішень собору, відомий як Нікейський символ віри, перераховується в молитві «Вірую». Серед інших рішень, ухвалених провідниками церков – постанова про святкування Пасхи без прив’язки до юдейського календаря, після 21 березня в першу неділю, яка припаде на повну фазу Місяця.
  Жодних інших вказівок методики пасхального обчислення собор не розглядав. Накопичення помилок в юліанському календарі та декотрі практичні аспекти обрахунку спричинили суперечки, деякі з котрих не розв’язані дотепер.
  Випікання пасок, фарбування яєць, весняні ритуальні ігри та співи гаївок християнська традиція не передбачала, оскільки таких звичаїв у євреїв просто не існувало. Цей факт зафіксований католицькою церквою: «Великдень увібрав до себе багато язичницьких звичаїв на честь повернення весни. Яйце є символом відродження життя ранньою весною». (The Catholic Encyclopedia. — 1913. — Vol. V. — P. 227).
  Українські звичаї святкування Великодня пов’язані з традиційною народною вірою, що сягає корінням в неозору пітьму віків, і пов’язані з циклами землеробства та культом пошанування предків. «Великдень, як і Різдво… мають у своїй основі сонячний (солярний) характер, тобто пов'язані із дохристиянською вірою в народження нового Сонця як божества, що є запорукою життя на землі. (…) Отже, Великдень, у своїй першооснові — це святкування приходу весни, свято воскресіння землі та природи в цілому до нового життя. (…) Великодні свята українців славні й своїми обрядами, що, без сумніву, є дохристиянськими». (Крищук М. Читанка з народознавства. — Тернопіль, 1993. — С. 79 — 82).

Великдень

  Наші предки вірили, що душі померлих і похованих у землю предків, подібно до засіяних зерен, проростають до нового життя і відроджуються в прийдешніх поколіннях. Подібність сіяння зерен в ґрунт закопуванню в землю небіжчиків у поховальних обрядах, спричинило не тільки уявлення, про можливість реінкарнації (метемпсихозу) пращурів, але й про їх здатність впливати на врожаї сільськогосподарських культур. Тому обряди пошанування предків тісно переплелися з обрядами землеробського циклу.

Писанки

  Святкування Нового року, який наші предки відзначали на день весняного рівнодення аж до 1409 року, супроводжувалося вшануванням не тільки богів і духів Землі, неба й рослинності, а й пошануванням пращурів. Традиція збереглася до нашого часу: наступного тижня після Великодня, українці поминають предків і родичів в обрядах, які мають різні регіональні назви: Бабський Великдень, Гробки, Діди, Красна гірка, Могилки, Поминальні дні, Поминки, Провідна неділя, Проводи, Радовниця, Радуниця.
  Зв’язок землеробства з культом предків віддзеркалився у звичаї класти частину пасок на могили предків (Артюх Л.Ф. Українська народна кулінарія. Історико-етнографічне дослідження. К.: Наукова думка, 1977. – С. 114—116). На Бойківщині, щойно вийняту з печі паску поливали водою, щоби з неї пішла пара. Вважалося, що цими випаровуваннями пригощаються душі померлих предків.
  Зв’язок обрядів землеробства з культом предків можна помітити і в звичаях не пов’язаних з Великоднем: варто лише пригадати різдвяний Дідух, або ритуал, який побутував на Покутті – класти на зорану ниву хліб, аби гарно вродило збіжжя.

Паска – великодній хліб

  У часи, коли українці молилися рідним Богам, хліб, спечений задля святкування Великодня, ніхто пасками не називав. Назва ця виникла пізніше, після хрещення Русі, і походить від згадуваного вище юдейського свята Песах.
  На відміну від сучасних пасок, традиційний великодній хліб являв собою несолодкий пшеничний коровай з прикрасами у вигляді фігурок з випеченого тіста. Його готували виключно жінки, разом із виконанням певних магічних ритуалів, наприклад, закидали на Чистий четвер 12 сухих полін, щоби паска була смачною, красивою та високою (Воропай Олекса Звичай нашого народу. Т. 1. Мюнхен:1958. — С. 258 — 263).
  Чим вищим вдавалося зробити великодній коровай – тим більшим очікувався врожай та приплід свійських тварин. Хоча випікання великоднього хліба пов’язане з родючістю, але не має жодного відношення до культу фалоса.

Освячення пасок у селі Богдан, Закарпаття, 1929 р. Світлина А. Кожмінової.

  Ідеї, що паска з писаними чи фарбованими яйцями символізує ерегований фалос в мить сім'явипо́рскування, яке уособлює білий глазур, виникла тільки на початку XX століття. Аби спростувати цю гіпотезу, достатньо пригадати, що ще в минулому столітті паски мали форму короваїв, без глазурі, тобто жодним чином не нагадували фалоси, а писанки з крашанками ніколи не символізували мошонку.

Писанки

  Як і зерно, з якого виготовляли великодній коровай, яйце містило в собі, а отже й уособлювало, нове життя. Символи зображені на писанках містять космогонічні мотиви: стилізовані зображення Сонця, Місяця, зірок, Світового дерева, небесних коней та оленів, а також берегинь, що позначали богиню праматір (Біняшевський Е. Вступна стаття. //Українські писанки. – К.: Мистецтво,1968. – С. 7 – 11). Подібні сюжети нагадують про міфи, пов’язані з творенням Всесвіту зі Світового яйця.
  Відгомоном міфу можна вважати не тільки сюжети казок «Яйце-райце» та «Курочка Ряба», а яйця знайдені в скіфських похованнях Східного Криму, датовані IV ст. до н. е. Звичай, знайомий і населенню Давньої Русі-України.

Стародавні глиняні писанки

  Археологи відшукали близько сотні виготовлених з глини яєць, декорованих поливою та візерунками. Усі глиняні писанки порожні всередині, і використовувалися як брязкальця, вірогідно для відлякування нечистої сили. Схожі народні уявлення пов’язані з крашанками та писанками: коли люди б’ють одне об одне великодні яйця, то зіштовхують лобами нечисту силу, а катання крашанок завдає злим духом пекельні страждання.
  Давньоруські київські (південні) керамічні писанки вкривалися жовтою, зеленкуватою, рідше брунатною поливою та малюнками по бурому, зеленому, інколи жовтому тлу. Наприклад, артефакти знайдені під час археологічних розкопок у Крилосі та Жидачеві, прикрашені змієподібними та рослинними символами, й датуються XII — XIII століттями.
  Новгородські (північні) глиняні яйця мають буро-чорний з металевим полиском колір і жовтим чи зеленим візерунком. Більшість глиняних писанок знайдено в могилах жінок Середнього Подніпров’я (Смолій Ю. Писанкарство. Історія декоративного мистецтва України : у 5 т. Т. 3. Київ: ІМФЕ ім. М. Т. Рильського НАН України, 2009. – С. 193 — 203).
  Наявність керамічних писанок в поховальному обряді, з метою вшанувати предків та отримати їх прихильність, перегукується зі звичаями, пов’язаними із землеробством: з давніх-давен українські хлібороби заради гарного врожаю закопували яйця на ланах.
  Харчі, які пізніше почали освячувати в церкві, символізували жертвопринесення задля добробуту та достатку, тобто виконували ту саму функцію, що й різдвяні страви. Тільки на Різдво закликали прийти на вечерю душі предків, а на Великдень ритуальну їжу приносили на могили.
  У 2013 році, у Львові знайшли писанку з гусячого яйця, вік котрої налічує мінімум пів тисячоліття, прикрашену зображенням безконечника (кривульки), котра уособлює воду – первинну стихію, з якої постав увесь світ.

Писанка початку XVI  ст.

  «Коли ще не було з нащада світа,

Тогда не було неба, ні землі,         

А но лем було синєє море,            

А серед моря зелений явір».          

  (Золотослов. Поетичний космос Давньої Русі. Упорядкування та передмова М. Москаленка.К.: Дніпро, 1988. – С. 48).
  Таку історію творення світу розповідають наші колядки, які зафіксували світогляд далеких предків. Відгомін традиційної народної віри проглядається і в піснях, які супроводжували великодні обряди: веснянки та гаївки.

Гаївки

  Новий рік, який наші пращури святкували навесні, символізував початок нового річного землеробського циклу: пробудження природи та землі від зимового заціпеніння, першу оранку та сівбу. Вірогідно, через те, що релігійні обряди весняних свят відбувалися в гаях, пов’язані з ними ритуальні пісні отримали назву «гаївок». У новітні часи весняні ритуали здійснювали на межі «свого» і «чужого» світів: на березі річки, поруч із цвинтарем або господарськими будівлями, в полі.
  Назва «гаївки» пісень весняних обрядів не єдино можлива. У Поліссі їх називали маївками чи магівками, на Західній Україні — гаївками, городальками, а на Волині — рогульками.
  Михайло Грушевський вважав весняні обряди найдавнішими віруваннями, що сягали корінням ще анімістичного світогляду. Ксенофонт Сосенко вбачав у весняних обрядових піснях паралелі з міфологією аріїв Давнього Ірану, тобто вважав, що обряди походять мало не з часів індоєвропейської спільноти.

Обрядові танці дівчат. Село Денисів, Тернопільщина, 1890-ті р. Світлина Ф. Ржегоржа. 

  Магічні хороводи, ритуальні ігри та виконання релігійних гімнів мали забезпечити чудовий врожай, життя в достатку, а молодим – знайти дружину та щастя в шлюбі.
  До початку XX століття гаївки виконували виключно дівчата, з танцями та іграми, що мали на меті «закликати» весну та забезпечити добрий урожай. Парубки розважалися іграми без співів, з метою продемонструвати силу та спритність. Діти грали в ігри з крашанками.
  Рухи дівочих танців та ігор імітували орання, посів, проростання, цвітіння, дозрівання плодів і збір врожаю, як наприклад під час виконання пісні «А ми просо сіяли». Голландський культуролог Йоган Гейзинга стверджував: з подібних ігор постали всі мистецтва, тобто ситуації, коли зі свого «Я» людина творить іншу реальність – «Не Я».

Веснянки-гаївки. Марка. Пошта України, 1999 р.

  Більшість сюжетів пісень розігрували в колі хороводів, як наприклад, у гаївках «Білоданчик», «Мак», «Подоляночка». Не менш поширена ритуальна форма – проходження дівчат під «ворітцями» піднятих рук подруг, що мало наділити здоров’ям та успіхом у задуманих справах.
  У всіх традиційних гаївках та веснянках ніколи не згадуються персонажі пов’язані з юдейсько-християнською міфологією. Переважно ці пісні закликають Весну повернутися на Землю з потойбічного світу, як у піснях «Весняночка-паняночка, де ти зимувала?», «Ой ти весна, весна, що ти нам принесла?», «Ой весно, весно, весняночко, де твоя дочка паняночка?» та інші.
  Для посилення ефекту закликання Весни, пісні виконували з максимальною силою голосу, на узвишшях чи в місцях, які підсилювали силу звуку. Пізніше з цією метою почали використовувати не тільки пагорби чи дерева, а й паркани, копиці сіна чи дахи будівель.
  Деякі пісні звертаються безпосередньо до Бога:«Володар, одчиняй ворота!», слова інших — «Ой дай, Боже», перегукуються з колядками. (Єфремов Є. В. Веснянки // Історія української музики: У 7 т. Т. 1. Кн. 1: Від найдавніших часів до XVIII століття. Народна музика. — К.: НАН України, ІМФЕ ім. М. Т. Рильського, 2016. — С. 56 — 73).

Обряд очищення

  Згідно народних уявлень великодня вода набувала цілющої та очищувальної здатності. Тому нею поливали людей, свійську худобу, оселі та вулики з бджолами.
  Збереглися згадки й про інший очищувальний обряд – вогняний. За часів християнізації великодньої ночі багаття розкладали довкола церков. Не виключено, що раніше ватри розводили навкруги язичницьких храмів. Вогонь вважається священним, його в жодному разі не можна гасити, він має згаснути сам. Мабуть від цього звичаю походить назва наступного за Великоднем дня – Світлий Понеділок.
  Звичай великоднього обливання, який відбувався в понеділок, що отримав відповідну назву Поливаного, згадується в Густинському літописі та книзі про Україну французького інженера XVII століття Гійома Левассера де Боплана.
  «Хлопці групами ходять по вулицях, ловлять усіх зустрічних дівчат і ведуть до цямрини колодязя, де обливають їх, виливши п'ять-шість відер води на голову, щоб ті стали зовсім мокрими. Така забава дозволяється лише до полудня. На другий день, у вівторок, настає черга за дівчатами, які роблять те саме, але більш лукаво».
  Київський Синопсис, створений приблизно в часи Боплана, висловився з цього приводу жорсткіше. «Деякі з давніх беззаконників джерелам та озерам жертви приносили, аби помножилися плоди земні, а часом і людей у воді топили. В деяких землях руських і до сьогодні давнього того безчинства обновлюється пам’ять, коли під час Пресвітлого Дня Воскресіння Христового молодь обох статей, або й старші, зібравшись, одне одного ніби задля якоїсь забави у воду вкидають, і випадає намовою бісівською, кинутим у воду, чи об камінь, чи об дерево розбитися, чи втонути, і негідно втратити душу свою. Інші ж, хоча й не вкидають у воду, то поливають водою, тому ж бісу жертву давніх забобонів поновлюючи. Нині в звичаї втіху, а не жертви ідольські творять, проте, краще б тому не бути».
  Московська православна церква викорінювала звичай великодніх обливань. Наприклад, про це йдеться в наказі «Правительственного сената» від 17.04.1721. Через жорстке переслідування звичаю, він зник на Лівобережній України десь наприкінці XIX століття, а на Правобережжі викорінений в часи ВКП(б) – «Второго крепостного права «большевиков)». Звичай обливання зберігся виключно в Західній Україні, де московське панування виявилося порівняно нетривалим.

Поливаний понеділок. Львів. 2017 р.

  Крім очищувальної дії, обряд обливання являв собою магічний чин, щоб улітку «дощ йшов не тоді коли косять, а тоді коли просять». Як дощ символізував запліднення лона матері Землі Небом, так і обливання містило шлюбну магію. У багатьох слов’янських народів, хлопці обливали дівчат, котрих збиралися потім сватати. У разі прихильності дівчина дарувала парубку писанку, вишиту хустинку чи якусь іншу приємну дрібничку.
  Наявність звичаю великоднього обливання в інших слов’ян, засвідчує, що обряд походить з часів слов’янської єдності. У Польщі звичай отримав назву Мокрий смигус або Дингус, у чехів та словаків – Купачка або Обливачка. Серби обливають власні будинки, а босняки купаються на Великдень у джерельній воді.
  На півночі Німеччини, де раніше існували держави балтійських слов’ян, вмивання джерельною водою на Великдень убезпечувало не тільки від уроків та пристріту, але й очищувало від шкіряних хвороб, з бородавками та веснянками включно. В Австрії, де в минулому також компактно мешкали слов’яни, обливання хлопцями дівчат, вважалося залицянням, і могло провіщати майбутнє сватання.

Поминальні дні

  Завершуються Великодні свята поминальною тризною на могилах предків. Звичай передбачав поминальну чарку горілки, яку виливали на могилу з примовлянням: «Їжте, пийте й нас, грішних, поминайте». Також у могильні пагорби закопували шкаралущу писанок і крашанок, кості освяченого м’яса, освячену сіль та подібні продукти. Існував звичай надбивати крашанку об могильний хрест та пригощати нею перехожих.
  В якості ритуальних страв вживали круглий хліб з ярої пшениці, що символізував Сонце, та пшеничну кашу з маком – традиційну поминальну їжу. Потім починалося «волочіння» селом, або «мандрівка по селу» – обряд схожий з різдвяним колядуванням. Його здійснювали виключно парубки, які носили з собою півня та довгий рожен на рамені, аби господарі натикали на його хліб та інше частування, у винагороду за величання.

                  «Й уже весна, весна, й уже красна,

Пора нашим парубчатам

Пора розтавати,             

Селом мандрувати» .      

Пимоненко М. Великодня утреня. 1891 р.

  Хлопці співали різновид веснянок,який мав назву волоче́бних (волочі́льних, велича́льних) пісень У самій назві проглядається зв’язок з іменем Бога Велеса, який опікувався свійською худобою та іншими життєвими благами. На жаль, до нашого часу дійшло дуже мало величальних пісень.
  Парубки величали не тільки господаря обійстя, а й інших його мешканців. Господині та дітям бажали:

«Щастейко на двір, на худобойку,

Здоров'є в той дім на челядоньку».

  Дівчат шлюбного віку, порівнювали з родючими яблунями.

«Ой ти яблонько гилякувата,

Червонобоке, бардзо солодке.

Рефрен: Рано нам, рано-ранесенько.

Ой ти, дівонько, молоденькая,

Чого ти стоїш у темному лісі?

Чого ти сидиш довго в батенька?

Стою я стою, вітьор годую,

Сиджу я, сиджу, судженого жду:

Поронька прийде, то я зацвіту;

Суджений прийде, за нього пойду…

Яблічко зроджу — червонобоке».

***

  Те, що більшість стародавніх обрядів наша нація зберегла в тій чи інший формі, засвідчує, що живодайне джерело української культури не вдалося замулити численним зайдам та загарбникам. І ніколи не вдасться, бо козацькому роду нема переводу.

Сайт містить унікальні тексти, кожен з яких уперше був оприлюднений саме тут. Бажаєте читати нові статті першим? Натисніть на дзвоник розташований в правому нижньому кутку монітора!