Українські язичницькі уявлення про переселення душ (реінкарнацію)

 

Українська міфологія

  На жаль в українських історичних першоджерелах не можливо відшукати відкритим текстом висловлених ідей про реінкарнацію – переселення людської душі після смерті в іншу живу істоту. Натомість існує доволі багато опосередкованих свідчень, що такі уявлення побутували в Україні-Русі.

  Найважливішими з них можна вважати дані зафіксовані в стародавніх літописах. Зрозуміло, що християнські ченці, які їх писали і переписували, мало цікавилися традиційним слов’янським світоглядом, який вони вважали «бісівським».

Загадки княжих імен

  Попри це, літописи донесли до нас традицію, за якою князі обирали імена для своїх дітей. Зазвичай хлопчик первісток отримував ім’я діда по батькові. Обов’язково, щоб на час надання імені онуку, діда вже не було серед живих. Якщо дід княжича був живим, то малюку первістку давали ім’я померлого прадіда, або діда по материній лінії.

  Іншим княжим дітям хлопчикам давали імена інших родичів князя батька – переважно його братів, що доводилися малюку дядьками, і які також уже залишили світ живих. Про поширеність звичаю свідчать спільні корені в словах, що збереглися до нашого часу: небіжчик (мрець, покійник) і небіж (племінник, двоюрідний племінник).

  За тодішніми уявленнями, носій імені родича успадковував не тільки ім’я, але права, або щонайменше обґрунтування претензій, на княжий уділ тезки. Ця обставина свідчить на користь того, що душа померлого приходила знов у світ живих в тілі дитини з його роду, яку називали на честь небіжчика.

  Схожа традиція існує в Тибеті, де після смерті Далай-лами чи Панчен-лами за допомогою певної системи знаходять дитину, в якій відродився покійний. Нове втілення Далай-лами відбувається незалежно від родинних зв’язків попереднього втілення.

  У княжій України-Русі традиція передачі імен померлих родичів новонародженим стосувалася лише суто слов’янських імен. Християнська традиція мала зовсім іншу систему надання імені, тому на християнські імена князів ця традиція не поширюється.

  Звичай іменування виявився настільки важливим, що серед руських князів протягом кількох століть зустрічається невеличка кількість одних і тих самих імен. До того ж, в жодному письмовому джерелі тих часів не згадується, щоб людина, що не належала до роду князя Володимира Святого, називалася іменами князів Русі-України. Не відомі бояри, а тим більше смерди, яких би звали Володимир, Святослав, Ярополк та іншими княжими іменами.

  Розглянемо традицію вибору язичницького імені в княжій родині на прикладі сім’ї Великого князя Київського Мстислава Володимировича (1076 – 1132). Свого первістка він назвав Всеволодом, на честь прадіда новонародженого – Всеволода Ярославича, оскільки дід малюка – Володимир Всеволодович Мономах, на момент народження онука, був живим і здоровим.

  Другий син Мстислава – Ізяслав, народився в 1097 році й отримав ім’я дядька – князя курського, муромського і ростовського Ізяслава Володимировича, що загинув 6 вересня 1096 року – за кілька місяців до народження племінника. Дядя новонародженого не мав родини та прямих спадкоємців, тому в наданні малюку його імені проявилися претензії на його княжу спадщину.

Князь Мстислав Володимирович на тлі Великого Новгорода

  Сам князь Мстислав у західних джерелах відомий під ім’ям діда, батька його матері Ґіти Уесекської, останнього англосакського короля Англії Гарольда Ґодвінсона. Європі князь Мстислав Володимирович відомий виключно як князь Гарольд. Відзначимо – під язичницьким іменем діда, а не за ім’ям отриманим при хрещенні – Федір.

  Князь Мстислав не отримав ім’я діда по батьковій лінії – князя Всеволода Ярославича, ані ім’я прадіда – Ярослава Мудрого. Можливо Мстислава Всеволодовича назвали на честь брата і супротивника Ярослава Мудрого – князя Чернігівського і Тмутараканського Мстислава Володимировича Хороброго (983 – 1036), в котрого не залишилося прямих спадкоємців, і в такий побит, заявили претензію на його княжі уділи.

Народна творчість

  Інше джерело інформації про уявлення наших предків про переселення душ (реінкарнацію) – фольклор. В українських казках, голосіннях за померлими, колядках та інших матеріалах віддзеркалився світогляд наших предків щодо світу мертвих.

  Уявлення ці фрагментарні, інколи суперечливі. Протиріччя відомостей можна пояснити тим, що в різних регіонах України, де записували фольклорні матеріали, побутували уявлення різних племінних традицій (полян, древлян та інших) та вчення різних напрямків язичницької релігії. Спробуємо їх узагальнити.

  Душі померлих вирушали у Вирій чи Пекло. Причому Виріїв налічувалося два: підземний, де зимували змії та вужі, та небесний, куди кожної весни відлітали птахи.

  Переліт птахів у вирій восени, і їх повернення весною, на думку наших предків, символізував смерть і нове народження. Душа померлого могла оселитися в птахові, та повернутися до рідних із Вирію навесні.

  Таємниця пташиних перельотів вразила князя Володимира Мономаха настільки, що він написав у своєму «Повчанні»: «И сему ся подивуемы, како птица небесныя изъ ирья йдуть». (Повість врем’яних літ. Київ. 1990. – С. 358).

  Голосіння за померлими зберегли уявлення, про Рай-Вирій, що знаходиться високо в небі, куди летять душі померлих, і повертаються назад, до живих, як птахи.

  «Зозулі в садочку кують, а нашого хозяїна не чуть». (Похоронныя причитанія южнаго края. С. Брайловскаго // Русскій филологическій вестнікъ издаваемый подъ редакціею А. И. Смирнова. Томъ ХІІ (Годъ 6-ой). Варшава, 1884. – С. 83)

  «Соловеєчки будуть щебетати, а зозуленьки кувати, а я буду їх питати: соловейки мої, братики, а зозуленька моя ненька. Ви високо літаєте, ви далеко буваєте, чи ви не бачили моєї матінки, чи не передавала вона своїм дітечкам поклона і вирного слова?» (Остатки язычества въ погребальныхъ обрядахъ Малороссіи // Этнографическое обозреніе. – 1898. – № 3. – С. 100).

  Перекази про зозулю збереглися в багатьох слов’янських народів. У сербів дівчина стала зозулею через тугу за померлим братом, в українських піснях жінка, яку віддавали заміж у далекі чужі краї, оберталася на зозулю. Заміжжя на чужині – ритуальна смерть для родичів, оскільки жінка належала тепер до іншого роду, і таким чином, вибувала зі свого.

  В українських Карпатах збереглися перекази про те, як мати обернулася на зозулю і залишила неслухняних діточок. В іншому варіанті зозулею стає дочка, що кепкувала з матері. (Сокіл В. Народні легенди та перекази українців Карпат. – К., 1995. С. 45 – 46).

  В усіх варіантах переказів про зозулю бачимо мотив розставання, втрати рідної людини. Можливо тому, ми і досі запитуємо у зозуль, що кують: «Скажи, скільки років залишилося мені на цьому світі жити?». Птаха сама по собі такого знати не може, але якщо в ній живе душа предка, що повернувся з того світу, то вона може знати ще більші таємниці.

   Інший птах просто приносить новонароджених дітей із Вирію. Кожен українець без підказок розуміє, що йдеться про лелек.

  Народна пам’ять зберегла дві легенди, в яких наявний  чіткий зв’язок лелек зі смертю та народженням дітей.

  Перша легенда розповідає про напад татар на село. Загинуло багато його мешканців, інші потрапили в полон. Тільки немовлят полишили на згарищах, бо не змогли б вони витримати далекої дороги в неволю.

  Лелеки побачили це, і почали кликати козаків рятувати дітей. Але через велику відстань не почули їх козаченьки. Лелеки підхопили дитинчат у дзьоби та понесли у високе небо. Козаки почули дитячий плач, що линув з височини, догнали орду, і врятували своїх рідних. З того часу в Україні лелек шанують та люблять. В цій легенді віддзеркалилася смерть і воскресіння немовлят на згарищах зруйнованого села.

  Інша легенда пояснює, чому цей птах має чорні крила. Лелеки полюбляють лагодити гнізда на дахах хат. Побудувала гніздечко одна пташина пара на солом’яному даху оселі, в якій було двоє немовлят. Одного дня хата спалахнула, лелеки почали гукати господарів, які в той час працювали далеко від дому, в полі, тому нічого не почули.

  Птахи мужньо полетіли прямо в палаючу хату і винесли дітей. З того часу вони мають обпечені вогнем червоні дзьоби і лапи, та обвуглені чорні крила. І знов ми бачимо мотив немовлят, смерті і порятунку від неї.

  Пожежа і згарища в обох легендах не випадкові. В них відобразилися поховальні обряди давніх слов’ян пов’язаних із кремацією (спаленням трупів). Разом з димом поховального вогнища душа померлого летіла прямо в небесний Вирій – туди де зимували птахи.

  «Ідею трупоспалення можна пов’язати із вірою у вічне життя вже не самої людини, а тільки її душі. Виникла складна форма обряду, що поєднувала кремацію з інгумацією: вона була пов’язана з культом предків, які не тільки оберігали земельні угіддя, двір, родичів, а й керували небесними стихіями: дощем, туманом, снігом. Кремація зникла тільки з приходом християнства». (100 найвідоміших образів української міфології. – К., 2002. – С. 118).

Слов'янський обряд кремації

  Про цей звичай русів писав ібн Фадлан. Згідно «Повісті врем’яних літ» кремація існувала лише у кількох слов’янських племен: сівери, радимичів та в’ятичів.

  Інші слов’янські племена Давньої Русі ховали покійних у землі. На думку наших предків, там вони буквально проростали в нове життя у вигляді різних рослин, та й не тільки їх. Земля – Матір для всіх живих істот.

  «Стала собі під явора, під явора зеленого, під синонька під свойого... Зачала... галузки та й ламати, зачала кровиця цяпкати, зачав синонька кричати: “Мати моя наймиленьша! Не лам же мі пальці (кости) мої, пальці (кости) мої дрібненькії! “». (Велецкая Н. Языческая символика славянских архаических ритуалов. – М., 2003. – С. 33).

  «А далі й згадала: «Єсть же в мене зернятко від матінки!» От узяла, посадила його на леваді, полила, а сама сіла та й знову плаче… Прокидається, аж із того зернятка така гарна верба яра виросла…». (Українські народні казки. – Харків, 1999. – С. 115).

  «Немає цвіту червоного, немає роду рідного… Над цвіту маковки, нема ріднішого над матінку». (Остатки язычества въ погребальныхъ обрядахъ Малороссіи // Этнографическое обозреніе. – 1898. – № 3. – С. 99).

  «Моя донечко, моя тополечко, Моя донечко, моя маковочко, Моя донечко, моя рожа повная! Як же ти зацвіла і скоро отцвілась и обсипалась». (Там же – С. 100).

  «Моя дитиночко, моя родиночко, моя пташечко, і моя комашечко, і моя роза повная, і моя роза червоная, і моя ягода повная, і мій цвіточок, і моя крашаночко!» (Там же – С. 100).

  «Моя матінко,…моя вишенько и моя черешенько». (Там же – С. 100).

  «Донечку моя, фіялочко моя, відкиль буду тебе визирать». (Там же – С. 102).

  Уявлення про покійного, що повернувся до нового життя як посаджене в землю і проросле зерно, можна знайти не тільки в голосіннях за померлими, але й в колядках та веснянках.

«Казав брат сестриці: не становись на кладку!

Сестриця не слухала, на кладку ступила:

Кладка схитнулася, сестриця втонула.

– Не рубай, братіку, білої березоньки!

Не коси, братіку, шовкової трави!

Не зривай, братіку, чорного терну! 

Білая березонька – то я молоденька,

Шовкова трава – то моя руса коса,

Чорний терен – то мої карі очі.»

(Грицай М. Веснянки. – К.: Муз. Україна,1970. – С. 162)

«Та не грай конем та понад морем,

Іване-Івашечку!

Бо як піймаєм, та зарубаєм,

Та посічем тебе на дрібен мак,

Та посієм тебе в три городочки,

Виросте з тебе троє зіллячок:

Що первеє зілля – кучерява м’ята,

А друге зілля – то барвіночок,

А третє зілля – то любисточок».

(Грінченко Б. Песни. Этнографические материалы, собранные в Черниговской и соседних с ней губерниях. – Чернигов, 1899. – Т. 3. – С. 126).

«Йване, Йвашечку, та не переходь доріженьки,

 Купала на Йвана!

Купався Йван

Та вводу упав!

Посічу тебе на капустоньку,

Та посію в трьох городцях.

Та вроди, Боже, троє зіллячок:

Перве зіллячко – барвіночок,

Друге зіллячко – любисточок,

Третє зіллячко – васильочок.»

(Дей О. Ігри та пісні. Весняно-літня поезія трудового року. – К.: Вид-во АН УРСР, 1963. – С. 387).

  Зимові обряди прямо пов’язані з культом предків, яких уособлював Дідух – сніп з ниви господаря де перебували духи предків. Після Різдва Дідух обмолочували і його зерно змішували з іншим збіжжям, яке сіяли весною в землю.

Крижанівський В. Божич Коляда

  Солому спалювали, і духи линули разом з вогнем просто в Небо. Таким чином душі померлих предків йшли одразу в обидва Вирії: як дим, у Небесний, з якого поверталися весною разом з птахами, та підземний, де зимували змії. звідки проростали зерном нового врожаю.

  У підземному світі знаходилося царство Пека – Пекло, де перебували душі лихих мерців. Від них людей захищали духи предків, уособлені в Чурі, або Щурі – порівняйте «пращур». Деяке уявлення про царство Пека дають казки пов’язані  Кощієм чи Змієм.

Васнецов. Кощій Безсмертний та Василиса

  Душі людей померлих не природною смертю, або таких, що жили не гідним людини життям, перетворювалися на нечисту силу, яка в науковій літературі отримала загальну назву заложних мерців. У народі наявна ціла захисна система від їх лихого впливу, причому від кожного виду нечисті (упирів, вовкулаків, потерчат та інших) були, й існують до цього часу, специфічні засоби та прийоми захисту.

  Опосередкованим свідченням нового народження душ померлих людей в інших живих істотах – віддзеркалена  в казках усіх народів світу здатність тварин говорити людською мовою. І справа тут не тільки антропоморфізмі (властивість людей наділяти усе живе людиноподібністю). Риби, звірі та птахи не говорять людською мовою. Деякі птахи можуть її імітувати, але ніхто не вважає, що папуги чи ворони розуміють сенс сказаного. Говорити свідомо щось розумне може тільки людина, або її душа.

  Можливо казки з метаморфозами – перетворенням тварини на людину – пов’язані саме з уявленням про переселення душ. Душа витримує іспити, і у винагороду отримує людське тіло на заміну тваринного, як це сталося, наприклад, з Царівною Жабою.

  Шляхетні люди, князі так точно, народжувалися в новому житті не тільки в людській подобі, але навіть у нащадках чи інших родичах, про що говорилося на початку розвідки. Як впливала на нове народження приналежність до певного суспільного стану в інших верствах населення, сказати важко.

  Підсумовуючи, відзначимо, що стародавні українські уявлення про життя і переселення душі після смерті становили складну релігійну  й моральну систему. Ті хто не дотримував законів і звичаїв потрапляли в Пекло, або поповнювали лави заложних мерців. Натомість порядні люди народжувалися знову, як рослини, птахи, звірі або люди.

Тризна

  На жаль християнські священики винищили більшість язичницьких святинь та пам’яток. Тому стародавня Традиція дійшла до нас у вигляді уривків Вчення, закодованих у вцілілих пам’ятках старовини та фольклорі. Треба дбайливо і ретельно вивчати спадщину предків, бо саме там знаходиться невичерпне джерело духовної сили України та українців.

Сайт містить унікальні тексти, кожен з яких уперше був оприлюднений саме тут. Бажаєте читати нові статті першим? Натисніть на дзвоник розташований в правому нижньому кутку монітора!