Улюбленець богів Чурило Полонкович

Рябушкін А. Чурило Пльонкович

  Серед билинних богатирів Чурило Полонкович уславилася не військовою звитягою чи особистою мужністю, а величезними статками та шаленим успіхом у жіноцтва. Невже цього достатньо, аби залишитися в народній пам’яті? Спробуємо розібратися в цьому питанні.

Чур і Ярило

  Вірогідно, що ім’я Чурило складається з двох імен давньослов’янських богів: Чура та Ярила. В українській традиції форми імен, що складаються з двох слів, досить поширені: Святослав, Яромир, Володимир, Богдан та інші.

  В давніх переказах немає зайвих та випадкових елементів – народна пам’ять просто не зберігає несуттєві деталі протягом століть. Якщо припущення про походження імені Чурили від Чура та Ярила відповідає дійсності, то билина повинна, бодай опосередковано, підтверджувати це.

Чур (Щур, Цур)

  Сергій Плачинда, посилаючись на О. Афанасьєва, стверджує. «Чур (Цур, Щур) – один з найдавніших і найпопулярніших у давніх українців «домашніх» богів; охоронець домашнього вогнища, тепла, затишку. Бог добробуту, добрий дух дому та заступник роду... Чурбан (знак Чура) – межовий стовп, кінець хазяйської землі, що її межі опікує, згідно з повір’ям, сам Чур.» (2; 53 – перше число означає номер джерела в списку використаної літератури, друге – сторінку).

  Якщо Чур – небесний покровитель Чурили, то билина мусила це якимось чином позначити. Дійсно, опис обійстя Чурили Полонковича, в билині з такою ж назвою, містить деталі, які не зустрічаються в інших переказах богатирського циклу.

  «Нижче Малого Києвця Чурило живе. Двір у нього на семи верстах, а біля дому булатний тин, верхи на стовпах того тину точені, маківками-перлинами оздоблені, підворіття там із дорогого риб’ячого зуба, а над ворітьми до семи десятків ікон висить. Посеред двору золотоверхі тереми стоять; перші ворота – різьбленні, середні ворота – заскленні, а треті ворота – ґратчасті».

  Подвір’я Чурили має чітку межу у вигляді міцних («булатних») стовпів. Схожих описів не містять інші билини. Межові стовпи (чурбани) – знаки Чура. Розмежування – одна з головних функцій Чура, віддзеркалення її можна знайти в українській мові і в наш час: «відцуратися, чуратися» (відмежуватися), «через чур» (занадто). Наявність меж можлива лише за згодою сторін, що межують, тому Чур опікувався угодами та присягами. Як пам’ять про це «Чур я!», «Чур моє!» – досі вигукують українські діти, коли домовляються про правила та ролі в іграх.

  Чур розмежовував не тільки земельні наділи. Він уособлював добрих духів предків, покровителів роду, що захищають нащадків від підступів злих покійників: Пека (звідси – Пекло), Кощія, заложних мерців.

  Великі статки родини Чурили – наслідок дбайливого піклування добрих пращурів про нащадків. «Коли це із терема високого чоловік старший вийшов: шуба на ньому соболина, зеленим оксамитом покрита, петельки на шубі із семи шовків, ґудзики візерунчасті, з червоного золота вилиті... (і каже) – Звати мене Полонком, гість я, сурожанин, і доводжусь батьком Чурилові.»

  В іншому місці билини «Чурило Полонкович» герой обдаровує гостей. «Брав тут Чурило золоті ключі, у глибокий льох заходив, скриньки ковані відмикав, виймав ізвідти шубу соболину, дорогим заморським оксамитом покриту – для князя Володимира. Брав іще камку хрущату (гаптований золотом шовк) – для княгині Опраксії, набирав куниць, лисиць, білих зайців – для князів та бояр, брав без ліку золотий скарб – для княжої дружини».

Чурило Полонкович обдаровує княгиню Опраксію. Джерело: «Русскія былины и сказанія про богатырей древне-кіевскаго періода». СПБ: Изд-во А. Каспари, 1894.

  Чурилою Полонковичем опікувався не лише Чур. Його інший небесний покровитель Ярило. Знов звернімося до праці Сергія Плачинди, точніше його посилання на П. Трощинина: «Ярило – бог весняних робіт, плотської любові і статевих пристрастей» (2; 53).

  Пристрасті вирують в билині «Чурило Полонкович» так, що Казанові лишається лише нервово курити в куточку від заздрощів!

  «Ходить молодий Чурило Полонкович, дубові столи ставить, жовтими кудрями потрушує. Різала княгиня Опраксія біле м’ясо лебедине – задивилася на Чурила, білу ручку собі порізала, і з сорому під стіл руку звісила, і до князя Володимира мовила:

   – Хай не буде Чурило стольником, хай не буде він чашником: на красу Чурилову дивлячись, на його кучері жовті, на персні його золочені, білу руку я собі порізала, затуманився розум у буйній голові, помутився світ у ясних очах.

  Відповів Володимир княгині:

  – Дякуй богові, що до вподоби ти мені! Коли б тебе, княгине, не любив я, по плечі голову зрубав би!

   А тоді звернувся до Чурила:

  – Не бути тобі, Чуриле, у нас у стольниках, не бути тобі у нас чашником. Бути тобі ласкавим закликальником, закликатимеш гостей до мене на почесний бенкет.

  Не злякався Чурило нового діла, уклонився і геть пішов. А наступного дня підвівся ранесенько, водою вмився білесенько, вбрався гарнесенько. Ходить Чурило по Києву, вулицями ходить, провулками, князів-бояр із бояринями закликає, жовтими кучерями потрушує. Задивилися люди на Чурила: де дівчата дивляться – там загорожі тріщіть, де молоді жінки дивляться – віконця дзвенять, а старі баби костурі гризуть, поглядаючи на молодого Чурила».

  В героя закохалася сама княгиня Опраксія, яка більше в жодній билині не дозволяє собі такої слабкості. Та і решта жіноцтва просто шаленіє від Чурила, чим не міг похвастатися жоден билинний богатир. Напевне надмірною (богатирською?) популярністю в слабкої статі Чурило завдячує прихильності Ярила!

А. Шишкін. Ярило

  Якби Чурило Полонкович уславився б лише завдяки багатству та високим рейтингом у жінок Києва, то не став би билинним богатирем. Проте, билини не містять згадок про його військові звитяги. Навпаки, в старині, як в давні часи українці називали билини, «Дюк Степанович» Чурило програє змагання Дюку, і мало не позбавляється через це життя.

  Наявна невідповідність: сюжети пов’язані з сином Полонка підійшли б для казок чи анекдотів, але чомусь збереглися в героїчному епосі.

Полонко Сурожанин

  «– Звати мене Полонком, гість я, сурожанин, і доводжусь батьком Чурилові» – оповідає про себе батько богатиря. Чому сурожанин живе в Малому Київці та де це? Чому гість (купець) має там власну фортецю?

   Де знаходився Києвець? Можливо саме це місто згадується в «Повісті врем’яних літ»: «Прийшов (Кий) до Дунаю, і вподобав місце, і вподобав городок малий, і хотів сісти з родом своїм, і не дали йому ті, що жили поблизу, ще й донині називають дунайці городище Києвець» (3; 19). Про тих, що «жили поблизу» читаємо трохи нижче: «до словенського народу, що жив як я уже казав, на Дунаї».

  Отже, Києвець розташовувався на Дунаї саме в богатирські часи. І жили там слов’яни, над якими  володарював гість (купець) із Сурожа (сучасний Судак у Криму). Полонко володарює в Київці, на що вказує наявність укріпленого двору («булатний тин») з трьома типами брам, про які згадувалося вище. Призначення воріт вказує на те, що Полонко не звичайний купець. «Відчиняє він князеві з княгинею перші ворота – різьблені, князям-боярам – середні, засклені, а всім іншим людям – треті, ґратчасті.» На купецькому подвір’ї брами мали б зовсім інше призначення.

Чурило Полонкович

  Шляхетне походження Чурила Полонковича і його батька визнав князь Володимир: призначив богатиря своїм стольником і чашником. На таку посаду ніколи не брали перших-ліпших людей. Прислужувати за столом могла лише шляхетна особа, якій князь вельми довіряв. І в наш час люди пов’язані з харчуванням державних очільників, проходять сувору перевірку в усіх країнах.

  Отже, сурожанин Полонко та його син Чурило володарі слов’янського міста на Дунаї. В ті часи Україна-Русь мала розвинені торговельні зв’язки з Сурожем, тому для більшості руського люду, сурожці асоціювалися насамперед з купцями. Ось чому Полонко запам’ятався як «гість», тобто купець. Утім, не існувало жодних перешкод займатися торгівлею князю. У «Повісті...» згадується, що князь Кий контролював річкові перевезення, і мабуть, непогано заробляв на цьому (3; 19).

  До наших часів не дійшли дані про сурожан, князів слов’янських племен. Але зберігалася оповідь про похід слов’ян на Сурож.

  «По смерті святого мало літ минуло, прийшла рать велика руська з Новаграда, князь Бравлин сильний зело. З великою силою прийшов до Сурожа, 10 днів бився зле між себе, і по 10 днях увійшов Бравлин, силою зломив залізні ворота, і увійшов у град» – оповідає «Житіє Стефана Сурожського». Бравлин не обмежився Сурожем, захопив інші міста Криму: Корсунь (Херсонес) та Корчев (Керч).

Ілюстрація до билини "Чурило Пленковичь" з книги  «Русскія былины и сказанія про богатырей древне-кіевскаго періода». СПБ: Изд-во А. Каспари, 1894.

  «Житіє..» писали греки, можливо, очевидці тих подій. Набагато пізніше його переклали на староукраїнську мову. Правдивість «Житія ...» доведена Карташовим (4; 78 - 82). 

  Привертає увагу неслов’янське ім’я Бравлин. Можливо, греки передали його не точно. В деяких давньоукраїнських списках князь має ім’я «Бранливий», тобто «войовничий».

  В українській мові наявне ще одне слово, пов’язане з «бранню» (війною) – «бранець», тобто «полонений», схоже з ім’ям батька Чурили – Полонко! Малоймовірно, щоб Полонко був бранцем у Малому Київці, це просто не відповідає його статусу, змальованому в билинах.

  Мабуть, через вдалий похід на Сурож, батько Чурили захопив великий полон та здобич, за що отримав прізвиська «Сурожанин» та «Полонко». Через гарний зиск від продажу полону, залишився в народі спогад про багатого гостя. Завдяки походу на Сурож Полонко-Бравлин та його син стали героями билин, хоча сама оповідь про подію не збереглася.

  Але чому в «Житії...» названо Новаград, а не Малий Києвець? Можливо місто збудоване князем Києм на Дунаї спочатку називалася просто «Новим Містом», і під назвою «Неаполіс», тобто в буквальному перекладі, воно запам’яталося грекам, а згодом зробили зворотній переклад на староукраїнську мову.

  Наші предки називали те місто Київцем. І згадки про нього та його дивовижних володарів у художній формі збереглися в народній пам’яті.

Використана література

1.      1. Українські билини: історико-літературне видання східнослов’янського епосу. Упорядкування, передмова, післяслово, примітки та обробка українських народних казок і легенд на билинні теми В. Шевчука. – К.: Веселка, 2003.

2.     2. Плачинда С. П. Словник давньоукраїнської міфології. – К.: Укр. письменник, 1993 .

3.     3. Повість врем’яних літ. Літопис (За Іпатським списком). – К.: Рад. письменник, 1990.

4.     4. Карташов А. В. История Русской Церкви. М.: 2000. Т. 1.

  

  

Сайт містить унікальні тексти, кожен з яких уперше був оприлюднений саме тут. Бажаєте читати нові статті першим? Натисніть на дзвоник розташований в правому нижньому кутку монітора!