Свободославія: ідея незалежності Сибіру та Круглобайкальське повстання 1866 року

 

Бій польських повстанців з царськими карателями

  У 1866 році в Прибайкаллі вибухнуло польське повстання. Разом з поляками його готували революційно налаштовані росіяни, які, задовго до батальйону «Сибір», прагнули вибороти незалежність Сибіру від Росії.

Напередодні

  Царат жорстко придушив польське повстання 1863 – 1864 років. Боротьба за незалежність Польщі обернулася для 18 623 повстанців засланням в «степи безкраї за Уралом», з них 8 199 осіб потрапили до Східного Сибіру.
  Проте, птаха не літає з одним крилом. У малолюдних краях вельми зросла кількість «неблагонадійного» населення, для якого ідея здобути волю зі зброєю в руках не видавалася чимось надзвичайним.

Сохачевський А. Прощання з Європою. 1894 р.

  І це стосувалося не тільки учасників Польського повстання, а й російських революціонерів, яких також налічувалося чимало в тих краях. Ідейним натхненником повстання став засуджений царатом організатор і провідник таємної організації «Земля і воля» Ніколай Серно-Соловйович.

Республіка Свободославія

  На той час на засланні та каторзі в Сибіру знаходилося чимало радикально налаштованих росіян. Через складність нагляду на величезних сибірських просторах та звичайну недбалість поліції, тамтешні революціонери мали змогу та бажання згуртуватися. До певного часу їх об’єднання обмежувалися посиденьками та обміном думками, але за сприятливої нагоди вони могли б долучитися до більш рішучих дій.
  Чи не найбільшим авторитетом у революційно налаштованого московства користувався Ніколай Серно-Соловйович. Наприкінці 1859 року він полишив державну службу, та попрямував до Лондону, де заприятелював з провідними революціонерами свого часу: Герценим, Огарьовим, Мадзіні та Прудоном. Він домовився про взаємодію з Вільною російською друкарнею (Вольной русской типографией) Герцена, і повернувся на батьківщину. Де невдовзі відкрив у Санкт-Петербурзі книжкову крамничку, через яку розповсюджував революційні матеріали.

Ніколай Серно-Соловйович

  У 1861 році Серно-Соловйович заприятелював з Чернишевським. Вони започаткували і очолили таємну революційну організацію «Земля і воля», розробили її програму, методи та засоби боротьби, підтримували зв’язок з Герценим та Огарьовим.
  Царат швидко помітив крамольну організацію, заарештував Чернишевського та Серно-Соловйовича 7 липня 1762 року, і запроторив до Шліссельбурзької фортеці. Після трьохрічного ув’язнення Серно-Соловйович отримав вирок на 12 років каторги та довічне заслання. Трохи згодом каторгу замінили на довічне заслання до Сибіру, куди його й відправили 27 червня 1865 року.
  Ще по дорозі на заслання він познайомився з польськими повстанцями, які відкрили йому задум здійняти повстання в Сибіру. Серно-Соловйович ідею підтримав, більше того – розвинув. Він висунув ідею державної незалежності Сибіру, на теренах якої пропонував створити республіку Свободославію.
  Слід відзначити, що під впливом Великої французької революції, в Європі та Америці ширилися ідеї створення національних держав, які живили не тільки антиколоніальний рух в Латинській Америці, але й польський та інші визвольні рухи в Російській імперії.
  До поневолення Москвою, корінні народи Сибіру мали кілька власних держав, деякі з яких існували тривалий час. Поневолені народи не полишали спроб позбутися колоніальної залежності, але були не єдиними, хто прагнув позбутися московської кормиги. Нащадки колоністів з Московії та козацьких земель також почали усвідомлювати себе окремим сибірським народом.
  Андрей Розен, засуджений до каторги за участь у повстанні декабристів, писав: «Сибири предстоит, может в своем роде назначение Северной Америки, куда также за политические и религиозные мнения волею и неволею переселились изгнанники и молитвою и трудами вызвали в новом мире все те блага, коих так долго, так тщетно еще ищет мир старый и опытный».
  Ідейно близький до Серно-Соловйовича Александр Герцен, у відозві до московських офіцерів у Польщі 1862 року висловився ще більш чітко та зрозуміло: «Мы признаем не только за каждой народностью, выделявшейся от других и имеющей естественные границы, право на самобытность, но за каждым географическим положением. Если бы Сибирь завтра отделилась от России, мы первыми приветствовали бы ее новую жизнь».
  Його друг та однодумець Ніколай Огарьов дотримувався схожої думки, яку оприлюднив у статті «Современная Россия и ее развитие»: «Сибири в будущем суждено сыграть по отношению к европейской части России ту же роль, которую играют Соединенные Штаты по отношению к Англии, то есть пойти путем самостоятельного развития».
  Чи варто дивуватися, що ідейно близький до них Серно-Соловйович, вирішив, що заслання надає йому шанс втілити в життя ідею незалежного Сибіру? Тим більше, що в Красноярську, куди він прибув по етапу, перебувало близько трьох тисяч польських та російських революціонерів, які прагнули діяти та перемагати, а не патякати про «прекрасную Россию будущего», чи проводити безглузді заходи на кшталт участі в «умном голосовании» чи підсвічуванні неба ліхтариками.

Польські студенти в Сибіру

  Ядро організації становили поляки, які брали активну участь у повстанні 1863 року. Росіяни, які підтримали їх задум, більше нагадують сучасних героїв руху опору з батальйону «Сибір» та РДК, а не «хороших русских» імперіалістів.
  На початку 1866 року у Красноярську сформувалася повстанська організація, яка мала на меті створити незалежну сибірську республіку Свободославію, на чолі з Тимчасовим урядом, до складу якого входили Н. Чернишевський, Н. Серно-Соловйович, М. Михайлов та Й. Огризко.
  Після визволення Сибіру від царської кормиги, республіка планувала розпочати війну за визволення Польщі та інших європейських колоній Московії від царського гноблення. Паралелі тодішніх повстанців з теперішніми бійцями батальйону «Сибір» та «Русского добровольческого корпуса» просто вражають. Відрізняється хіба що територія дій повстанського руху.
  Тодішні повстанці планували одночасний виступ у Західному Сибіру, Нерчинських копальнях, Троїцькій солеварні та в Канському окрузі. Для цього створювалася мережа бойових загонів. Бойова група на рівні волості мала налічувати не менше сотні повстанців. Волосні загони об’єднувалися в округи, і ті в свою чергу підпорядковувались губернським провідникам.
  Густав Шарамович очолював східний революційний комітет в Іркутську, Ксаверій Александрович очолив повстанців Тобольська, Юзеф Костелковський узяв провід над революціонерами Омська. Здійняти повстання планували на початку лютого 1866 року.
  Але все пішло не за планом. Серед повстанців виявився зрадник, який повідомляв поліції про всі плани революціонерів. Діючи на упередження, буквально за кілька днів до призначеної дати, влада погнала по етапу з Красноярська до Канська більшість організаторів повстання. Це порушило структуру організації та ускладнило координацію дій.

Гротгер А. Похід у Сибір. 1867 р.

  Під час пересилки провідник і натхненник повстання Серно-Соловйович отримав важкі пошкодження, і помер 14 (26) лютого 1856 року в Іркутську. Його сани перекинулися, він зачепився за них шубою, коні злякалися і побігли, тягнучи за собою революціонера. Наслідком чого стали переломи ребер та важка травма голови. Польські арештанти зупинили коней, і на прохання Серно-Соловйовича зняли з нього шубу, і швидко знищили її, разом із зашитими в ній документами та планами повстання.
  Смерть одного з провідних організаторів зруйнувала плани створення республіки Свободнославії, але повстання таки відбулося.

Хід повстання на Круглобайкальському шляху

  Поліція мала не дуже виразне розуміння масштабів повстання та рішучості його учасників. Тому вирішила, що достатньо розіслати заколотників по різних місцях, і проблема зникне само по собою.
  Після придушення повстання 1863 року, частину польських повстанців заслали будувати Круглобайкалький шлях. Сім сотень каторжан розпорошили на окремих ділянках шляху, довжиною 200 верст, групами по 50 – 100 осіб.
  Активісти повстання 1863 року, що знаходилися в Прибайкаллі: колишній офіцер царської армії Нарциз Целинський, музикант Густав Шарамович, фармацевт Юзеф Яков Рейнер та митник Владислав Катковський, вирішили діяти самостійно. У них виникла ідея роззброїти охорону, звільнити інших польських в’язнів, і разом з ними прорватися через Монголію в Китай, а звідти, через Америку, повернутися в Європу.

Гротгер А. Кують коси. 1863 р.

  Повстанцям вдалося виготовити зброю – переробити кількадесят кіс на своєрідні списи, накопичити запас сухарів, навіть створити прапор з написом «За нашу і вашу свободу!».

Прапор польських повстанців

  24 червня 1866 року 48 повстанців на станції Култук роззброїли охорону, пошкодили телеграфне сполучення і вирушили далі Круглобайкальським шляхом, знешкоджуючи охорону та поповнюючи свої лави новими повстанцями.
  Через зруйновані телеграфні лінії царська адміністрація в Іркутську дізналася про повстання лише 26 червня. Влада не гаючись відрядила три піхотні загони на придушення повстання.
  В ніч на 27 червня повстанці дісталися станції Лихановської. Її охорона встигла зачинитися в будівлі станції, звідки почала розстрілювати повстанців. Повсталі змогли запалити станцію, і попрямували далі.
  Приблизно тоді ж, на станцію прибули карателі з Іркутська, і рушили навздогін бунтівникам. На річці Бистрій, поблизу станції Мишиха, царські війська наздогнали, і після дводенних боїв розбили «сибірський легіон вільних поляків». Повстанці кинулися врозтіч, намагаючись дотримувати загального напрямку в бік Монголії.

Пам'ятний знак битві Круглобайкальського повстання на околицях села Мишиха, південно-східне узбережжя озера Байкал 

  Царська адміністрація задіяла майже всі наявні сили, аби перешкодити втечі повстанців. На лови вирушили I та III кінні бригади Забайкальського козачого війська. З Селенгінська до Посольська рушив загін кіннотної кавалерії на чолі з підполковником Міллером.
  Допомогу карателям надало місцеве населення. Московські селяни-колоністи та буряти, загальною чисельністю понад три тисячі осіб, долучилися до ловів повстанців. Почесний громадянин Іркутська, купець I гільдії Іван Хамінов надав царським воякам два пароплави для переправи через Байкал. Також він узявся постачати карателям харчі. Іркутські купці Терентьєв та Чернядєв забезпечили пересування царського війська поштовим шляхом.
  Відбулося ще декілька збройних сутичок царських військ з повстанцями: 9 липня поблизу річки Темник, 14 липня - в урочищі Урбантуй. Переслідування тривало до 25 липня, аж поки група повстанців біля річки Темник не прийняла останній бій. У них швидко закінчилися набої, і вони, зваживши на можливість розстрілу на відкритій місцині московськими стрільцями, припинили опір.

Карта бойових дій Круглобайкальського повстання

  Під час повстання загинуло декілька сотень поляків. Озброєним переважно косами повстанцям, вдалося ліквідувати понад 30 московських вояків, серед яких були й офіцери.
  683 полонених повстанців притягнули до суду. Винними визнали 418 осіб. З них сімох прирекли на розстріл, 197 осіб засудили до довічної каторги, ще 122 збільшили терміни перебування на каторзі.

Сохачевський А. Ранок на каторзі. 1897 р.

  Генерал-губернатор Східного Сибіру М. Корсаков затвердив лише 4 смертні вироки: Целінському та Шарамовичу, як провідникам повстання, Рейнеру та Катковському, як очільникам повстанських загонів. Їх розстріляли 15 (27) листопада 1866 року. Очевидець публічної страти відзначив у спогадах мужню поведінку засуджених в останні хвилини їхнього життя.
  Ідея незалежності Сибіру пережила повстання, і отримала подальший розвиток.
  Ще в 50-ті роки XIX століття місцеві нащадки російських і козацьких колоністів, під впливом ідей видатного українського історика Миколи Костомарова, прийшли до думки про необхідність трансформації Російської імперії в федерацію. Вони сформували рух, відомий як сибірське «областничество». З часом, погляди обласників еволюціонували від федералізму до ідеї незалежного Сибіру. Але це вже зовсім інша історія.

Використана література

  1. Голубев Е. А. Поляки в Бурятии. Улан-Удэ, 1998. — Т. II, с. 100 – 108.
  2. Kieniewicz S. Historia Polski 1795 — 1918. Warszawa: Wydawnictwo Naukowe PWN, 2000.
  3. Коваль С. Ф. За правду и волю. Иркутск: Восточно-Сибирское книжное издательство, 1966.
  4.  Кропоткин П.А. Записки революционера. М.: Моск. рабочий, 1988.

Сайт містить унікальні тексти, кожен з яких уперше був оприлюднений саме тут. Бажаєте читати нові статті першим? Натисніть на дзвоник розташований в правому нижньому кутку монітора!