Чому московство обрало комунізм?

 

Примара комунізму

  Московські супротивники комунізму стверджують, що більшовики поневолили «русский народ», розтрощили його «великую культуру» і здійснили від’ємний відбір. Насправді, перемога більшовизму обумовлена глибинною сутністю московства.

«Ми ніколи не були братами»

  Корінним народам Російської імперії, українцям або бурятам, комунізм принесла зовнішня агресія – її нав’язала своїми багнетами московська армія. Для самих «русских» усе відбулося з точністю до навпаки: більшовизм переміг на всенародному референдумі громадянської війни.
  Кожен москвин міг вільно обирати сторону протистояння. Внаслідок чого, з активної частини московства, меншість долучилася до «білих», приблизно стільки ж до «зелених», а більшість прийняла бік Леніна. Значна частина московської спільноти, лишалася байдужою, і лише пасивно спостерігала, хто візьме гору.
  Приблизно те саме бачимо й тепер: мізерна кількість росіян виступили проти чекізму зі зброєю в руках, невеличка частка вдає з себе «хороших русских» імперіалістів, а більшість московства активно чи пасивно підтримує імперську експансію.
  Ані путінський чекізм, ані ленінський більшовизм не впали московитам з космосу. Вони відповідають глибинній сутності московського менталітету. Аби зрозуміти це, пригадайте, що Москві вдалося насадити комуністичні режими ще в 14 країнах, але тільки в СССР, Кампучії та Китаї комуністи вдалися до масштабного державного терору, який знищив мільйони заручників цих режимів.
  І навпаки, влада в Угорщини чи Болгарії, не вдавалися до великого терору, і здійснювали репресії переважно на вимогу Кремля. Визначальною в цьому питанні виявилася народна культура. Саме вона задає вектор суспільного розвитку, і без урахування її особливостей не можливо збагнути рушійні сили історичних процесів.

Московська культура без гриму

  При цьому пересічні носії певного культурного коду доволі нечітко усвідомлюють його специфічні властивості. Подібно до того як ми не помічаємо повітря, котрим дихаємо, але відчуваємо, щойно його якість змінюється. Так само специфіка національного менталітету краще усвідомлюється спостерігачем, що належить до іншої культури.
  Знайомство з чужою культурою не тільки створює культурні бар’єри, але й допомагає краще усвідомити власні національні особливості. Завдяки цьому українці та московити завжди усвідомлювали культурну відмінність, попри всі казочки про «адіннарот» і «мишибратья».
  Московство завжди кепкувало з українського «хуторянства» та «куркульства». Для українців лишалися неприйнятними московський колективізм та холопство. За цими відмінностями приховані дві головні моделі суспільного устрою, одна з яких надає перевагу особистості, інша – спільноті.
  Саме український індивідуалізм, перевага особистого над загальним зажди лишалася не зрозумілою, навіть кумедною в очах московства. І навпаки, для більшості українців умовні «бурячки на власному городі» важать більше за велич усіх імперій світу, разом з їхніми царями-імператорами.
  Панування індивідуалізму в українській культурі постійно впливало на нашу історію, ставало на заваді існуванню держави, бо «де два українці – там три гетьмани». І водночас саме відчуття цінності власної особистості перешкоджало планам усіх загарбників асимілювати чи обернути українців на рабів.
   Натомість московству притаманний нерозвинене відчуття особистості та панування духу колективізму. В єдності їх сила і слабкість. Слаборозвинений індивідуалізм зумовлює відсутність рефлексії, і тому вони без особливих вагань йдуть помирати у «м’ясних штурмах», бо так цар-батюшка наказав. Але та самий брак самоусвідомлення (рефлексії) заважає їм зрозуміти, в яких жалюгідних умовах, той самий цар змушує їх животіти.

Московська матриця

 Відмінність індивідуалістичних спільнот від тих, де панує дух колективізму, докорінна. Особистість визнає інших рівними собі, тому в таких суспільствах панує рівність усіх перед законом, не залежно від місця в соціальній ієрархії. В цьому головна сутність правової держави.
  Там де домінує дух колективізму, чільну роль відграють провідники спільноти. Тому вони знаходяться в особливому статусі, як казали давні греки: «Що дозволено Юпітеру, не дозволено бику». Подібна світоглядна установка сягає ще часів родового устрою, коли людські спільноти мали слабку диференціацію, але глава роду, мав всеосяжну, мало не сакральну владу.
  Наразі, навіть у суспільствах з розвиненою правовою свідомістю, влада прагне отримати особливий статус недоторканності перед загальними законами, а суспільство нагадує, що вони такі ж прості смертні, як і решта громадян. Подібні процеси спостерігаємо в Україні, що означає, що наше суспільство зазнає динамічних змін і розвивається в одному напрямку з країнами західної цивілізації.
  Натомість у спільнотах, де чільне місце посідають інтереси суспільства чи держави, панують патріархальні взаємини, де «большаки» (батьки патріархальної родини), вожді, царі чи диктатори плекають «культ власної особи», і переконують підвладне населення, що спільнота рухається в правильному напрямку своїм особливим шляхом, який вельми нагадує мандрівку чабана з отарою. Більшість населення сприймає все це як належне.

Комуністичні диктатори

  Культ особи диктатора та балачки про особливий шлях притаманні кожній комуністичній державі. І не важливо які псевдо мали диктатори: Ленін, Сталін, Хо Ші Мін, Тіто чи Пол Пот.
  Хоча комуністична ідеології пропагувала цінності колективізму та особливого шляху, менталітет московства сформований не Леніним зі Сталіним. Навпаки, панування в спільноті духу колективізму обумовило перемогу більшовиків у громадянській війні, і їх подальше тривале панування.
  Ключову роль у формуванні московської народної вдачі відіграли селянські общини. Докладніше про це розповідається в статті «Община як основа московської ментальності», ознайомитися з якою і запрошуємо читачів.
  Разом із пануванням інтересів загалу над особистим, общинна мораль зневажливо ставилася до приватної власності. Та і як могло бути інакше в спільноті, де постійно перерозподіляли громадські землі, а податки сплачували за принципом «кругової поруки»?
  У людей з розвиненим відчуттям індивідуальності існує чітка межа між «Я» і «не-Я», «моє» та «чуже». З цієї причини в суспільствах орієнтованих на особистість право на приватну власність вважають невід’ємною складовою права людини на життя, добробут і гідність.
  Натомість, виховане «миром» московське селянство, радо привласнило землі поміщиків, аби потім повернутися в модернізовані общини – колгоспи. І дуже дивувалися, коли західноукраїнські селяни чи афганські декхани відмовлялися безкоштовно отримувати чужі земельні володіння.
  На РФ зникла комуністична диктатура, але пересічне московство досі мріє про повернення націоналізації майна, та аплодувало стоячи, коли кремлівські чекісти, в боротьбі за владу, забирали в олігархів власність, з подальшим їх ув’язненням чи ліквідацією. Частина так званої «московської опозиції» також намагається грати на цих настроях, знімаючи тенденційні «викривальні» фільми про багатіїв.
  Пересічні московити ненавидять заможних людей, особливо якщо збагатитися вдалося таким же звичайним людям, як вони самі. Це суперечить духу общини, яке московство всотує з молоком матері.
  Люди общини прагнуть рівності для всіх. У часи «перестройки» цю особливість московської вдачі чудово віддзеркалили в кінофільмі «Джек Восьмьоркін – "американець"». Якісь виключні права можуть мати лише ті, хто стоїть поза і понад общиною: поміщик чи цар. І лише до тієї миті, поки він діє у відповідності до прагнень спільноти, допоки община вважає його «отцом родным». Щойно запанує думка, що «оказался наш отец не отцом, а сукою», його спіткає доля царя Ніколая II, або розкуркулених поміщиків чи олігархів.
  Ідеали общини демонструють прагнення її членів повернутися до спільноти де все пов’язане з усім, де панують рівність і однорідність суспільства. До стану, який ті самі ідеологи називали «первісним комунізмом»: часів патріархальної родини, коли не існувало не тільки соціальної ієрархії, а навіть професійної диференціації.

Трохи теорії

  Більшість дослідників історії людської культури погоджуються з думкою, що на світанку історії людства, в архаїчному суспільстві особистості як явища не існувало – люди не відокремлювали себе від власної спільноти. Антропологи давно відзначили, що культурах з пануванням родового ладу, її представники часто говорять про себе в третій особі. Наприклад: «Стрункий Олень помітив» чи «Могутньому Бізону не подобається».
  В аналітичній психології відчуття неподільної первинної єдності віддзеркалилося в понятті Уроборосу. Видатний швейцарський психолог Карл Густав Юнг запозичив з алхімії цей символ нескінченності, безконечної мінливості та перетворення – змія, що кусає власний хвіст. Еріх Нойман, послідовник Юнга, вважав Уроборос найбільш ранньою стадією розвитку особистості, коли ще не виникла свідомість і вся психіка являє собою неподільне ціле.

Уроборос

  Розвиток індивідуальності порушує цю первинну цілісність, яка розщеплюється на свідомість та неусвідомлюване. Кінцевою метою людського розвитку має стати Самість – якісно нова цілісність психіки, що становить соборність усіх душевних проявів. Карл Юнг визначав Самість як цілісність особистості, яка здобувається в процесі розвою свідомості. Розвиток особистості (процес індивідуації) рухається від інтеграції свідомістю особистого, а згодом – і колективного, несвідомого.
  Українська нація воліє рухатися до складного суспільного устрою з правовою державою, громадянським суспільством та приватною власністю. Тобто в бік розвиненої правової свідомості та поваги до особистості. Натомість московська спільнота прагне спроститися, повернутися до суспільної одноманітності первісного комунізму.

В тенетах уробороса

  Пригадаємо, яким бачило ідеальне суспільство московське селянство, наприклад, в утопіях про Біловоддя чи Опонське царство. Їх уявляли як спільноти безмежного щасливого життя в якому немає влади, бідних і багатих, де ніхто ніколи не хворіє. Очолює громаду селянський цар, який власноруч оре землю і чинить лише правий суд.
  Легко помітити, що комуністичні побрехеньки про безкласове суспільство майже повністю збігалися з московським народним ідеалом. Тобто з прагненням московства повернутися в первісну цілісність уроборичного Біловоддя.

Честняков Є. "Город Всеобщего Благоденствия", 1914 (?) р.

  Московити вважали, що задля цього варто фізично ліквідувати царя, церкву, поміщиків і капіталістів, забрати у них все майно й поділити між усіма порівну. Життя вносила корективи – навіть суспільством наближеним до ідеалу уробороса має хтось керувати, інакше життя спільноти перетвориться на хаос і війну всіх проти всіх.
  Московство знайшло вихід у ліквідації приватної власності. Партійні секретарі, директори заводів, голови колгоспів, генерали і чекісти мали владу, але не мали власності. Вони володіли привілеями лише доти, доки перебували при владі.
  Єльцин чудово знав москоство, тому аби опанувати владу на Росії почав кампанію боротьби з привілеями партноменклатури. Він збурив народ тим, що продемонстрував, як чинна можновладці порушують ідеали общинної рівності, і цим поклав край диктатурі комунізму.
  Московство швидко розчарувалося в Єльцині, який розпочав ринкові реформи, і вельми посприяв майновому розшаруванню суспільства. Тому московити радо вітали захоплення влади в імперії чекістами. В особі Путіна вони сподівалися на нову реінкарнацію Сталіна, який наведе порядок і відновить ідеали уроборичної общини.
  Той швидко продемонстрував відповідність народним очікуванням розправами з незгодними олігархами, чим завоював любов і безмежну довіру московства. В усі часи московити обожнюють владу, вважають її сакральною, якщо вона відповідає народним очікуванням. Прагне ж той народ зовсім не затишного життя в добробуті, бо це ідеали індивідуалізованого суспільства.

Імперіалізм - незмінна сутність московства

  Московський більшовизм проголошував наміри повернути весь світ в лоно цілісного уробороса, тобто здійснити світову комуністичну революцію, внаслідок котрої на Землі запанує лад де не буде держав, націй, власності, де всі будуть рівними і однаково щасливими. Заради втілення цього ідеалу в життя москоство радо йшло вбивати інших та вмирати самим, у численних бійнях, влаштованих московським комунізмом та його попихачами.
  Прагнення опанувати владу над світом не полишило московство дотепер: вони прагнуть відновити імперію в кордонах СССР, декларують наміри воювати з НАТО, дати відсіч усім намаганням світової змови.
  Московство не має етнічної ідентичності. «Русский» = імперський. В ідеалі імперія має поширити владу на весь світ, «чтобы истина воссияла».
  Заради втілення в життя очікуваного ідеалу більшість московства ладне змиритися з життям у злиденних умовах, що відповідає найгіршим зразкам XIX століття. Проте охоче розповідають як усе має бути, в світі «устроенном по уму». Вони вважають відсутність високих стандартів життя і побуту тимчасовими труднощами, на шляху до омріяного світового устрою.

Ковбаса - наш історичний вибір

  У часи Сталіна московська спільнота максимально наблизилася до ідеалів одноманітності уроборосу, загальної рівності в злиднях. Саме з цієї причини вони з таким ентузіазмом святкують ритуали побєдобєсія, на спомин про загублений комуністичний рай, в який вони не втрачають надію повернутися. І силоміць загнати інших. Відповідно до гасла, яке вони написали над брамою Соловецького концтабору особливого призначення: «Железной рукой загоним человечество к счастью!».
  Особливу небезпеку цим прагненням надає дуалістичне сприйняття світу, де московство вважає себе силами Добра, яке встає на «последний и решительный бой» зі Злом. З цією вірою вони помирали в безглуздих сталінських м’ясних штурмах, і лише повторювали: «Нам нужна одна победа. Одна на всех – мы за ценой не постоим!». Задля перемоги Гулагу над Дахау, задля нужденного життя в колгоспних злиднях, вони дійсно не шкодували ані свого, ані чужого життя.

Путін: "Ми як жертва агресії, як мученики потрапимо до раю. а вони просто подохнуть"

  Відтоді нічого не змінилося. Вони знов приходять у захват від мудрувань Путіна «Мы, как мученики, попадем в рай, а они просто сдохнут», і радо пруть на смерть в чергових м’ясних штурмах. Українці дуже добре про все те відають, тому віддзеркалили знання в простій та елегантній формі загадки: «Кто всю жизнь сидит в гoвнe, и готовится к войне?».
  Завдяки особливостям менталітету, московство залюбки прийняло комуністичний режим, і так же радо погодилося на його трансформацію чекістами в мафіозну державу. Допоки чекістська камарилья відповідатиме народним сподіванням, путінській владі нічого не загрожує.
  Не варто сподіватися на стрімкі зміни колективної московської вдачі, бо подібні процеси в інших народів тривають століттями. Завдяки погано усвідомлюваному прагненню повернутися в світ в уробороса, московство зайшло в глухий кут, з якого немає мирного, еволюційного виходу. І в цьому випадку доречні слова Гіппократа, які Улас Самчук узяв епіграфом до роману «Чого не гоїть огонь»: «Чого не гоять ліки — гоїть залізо, чого не гоїть залізо — гоїть огонь».

Тут не виправити вже нічого...

Сайт містить унікальні тексти, кожен з яких уперше був оприлюднений саме тут. Бажаєте читати нові статті першим? Натисніть на дзвоник розташований в правому нижньому кутку монітора!