Погром Великого Новгорода – військовий злочин Московії

 

Колаж фрагментів картин: Веніг К. Цар Іван Грозний та його мамка. 1886 р.; Лебедєв К. Марфа Посадниця. Падіння Новгорода. 1891 р.

  Куцої фантазії московських істориків вистачило ледве на те, аби пояснити розорення Великого Новгорода самопроголошеним царем Іваном Грозним, потребою «збирання земель». Насправді, то був військовий злочин проти людяності скоєним агресивним московським імперіалізмом заради грабунку і знищення альтернативного шляху суспільного розвитку.

Події, що передували військовому злочину

  Московська історіографія починає відлік тих подій з 1567 року: цар самозванець перервав похід на Ригу, через доноси про заколот «земських» бояр. Котрі, буцімто, прагнули чи то видати московського деспота на поталу королю Польщі Сигізмунду III, чи то намагалися передати престол двоюрідному брату Івана IV, князю Володимиру Андрійовичу Старицькому.
  Саме такі звинувачення тиран Московії згодом закидав новгородцям. Крім того, подейкують про якісь зізнання царю Івану самого Володимира Старицького, який, до речі, мав незаперечні права на московський трон. Начебто він зізнався в намірі нагодувати царя отруєною рибою, яку, за збігом обставин, з’їла царська дружина Марина Темрюківна, від чого невдовзі сконала. Автори повідомлення залишили без пояснення, навіщо князь Старицький видав таємницю навіженому деспоту, і чому залишився після цього живим.
  «Зізнання» князя Володимира дехто з істориків тлумачить на користь необхідності початку масових репресій проти боярських кланів у 1568 році. Чи варто вважати винуватцем цієї події відвертість Володимира Старицького, чи загострення психічної хвороби самопроголошеного царя – нехай кожен визначить самостійно.
  Основою системи московського розслідування злочинів слугували свідчення обвинуваченого, здобуті після застосування тортур – «цариця доказів», як назвав їх, майже через чотири століття потому, сталінський прокурор А. Вишинський. Показовий факт, який свідчить про сталість «правової культури» населення, яке ще Геродот назвав андрофагами (людожерами).

Худяков В. Опричники. 1871 р.

  Навіть їжакові зрозуміло, що люди замордовані бузувірськими катуваннями ладні зізнатися в чому завгодно, аби хоча б на деякий час спинити тортури. Чи варто дивуватися, що бідолахи не витримували страждань, і обмовляли мало не всіх своїх знайомих. Найрозумніші свідчили проти царських катів, тому в коло підозрюваних потрапляли й опричники, як у часи Івана Грозного, так і за Сталіна.
  До репресій проти земського боярства додалися події, які лютий московський цар визначив би як синхронічність, якби в його часи існувало таке поняття. Отже, за тривалий час до народження видатного швейцарського психолога Карла Юнга, Іван Грозний вирішив, що відбуваються події, які на перший погляд не мають причинно-наслідкового зв’язку, але наділені спільним сенсом.
  А саме: восени 1568 року шведи усунули від престолу короля Еріка XIV, а через кілька місяців військо держави, що народжувалася саме в той час – Речі Посполитої, звільнило від московської залоги непогане укріплений Ізборськ. Усе це навіяло тирану думки про підступну зраду оточення, нагадало втечу князя Андрія Курбського до Великого князівства Литовського, Руського та Жемайтійського (ВКЛ) років за п’ять до цих подій.
  Московству вдалося знов захопити місто Ізборськ, але неприємний осад лишився. З цих подій самопроголошений цар зробив єдино можливий для нього висновок, до якого раніше приходили його попередники, а після часів Івана IV – наступники. Простіше кажучи, тиран вирішив вдатися до репресій: розібратися як слід, та покарати всіх, хто в лиху годину потрапиться на очі.

Павлов П. Бояри. 2007 р.

  Оскільки Ізборськ знаходився землях, на думку московського деспота, ненадійного Псковського господарства, яке межувало з Господином Великим Новгородом, то згідно з асоціаціями місця та часу в хворій голові сина Василія III, саме вони й мусили нести покуту за «зраду». Не виключено, що в хворобливих думках тирана виринули спогади про шведів, предка князя Александра Ярославича та його вигадану битву на Неві…
  Якби там не було, цар Іван вирішив депортувати мало не всіх можновладців Пскова та Новгорода, і віддав розпорядження готуватися до походу влітку 1569 року. Приготування велися в суворій таємниці, коло причетних осіб можна почислити по пальцях, але…
  Згідно Першого Новгородського літопису князь Афанасій В’яземський, не втримався і повідомив вірному царському псу новгородському архієпископу Пимену про майбутню каральну експедицію. Хоча згодом В’яземського стратили за розголошення цієї державної таємниці, похід так тоді і не відбувся: кримський хан з військом, вирішив нагадати, хто справжній цар і господар в улусі Джучи.
  За дивним збігом обставин, приблизно в той самий час, цар Іван отримав «извет» Петра Волинця, в якому гіпотетичний волинянин, на що вказує його прізвисько, повідомляв про наміри громадян Великого Новгорода заприсягнути на вірність королю Польщі та зробити новим царем Володимира Старицького. Віддати новгородську землю одразу двом монархам, вирішив архієпископ Пимен, який разом з ліпшими мужами міста вже підготував відповідну грамоту, яку приховав у Новгородському соборі, і мабуть, довірив таємницю її місцезнаходження зраднику волинцю.
  Іван Грозний не став відкладати справу в довгий ящик: стратив кузена Володимира Старицького і надіслав надійних «людишек» забрати зі сховку крамольну чолобитну. Попри те, що Пимен вважався відданим царським слугою, його підпис під зверненням до польського короля визнали автентичним, а Новгород – вартим покарання за «зраду».
  Історики досі сперечаються, стосовно підписів під тим документом. Дослідник історії Московії XVI століття Р. Скринніков вважав його підробкою виготовленою у ВКЛ. Кобрин В. відзначав, що грамота містила несумісні речі: передати владу королю Польщі та коритися новому царю Володимиру Старицькому. Фахівець з московської історії XV—XVI століть також вказав на нелогічність зберігати такий небезпечний документ у Новгороді, та ще з посвяченням в таємницю більш-менш значного кола осіб, серед яких виявилися такі сумнівні персони як Петро Волинець.
  Жодні історичні джерела не містять повідомлень про реальні зносини з ВКЛ можновладців Великого Новгороду, котрий ще дід Грозного царя зачистив від родовитого боярства та видатних особистостей, а архієпископ Пимен подається тогочасними документами відданою московському тирану особою. Та й попередня царська лють оминала землі Новгороду стороною.
  Більше того, на думку московського історика Б. Флорі Лівонська війна відкривала перед новгородським купецтвом нові перспективи для ведення бізнесу через Балтійське море, яке на відміну від Білого, не вкривається взимку кригою.

Єфошкін С. Опричник

  Якщо не сам цар, то найближче його оточення все це розуміли, але не могли встояти перед такою спокусливою нагодою здійснити одвічну московську мрію: безкарне мародерство і грабунок. Те, що так і не виявили надійних доказів зради новгородців, витлумачили як найбільшу небезпеку, бо зловмисники ретельно підготувалися і спромоглися добре приховати сліди злочинної діяльності.
  Війна в Лівонії тягнулася вже багато років, фінанси співали романси, а Новгород віддавна славився заможними купцями, такими ж багатими як Садко чи Василь Буслаєв. Навіть якщо б приводу пограбувати місто не існувало, нічого не заважало його вигадати. Що московський тиран і зробив без жодних вагань.
  І головне: для Москви, що народилася з авторитаризму Золотої Орди, республіканський лад Новгорода та Пскова дошкуляв немов кістка в горлянці. Хоча на той час вічовий устрій тих земель лишився в минулому, сама згадка традиційного для східних слов’ян суспільного ладу видавалася ординському самодержавству цивілізаційним викликом, який потребував остаточного розв’язання.

Опричники на марші

  Каральна експедиція вирушила в похід восени 1569 року. Першими під удар московитів потрапили міста, що лежали на їх шляху: Твер, Клин, Торжок та деякі інші. Загинуло понад півтори тисячі осіб, переважно бранці з ВКЛ та Кримського ханства, а також заскочені зненацька переселенці з Новгорода та Пскова.

Похід опричників на Новгород 1569 - 1570 років

  «Домы, улицы наполнились трупами; не щадили ни жен, ни младенцев. От Клина до Городни далее истребители шли с обнаженными мечами, обагряя их кровию бедных жителей, до самой Твери… Вышний Волочек и все места до Ильменя были опустошены огнём и мечом» – писав Ніколай Карамзін у своїй «Истории государства Российского».
  Микола Костомаров відзначав, що в Твері опричники «бегали по домам, ломали всякую домашнюю утварь, рубили ворота, двери, окна, забирали всякие домашние запасы и купеческие товары – воск, лен, кожи и пр., свозили в кучи, сжигали, а потом удалились… Вдруг опричники опять врываются в город и начинают бить кого попало: мужчин, женщин, младенцев, иных жгут огнем, других рвут клещами, тащат и бросают тела убитых в Волгу».
  Малюта Скуратов завітав до Тверського отроча монастиря, аби зустрітися з митрополитом Філіпом (Количевим), якого раніше відправили сюди на заслання, за осуд репресій проти московських можновладців у 1568 році. Після цієї зустрічі митрополит віддав богу душу – підозрюють, що не без власноручної допомоги царського опричника Малюти.

Неврєв Н. Митрополит Філіп і Малюта Скуратов, 1898 р.

  Принаймні таку думку висловив автор житія Філіпа, написаного через століття після смерті митрополита. Згідно церковній розповіді, цар попрохав у Количева благословення, але той рішуче відмовив душогубу. Після чого Скуратов задушив митрополита подушкою, а ченцям повідомив, що митрополит (взимку!) сконав від задухи.
  Цареве військо намагалося не баритися по дорозі, тому вже на початку 1570 року підійшло до Новгорода.

Новгородський погром

  2 січня опричний авангард оточив місто, зайняв міські монастирі та взяв під охорону їх скарбниці. Більшість духівництва ув’язнили, до подальшого з’ясування обставин.
  Через чотири дні до міста завітав цар, який оселився на Городищі, розташованому в Торговому боці Новгорода, де в стародавні часи жили місцеві можновладці. 8 січня Іван Грозний вирішив відвідати собор святої Софії.
  На мості через Волхов його урочисто зустрів з благословеннями архієпископ Пимен. Цар відцурався пастирської благодаті, і звернувся до Пимена зі звинуваченнями в зраді, але чомусь не заарештував архієпископа, а попрямував до собору, на урочисту відправу, яку справляв особисто «зрадник».
  Потім, згідно повідомлень Новгородського літопису, всі вирушили трапезувати до резиденції церковного владики. І тільки після учти цар поновив звинувачення, з подальшим арештом архієпископа.

Бетехтін О. Опричнина (Іван Грозний у Великому Новгороді в 1570 році).

  Потім опричники забрали з собору все більш-менш цінне, з церковними реліквіями включно. Разом з Пименом затримали всіх його слуг. Після чого цар оголосив архієпископа скоморохом, і «одружив з кобилою»: священика вдягнули в рам’я, дали в руки гусла, чи волинку, всадовили на коня «шиворот-навыворот» і провели по місту, і начебто в такому стані доправили аж до Москви. Наступного року він сконав в ув’язненні в монастирі під Тулою.
  Наступного дня після розправи з архієпископом почався масовий погром. В першу чергу опричники карали і грабували самих заможних у місті людей: духівництво та купців. Згідно свідченням опричника німця Альберта Шліхтінга, їх не тільки піддавали тортурам, а й топили в прорубах Волхова.
  Історик Б. Флоря вбачає в цьому містичний символіку: за уявленнями тієї доби, у воді панували ворожі людині сили, тому «государевы псы» спрямовували свої жертви безпосередньо в пекло. Шліхтінг відзначив, що купець Федор Сирков, якого занурювали в холодні води Волхова, аби дізнатися де він заховав скарби, сказав опричникам, що бачив під водою пекло, одне з місць якого вже приготували для царя.
  Згідно «Повісті про розгром Новгорода» людей змащували запальною сумішшю, а потім обвуглені тіла ще живих жертв скидали у воду. Застосовували й інші види тортур і страт.

Павлов П. Московський ранок. Іван Грозний. 1997 р.

  Великий Новгород пограбували вщент: сплюндрували всі купецькі комори, конфіскували товари, прихопили навіть скарбницю архієпископа, ікони та все більш-менш цінне церковне начиння всіх без винятку міських монастирів.
  Після цього на місто наклали контрибуцію: з архієпископа 2 000 рублів, на настоятелів монастирів по тисячі, соборні старці мали сплати від 300 до 500 золотих монет, решта священства відбулася штрафом у 40 рублів.
  Майно заможних міщан пограбували, що не змогли поцупити знищили вогнем. Після опричного грабунку новгородська торгівля повністю занепала, місто втратило важливе економічне значення, яке воно так ніколи й не змогло відновити.
  Крім грабунку, в плани каральної експедиції входила депортація «ненадійних елементів». Зі Пскова виселили півтисячі родин, з Новгорода – 150, усього не менше двох тисяч осіб, з дітьми, жінками та літніми людьми включно.
  І якщо число депортованих викликає мало сумнівів, кількість замордованих новгородців до сьогодні лишається предметом суперечок.

Масштаби терору

  Судячи з археологічних даних, населення міста навряд чи перевищувало 30 тисяч осіб. Посилаючись на різні джерела, дослідники числять кількість загиблих від царського терору в проміжку від півтори до п’ятнадцяти тисяч осіб.
  Через 13 років після новгородського погрому Іван Грозний наказав скласти «Синодик опальных», аби поминати та молитися за душі всіх, кого цар наказав стратити.
  «По Малютине скаске в новгороцкой посылке Малюта отделал 1490 человек (ручным усечением), ис пищали отделано 15 человек» – повідомляє «Синодик» про новгородські події, і додає: «в Новгороде казнены 15 баб, называли их ведуньями». Саме на цьому повідомленні ґрунтується оцінка загальної кількості загиблих в півтори тисячі осіб.
  На його спростування можна зазначити, що «Синодик» повідомляє виключно про загиблих, зафіксованих «Малютиной скаской», тобто звітом наданим людьми Скуратова. До списку могли не увійти злочини інших опричників, що з якихось причин не відзвітували, або применшили в рапортах кількість жертв.
  Виходячи з подібних міркувань Р. Скринніков припускає кількість загиблих до 5 тисяч осіб, а В. Кобрин вважає, що «Синодик» згадує виключно жертв загону Скуратова, тобто лише частину закатованих, загальним числом до 15 тисяч осіб.
  Таке припущення підтверджують джерела, щоправда складені через багато років після новгородських подій. «Таубе и Краузе назначают до 15 000… у Гваниани показано число 2 770, кроме женщин и простого народа. В Псковском летописце число казненных увеличено до 60 000, в Новгородской «повести» говорится, будто царь топил в день по 1 000 и в редкий по 500» – писав М. Костомаров.

Авілов М. Опричники в Новгороді

  Утім, опричний терор виявився лише однією з причин масової загибелі новгородців.
  Після влаштованого у кращих традиціях армії мародерів грабунку та руйнації, ціни на хліб у місті зросли вдесятеро. У Новгороді почався голод, настільки лютий, що змусив людей їсти одне одного. Потім фізично виснажених новгородців почала косити чума.
  Новгородський літопис повідомляє, що коли у вересні 1570 року розкопали братську могилу, в ній виявилося понад 10 тисяч трупів закатованих, разом з померлими від голоду та чуми. Кобрин вважає, що згадана могила могла виявитися не єдиним місцем масових поховань.
  Хоча не зовсім зрозуміло, хто б невдовзі після пошесті наважився розкопувати відносно свіжу могилу з мерцями, що сконали від чуми?

Першоджерела

  Від тих часів залишилося не так уже й багато документів. Наприклад, не збереглися архіви опричнини та судових процесів над «врагами народа» «зрадниками».
  Згадки про погром у Великому Новгороді залишили іноземці на царській службі Альберт Шліхтінг та Генріх Штаден, які написали мемуари через кілька років після новгородських подій. З одного боку їх опрична служба не підтверджується іншими джерелами, з іншого, з урахуванням відсутності опричних архівів, це ще не означає, що вони щось вигадували.
  Тим більше, що багато їхніх свідчень перегукуються з «Повістю про розгром Великого Новгорода», створений в часи Смути, коли місто перебувало поза досяжності московських царів, під орудою шведів. Це дозволяло писати правду про панування в краї «русского мира».
  Оскільки до того часу, на Московії змінилося вже кілька царів, шведи навряд чи замовляли б памфлет з викриттям злодіянь Івана IV, які відбулися понад сорок років тому. Отже, можна вважати, що автор новгородського літопису віддзеркалив спогади міщан, що пережили терор царя Івана.

Савін А. Іван Грозний у Вологді. 1995 р.

  Повідомлення вважається правдивим, якщо про нього розповідають не менше двох незалежних одне від одного джерел. У випадку Новгорода їх три, в головних рисах свідчення збігаються, отже всі вони мають право вважатися вірогідними, за умови урахування всіх чеснот та недоліків жанру мемуарів.
  Опосередкованим визнанням правдивості наявних свідчень можна вважати висловлювання Єкатерини II та Ніколая Карамзіна. Не виключено, що в їх розпорядженні перебували документи і першоджерела, які згодом зникли, або їх знищили, з огляду на ідеологічну доцільність.
  Імператриця вважала, що цар Іван діяв відповідно до обставин, бо викорінив «зраду» новгородців, які прийняли Унію з католицькою церквою, та прагнули долучитися до новоутвореної Речі Посполитої. На думку імператриці, цареві можна закинути хіба те, що він у стратах «по истине сказать меры не нашел».
  Карамзін виявився куди більш радикальним в оцінці терору Івана Грозного, хоча це можна пояснити потребою і бажанням обґрунтувати необхідність та легітимність панування нової династії Романових, яких московити обрали собі за царів.
  Поза сумнівами, наявні джерела дозволяють стверджувати, що опричники дійсно влаштували погром у Великому Новгороді, який з певним ступенем суб’єктивності віддзеркалили наявні історичні документи.

Стабільність цвинтаря

  Іван Грозний настільки ретельно й безжально зачистив Великий Новгород, що наступного року, не вагався, аби перечекати в ньому похід Девлета Ґерая на Москву. Поки кримський хан палив столицю Московії, а опричники тікали від татар з максимально можливою швидкістю, їх цар розпочав «велике будівництво» царської резиденції на Торговому боці Новгорода. Софійський бік міста цар наказав зарахувати в «земщину».
  Його пахолки знесли 227 подвір’їв, аби збудувати резиденцію для царя, його двору та скарбниці, яку оцінювали в 450 возів золота та срібла. Скарби заховали в підвалах церков Нікольської, Святих жінок мироносиць та Параскеви П’ятниці, а також на Ярославовому подвір’ї, й оточили цілодобовою вартою з 500 стрільців.

Лебедєв К. Іван Грозний. До 1916 р.

  Цар здійснював прощу по пограбованих торік монастирях та церквах, а його лакизи будували маєтки, по змозі, ближче до царевого обійстя. Іван IV із душевним задоволенням потопив у Волхові деяких опричників, чим одразу вполював двох зайців: нагадав новгородцям про минулий терор та покарав підозрюваних у «зраді» осіб, що втратили царську довіру.
  Володар Московії довів, що терором, депортаціями та голодом можна зросійщити будь-яку спільноту, уярмити під ординську кормигу вільних людей, що тяжіли до Європи. Приклад Великого Новгорода доводить – народ, що програв війну зіткнення цивілізацій, приречений на зникнення.
  Наразі Україна та українці, заради майбутнього нації та прийдешніх поколінь, мусять раз і назавжди покінчити з ординською імперією гопників. Як колись Великий Новгород, ми опинилися перед вибором: «Воля або смерть!». Наша нація, на відміну від новгородців, обрала Волю.

Сайт містить унікальні тексти, кожен з яких уперше був оприлюднений саме тут. Бажаєте читати нові статті першим? Натисніть на дзвоник розташований в правому нижньому кутку монітора!