Чому московство ганить князя Андрія Курбського

 

Риженко П. Андрій Курбський, 2009 р. Васнецов В. Цар Іван Васильович Грозний, 1897 р. (фрагмент).

  Задовго до РДК и батальйону «Сибір» князь Андрій Курбський повстав проти московської тиранії, і перейшов на бік України, що перебувала в складі Великого князівства Литовського, Руського та Жемайтійського (ВКЛ). Він жив, і помер, на Волині, віддано захищав державу, яка прихистила його, тому його можна вважати героєм не тільки московської, а й української історії.
  Андрій Курбський числив себе нащадком Володимира Мономаха, але безпосереднім засновником роду вважав православного святого XIII століття Федора Ростиславича Чорного, князя Смоленського та Ярославського. Відгалуження Курбських від роду ярославських князів відбулося в XV столітті.
  Отже за знатністю роду князь Курбський мало чим поступався Івану Грозному – нащадку Московського князя Дмитрія Донського та ординського беклярбека Мамая. Щоправда, сам Іван IV розповідав ординцям, буцімто він нащадок Чингісхана, а європейців переконував, що числить родовід від римського імператора Октавіана Августа.
  Андрій Курбський зажив слави не через предків, а завдяки рішучому вчинку, який досі викликає гостру лють у московства. Він полишив службу в московського тирана, і перейшов до Великого князівства Литовського, Руського та Жемайтійського. Пригадаємо, що в ті часи Литвою називали землі сучасної Білорусі, Русь = Україна, Жемайтія (Жмудь) – частина території теперішньої Литви.

На службі в царя Московії

  На початку 50-х років XVI століття князю Андрію вдалося увійти в милість до свіжоспеченого московського царя Івана IV. Очунявшись після важкої хвороби навесні 1553 року Іван вирушив на прощу до північних монастирів Московії. Серед царського почету літописи згадують двадцятип’ятилітнього Андрія Курбського.
  Через пару років князь вирушив придушувати черемисів (лугових марійців та удмуртів), які після анексії Казанського ханства, запекло опиралися московській окупації. Хоча впоратися з визвольною боротьбою лугових марі Курбському не вдалося, в 1556 році цар жалував його боярським чином, мабуть за успіхи в каральних експедиціях.
  Через два роки князя перекинули на Західний фронт Московії. За півроку перебування в Лівонії йому вдалося досягти певних успіхів: захопити Новгородок (Нейгаузен, Фрауенбург), завдати поразки війську дерптського єпископа Германа Везеля та спустошити його землі.
  Влітку 1558 року Курбського перекинули воєводою в Тулу, для захисту московських теренів від військових експедицій з Криму. Через два роки цар повернув князя Андрія в Лівонію. На початках князь здійснив кілька успішних військових операцій, аж поки в серпні 1562 року Фортуна не зрадила його.

Матейко Ян. Іван Грозний, 1875 р.

  Поблизу міста Невель п’ятнадцятитисячну рать Курбського розбив литовський загін, чисельність якого не перевищувала чотирьох тисяч бійців. Загинуло три тисячі московитів, поранили самого Курбського. Після того як рани загоїлися, в січні та лютому 1563 року князь узяв участь в облозі Полоцька, де нічим не відзначився.
  Невдовзі цар призначив князя Андрія воєводою в Дерпт (зараз – Тарту, Естонія). Більшість істориків вважає, що Курбський розцінив нове призначення, як початок опали. Бо саме за подібних обставин почався занепад і смерть іншої наближеного до царя персони, окольничого Алексія Адашева.
  Через кілька місяців після призначення в Дерпт, Курбський попрохав Вассіана Муромцева, ченця Псково-Печерського монастиря помолитися за його, бо «напасти и беды от Вавилона на нас кипети много начинают».
  Близькі до князя люди повідомили йому, що цар намислив лихе. Вже після переходу це підтвердив і сам Іван IV, у листуванні з Курбським. Рішучий та енергійний князь вирішив не ловити ґав, а діяти. Він налагодив спілкування з литовським князем Миколаєм Радзивіллом, а за його посередництва – перемовини з польським королем Сигізмундом II Августом.

Перехід до ВКЛ

  Вночі 30 квітня 1564 року князь Андрій полишив дружину та дітей, кинув усе майно, і в супроводі 20 слуг вирушив до міста Вольмар. Попри королівську охоронну грамоту його затримали та пограбували польські військовики.
  Згодом усе з’ясувалося, князю з вибаченнями повернули всі його невеличкі статки. Курбського зарахували до шляхти з наданням герба Леварт, із зображенням лева. На додачу князь отримав чималі маєтності у Литві та Волині, з правом передавати їх у спадщину нащадкам.
  До першої половини XVI століття перехід можновладців на службу від одного великого князя до іншого не був чимось надзвичайним. Від Великого князя Литовського, Руського та Жемайтійського на Московію князі переходили разом зі своїми уділами. Практика поширена в державах середньовічної Європи. Щоправда, князь Курбський для власного виправдання ніколи і ніде не посилався на подібні випадки.
  З Московії боярам та удільним князям вдавалося вийти хіба що з вірними людьми. У державі, що постала на уламках Золотої Орди, перехід на службу до іншого володаря вважався зрадою.

Івану Грозному повідомляють про втечу Андрія Курбського. Лицьове літописне зведення, XVI ст.

  1 травня 1564 року, тобто наступного дня після переходу Курбського, воєвода Федор Бутурлін сповістив царя про втечу. Оскільки цар Іван не міг дістати самого князя, він вимістив лють на княжій родині. Як згадує Курбський: «матерь ми и жену и отрочка единаго сына моего, въ заточению затворенныхъ троскою (скорботою – Ю. Г.) поморилъ; братию мою, единоколѣнныхъ Княжатъ Ярославскихъ, различными смертьми поморилъ, служащихъ ему вѣрне, имѣния мои и ихъ разграбилъ».
  Цар виправдовував розправу зрадою князя, який «хотелъ на Ярославлѣ государести», порушенням хресного цілування та участі в убивстві царської дружини Анастасії.
  Розправа над родиною не злякала князя, а лише додала наснаги боротися з тираном. Тому, на новому місці князь взявся за службу новому сюзерену з великим завзяттям.
  Завдяки знанню таємниць московського війська, князь надав військам Польщі та ВКЛ низку порад, які створили для них можливість досягти певних успіхів. У 1564 році князь брав участь в облозі Полоцька, а згодом допоміг литвинам завдати московству поразки та захопити Великолуцькі землі.

Ангвіссола Л. Король Сигізмунд II Август в бойових обладунках, середина XVI ст.

  Сучасники подейкували, що князь Андрій умовляв короля Сигізмунда надати йому 30 тисяч війська для походу на Москву. Щоб розвіяти сумніви короля у власній щирості, Курбський погоджувався, аби його під час походу закували в кайдани, прип’яли до воза, оточили стрільцями та пристрелили за найменшої підозри в зраді.
  Мимоволі в кожного українця виникають паралелі з сучасними росіянами, які, подібно до князя Курбського, перейшли на бік України, і ладні битися проти московського рашизму. В разі полону на князя очікували звірячі тортури та страхітлива страта.
  Так само й на бійців «Русского добровольческого корпуса», легіону «Свобода Росії» та батальйону «Сибір», якщо хтось із них потрапить у полон до армії мародерів, у кращому разі очікує довічне ув’язнення. Але найбільш вірогідно, їх спіткають люті тортури та повільна мученицька смерть.
  Іншого годі сподіватися від людиноподібних істот, які хизуються на відеокамери позасудовими розправами: відрізаними вухами підозрюваних або вбивством кувалдою. Потім населення РФ смакує ці злочини, а їх політична верхівка хизується з молотами для вбивства без суду і слідства. І ніхто з тих, хто схвалює дії влади, не відає, кому завтра обкарнають вуха чи вгатять по порожній макітрі кувалдою.
  Усе це свідчить про сталу і незмінну традицію – панування опричнини в якості провідної ідеології політичної системи Московії. І мужність людей, які наважилися кинути виклик країні, за свідченням Геродота, з давніх давен заселену андрофагами (людожерами).

Король Сигізмунд II Август приймає князя Андрія Курбського (вгорі), слуга Курбського Василій Шибанов перед Іваном Грозним (долі). Лицьове літописне зведення, XVI ст.

  Повернімося до князя Андрія. Король польський належно оцінив завзяття Курбського, і призначив його старостою Кревським у Віленському воєводстві, з правом участі в засіданнях Сейму. У відповідь, цар Московії зажадав видачі князя Андрія.
  Король Польщі відреагував збільшенням прав, вольностей та маєтностей князя Андрія Курбського. Який віддячив монарху відданою службою: у 1579 році Курбський долучився до війська Стефана Баторія, і брав участь в облозі та звільнені Полоцька.
  Тут варто повернутися в 1564 рік. Після переходу у вільний світ, у Вольмарі князь Курбський написав невеличкого листа Івану Грозному, з поясненням свого вчинку. У липні князь отримав розлогу царську відповідь.

  Після звільнення Полоцька, 31 серпня 1579 року, князь надіслав московському деспоту другого листа. Курбський отримав на його відповідь, написав третього листа, але на цьому полеміка скінчилася. Їх суперечка допомагає зрозуміти мотиви чину як Курбського, так і лютого царя Московії.

Листування Курбського та Івана IV Московського

  Князь Андрій Курбський – найосвіченіша людина тодішньої Московії, уславлена численними розвідками з проблем християнської теології. Крім релігійних творів він знаний тим, що в памфлеті «История о великом князе Московском», під час безкоролів’я в державі, застеріг польське шляхетство від обрання Івана Грозного королем Речі Посполитої.
  Варто відзначити, що сучасний дослідник Едвард Кінан заперечив автентичність листування Курбського з царем Іваном. Більшість сучасних істориків не погодились з його думкою, але визнали наявність слідів редагування листів у XVII столітті.

Лист Андрія Курбського Івану Грозному

  У першому листі Курбський закинув Івану звинувачення в стратах чи вигнанні кращих людей Московії, тобто родовитого боярства. Їм на заміну цар поставив людей не гідних, наслідком чого став занепад християнського воїнства. Князь наполягав на необхідності царю урядувати, спираючись на поради ліпших та розумних бояр.
  Іван не визнав необхідність підзвітності царя «синкліту». Свої зазіхання Грозний обґрунтував посиланнями на єврейську релігійну думку. Згідно християнського писання, кожен, хто чинить спротив владі, опирається богу (Рим. 13:1 — 2). Раб мусить коритися пану своєму (Еф. 6:5). Згідно послання Юди 1:22, цар змушений карати («страхом спасать») ворохобників, щоб урятувати державу від ворожнечі.
  Узагальнюючи, можна стверджувати, що Іван Грозний прагнув абсолютного самодержавства, а Курбський обстоював необхідність урівноваження авторитаризму впливом бояр та удільних князів. Тобто, цар наполягав на необхідності ординської моделі влади в державі, а Курбський – на польській і литвинській.

Чоріков Б. Іван Грозний слухає лист від Андрія Курбського, 1836 р.

  Хоча Іван Грозний, числив себе нащадком Чингісхана, це не завадило йому посилатися на божу благодать, успадковану як від князів Русі-України Володимира Святого й Володимира Мономаха, так і від безпосередніх предків – Александра Невського та Дмитрія, прозваного чомусь Донським.
  В якості шкоди, заподіяну необмежною царською владою, Курбський згадав царську лють та завдані кривди. «Какого только зла и каких гонений от тебя не претерпел! И каких бед и напастей на меня не обрушил! И каких грехов и измен не возвел на меня! А всех причиненных тобой различных бед по порядку не могу и исчислить, ибо множество их и горем еще объята душа моя. Но под конец обо всем вместе скажу: всего лишен был и из земли Божьей тобою без вины изгнан. И воздал ты мне злом за добро мое и за любовь мою непримиримой ненавистью».
  У подальшому листуванні тема знайшла продовження. На звинувачення Курбського, штибу «лют и бесчеловечен начал быти», або «мучитель варварский, кровоядный и ненасытимый», цар відповів: «Что же ты, собака, совершив такое злодейство, пишешь и жалуешься? Чему подобен твой совет, смердящий хуже кала?».
  У другому листі, князь Андрій відзначив, що державним мужам не гоже лаятися як простолюду, та вдаватися до марнослів’я – натяк, на обсяг першого листа Грозного, який перевищував 60 сторінок.

Список фрагменту першого листа Івана Грозного до Андрія Курбського

  Курбський закидав царю, що той полишив обґрунтовану «Обраною Радою» (Курбський, Адашев, Сильвестр) справу визволення християн, поневолених мусульманським Кримським ханством та Османською імперією, та вдався до війни проти християнського світу. На цей закид московський цар відповів, що не вважає католиків та лютеран християнами.
  Володар Московії вважав, що його країна запозичила християнство від Візантії, отже числив себе спадкоємцем традиції Першого і Другого Риму, і зазіхав на право вважати Москву Третім Римом. Проте, московська культурна традиція вельми відрізнялася від культури Візантії.
  Візантійській (східній римській) традиції притаманне поєднання політичної системи та інституцій Римської імперії з інтелектуальною спадщиною провідних давньогрецьких філософів та православного варіанту християнства.
  В умовах Московії ці основи зазнали значного виродження. Політична традиція Давнього Риму, у вигляді інститутів трибунів, консулів чи сенату, ніколи не мала місця у землях підвладних Москві. Під ординським впливом влада набула непомірних амбіцій авторитаризму та імперіалістичної державної експансії («собирания земель»).

  Інтелектуальна традиція Давньої Еллади та Візантії звелася до «начетничества» — знання Святого Письма, та спроможність його цитувати, а православ’я згорнулося до ретельного виконання обрядів. Ці досягнення московської політичної думки застигли як комахи в бурштині, і лишилися не змінними до нашого часу, попри всі соціально-політичні катаклізми.
  Імперіалістична експансія Московії не потребує обґрунтування, її можна спостерігати протягом усієї її історії, аж до теперішнього часу.
  Так само прослідковується схильність до «начетничества». В якості прикладу можна пригадати сталінсько-брежнєвського ідеолога Суслова. Верхівка московського більшовизму розірвала з християнством, прагнула його знищити, бо замінила біблійні тексти писаннями Маркса-Леніна. Суслов уславився тим, що в часи, коли в СССР ще не існувало персональних комп’ютерів, створив розлогу картотеку з цитат з класиків марксизму-ленінізму на всі випадки політичного і суспільного життя, і розмістив її у велетенській шафі в робочому кабінеті.
  Вузький догматизм демонструють як висловлювання самого Івана Грозного, про християн інших конфесій, так і церковний Розкол часів патріарха Никона. Суперечки між старообрядцями та никоніанцями точилися не довкола догм чи віровчення, а стосувалися виключно обрядів та правопису перекладу Біблії.
  Тобто московство нехтувало змістом, але люто чубилося за форму. Скільки перстів (пальців) потрібно скласти, щоб перехреститися? Писати Ісус чи Іісус? Відправляти церковну службу осолонь чи посолонь?
  Суперечки з рівня богословських диспутів швидко переросли в збройні сутички та державний терор. Тобто, все відбувалося точнісінько так, як влучно змалював Свіфт: ліліпути нищили один одного, за право розбивати куряче яйце з гострого чи тупого краю.
  Варто відзначити, що князь Курбський був чи не найосвіченішою людиною в тогочасній Московії. Він не тільки ретельно ознайомився з Біблією, деякими античними філософськими та християнськими богословськими трактатами, але створив цілу низку теологічних творів.

  Освіта допомогла йому осягнути, що католики та протестанти не єретики, а лише інакодумці, які розуміли вчення Христа не так як православна церква та її адепти, включно з самим Курбським. Він не вважав інші конфесії християнства ворожими, а волів навертати їх до православ’я.
  Його твори християнської тематики присвячені спростуванню католицьких догм та викриттю недоліків церковної унії католицтва та православ’я. Поза сумнівом, його опонент цар Іван проігнорував би всі диспути та стратив би релігійних інакодумців.

Замість підсумку

  Князь Андрій Курбський виявився обдарованою людиною. Його талан дозволив йому досягати успіху як у Московії, так й у ВКЛ та Речі Посполитій. Володарі тих держав оцінили його звитяги, але захищеним Курбський відчув себе лише там, де закони важили більше за монаршу сваволю.

Церква Св. Трійці, село Вербки поблизу Ковеля, де похований князь Андрій Курбський. Джерело: "Военная энциклопедия" И. Д. Сытина

  Головною заслугою князя Курбського можна вважати те, що спочатку в Речі Посполитій, а потім в усій Європі дізналися про тиранічну та терористичну сутність влади Івана Грозного.
  Через те, що він викрив таємницю царської влади Московії, московство вважає його зрадником. Згадаємо, що кожен народ має лише ту владу, на яку заслуговує. Московська матриця наполегливо відтворює архетип опричнини, та продукує тиранів штибу Грозного: Петра I, Леніна, Сталіна чи Путіна. Московство обожнює імперських карателів на кшталт Суворова, Єрмолова чи Пригожина, і шпетять усіх, хто повстав проти імперії Зла.
  «Русские» інстинктивно сприйняли висунуті Курбським звинувачення царя Івана, як віддзеркалення власної вдачі, жахнулися правди й охрестили князя зрадником. При цьому чомусь забули своє прислів’я: «Нечего на зеркало пенять, коль рожа крива».

Сайт містить унікальні тексти, кожен з яких уперше був оприлюднений саме тут. Бажаєте читати нові статті першим? Натисніть на дзвоник розташований в правому нижньому кутку монітора!