Доктрина Лук’янова

 

СССР тріщить по швах

  Наприкінці 1980-х років московський комунізм, побудований на ідеях опричнини, вичерпав себе. СССР – імперія створена на безжальному визиску і грабунку поневоленого населення та природних ресурсів, фактично сконала, але формально ще животіла. Перед імперською верхівкою постало питання: як запобігти розпаду Совдепу?

Останні конвульсії СССР

  Для більшості керівників ЦК КПСС та СССР підйом визвольних рухів поневолених Москвою народів виявився повною несподіванкою. Адже пророк Маркс чітко зазначив у священній книзі комунізму «Маніфест комуністичної партії» (1848 рік), що «робітники не мають батьківщини».
  У психології перенесення власних комплексів назовні називається проекцією. Твердження класика марксизму, який належав до понімечених євреїв, тобто втратив розуміння етнічної ідентичності, чудово пояснюється цим механізмом психологічного захисту.
  Адепти та верховні ієрархи московського комунізму охоче повірили у вигадки Маркса, і в епоху розвинутого застою (1970-ті роки) проголосили, що їм вдалося замінити в поневолених Москвою народів етнічну ідентичність імперською, і створити «новую историческую общность советский народ».
  Кремлівські старці вважали, що остаточно придушили національно-визвольні рухи, а спротив нечисельних груп дисидентів числили вибриками окремих «отщепенцев, не помнящими родства» з «великим русским народом».

Великий Сталін - прапор дружби народів СССР

  Яке ж було здивування Політбюро ЦК КПСС, і особисто товариша Горбачова, коли «гласность» – незначний натяк на свободу слова, збурив у поневолених народів прагнення позбутися московської кормиги. Кремль гарячково почав шукати засоби притлумити національні рухи, щоб зберегти імперію Зла, як влучно назвав СССР тодішній Президент США Рональд Рейган.
  З креативністю в осіб, які звикли шукати відповіді на всі проблеми суспільного життя в писанині Маркса, Леніна чи Сталіна, завжди було поганкувато. Тому комуно-чекістська кліка не спромоглася вигадати нічого кращого, ніж застосувати давньоримський принцип «Поділяй та володарюй» у купі з московським прислів’я «Клин клином вышибают».

«Чем хуже, тем лучше»

  Події грудневого повстання в Казахстані 1986 року чи військові злочини скоєні московськими більшовиками в Тбілісі 9 квітня 1989 року, переконали кремлівську тиранію, що спроби імперського центру силою вгамувати національно-визвольні рухи, лише гуртують людей до опору «диктатурі пролетаріату», та викликають «занепокоєння» Вільного світу.
  Тому для протидії визвольним рухам в окупованих країнах (на московському новоязі: «союзних республіках») імперська камарилья вирішила спровокувати та розпалити міжнаціональні конфлікти в регіонах, де компактно проживало московське, або зросійщене населення. З промосковських елементів створили парамілітарні підрозділи, які мали стати на заваді відокремленню союзних республік від Совдепу.
  За задумом комуно-чекістських мудрагелів, це створювало нові джерела напруження, змушувало національні руху концентруватися не на боротьбі за незалежність своїх країн, а на подоланні внутрішніх суперечностей та вимагало зосередити зусилля на збереженні територіальної цілісності в межах адміністративних республіканських кордонів СССР.
  Кремль та Луб’янка вирішили посилити політичне напруження в імперії, аби загасити національно-визвольну пожежу вогнем промосковського сепаратизму та міжетнічних конфліктів. Наслідки не забарилися. Суперечки між Азербайджаном та Вірменією за приналежність Карабаху і Нахічевані, переросли з відносно мирних форм протистояння у війну.

Карта спровокованих Москвою конфліктів на території колишнього СССР

  Москва плекала схожі процеси в інших регіонах СССР: Крим і Донеччина в Україні, Абхазія, Аджарія та Південна Осетія в Грузії, Придністров'я та Гагаузія в Молдові, північні області в Казахстані, Латгалія в Латвії, Віленський край у Литві, Нарва в Естонії.
  В деяких з цих регіонів збройне протистояння почалося вже після розпаду СССР, але виявилося малоефективним в Казахстані та країнах Балтії. І там де дійшло до бойових дій, і де не вдалося довести градус напруги до високого рівня, Кремль не залишав, і не залишає, промосковських сепаратистів без підтримки.
  При цьому імперський центр запевняв усіх у своїй непричетності до процесів дестабілізації, і закликав до мирного врегулювання конфліктів, звісно під арбітражем Москви. Хоча участь Кремля в процесах дестабілізації країн, що звільнилися від московського ярма, становила таємницю Полішинеля, в 2014 році світ почув імена ляльководів заворушень, завдяки інтерв’ю одного з них у ЗМІ.

Доктрина Лук’янова

 

Полковник і нардеп СССР Віктор Алксніс

  Після того, як РФ розпочала війну проти України, та анексувала Крим, колишній народний депутат СССР і полковник ВПС СССР Віктор Алксніс сказав в інтерв’ю московським ЗМІ: «депутаты (Верховного Совєта СССР – Ю. Г.) объединились в группу «Союз» – за сохранение целостности советской страны. Сейчас Анатолия Лукьянова называют автором доктрины «раскалывающихся республик», согласно которой удержать республики в составе СССР должны были окраины, но это неверно. Он скорее был духовным отцом доктрины, но не её автором. Авторами были полковник Николай Петрушенко, представитель Северного Казахстана, Юлий Блохин из Кишинёва, Николай Костишин, токарь из Тирасполя, Женя Коган из Эстонии, и я, как представитель Латвии. Лукьянов оказывал нам всяческую поддержку на парламентском и правительственном уровне».
  Хоча Алксніс назвав програму протидії визвольним рухам поневолених Москвою народів «доктриною Лук’янова», сам Лук’янов публічно заперечив власну причетність до подібних проектів.
  Пригадаємо, що брехня та провокація – наріжні камені політики московського імперіалізму. Тому вірити запереченням Лук’янова варто не більше, ніж запевненням Путіна, на кшталт «нас там нет!», під час окупації та анексії Криму.
  Минула і теперішня діяльність московських правителів, переконливо доводить – подібна доктрина існувала в якості фактичного продовження стратегії зовнішньої та внутрішньої політики СССР, про які світ дізнався завдяки інформації наданій Юрієм Безменовим, Міхаєм Пачепою чи архівом Митрохіна. Доктрину Лук’янова Москва використовувала під час розпаду СССР. Їй на заміну режим РФ ухвалив доктрину Герасимова, яка так само передбачає посилену дестабілізацію країн, визнаних недружніми Росії, з можливим подальшим застосуванням проти них військової сили.

Останній Голова Верховного Совєту СССР Анатолій Лук'янов

  Доктрина Лук’янова, як і решта кремлівських концепцій спрямованих на зміцнення імперії, збільшення її геополітичного впливу, та намагання обплутати щупаками московського спрута весь світ, призвели до загибелі тисяч людей, гуманітарних катастроф та величезної кількості біженців. Спроби імперського центру зберегти імперію засобами посилення міжнаціональної напруги, лише ще більше дискредитували режим і прискорили крах імперії Зла.
  Єльцину та іншим комуно-чекістам вдалося призупинити процес дезінтеграції комуністичної імперії. РФ продовжив справу СССР, геноцидом чеченців і українців продемонстрував світу готовість піти на будь-які злочини, аби відновити імперську химеру.
  Як і в часи розпаду Совдепу, ідеям промосковського сепаратизму слід протиставити ідею визволення всіх поневолених Москвою народів, активізації їх зусиль задля здобуття державної незалежності та визволення з тенет «ліберального імперіалізму» (неоколоніалізму). До війни з московським чекізмом, яку наразі веде Україна, долучається реальна опозиція РФ, щоб боротися «За Вашу і нашу Свободу!».
  Україна продемонструвала світу здатність покласти край агресивній експансії московського імперіалізму, з імперією включно. На сьогоднішній день це наша національна ідея. А як сказав Віктор Гюго: «У світі немає нічого могутнішого, ніж ідея, час якої настав».

Сайт містить унікальні тексти, кожен з яких уперше був оприлюднений саме тут. Бажаєте читати нові статті першим? Натисніть на дзвоник розташований в правому нижньому кутку монітора!