Панівна ідеологія путінізму

 

Нємцов А. Під мирним небом. 2018 р.

  Наразі побутує думка, що сучасна РФ не має ідей здатних об’єднати московство довкола цілей окреслених панівним режимом. Утім, як у минулому, так і зараз, невиразність загальновизнаної ідеології не означає її відсутність.
  Ідеологія, яку тепер сповідує Кремль, існує, просто вона не впадає в око. Щоб її розпізнати, слід зробити невеличку мандрівку в царину московського імперіалістичного мистецтва.
  Навіть ті українці, які до 2014 року дивилися виключно українські телевізійні канали, легко пригадають, зняті приблизно одночасно московські фільми, в одних з яких звеличувалася велика сталінська перемога у Другій світовій війні, а в інших – самовіддана боротьба з революційними бунтівниками царської охранки.
  Або як Москва вихваляла чекістів разом з їхнім очільником Юрієм Андроповим, і разом з тим будувала пам’ятки імператорам, а підконтрольна владі московська православна церква оголосила царя Ніколая II святим страстотерпцем.

В. Путін купається в променях слави Александра Невського. Сучасне московське "мистецтво".

  Як поєднувалися фільми про «дешевий смачний пломбір» у СССР із захоплення Путіна двома брошурками писанини православного рашиста Ільїна. Пригадають демонізацію III Рейху з одночасним визнанням доцільності пакту Молотова-Ріббентропа. Або балачки про те, що Україну створив Ленін (Сталін, Австрійський Генштаб – необхідне підкреслити), з твердженнями про всесвітньо-історичне значення Переяславської Ради 1654 року, яка об’єднала братні народі.
  Чому комуністичні опричники, що сповідували атеїзм, перетворилися на православних чекістів, які поєднують віру в Христа із запеклим сталінізмом? Якого дідька колеги-спадкоємці тих хто колись розстріляв родину Ніколая II, сьогодні розбивають лоби біля ікони останнього московського імператора?
  Відповідь проста: всі теперішні очільники РФ вийшли із шинелі московського комунізму, який сповідував принцип соціалістичного реалізму.
  Вважається, що ремісники від «мистецтва» соцреалізму прагнули ідеалізувати в своїх творах фантазії про бажане майбутнє, утопію блаженних острові комунізму, які обіцяли диктатори, що невибагливо оголосили себе «пролетарськими», а згодом їх не кращі наступники заховали визначення тоталітарної тиранії за брехнею про «культ личности».
  В реальному житті соціалістичний реалізм виконував функцію вихваляння начальства в доступній для нього формі.
  У сучасній РФ утопічну складову соцреалізму успадкувала так звана московська опозиція. Її химерні гасла «прекрасной России будущего», не що інше, як морква на вудці, яка стимулює уярмленого віслюка тягти в бажаному напрямку візок із зажерливою та зманіженою владою. Чи варто казати, що «ішак» ніколи не дожене моркву, вудку з якою цупко тримає кремлівська кліка.

Скрепецький С. Прекрасная Россия будущего.

  Інша складова соціалістичного реалізму дає ключ до розуміння ідеології сучасної влади РФ. Саме вихваляння панівної влади так, аби вона могла це зрозуміти, становить саму сутність ідеології юрби з імперською ідентичністю, замість етнічної.
  Якщо подивитися з цієї точки зору, то зникають усі вдавані світоглядні суперечності. Цар Ніколай вважається гарним допоки не втратив владу. За це його варто шанувати як царя і страстотерпця. Але за те, що виявися заслабким і не втримав престол, він вартий осуду та кпинів. Для московства сила дає право, а слабкість означає провину.
  Сталін гарний, бо всьому світу показав московську міць. Хрущов – бевзь і блазень, бо втратив владу, яку б мав міцно тримати в руках. Маріонетка на троні Пьотр I – сила, бо «Россию поднял на дыбы». І не суттєво, що це зробив не він, а «птенцы гнезда Петрова».
  Жандарми та царські контррозвідники – молодці, бо захищали владу та імперію, як і чекісти, які їх потім «пустили в расход» з подібних міркувань. Тому на Московщині неподалік від пам’ятників діячам більшовизму, можна зустріти пам’ятки самодержавства.

  Стосовно начальства в московській спільноті завжди діє принцип реальної, а не паперової, сталінської конституції, яка складалася усього з двох статей. «Статья 2. Когда Вождь не прав смотри статью 1. Статья 1. Вождь всегда прав!».

Шурпін Ф. Ранок нашої батьківщини. 1946 - 1948 р.

  Виходячи з принципу, що начальство зажди має рацію, московська влада схвалила підручники з історії, наказала зняти фільми та написати тони різної макулатури. Імперія не потребує громадян, їй необхідні лише піддані, які житимуть за принципом «скачи враже, як пан скаже».
  В цьому сила московства, яка єднає їх у єдину зграю, що заради імперії, прагне поневолити всіх на своєму шляху. Але ж у цьому їх слабкість. Подібне світосприйняття ще так сяк годилося б для середньовіччя, та жодним чином не відповідає інформаційному суспільству, яке вимагає від кожного самостійного мислення та ініціативи.

Болдінська осінь Д Медведєва на тлі А. Пушкіна. Сучасний московський соцреалізм.

  Українська волелюбна вдача, відповідно до якої «де два українці – там три гетьмани», також має свої сильні і слабкі сторони. Бо жодна птаха не літає з одним крилом. Наша слабкість в роз’єднаності, породженою гостротою внутрішніх суперечностей. Саме на цей розбрат числить Росія, сподіваючись, що ми знов самі себе здолаємо, як бувало раніше в нашій історії.
  Наша сила в прагненні до рівності та вольності. І ми переможемо, коли більшість українства збагне необхідність рівності всіх перед законом, та вольності робити все, що ним не обмежено. Інакше кажучи коли українська нація зрозуміє потребу збудувати, і потім створить, правову державу контрольовану громадянським суспільством.
  Після багатовікової неволі ми робимо лише перші нелегкі кроки в цьому напрямку. Війна і загроза зовнішнього поневолення – каталізатор, який пришвидшує всі суспільні процеси. Що переможе в Україні: московське середньовіччя чи український модерн, залежить від кожного з нас.

Сайт містить унікальні тексти, кожен з яких уперше був оприлюднений саме тут. Бажаєте читати нові статті першим? Натисніть на дзвоник розташований в правому нижньому кутку монітора!