Агресія Москви проти України в 1991 – 2013 роках

Росія – агресор

  Побутує думка, що колись закінчиться московсько-українська війна Росія знов виявиться «справжньою» дружньою до України державою. Це ілюзія.

  Справжнє московство саме зараз, у момент розв’язаної військової агресії проти України.

  Москва завжди прагнула підкорити українців. Якщо в часи поневолення України Російською імперією та СССР ворожість проявлялася у знищені окремих осіб та груп, що прагнули української самостійності, то після здобуття незалежності агресивні дії Москва спрямувала проти нашої держави та суспільства.

Перше бойове зіткнення

  Офіційно державну незалежність Україна проголосила 24 серпня 1991 року, після провалу путчу ГКЧП, що прагнув зберегти «единую-неделимую» СССР. Український народ майже одностайно підтримав Акт проголошення незалежності України на референдумі 1 грудня того ж року.

  Першочерговим завданням нової держави стало створення власних збройних сил. Москва не гаючись почала заважати цьому прагненню.

  Протистояння розгорнулося довкола Криму та Чорноморського флоту (ЧФ). Україна вважала півострів і розташований в його портах флот своїм, Москва мала діаметрально протилежну точку зору.

  У січні 1992 року влада України зобов’язала командування Чорноморського флоту присягнути на вірність українському народу. Офіцери, що усвідомлювали себе українцями, радо виконали вимогу. Решта морського офіцерства зачаїлася у вичікуванні вирішення питання приналежності ЧФ на вищому державному рівні.

  Протягом року президенти України та Росії уклали три угоди про розподіл флоту, які не мали жодних практичних наслідків. У той час, серед офіцерства ЧФ зростало напруження.

  Вище командування флоту, що складалося переважно із промосковські налаштованих офіцерів, розпочали неоголошене переслідування всіх моряків, що присягнули на вірність Україні. Московство діяло за звичною схемою: українців присипляли байками про братерські народи та намагалися задушити у ведмежих обіймах, тишком-нишком устромляючи ніж у спину.

"Ну, мы же с тобой братья!" 

  Президент України Кравчук не зробив жодних практичних кроків, аби допомогти українським офіцерам. За цих умов вони діяли керуючись власним сумлінням.

  21 липня 1992 року командир сторожового корабля СКР-112 капітан-лейтенант Сергій Настенко віддав наказ екіпажу залишити кримську базу та взяти курс на Одесу. Командування Чорноморського флоту розцінило цей вчинок як зраду і віддало наказ захопити, або потопити, корабель, що означало початок бойових дій проти команди українського судна.

  Виконуючи наказ начальника штабу ЧФ віце-адмірала Гурінова, начальник штабу дивізіону капітан 3-го рангу Тушев відкрив вогонь по СКР-112 з 30-мм автоматичної гармати АКА-230 малого десантного корабля МДК-184. Випустили 4 черги з відстані двох кабельтових, щоправда не по українському кораблю, а в простір прямо перед ним.

  Московське командування флоту вислало на перехоплення СКР-112 протичовновий літак-амфібію Бе-12, але він швидко повернувся назад, оскільки проти нього з аеродрому Бельбек злетів український винищувач.

  Командир московського корабля МДК-184 отримав наказ протаранити непокірний український корабель. Але завдяки вдалим маневрам СКР-112 наказ москвинам виконати не вдалося.

  Затримати український корабель намагалися також фрегат «Разітєльний» та ракетний човен РК-260. Їх спроби зупинити чи протаранити СКР-112 також виявилися марними.

  На допомогу українському кораблю з Одеси прибуло два прикордонні кораблі та літак винищувач СУ-27. СКР-112 з тріумфом увійшов в одеську гавань.

"Разітєльний" переслідує СКР-112

  Цей епізод став першим бойовим зіткненням молодої української держави з московським імперіалізмом.

Масандрівські угоди

  Протиріччя між Україною та Москвою не обмежилися Кримом та Чорноморським флотом. В  центрі уваги опинився український ядерний арсенал, що за кількістю озброєння поступався лише США та РФ. Кремль вимагав віддати йому всю ядерну зброю, українська влада утримувалася від остаточного вирішення питання.

  У вересні 1993 року в Масандрі відбулися чергові переговори України та РФ по ЧФ і ядерному озброєнню. Москва вперше застосувала газовий шантаж: в якості аргументу московська сторона наводила газові борги України.

  Переговори проходили на рівні президентів та прем’єр-міністрів. Леонід Кравчук належав до комуністичної номенклатури, що являла собою в Україні часів СССР, колоніальну московську адміністрацію. Після краху ГКЧП Кравчук швидко перефарбувався з високопосадового комуністичного функціонера на «борця» за незалежність України.

  Його патякання і зараз насичені патріотичним пафосом, але справи свідчать про інше. Усі реальні дії Кравчука спрямовувалися проти України та її народу.

  Один перелік його «заслуг» чого вартий: знищення торгового, риболовецького та військового флотів України, гіперінфляція, що спричинила масове зубожіння українських громадян, афери з «Бласко», гальмування реформ, закладання основ олігархічної держави, повна відмова від ядерної зброї та багато іншого.

  Одним з таких «досягнень» вірного ленінця стали переговори в Масандрі. Кравчук погодився поділити флот 50/50, та ще й продати Росії за газові борги всю українську частину ЧФ разом з усією інфраструктурою. Уся ядерна зброя України передавалася на утилізацію Москві. Деталізація домовленостей покладалася на нові угоди і домовленості.

  Масандрівську угоду Кравчука українське суспільство сприйняло, як капітуляція перед Москвою. Це спровокувало політичну кризу і дострокові президентські вибори, які Кравчук програв іншому учаснику переговорів у Масандрі – прем’єр-міністру України Леоніду Кучмі.

Президент Кучма

  Саме він розділив Чорноморський флот з Росією та залишив Україну без ядерної зброї.

  Угода підписана Кучмою та Єльциним 9 червня 1995 року, передбачала, що Україна отримує 18,3% кораблів ЧФ, решта, разом з військовою базою в Севастополі, належить Росії.

  Влітку 1996 року Верховна Рада України прийняла Конституцію, згідно якої на території держави не могли існувати жодні іноземні військові бази. Перебування Чорноморського флоту РФ в Севастополі втратило легітимність.

  Лишилося не вирішеним питання державних кордонів. Москва намагалася обмежити договір про державні кордони розпливчастим формулюванням про повагу територіальної цілісності. Україна наполягала на спільній відмові від будь-яких територіальних претензій.

  Україна та РФ уклали договір про дружбу, де визнавали непорушність кордонів згідно статуту ООН. Заради цього Кучма погодився на збереження московської бази ВМФ РФ в Севастополі на найближчі 20 років.
  28 травня 1997 року в Києві голови урядів РФ та України підписали пакет документів про розподіл і базування Чорноморського флоту. Україні перейшли 18% кораблів Чорноморського флоту СССР, а також військово-морські бази у Ізмаїлі, Одесі, Очакові, Керчі, Донузлаві, Балаклаві і ще 10 баз морської авіації.

  Натомість Росія отримала право розміщувати флот в Севастополі до 2017 року, утримувати на території України не більше 338 кораблів та 25 тисяч військовослужбовців.

  Кремль вимагав від України беззастережного виконання пунктів стосовно московських військових баз, але повністю знехтував непорушністю кордонів у 2014 році, використавши для цього ті самі військові бази. Так, завдяки зусиллям Леоніда Кучми, на територію України потрапив Троянський кінь московського імперіалізму.

  Після обрання на другий президентський термін Кучма спробував збільшити владні повноваження і взяти курс на Європу. Москва швидко влаштувала політичну кризу в Україні, внаслідок якої наглядачем до Президента України призначили Віктора Медведчука, відомого промосковськими поглядами.

  В якості приводу використали «касетний скандал», що викривав причетність Кучми до вбивства журналіста Георгія Гонгадзе. Майор охорони Президента України Мельниченко сильно ризикуючи, записував розмови в кабінеті Кучми. Для чого він це робив і хто прикривав його втечу з України, він переконливо не пояснив.

  Плівки з записами оприлюднив Олександр Мороз – лідер Соціалістичної партії, що виникла після заборони комуністичної партії в Україні та складалася із запеклих сталіністів. Трохи пізніше Мороз проявив себе як послідовний прихильник конституційної реформи Віктора Медведчука та вірний союзник промосковської партії Регіонів.

  Завдяки зусиллям Мороза, Мельниченка та ще деяких промосковських політиків, Кучма мало не позбавився президентського крісла та отримав головою адміністрації Віктора Медведчука – майбутнього кума незмінного правителя Росії Путіна.

Тузла

  Попри це, Кучма не відмовився від європейського напрямку зовнішньої політики. Як і від московського. Він оголосив, про багатовекторність зовнішньополітичного курсу.

  Москва поквапилася нагадати, що визнає лише єдиний вектор української політики – московський. В якості інструменту тиску використали зазіхання на територіальну цілісність України.

Кучма на острові Тузла

  В Керченській протоці існує невеличкий острів Тузла, який внаслідок течій постійно змінює контур берегів. До 1925 року він становив частину коси, що заходила в протоку з боку Краснодарського краю. Тогорічний шторм зробив з півострова острів, який уряд СССР передав разом з Кримом до складу УССР.

  До 29 вересня 2003 року невеличкий острів нікого особливо не цікавив. Аж раптом Москва заходилася укріплювати берегову лінію. Щодня в Керченську протоку висипалися тисячі тон ґрунту, відновлювали розмиту в 1925 році косу, зі швидкістю 150 – 200 метрів на добу. Земляні роботи проводилися під прикриттям армії Росії.

  Москва намагалася зробити Тузлу півостровом Краснодарського краю, щоб взяти під контроль Керченську протоку, оскільки єдиний глибоководний шлях з Азовського моря в Чорне, що проходив між Тузлою і Кримом, повністю належав Україні.

  Кучма швидко оцінив небезпеку, наказав розташувати на Тузлі прикордонну заставу, спецназ та зводити укріплення. Підготували звернення до ООН, НАТО і країн-гарантів Будапештського меморандуму.

  Москва зупинила будівництво дамби в 102 метрах від острову Тузла, в обмін на договір від 25 грудня 2003 року за яким жоден військовий корабель не міг проминути Керченську протоку без згоди Москви.

  Кремль мав на увазі насамперед кораблі НАТО. Таким чином блокувалися навіть спроби співпраці з незалежними від Москви потенційними союзниками України.

Газова війна

  Через рік завершився термін президентських повноважень Кучми. Новим Президентом України став небажаний для Кремля Віктор Ющенко. Аби протидіяти йому Москва влаштувала справжню інформаційну війну.

  Хоча бойові дії велися не тільки в інформаційному просторі. Кандидата в Президенти України Ющенка отруїли, він вижив і серйозно лікувався. Сліди отруєння досі помітні навіть людині далекій від медицини.

  1 січня 2006 року РФ різко знизила тиск в газотранспортній системі (ГТС) України. Після переговорів Україна почала платити Москві за газ 230 доларів за тисячу кубометрів, і 44 долари – за туркменський газ. Середня ціна за газ, що надходив з території Росії, таким чином,  складала 95 доларів за 1 тисячу кубічних метрів. До цього ціна становила 50 доларів за московський та 25 – за туркменський газ.

  Але Кремлю цього видавалося замало. Невдовзі прем’єр-міністр Юлія Тимошенко підписала з Путіним меморандум, за яким Україна купувала московський газ по 235 доларів з тисячу кубів. У внутрішній політиці Тимошенко зайнялася прямим саботажем і блокуванням спроб Ющенка здійснити обіцяні народу реформи в Україні.

  Наприкінці 2008 року Москва почала вимагати від НАК «Нафтогаз» погашення боргу в 2,4 мільярдів доларів. Насправді борг числився за фірмою прокладкою «РосУкрЕнерго», одна половина якої належала московському «Газпрому», іншою половиною володіли олігархи Д. Фірташ та І. Фурсін.

  1 січня 2009 року Москва припинила постання газу через українську ГТС. Країни Євросоюзу залишилися без газу. Водночас Кремль розв’язав проти Україну інформаційну війну, зі звинуваченням України в крадіжках газу, які ніколи не були доведені.

Газова угода Тимошенко-Путіна

  Україна опинилася під тиском не тільки Москви, але і європейських країн, які потребували московського газу. «Нафтогаз» і «Газпром» у присутності Тимошенко і Путіна 19 січня уклали нові газові угоди, згідно яких Україна купувала в РФ газ за найвищою ціною – 450 доларів за тисячу кубометрів.

  Висока ціна на газ завдала дошкульного удару по економіці України. Тимошенко подала українському суспільству нові угоди як велике досягнення, і пообіцяла захистити їх своєю груддю.

Тиск на українські організації РФ

  В жовтні 2009 року Мінюст РФ зупинив діяльність найбільшого об’єднання українців на Росії – Федеральної національно-культурної автономії українців Росії (ФНКА). Як привод використали міфічні порушення в статуті та господарській діяльності.

  Мінюст РФ передав справу на розгляд Верховного суду. До попередніх звинувачень додали базовані на доносі Н. Журавльова з фонду «Отечество» обвинувачення в діяльності спрямованій «на дискредитацію політичного курсу, який проводиться керівництвом Росії». 24 листопада 2010 року рішення Верховного суду РФ ліквідувало ФНКА.

  Схожа історія відбулася з Об’єднанням українців Росії (ОУР). 22 липня 2009 року Мінюст РФ зробив аудит об’єднання та виявив «порушення» схожі на ті, в яких звинувачували ФНКА.

  10 грудня 2010 року до Верховного суду РФ надійшов позов проти ОУР. 18 травня 2012 року, той самий суддя, що виніс вирок у справі ФНКА (Ніколай Романєнков) ліквідував Об’єднання українців Росії.

  Переслідуванням, навіть вбивствам піддавалися й окремі українські активісти.

  Показова доля Анатолія Кроля.

  Анатолій Кріль — громадський і культурний діяч Зеленого Клину – українців Далекого Сходу. Організатор і керівник українського народного хору «Горлиця», який тепер носить його ім’я. Голова першої зареєстрованої на Далекому Сході парафії Української православної церкви Київського патріархату.

Анатолій Кріль. Виступ на концерті хору "Горлиця".

  Громадська та релігійна діяльність А. Кроля викликала шалений опір з боку місцевої влади. 1 квітня 2004 року його підступно жорстоко побили невідомі .

  Через день, 3 квітня, Кріль помер від отриманих травм. Вбивці не знайдені до цього часу. Незабаром після вбивства пана Кроля московський режим заборонив діяльність Української Православної церкви Київського патріархату у Владивостоку.

Асоціація з Євросоюзом

  На початку 2010 року Президентом України став промосковський кандидат Віктор Янукович. У перший час він слухняно виконував усі московські вказівки, зокрема дозволив Чорноморському флоту РФ залишатися в Криму до 2042 року.

  Але зрештою йому набридли нахабні накази Кремля. В 2013 році він оголосив намір укласти угоду про асоціацію з Євросоюзом, навіть розпочав приготування євроінтеграційних законів.

  Кремль не міг припустити виходу України із зони свого впливу. Внаслідок шаленого московського тиску Янукович заявив про згортання європейського курсу України. Це спричинило Майдан – повстання українців, яке повалило промосковський режим.

  У відповідь Москва захопила Крим, за допомогою терористів і диверсантів розпочало бойові дії на Донбасі. Застосували й інші форми війни проти України: економічні та інформаційні. Боротьба триває дотепер.

  На нашу державу і націю чекають важкі випробування. Москва робить ставку на те, що спрацьовувало раніше – на внутрішні протиріччя в середині українського суспільства, на феномен Івана Носа.

  Але й шанси на перемогу України значні. В РФ також існує багато проблем, головні з яких соціально-економічні та національні.

  Росія залишається імперією, значну частину якої становлять поневолені Москвою народи. Україна мусить стати локомотивом національно-визвольної боротьби цих народів. У цьому запорука перемоги України над агресивною імперією з атомними бомбами.

Сайт містить унікальні тексти, кожен з яких уперше був оприлюднений саме тут. Бажаєте читати нові статті першим? Натисніть на дзвоник розташований в правому нижньому кутку монітора!