Анафема – спільний засіб впливу московської церкви та авторитарної влади

 

Анафема

  Симбіоз Московської православної церкви (МПЦ) з авторитарною владою перетворив анафему – відлучення від релігійної спільноти, з метою застерегти паству від порушення церковних канонів та догм, з інструменту примусу єретиків до каяття, на засіб переслідування політичних та ідейних супротивників світської влади та церковних очільників.
  Особи, які не бажали мати нічого спільного з МПЦ, і тому перебували поза православ'ям, церковні ієрархи оголошували «єретиками», що підлягали подальшим репресіям з боку московського самодержавства. У свою чергу, московський авторитаризм, за принципом «долг платежом красен», вимагав від церкви анафемствувати усіх, на кого вказував режим.
  Згідно повчання Ісуса з Назарету: «Не складайте собі скарбів на Землі, де міль та іржа знищать їх, де злодії можуть вдертися й викрасти їх. Краще збирайте скарби для себе на Небі, де ні міль, ні іржа не понівечать їх, де злодії не вдеруться й не викрадуть їх. Бо де багатство ваше, там і серце ваше буде» (Мт. 6:19 – 21), МПЦ використовувала анафему для розв’язання майнових суперечок.

«Нічого особистого, просто бізнес»

  12 лютого 1378 року сконав митрополит Алексій. Згідно соборній постанові його спадкоємцем проголосили Кипріана. 3 червня він повідомив ігуменів Сергія Радонезького та Федора Симоновського про намір приїхати на Москву, аби прийняти посаду митрополита «всієї Русі». Яким чином московські попи проголошували себе митрополитами Руської церкви, з осереддям в Україні, пояснювалося в статті «З історії порушення церковних канонів Московською православною церквою».
  Московський князь Дмитрій, прозваний чомусь Донським, став на перешкоді тріумфальному входженню Кипріана в різницю митрополита Московії. Більше того, канонізований пізніше МПЦ як благовірний князь, Дмитрій просто пограбував Кипріана, не кажучи вже про те, що позбавив його грошових надходжень з церковної скарбниці.
  Князь ще дав добрячого копана попу, що той аж загуркотів за межі Московії. Ображений Кипріан поквапився шукати прихистку в нащадків литовського князя Ольгерда. Цей звичай зберігся до наших часів. Уся московська гидь, яка потрапила у немилість влади, чомусь проголошує себе московською опозицією, і прагне шукати захисту в Україні, чи інших державах Європи. При тому вони лишаються таким ж імперіалістами і рашистами, як і панівний режим на Московії.

Кипріан, митрополит Київський і всієї Русі. Фреска  Успенського собору Кремля. 

  Кипріан не обмежився скаргами на московського князя колегам по цеху, але й піддав Дмитрія анафемі. Хоча в подальшому митрополит і князь порозумілися, тодішній головний московський піп так і не зняв анафеми з Дмитрія «Донського». Кумедність ситуації надає канонізація обох учасників сварки за кошти митрополичої скарбниці: Кипріана церква проголосила святим у XV столітті, а князя Дмитрія собор московських попів проголосив святим у 1988 році, з нагоди «Тисячоліття хрещення Русі». Яким чином до цієї події причетний відданий пахолок хана Тохтамиша, лишається великою загадкою московської історії.
  У 1689 році новгородські купці спробували позбавитися зайвих витрат – виплат мита новгородському митрополиту Корнилію. Останній поквапився поскаржитися патріарху Іоакиму, який залякав новгородців прокляттям та анафемою.
  Приблизно в ті ж часи, син боярський і воєвода Яков Єлагін перебрав на себе підсудність справ, яка раніше належала сибірському митрополиту Павлу. Піп не забарився відлучити Єлагіна від церкви. Син боярський визнав поразку, і відновив попередній стан речей.
  Подібний випадок відтворився невдовзі. Воєвода Андрей Наришкін у 1697 році спробував позбавити сибірського митрополита Ігнатія прибутків від судових мит. За що миттєво отримав анафему всієї родини та підлеглих стольників. Цар знехтував усіма чолобитними воєводи, що змусило його шукати порозуміння з попом.

Анафема як засіб розправи з релігійним інакодумством

  Першими, на теренах майбутньої Московії, під анафему потрапили стригольники – люди, які прагнули здійснити реформу православної церкви в дусі первісного християнства. Завдяки зусиллям православної інквізиції до нас дійшли вкрай куці та спотворені відомості про ідеї та чин стригольників, яких без перебільшення можна назвати протестантами проти православної церкви.
  Рух, що виник у Пскові, і невдовзі поширився на Великий Новгород, заперечував церковну ієрархію та виступав проти «поставления пастырей на мзде» (симонії). Стригольники нехтували ортодоксальною церквою, об’єднувалися в громади, якими керували власні душпастири.

Ложкін В. Покайтеся, грішники!

  За що в 1375 році православна церква проголосила їм анафему, але оскільки ці люди і так не бажали належати до ортодоксальної спільноти, церковні ієрархи звернулися до світської влади з проханням фізично знищити «єресь». Після 1429 року годі шукати хоч якісь згадки про них у письмових джерелах. Пояснення факту знаходимо в книзі «Просветитель» Йосифа Волоцького: «Ересь удалось уничтожить лишь тогда, когда посадники, по совету благочестивых князей и святителей и иных именитых христиан, велели схватить стригольников и не оставили ни одного, но всех заточили в темницу, до самой смерти их. Таким образом удалось искоренить и уничтожить эту соблазнительную ересь».
  Наступними під каток симбіозу церковної та державної влади потрапили прихильники релігійного вчення, котре прагнуло якнайбільше повернутися до першоджерела християнства – юдаїзму. За що керівники православної церкви приліпили їм нам «жидівствуючі». Для милозвучної української мови ця московська назва звучить неоковирно, тому краще вживати більш наближене до наших мовних норм слово «зжидовілі».
  Їх піддали анафемі двічі: московський митрополит Зосима в 1490 році та його колега Симон в 1504 роках на відповідних соборах московської ортодоксальної (= православної) церкви. Підлеглі Зосимі єпископи відлучили зжидовілих від церкви, членами якої вони себе і так не вважали, та піддали церковному прокляттю. Митрополит Симон вирішив, що пустопорожнього струсу повітря в підвладних церквах недостатньо задля боротьби з ідейними супротивниками, і тому керований ним собор закликав московського князя фізично знищити опонентів.
  Що московський самодержець Іван III охоче й виконав. Івана Волка, Куріцина, Івана Максимова, Митю Пустоселова та Некраса Рукавова піддали анафемі, а потім спалили на багатті. До решти прихильників учення режим також не виявив жодної поблажливості.

Страта Некраса Рукавова. Мініатюра Лицевого літописного зводу, т. 18, с. 48

  По подібній схемі діяла нова династія Романових у боротьбі з церковним розколом, спричинений реформою Никона. Зауважимо, що за кілька десятиліть до того, схожу реформу здійснив в Україні митрополит Петро Могила, і все відбулося без анафем та страт інакодумців. Тому про реформу Могили пам’ятають лише фахівці з церковної історії України, а наслідки модернізації московської церкви визначили історію імперії на кілька століть наперед, і на думку історика Александра Пижикова, спричинили більшовицьку контрреволюцію та сталінізм.
  У 1656 році собор МПЦ засудив двоперсте хресне знамення. Вирок скасували лише через три століття рішеннями соборів 1929 та 1971 років.
  Собори 1666 та 1667 років виголосили анафему та прокляли всіх прихильників старих обрядів. Нагадаємо, що розбіжності між никоніами та старообрядцями стосувалися виключно обрядів та звичаїв, і жодним чином не зачепили церковні догми. Наслідки не забарилися: провідники старообрядців швидко опинилися у в’язницях, і невдовзі їх фізично знищив царат.
  У 1690 році собор влаштований патріархом Іоакимом піддав анафемі «хлебопоклонническую ересь», із забороною читати більшість творів українських авторів «имеющих единоумие с папою и западным костёлом», та спалив усі писання Сеньки Медведєва. Уся провина останнього полягала в тому, що він вважав, що під час причастя хліб і вино перетворюються на тіло та кров Христову не завдяки закликанню святого духа та благословення дарів, а проголошенням слів Ісуса: «Прийміть, споживайте, це тіло моє» (Мт 26:26 – 28; Лука 22:19 – 20; I до коринтян 11: 23 – 25 ).
  Після остаточного підпорядкування МПЦ царській владі церква зосередила зусилля виключно на людях, яких царат вважав ворогами. До відлучення осіб, що і так не вважали себе православними, московська церква повернулася лише в XX столітті, через послаблення автократичної влади.

Анафема – знаряддя державного терору

  У 1329 році Феогност митрополит Київський і всієї Русі, який полишив ці землі, аби оселитися на Москві, прибув до Великого Новгорода, аби відлучити від церкви, за вказівкою Івана Калити, тверського князя Олександра Михайловича, який відмовився від поїздки в Орду. Разом тверським князем цієї честі зазнали мешканці Пскова, за те, що відмовилися видати Олександра на поталу московитам.

Ложкін В. "Изыди, Сатана!"

  У цьому випадку знаменно все. Князь Олександр жодним чином не завинив перед православною церквою, і його переслідування мало суто політичне забарвлення. Вибрик настільки прийшлася до смаку московським можновладцям, що вони повторювали цю безглузду витівку знов і знов, нехтуючи найменшим обґрунтуванням підставі церковної анафеми щодо супротивників панівного московського режиму.
  До тотожної штуки вдався митрополит Іона, який у 1448 році, на догоду московському князю Васілію Темному, звільнив від присяги на вірність усіх підданих князя Дмитрія Шемяки.
  У тому ж році архимандрит Геронтій погрожував вятичам: «Если не послушаете нас, и мы вашим игуменам и попам... приказали, чтобы они не благословляли вас... и церкви бы все затворили и от вас пошли бы из земли всей вон».
  У 1537 році князь Андрій Старицький прагнув виїхати з Московії до Великого князівства Литовського і Руського. Митрополит Данііл залякав Старицького погрозою проклясти князя та мешканців підвладних йому земель. Андрій перепудився і лишився служити деспотам Московії.
  У 1604 році на вимогу царя Бориса Годунова московська церква піддала анафемі претендента на престол Московії царевича Дмитра, якого оголосили «самозванцем Гришкой Отрепьевым». Невдовзі цар Борис сконав, царевич став царем Дмитром. Він виявився надто ліберальним, чим викликав люту ненависть московства, яке стрімко знищило володаря, котрий міг долучити Москву до європейської цивілізації.
  У 1654 році московська церква анафемствувала Тимофія Анкудінова, який оголосив себе сином царя Василя IV Шуйського. Побіжно відзначимо, що Тимофія намагався використати Богдан Хмельницький, у якості тиску на царат, аби той долучився до війни з Польщею на боці України.
  У 1671 році цар і найвище духівництво в Успенському соборі, і водночас в інших церквах Московії, відслужили відправу з нагоди поразки війська Степана Разіна, якого піддали анафемі, хоча лишаються невідомими хоч якісь його виловлювання проти московського православ’я. Слід зауважити, що імена попів, які виголошували анафему, сьогодні навряд хтось зможе пригадати, а ім’я козацького ватажка і досі згадують з пошаною на теренах московської імперії.

Страта Степана Разіна. Гравюра невідомого англійського автора. Після 1671 р.

  12 листопада 1708 року московська церква, на догоду царю Петру, оголосила анафему гетьману України Івану Мазепі. Єдина провина котрого – перехід на бік шведського короля Карла XII, з метою позбавити рідний край від московської кормиги. (Біднов В. Церковна Анатема на гетьмана Івана Мазепу.// Мазепинський збірник..Т 2. — Варшава: 1938). Зайве казати, що всі інші православні церкви ніколи не визнавали канонічність цієї анафеми.

Курилас О. Портрет Івана Мазепи. 1909 р.

  У 1718 році анафему проголили одразу двом особам. Майор Степан Глібов отримав цей вирок виключно через взаємне кохання з колишньою дружиною царя Петра I Євдокією Лопухіною. За щире кохання до полишеної назавжди дружини, московський тиран прирік майора на люті тортури та мученицьку смерть. Докладніше про це читайте: «Петр I: царская любовь».
  Тоді ж анафему проголосили сину Петра та Євдокії Лопухіної – царевичу Алексію. Єдиним доказом провини котрого проти влади батька слугували відомості, розголошеної православним сповідником панівному режиму таємниці сповіді. І навіть у цій інформації, оприлюдненій з порушенням усіх церковних норм, не містилося чогось конкретного та загрозливого для влади московського тирана. Про порушення царевичем якихось церковних канонів чи ритуалів не йшлося й поготів.

  Анафему Алексію режим скасував у 1727 році, але поновив у 1730-му. Лінія курсу царату коливалася відповідно до того, який клан, Наришкіних чи Милославських, опанував владу.
  У 1739 році московська церква проголосила анафему Івану Долгорукому, хоча князь не мав жодної провини перед МПЦ. Усе сталося через особисту прихильність до нього покійного царя Петра II. 8 листопада того року князя Івана, разом з рідними дядьками Сергієм та Іваном, стратили на Красному полі Новгорода, за обвинуваченням у державній зраді. Сучасників вразила мужність колишнього фаворита імператора Петра II – під час лютої страти четвертуванням князь Іван не прохопився жодним зойком страху чи болю. Анафему безвинному перед МПЦ князю скасували в 1742 році.

Невідомий художник. Портрет Івана Долгорукого. 1720-ті р.

  У 1740 році за звинуваченням у державній зраді підданий анафемі та страчений четвертуванням князь Артемій Волинський. Зайве казати, що марно шукати хоч якісь його єретичні висловлювання стосовно московського православ’я. Він лише пропонував розвивати заклади освіти для провідних верств імперії, та здійснити реформи судочинства, торгівлі та фінансів. Анафема скасована в 1742 році, внаслідок державного перевороту та узурпацією влади донькою Петра Єлизаветою.

Гзелл Г. Портрет Артемія Волинського. Між 1717 та 1740 р.

  У 1774 році МПЦ проголосила козацького ватажка, провідника визвольної боротьби поневолених Москвою народів Омеляна Пугачова, знаряддям диявола, який знехтував вірою та законом та наслідуючи антихриста, зруйнував церкви та вівтарі. Московські православні інквізитори проголосили йому та його найближчим побратимам анафему, яку скасували лише перед самою стратою четвертуванням видатного борця з московським імперіалізмом.

Маторін В. Страта Пугачова. "Пробач, народе православний".

  Зовсім кумедно виглядає анафема людини, котра не тільки ніколи не належала до православної секти християнства, але ймовірно мала досить розпливчасті уявлення про її сутність. Не зважаючи на це МПЦ оголосила анафему Наполеону в 1806 році, але після Тильзитської мирної угоди скасувала відлучення від церкви, до якої Бонапарт ніколи не належав. У 1812 році підвладне царату духівництво послала на голову імператора Франції нову анафему. Вкотре цей випадок засвідчив, що подібні вчинки церкви не мають нічого спільного з релігією, що перебуває на службі царської тиранії.
  І як вишенька на православному торті, виглядає рішення 1869 року синоду МПЦ піддавати анафемі усіх, хто повстане проти православного царя Російської імперії.
  Ідея церковної анафеми остаточно скомпрометувала себе, але московські попи продовжували застосувати її із затятістю фанатика православного фундаменталізму. Вони так і не збагнули, що без відповідних репресій світської влади, усі їх анафеми важать набагато менше дірки від бублика.

«… а караван іде»

  У 1901 році Святіший синод визнав, що Лев Толстой відцурався православної секти, але анафему йому не виголосили. Церковні ієрархи добре розуміли, що вразі прямої сутички з уславленим московським письменником аристократом, ще не відомо хто вийде переможцем. Тому синод просто відзначив «відпадіння його від Церкви».

Лев Толстой. 1910 р. Фото В. Черткова.

  У 1912 році академік математик Андрій Марков заявив, що не існує принципової різниці між іконами та ідолами, і він жодним чином не співчуває підтримуваним вогнем і мечем релігіям, тому наполягає на відлученні себе від МПЦ. («Вопросы истории религии и атеизма», № 2. М., 1954, стр. 397 – 411). Подібні настрої демонстрували падіння впливу та престижу православного християнства серед освічених людей імперії.
  У 1918 році відновлена неканонічна Московська патріархія проголосила відлучення від церкви прихильників більшовицького декрету про відділення церкви від держави. («Деяния поместного церковного собора 1917 - 1918 гг.» — М.: Изд. Соборного Совета, 1918. – кн. XIX, с. 72). Дивовижне бажання відлучати від церкви тих, хто і так до неї не належав, притаманні усій подальшій історії МПЦ.
  «Масонам, оккультистам, спиритам, экстрасенсам, чародеям и всем, которые не Единому Богу веруют, но бесов почитают и не Богу смиренно жизнь свою предают, но чародейным призыванием бесов, будущее стремятся узнать Анафема!» — проголосив чин торжества православ’я, прийнятий архієрейським собором закордонної МПЦ 15 – 28 серпня 1932 року. Безглуздість ситуації можна ліпше зрозуміти, якщо уявити, як, скажімо, масони, оголосять МПЦ, відлученою від свої організації.
  30 грудня 1959 року Синод МПЦ на чолі з патріархом Алексієм I оголосив: «Бывшего протоиерея и бывшего профессора Ленинградской духовной академии Александра Осипова, бывшего протоиерея Николая Спасского и бывшего священнослужителя Павла Дарманского и прочих священнослужителей, публично похуливших имя Божие, считать изверженными из священного сана и лишёнными всякого церковного общения… Евграфа Дулумана и прочих бывших православных мирян, похуливших Имя Божие, отлучить от Церкви».
  Помітно, що без підтримки і репресій державної влади, усі ті анафеми важать не більше ніж струс повітря. Але церковні ієрархи щиро вірили в силу власної балаканини. Тому в 1970 році архієрейський собор закордонної МПЦ піддав анафемі Леніна, а в 1983-му – прихильників церковного екуменізму.
  1 жовтня 1993 року, напередодні державного перевороту і розстрілу з танків будівлі Госдуми РФ, вчиненого президентом РФ Єльциним, патріарх Алексій II та Синод виголосили анафему тим, хто наважиться вчинити кровопролиття. Що жодним чином не спинило єльцинську кліку, яка після державного злочину тільки зросла на силі.
  У 1994 році архієрейський собор МПЦ вже просто відзначив, що язичники, теософи, окультисти та прихильники інших релігійних рухів самі «отлучили себя от Православной Церкви».
  У 1997 році МПЦ піддала анафемі священика Гліба Якуніна та патріарха Філарета (Денисенка), що належали вже зовсім до іншої конфесії – Української православної церкви. У 2017 році промосковські ченці Святогірської лаври на Донеччині додали до відправ анафему патріарху Філарету. Мабуть у цьому полягає одна із таємниць «загадочной русской души» – заднім числом відцуратися від того, хто з тобою не хоче мати нічого спільного.

Патріарх Філарет та митрополит Єпіфаній

  До подібних дій вдавалися й інші священики МПЦ. У 2009 році єпископ Юстіан з Тирасполя відновив виголошення анафеми гетьману Івану Мазеп. У 2013 році в Запоріжжі анафемствували патріарха Філарета, масонів, окультистів і спіритів.
  Буковинський єпископ Лонгін (Жар) пішов ще далі. У список підданих ним анафемі потрапили Папа Римський Франциск, Лютер, Кальвін, Цвінглі, англікани. анабаптисти, баптисти, екуменісти, теософи, чарівники та деякі інші особи та конфесії.
  У 2021 році в Запоріжжі митрополит української філії МПЦ Лука оголосив анафему очільнику Православної церкви України митрополиту Епіфанію. Лишається тільки дивуватися, як можна відлучати від церкви тих, хто не бажає до неї належати. Безглузді дії лише свідчать про занепад авторитету МПЦ та недолугий прояв її безсилої люті.

Сайт містить унікальні тексти, кожен з яких уперше був оприлюднений саме тут. Бажаєте читати нові статті першим? Натисніть на дзвоник розташований в правому нижньому кутку монітора!