Міфи Московії: «Москва – Третій Рим»

Симфонія (симбіоз влади і церкви) по-московськи

  Практично всі твердження про всесвітню місію московства, що належать слов’янофілам, євразійцям чи комуністам – похідні ідеологеми «Москва – Третій Рим», суголосної усім «русским». Постулат ченця Філофея вплинув як на зовнішню, так і на внутрішню політику Росії.

Постулат ченця Філофея

  Православний чернець Філофей виконував роль особистого оспівувача московського князя Василія III. Вірогідно, в пошуках нових можливостей лестити володарю Московії, він натрапив на твір 1453 року іншого ченця Фоми Тверського – «Смиренноинока Фомы слово похвальное о благоверном великом князе Борисе Александровиче», в якому той обґрунтував тезу, що Тверський князь перевершив царя Соломона, Йосифа та інших персонажів Біблії, разом з Костянтином Великим, Птоломеєм та іншими діячами греко-римського та християнського світів.
  Схожість стилістики вихваляння земного володаря Фомою та Філофеєм очевидна. Хіба-що тверський підлабузник, який вважав тверського князя Бориса найвидатнішим діячем мало не Всесвіту, не допетрав оголосити Твер правонаступником Римської імперії.

Чернець Філофей

  Філофей виявився більш винахідливим у царині лестощів, і проголосив, близько 1524 року, Москву новим Римом: «Так знай, христолюбец и боголюбец, что все христианские царства пришли к концу и сошлись в едином царстве нашего государя, согласно пророческим книгам, это и есть римское царство: ибо два Рима пали, а третий стоит, а четвертому не бывать».
  Завдяки креативному підлабузництву та знавіснілій експансії московського імперіалізму Філофей увійшов до пантеону ідеологів «русского мира», а про Фому пам’ятають лишень фахівці з давнього письменства православних частин улусу Джучи.

Метаморфози концепції Філофея за царату

  Сучасники не оцінили належним чином ідеологічну інновацію московського ченця. Першим відтворенням концепції Філофея можна вважати написану близько 1600 року, тобто вже після остаточного занепаду династії Даниловичів, «Повести о новгородском белом клобуке». Твір розповідає, як Константинопольський патріарх побачив уві сні, що «земля Русі» = «Третій Рим», тому надіслав Новгородському архієпископу одяг, що символізував опіку церкви.
  Оскільки давньоруські тексти використовували назву «Русь» до земель Наддніпрянської України, тому текст, що ототожнив Великий Новгород і Русь, можна вважати не більше ніж свідченням жалюгідних потуг московства заявити себе спадкоємцями Давньої Русі-України та Римської імперії. Автора «Повісті…» більше цікавили райдужні перспективи «прекрасной России будущего», ніж важлива для Філофея максима «четвертому (Риму) не бывать».

Титульна сторінка "Повести о новгородском белом клобуке"

  Більшість шанувальників «Повісті про новгородський білий клобук» виявилися прихильниками старих обрядів, оскільки вважали, що реформи Никона уривають зв’язок з церковною традицією, яку числили більш близькою до первісних ідей Христа, ніж візантійська церква, котра «предалась агарянам». Тому церковна нарада Московської православної церкви (МПЦ) 1667 року внесла твір до переліку заборонених творів.
  Тривалий час ідея «Москва – Третій Рим» переховувалася лише серед старообрядців. У прихильників никоніанської церкви її марно шукати в текстах створених раніше другої половини XIX століття. Публікація творів Філофея у 1861 році лишалася практично непоміченою, аж поки наприкінці 1860-х років московський професор Владимир Іконніков не запропонував власне тлумачення ідей стародавнього ченця.
  Завдяки Іконнікову ідея «Москва – Третій Рим» залишила царину взаємин грецької церкви з османами та іншими православними церквами, і вийшла у вимір розвою ідей московського імперіалізму.
  На думку Іконнікова Східна Римська імперія (Візантія) впала, її місце світової імперії остаточно посіла Московія, бо «четвертому (Риму) не бывать». Як носій «світла православ’я» Московія мала врятувати людство від насланої темними силами облуди, і в цьому полягає місія московства.
  Тлумачення припало до смаку царату. Під час святкування коронації, Александра III вихваляли як спадкоємця справи римського імператора Костянтина Великого, володаря Третього Риму та захисника слов’янства.
  За ідею цупко вчепилися слов’янофіли. Московський «філософ» Владимир Сергійович Соловйов, сучасною деградованою реінкарнацією котрого, мабуть, став Владимир Рудольфович Соловйов (Шапіро), вважав Росію спадкоємицею античного Риму, яка уособлювала «третій принцип», що завдяки «исконно-посконной» безкорисливості московства, створює умови об’єднання Заходу і Сходу в органічну єдність християнського універсалізму.
  Крім Владимира Соловйова розливу XIX століття, ідею Філофея плекали Данилевський Н., Достоєвський Ф., Кірієвський І., Леонтьєв К., Тютчев Ф., Хомяков А. та деякі інші прихильники ідей слов’янофілів та «почвенников». Данилевському належить ідея несумісності культурно-історичних типів католицької, точніше романо-германської Європи зі слов’янством, яке він ототожнив з православ’ям та Московією.
  Федор Тютчев беззастережно ототожнив імперію з православ’ям. «Империя едина: православная Церковь – ее душа, славянское племя — ее тело. Если бы Россия не пришла к Империи, то она зачахла бы. Империя Востока: это Россия в окончательном виде». «Империя не только едина, но и одна, как едина и одна христианская Церковь... Империя — принцип. Она неделима». «Она только переходила из рук в руки». «Всего насчитывается пять Империй: Ассирийская, Персидская, Македонская, Римская. «С Константина начинается пятая Империя, окончательная. Империя христианская». «Нельзя отрицать Империю христианскую, не отрицая христианскую Церковь. И та, и другая соотносятся между собой. В обоих случаях это означает отрицать традицию». (6;.220 – 224).

Москва - Третій Рим

  Подібні настрої навіяні імперській інтелігенції впливом московсько-турецької війни 1877 – 1878 років. З очікуваннями на перемогу над Османською імперією, московство пов’язувало шанс отримати контроль над протоками з Чорного в Середземне море.
  Московська агресія спровокувала й живилася спалахом імперіалізму, замаскованим під панславізм та реваншизм. Якщо перший подавався під соусом єдності всіх слов’ян, то другий виглядав як намір відновити державні та територіальні права поневолених Османами православних народів, і визволення їх від мусульманської кормиги. Тобто, спираючись на концепцію Філофея, московські мудрагелі проголосили Росію спадкоємицею знищеної в 1453 році Візантії.
  У 1914 році побачила світ книга Івана Кирилова, котрий проаналізував ідею розвиток ідеї «Москва – Третій Рим». На думку автора, до Філофея московство не мало жодної мети, і лише доктрина ченця спричинила початки самоусвідомлення московитів, окреслила їх світову місію та покликання. Розкольники на інтуїтивному рівні перейнялися «русской идеей», та оберігали її від чужоземних впливів, допоки вона не набула нового дихання в другій половині XIX століття завдяки слов’янофілам. Останні трансформували невиразне пророцтво у всесвітню місію московства.
  Слов’янофільські потуги заднім числом виправдувала генеральну лінію царату на зросійщення поневолених Москвою народів, нав’язування їм православ’я та залучення в тенета тогочасної версії «русского мира».
  Після повалення самодержавства розвитком слов’янофільских інтерпретацій ідей Філофея зайнялися євразійці. Вони проголосили історико-культурну єдність євразійського простору з осереддям у Москві, який утворився завдяки провідній ролі православ’я.
  Слушність ідей євразійців легко оцінити, якщо пригадати, що за кілька років до появи їх доктрини, намагання царату створити євразійську православну імперію наштовхнулися на кризу Московської православної церкви, яка стрімко втрачала привабливість навіть для московської освіченої верстви населення, яка все більше надавала перевагу європейським ідеям та цінностям.
  Додатково, царська політика на Балканах посприяла занепаду ідей панславізму серед тамтешніх слов’ян. Одним із свідчень цього можна вважати участь Болгарії в Першій світовій війні на боці Німеччини та Австро-Угорщини – супротивників Російської імперії.
  Перша світова стала каталізатором процесів суспільної зневіри в ідеї православної монархії, що й обумовила швидкий крах царату. Якби після Лютневої революції провідники московитів знайшли хоч трохи розуму та політичної волі, московство могло б отримати шанс створити демократичну Росію, приблизно в межах держави Івана Калити.
  Як доводить досвід сучасних країн, життя і добробут порівняно територіально невеликих та моноетнічних держав випереджає відповідні показники країн, що зазіхають на великодержавний статус. Цим принципом нехтує Московія. Замість налагоджувати гідне людське життя територій, на яких народилася Московія з лона Золотої Орди, московство зациклилося на модифікованій ідеї всесвітньої імперії.
  Православні чекісти трансформували ідеї православної імперії в байку про світову комуністичну революцію, з метою встановити суспільний лад нової формації, вигаданий Карлом Марксом, аби відволіктися від неприємних відчуттів, спричинених іманентними чиряками на сідницях.

Пригоди концепції Філофея в імперії більшовиків

  Після московсько-більшовицької контрреволюції в жовтні 1917 року імперський режим та православна церкви опинилися по різні боки барикади. МПЦ зарахували в контрреволюційні, відносно комунізму, організації, бо більшовики не потребували ідей православної імперії, оскільки мали більш привабливу замануху – розбудову утопічного суспільства, в якому не передбачалося будь-якого визиску.
  Слід сказати відверто – йолопів, які повірили б у витвори хворої уяви Маркса, Леніна та їм подібних базікал, виявилося замало, аби створити подібну химеру навіть на теренах колишньої Російської імперії. Тому ленінській камарильї довелося застосувати брутальну силу, аби наново поневолити народи Євразії.
  Самопроголошені «вожди пролетариата», які в реальному житті не мали до робітничого класу жодного стосунку, добре розуміли, що їх, згідно класифікації Маркса, «азійський спосіб виробництва», названий чомусь «соціалізмом», не витримає конкуренції з вільним ринком демократичних країн.
  Тому сталінська зграя почала готуватися до нової світової війни, яку вони охрестили озвіздили «победным шествием мирового социализма». Про приготування до вирішального наступу московського комунізму досить докладно розповідають розвідки Віктора Суворова, які легко знайти в Інтернеті.
  Місце православ’я заступив комунізм, а генеральний секретар ВКП(б) замінив царя. Хоча плани Сталіна загарбати всю Європу зазнали невдачі, йому все ж вдалося згребти під оруду всі слов’янські, фіно-угорські та більшість палеоазійських, тюркських та монгольських народів. Під московською кормигою опинилися також Албанія, Румунія, Китай та частина Німеччини. Режим СССР намагався відтворити подобу Візантії та імперії Чингісхана.

За фасадом московської церкви

  І якщо більшість територій імперії Чингізидів опинилася в московській царині впливу, то осереддя Східної Римської імперії залишилося поза владою сталінізму. Тому, нав’язлива думка заволодіти Боспором та Дарданеллами не полишала як Сталіна, так і його наступника Хрущова.
  Натхненний ученням Маркса, Сталін, як і Ленін, розпочинав усі агресивні війни з ідеологічних диверсій на території супротивника. Про цю тактику московського більшовизму згодом розповів Юрій Безменов.
  Швидка поразка Баварської та Угорської совєтських республік, а також безпорадність більшості агентів Комінтерну, які без московського війська виявилися нездатними «здійснити комуністичну революцію» у своїх країнах, переконали Сталіна, що слід шукати немарксистські засоби впливу на суспільну думку вільних від Москви народів.
  Югославія, де комуністичний режим встановили без совкової окупації, досить швидко продемонструвала Сталіну, що без московських багнетів, соціалістична країна швидко виходить з під московської кормиги. Що й підтвердилося в часи режиму Хрущова: вільні від окупаційних залог Совдепа комуністична Албанія та Китай швидко посіли позиції недружніх СССР держав.

Сталінська «симфонія»

  В якості додаткового інструменти імперіалістичної експансії Сталін вирішив використати Московську православну церкву. У ніч з 4 на 5 вересня 1943 року він зустрівся з трьома церковними ієрархами, аби запропонувати їм власну версію «симфонії» – ідеальних взаємин комуністичної влади та православної церкви.

Сталін та ієрархи МПЦ

  Кремлівський тиран дозволив обирати патріарха, звільнив деяких єпископів з ув’язнення, погодився не закривати відкриті церкви на окупованих територіях та відновити храми на підконтрольній території, закрив Союз безбожників, дав згоду на позитивне висвітлення духівництва в кіноматеріалах. Сталінські щедроти пояснила його фраза: «Вам (МПЦ) необхідно створити свій Ватикан». Для реалізації «симфонії» режим створив Совєт у справах релігійних культів, який очолив чекіст Георгій Карпов.
  Очільники МПЦ розцінили все як повернення до ідеї висловленої ченцем Філофеєм. «Наша родная церковная жизнь определеённо выполняет не только свою внутреннюю идейную миссию по религиозно-нравственному воспитанию нашего народа, но и выявляет своё всемирно-историческое призвание, объединяя весь православный мир и все славянские народы. «Москва – Третий Рим» остаётся по-прежнему символом всемирной собирательной идеи, в противовес папству, с его стремлением к духовному самодержавию, епископским аристократизмом и маниакальными мечтами о земном владычестве», – йшлося в офіційному рупорі МПЦ «Журнал Московской Патриархии» за 1946 рік.
  Тогочасний Римський папа Пій XII виявився запеклим супротивником комунізму. У 1946 році він засудив комунізм як тоталітарну ідеологію, а в 1949-му піддав анафемі комуністичний режим Чехословаччини. Папа Пій захищав Українську греко-католицьку церкву від московсько-більшовицького переслідування, врятував вояків дивізії СС «Галичина» від депортації в СССР.
  Таким чином Пий XII, після поразки III Рейху, на тлі дружнього ставлення до СССР США та недолугих дій Черчилля, виявився головним ідейним опонентом Совдепа. На підвладній території Москва розгорнула проти Папи шалену пропагандистську кампанію, типовим уособленням котрої в Україні можна вважати памфлети Ярослава Галана.
  Комуністичний режим остаточно відійшов від гасел «пролетарського інтернаціоналізму» до відвертого великодержавного шовінізму. Одним з яскравих проявів якого можна вважати слова Філофея, вимовлені Іваном Грозним в однойменному фільмі 1944 року соцреаліста Ейзенштейна: «Два Рима пали, третий стоит, а четвертому не бывать».
  Паплюженням Ватикану все не обмежилося. Під удар потрапила Греко-католицька церква, яку силоміць «возз’єднали» з МПЦ. Понад те, Карпов виношував плани відірвати від Ватикану церкви в підвладних Совдепу традиційно католицьких регіонах.

Перша сторінка директиви НКГБ СССР про проведення помісного собору МПЦ. 1945 р.

  Аби здійснити задум автокефалізації католицьких церков, «обер-прокурор» Совєта у справах релігійних культів запропонував об’єднати всі християнські конфесії для боротьби з Католицькою церквою. Досить швидко чекісти з’ясували, що більшість протестантських церков вже багато років перейшли на позиції екуменізму (єдності всіх християн), задля чого збиралися створити Всесвітню раду церков.
  Сталіністи врахували реалії, та вирішили об’єднати всі православні церкви під комуністичною орудою, аби створити власний потужний християнський центр. З цією метою вони скликати Вселенський собор, в якому мали б узяти участь, ні не інопланетяни з інших галактик, як випливає з назви, а представники всіх православних автокефальних церков.

Друга сторінка директиви НКГБ СССР про помісний собор МПЦ. 1945 р.

  На Соборі об’єднана православна мала засудити католицьку церкву, щоби потім, під гаслами екуменізму, поєднати зусилля з англіканською церквою, задля спільної атаки на Ватикан. Бо після Другої світової війни СССР нетривалий час інерційно числив Велику Британію союзною державою.
  «Конгеніальний» план провалився ще на початках реалізації. Несподівано для себе сталіністи з’ясували, що очільники православних церков, які перебувають поза зоною московсько-більшовицької окупації, не бажають коритися кремлівському вусаню. Вони відмовлялися їхати в Москву, і запропонували перенести місце зустрічі в Єрусалим, чи хоча б на Афоні.
  Кремль мусив відмовитися від ідеї «Вселенського» собору, і вдовольнився Всеправославною нарадою в Москві 8 – 18 липня 1948 року. На неї прибули представники Албанської, Александрійської, Антіохійської, Болгарської, Грузинської, Елладської, Кіпрської, Константинопольської, Московської, Польської, Румунської і Сербської церков.
  Делегації Александрійського патріархату та Кіпрської церкви відмовилися від участі в урочистостях, а представники Константинопольського патріархату та Елладської церкви уникали нарад, і взяли участь лише в святкових заходах.

Керівники автокефальних церков на Всеправославній нараді. Москва, літо 1948 р.

  Решта делегацій засудили «реакційну, антинаціональну й антидемократичну політику» Ватикану, погодилися на співпрацю з англіканською церквою лише у випадку перегляду нею деяких догм та вирішили залишити у вжитку юліанський календар. Жодних інших рішень, якими б мали послуговуватися всі православні церкви, ухвалено не було.

Патріарх Алексій I на Всеправославній нараді. 8 липня 1948 року.

  Проект православного «Ватникану» провалився. Сталін охолонув до спроби розіграти карту «Москва – Третій Рим» в комуністичній модифікації, та невдовзі відновив репресії проти церкви. Ідея комуністично-православної імперії померла в зародку.

Нова спроба реанімувати ідею з нафталіну

  Після краху комунізму на теренах свіжоспеченої Російської Федерації утворився ідеологічний вакуум. Аби заповнити його хоч якимсь змістом, єльциноїди та православні чекісти не вигадали нічого кращого ніж реанімувати ідеї Філофея, у вигляді заснованої на традиціях московського православ’я концепції «русского мира», поєднаного з мілітаристським культом побєдобєсія. Цього виявилося достатньо аби роздмухувати шовіністичний чад серед «русских», але малопривабливим для всіх колись і тепер поневолених Москвою народів.
  Несподівано для себе путінська камарилья з’ясувала, що ідея «русского мира», як і її попередники – православний імперіалізм та московський комунізм, нічого не варті, якщо не підкріпленні значною військовою потугою. Силу і міць власного війська вони також оцінили не адекватно.

Віджилі ідеї московського імперіалізму

  Московство виявилося не здатним запропонувати іншим народом привабливої перспективи для об’єднання, і не має сили поневолити сусідні держави силою зброї. Завдяки героїчній боротьбі української нації, що спирається на допомогу провідних європейських держав та взаємодію з борцями за визволення поневолених Москвою народів, ідея «Москва – Третій Рим» незабаром піде, разом із залишками імперії, слідом за московським кораблем.

Використана література

  1. Данилевский Н. Россия и Европа. М: 2008.
  2. Инока Фомы слово похвальное о благоверном великом князе Борисе Александровиче / Сообщение Н. П. Лихачева. СПб: 1908.
  3. Клименко А. Концепция Москва – Третий Рим в геополитической практике И. В. Сталина. – М: Вестник Московского государственного лингвистического университета, №24, 2013.
  4. Оглоблин О. Московська теорія III Риму в XVI — XVII ст. Мюнхен: 1951.
  5. Полонська-Василенко Н. Теорія III Риму в Росії протягом XVIII та XIX сторіч. Мюнхен: 1952.
  6. Тютчев Ф.И. Россия и Запад. — Литературное наследство, т.97, кн.1. – М: 1988,
  7. Хомяков А.С. Всемирная задача России. М: 2008.
  8. Marshall Poe . Moscow, the Third Rome: The Origins and Transformations of a „Pivotal Moment ". – Neue Folge, Bd. 49, H. 3 (2001), pp. 412-429.

Сайт містить унікальні тексти, кожен з яких уперше був оприлюднений саме тут. Бажаєте читати нові статті першим? Натисніть на дзвоник розташований в правому нижньому кутку монітора!