Анексія Вятської республіки Московією

 

Територія Вятської республіки на початку XV століття

  Усупереч твердженням московської пропаганди, навіть ті землі, які наразі вважаються «исконно-посконной» Московією, «зібрані» до купи шляхом завоювання. Не стали винятком і землі в’ятичів.

Система влади Вятської землі

  З легкої руки видатного європейського історика XIX століття Миколі Костомарова, суспільний лад Вятської землі до завоювання Московією отримав статус республіки. Країна розташовувалася вздовж узбережжя Волги, з територіями, які заходили до басейнів річок Велика Кокшага, Ветлуга, Кама, Луга та Юг.
  Терени, залюднені з давніх-давен, фіно-угорськими народами: власне в’ятичами, марі, удмуртами та комі. Колонізація цих земель переселенцями з Русі-України почалася не раніше XI, а то й XII століття.
  Лише через тривалий час після татарської навали, в тих землях з’являються новгородці. Їх у жодному разі не можна вважати «русскими»: коли московити завдали поразки Великому Новгороду, то піддали новгородців геноциду. Найбільш національно свідомо населення московство просто знищило. Більшість новгородців депортували на інші підвладні Москві землі, і асимілювали, а на їх місце завезли холопів государевих.
  Навіть у часи розквіту економічні спроможності Великого Новгороду не давали змогу прогодувати населення, що невпинно зростало. Зі схожими проблемами зіткнулися народи Скандинавії, з яким Новгород мав давні взаємини. Подібно до того, як перенаселення Скандинавського півострову спричинило появу вікінгів, так і надлишок люду в землях Господина Великого Новгорода сприяв діяльності ушкуйників.
  Найбільш активна частина новгородців утворювала товариства, які нічим не відрізнялися від стародавніх купецьких компаній. Ушкуйники, таку назву вони отримали завдяки човнам, якими мандрували Волгою та її притоками, займалися торгівлею та іншою діяльністю, що приносила зиск, з військовими рейдами включно.

Зейдельберг С. Ушкуйники. Новгородська вольниця.

  Згідно літописів вперше новгородські ушкуйники з’явилися у верхів’ях Ками в 1359 році, а через сім років вони прибули у верхів’ї річки Вятка. Але тільки в 1374 році ушкуйники захопили частину місцевих поселень, та оселилися в Арській землі, де мешкали удмурти та марі.
  На захоплених землях виникла вольниця, яка час від часу здійснювала рейди на Московію, Великий Новгород та Велику Орду. Через стислість повідомлень літописів, лишається не зрозумілим, у яких взаєминах ушкуйники Вятської землі перебували з Великим Новгородом та місцевими народами.
  Достеменно відомо про розорення ушкуйниками, на чолі з воєводою Смольняниним, Костроми в 1375 році. Через три роки вятські можновладці уклали угоду з суздальсько-нижньогородським князем Дмитрієм Константиновичем, згідно якої Вятська земля визнала владу князя над собою.
  Ще через два роки, після збройного протистояння, спадкоємці князя Дмитрія розділили його володіння: Нижньогородські землі отримав брат Борис, а Суздальщина та Вятка лишилися за синами Дмитрія, Семеном та Василієм Кирдяпою.
  У перерві між цими подіями, в 1379 році вятчани завдали поразки новгородським ушкуйникам, та ліквідували їх воєводу Рязана.

Землі Великого князівства Литовського, Руського та Жемайтійського і території Золотої Орди

  Усі ці події засвідчують, що провідна верства Вятської землі мала значний суверенітет, який давав змогу як укладати договори з князями, так і протидіяти колишнім співвітчизникам з Великого Новгороду. Згідно «Повести о стране Вятской» державний устрій вятчан нагадував новгородський – республіка з потужною вічовою складовою.
  Вірогідно, княжа влада у Вятській землі була формальною, і важила ще менше, ніж у Великому Новгороді, де князь вважався лише військовим провідником.
  Провідні верстви Вятської республіки складалися з бояр та купців. Вятські купці вели справи в багатьох країнах, розташованих між Балтійським та Чорним морями.
  Церква не мала значного впливу на державні справи, як мабуть і на суспільство в цілому. Схоже на те, що більшість населення дотримувалася традиційних народних вірувань, влада не вважала за доцільне втручатися в релігійні справи, а самі православні священики не мали ані здібностей, ані освіти для успішної місіонерської діяльності.

Віче

  Більшість населення Вятської землі становили вільні селяни, в містах – ремісники. Для захисту країни скликали народне ополчення вільних людей – усіх здатних тримати зброю. Існували й професійні вояки, більшість з яких становили залоги міських дитинців чи окремих фортець.
  Уся влада обиралася народним вічем. Виконавчу владу очолювали земські воєводи та «ватамани» (отамани), які опікувалися як цивільними, так і військовими справами. Роль поліції та судів виконували «подвойські». Зазвичай воєводами обирали бояр, а ватаманом чи подвойським міг стати вільний громадянина, не залежно від соціальної верстви.
  На селі порядкували старости та соцькі, яких обирали місцеві громади з власного середовища. Церковне управління здійснювали десятильники – особи, що збирали церковну десятину, і очолювали церковно-адміністративні округи «десятини» (сучасна назва: «благочиння»), на які поділялася єпархія.
  Московія, державність якої походить з авторитарних традицій Золотої Орди, сприймала існування Новгородської та Вятської республік, як особистий виклик.

Московська трясовина

  У 1401 році помер князь Семен Дмитрович, а в 1403-му — Василій Кирдяпа. Московський князь розцінив це, як привід оголосити себе володарем Вятської землі. У 1411 році суздальсько-нижньогородські князі здійснили спробу повернути Вятку під свою оруду, але зазнали військової невдачі.
  Хлиновський літопис стверджує, що в 1425 році Московський князь Василій I Дмитрович, вирядив князя Семена Хрипуна Ряполовського на підкорення Вятки, але той зазнав невдачі. Микола Костомаров, користуючись іншими документами, дістався висновку, що московитам таки вдалося взяти Вятську землю під свою кормигу. Утім, через смерть Московського князя, владу над краєм опанував брат Василія I, князь Юрій Дмитрович, який зберіг у республіці звичний державний устрій.
  У суперечках між нащадками Дмитрія Донського, які фактично перетворилися на війни московитів з мерянами, Вятська республіка стала на бік Галича Мерського. У 1447 році, під тиском військових поразок, Дмитрій Шемяка зрікся прав на владу у Вятській землі.

Вятська земля на Карті Великої Тартарії Гійома Деліля, 1706 р.

  Але й Москва не спромоглася утвердити в краї свою оруду. У 1452 році після смерті Дмитрія Шемяки Вятка повністю повернулася до республіканського устрою.
  Провідники республіки чудово усвідомлювали, що Москва не залишить країну в спокої. Тим більше, що Московія мала багато гармат, і могла зібрати чимале професійне помісне військо бойових холопів, а Вятка числила виключно на народне ополчення.
  У Вятській землі почалося «Велике будівництво», тільки на відміну від українського, лагодили не шляхи на кордоні з Московією, а укріплювали оборонні споруди. У 1456 році у вятській столиці Хлинові почали зведення нового дитинця, який завершили наступного року. Посилили захисні споруди Котельнича, Нікулінців та Орлова.

Дитинець Хлинова, 1692 р.

  Подальші події показали, що клопоти не були зайвими. У 1457 році князь Василій II вирядив військо на чолі з князем Іваном Ряполовським, на підкорення Вятської землі. Московити обложили Хлинов, але взяти місто не змогли.
  Москва взяла невеличку паузу, аби зібрати сили для нового удару. У 1459 році у вятські землі вдерлася рать Івана Патрікеєва, якому вдалося захопити Котельнич та Орлов, і обложити Хлинов. Після тривалої облоги, провідники Вятської республіки погодилися визнати владу Великого князя московського та воювати на його боці, але за умов збереження місцевого самоврядування.
  У 1468 році московський воєвода Іван Руно вдерся на територію Казанського ханства з Вятської землі. Татари перейшли в контрнаступ, захопили Хлинов, керувати яким доручили ханському наміснику. Наступного року московити повернули владу над столицею Вятки, що засвідчили мирні угоди, укладені Москвою та Казанню.
  Знаменно, що весною 1469 року московський воєвода князь Даніїл Ярославський намагався долучити вятчан до свого війська, задля походу на Казань, але отримав рішучу відмову. Провідники Вятської землі відповіли московитам, що в конфлікті двох держав колишньої Золотої Орди, воліють дотримувати нейтралітету.
  Утім, Вятській землі не судилося тривалий час лишитися нейтральною. У 1471 році московський Іван III примусив вятчан здійснити напад на Сарай – столицю Великої Орди, та взяти участь у поході на Великий Новгород у складі московського війська воєвод Бориса Сліпого Тютчева та Василія Образца.
  27 липня 1471 року в Двинській битві біля гирла річки Велика Шиленга, московське військо, разом із загонами вятчан, розбили новгородську армію очолювану князем Василієм Гребінкою Шуйським. Зайве казати, що «перемога» лише поглибила залежність Вятки від Москви, а вятчани власними руками рили могилу власній державі.

Московські вояки кінця XV - початку XVI століття

  У 1478 році казанський хан Ібрагім здійснив спробу звільнити Вятську землю з під московської кормиги, але зазнав невдачі. SMS-стиль літописів повідомляє: «Того же лета царь Абреим Казанский приходил ратью на Вятку и волости повоевал, а города ни единаго не взял».
  Московське панування не сподобалося багатьом вятчанам. У 80-ті роки XV століття до влади у Вятській землі прийшли прихильники ідеї визволити країну від московського ярма, яких очолювали бояри Іван Анікеєв Мишкін, Пахом Лазарев та Палка (Павло) Багадайщиков. У 1485 році вони проігнорували наказ князя Московії виступити в спільний похід на Казань.
  Москва вислала каральну експедицію на чолі з Юрієм Шестаком Кутузовим, яка піймала величезного облизня, та ні з чим повернулася на Московію.
  Провідники вятського визвольного руху викинули геть московського намісника, і проголосили відновлення незалежності. Промосковсько налаштовані елементи принишкли, але не збиралися здаватися. Воєвода Константін Юр’єв, який у 1471 році очолював похід вятчан на Сарай, втік до Москви, де бив чолом государю Івану III про настрої вятського суспільства.
  Від вторгнення каральної експедиції Вятку врятувало те, що князь Іван зав’яз у війні з Казанським ханством.
  Тому він не зміг відповісти на рейд у землі устюжан хлиновських ушкуйників, які на початку весни 1486 року «стояли под Осиновцем городом день и прочь пошли, а три волости разграбили». У травні вятчани повторили спробу, і саме під час Другого Устюзького походу накивав лаптями воєвода Юр’єв.
  На ці атаки московський князь зміг відповісти лише розташуванням в Устюзі залоги із загонів воєвод Івана Лико Оболенського та Юрія Шестака.
  Війна Московії з Казанським ханством завершилася поразкою татар, та встановленням у Казані маріонеткового режиму хана Мухаммеда-Аміна, під пильним наглядом князя Дмитрія Шеїна. Іван III вирішив, що прийшла слушна нагода розв’язати вятське питання.
  У 1489 році на Вятку вирушила величезна московська рать,за різними даними від 72 до 64 тисяч вояків, яку очолили воєводи Данило Щеня та Григорій Поплєва Морозов.

Авер'янов А. Атака московської помісної кінноти

  24 липня московське військо на чолі із Салтиком Травіним, яке рухалося на човнах, захопили Котельнич, трохи пізніше – Орлов. 16 серпня основні сили московитів обложили Хлинов. Вятські бояри намагалися зазирнути в очі агресору, і зійтися з ними посередині пропозицією виявити покору, виплачувати данину та брати участь у військових відправах на боці Москви. Ісуп Глазатий пропонував великі поминки (хабар), який московити взяли, але непохитно наполягали на своєму.
  Щеня вважав, що вятчани запропонували замало. Він наполягав, аби місто здалося на милість переможця, усі міщани присягнули б на вірність московському князю, і видали на розправу провідників визвольного руху. Мешканці Хлинова попрохали часу, щоб обміркувати висунуті умови.
  Натомість Щеня розпочав приготування до штурму вятської столиці, чим налякав легкодуху «партію миротворців», яка погодилася на всі умови агресора і видала провідників визвольного руху: Івана Анікеєва, Павла Багадайщикова та Пахома Лазарева. Невдовзі їх відправили на Москву і стратили.
  Вятські «миротворці» сподівалися, що цим усе й обмежиться, але вони вельми помилилися. Даніїл Щеня вже 1 вересня захопив усіх вятських можновладців, а за деякими відомостями і більшість хлиновців, та депортував їх у підмосковні містечка Алексино, Боровець, Дмитров та Кременець. Стомлені війною вятчани поклали край власній державі та зародкам етнічності.
  Разом з вятчанами в полон потрапили провідники удмуртів, яких літописи звуть арськими вотяками. Князь московитів вирішив не псувати з ними взаємини, і невдовзі звільнив. Епос удмуртів зберіг згадки, як білий цар покарав розбишак хлинів: когось із них стратив, когось забрав у полон, а на їх місце прислав на Вятку «хороших русских».  

  Оповідачі фольклору і не підозрювали, що колись прийде час, і Москва візьметься за остаточне розв’язання «удмуртського питання»…

Останні спалахи спротиву

  Слідом за втратою державної незалежності кожному народу слід очікувати посиленню визиску та гноблення завойовників. З плином часу здирництво московської адміністрації лише набирало обертів. У 30-х роках XVI століття воно виявилося настільки нестерпним, що спровокувало прояви громадської непокори населення вятських міст.
  Московити розуміють лише грубу силу. Чолобитні, які холопи подають стоячи на колінах, московство використовує за єдиним призначенням – у якості туалетного паперу.
  Вибух народного невдоволення, який інколи завершувався радикальною люстрацією окупаційної адміністрації, змусив царат вдатися до поступок, і відновити вибори міського керівництва. У 1540 році Слободськ став першим містом, яке отримало «губну грамоту», яка дарувала право обирати міську владу. Решта вятських міст отримали губні грамоти через два роки.

Вятська земля в XV - XVI століть

  Під час Смути багато вятчан підтримало царя Дмитрія II, і долучилися до загонів Олександра Лісовського. Повстанцям удалося звільнити міста Котельнич, Кукарка, Царевосанчурськ та Яранськ.
  Царський воєвода Хлинова князь М. Ухтомський заховався в Орлові. Наприкінці 1609 року до його надійшло підкріплення, на чолі з П. Мансуровим, завдяки якому царське військо у січні наступного року завдало поразки повстанцям поблизу Яранська. Залишки борців за волю відступили спочатку до Царевосанчурьска, а згодом відійшли за Волгу.
  Не обійшлося без колаборантів. Частина вятчан долучилася до загонів Мініна й Пожарського. Чотирьом з них, Путилі Рязанцеву, гармашу Пармену Афанасьєву, архімандриту Трифонова монастиря Іоні та протопопу Хлиновського собору Павлу, судилося взяти участь у Земському соборі, на якому царем усієї Московії обрали Міхаїла Романова.
  Запопадливість московських лакуз, аніскільки не полегшила колоніальний визиск краю. В 1635 році Хлинов охопили заворушення, збурені здирництвом московського воєводи. Григорій Волинський призначив дуже великий розмір традиційного «подношения» на честь його вступу на посаду вятського воєводи.
  Він вимагав сплатити «въезжего 500 рублей, да посошного хлеба, празнишных денег, всядневных харчей, пивных вар и винных браг, конского корму, дров и пр., и пр.». Для порівняння: попередник Волинського отримав за тотожних обставин 400 рублів, а воєводи Слободи та Шесткова взяли по 300 рублів.

Московський воєвода

  Аби зрозуміти розміри вимоги, слід пригадати, що заможні міщани вважали вельми обтяжливим щорічний оброк у розмірі 2 рублі, а більшість хлиновців насилу сплачували по рублю на рік. До цього слід додати, що місто ще не оговталося після пожежі 1632 року.
  Тоді згоріли 4 церкви, 317 міських подвір’їв, 2 шинки («кабака»), запаси для виготовлення горілки – головного джерела царських прибутків, та велика кількість заготованих дров. Цар наказав покрити всі збитки за рахунок кабацьких старост та місцевого населення. На час появи Волинського, міщани ще продовжували виплачувати «заборгованість» у царську скарбницю.
  Тривалі перемовини громади з воєводою, який не бажав поступатися, спричинили лише спалах народного гніву, під час якого міщани відлупцювали кількох воєводських пахолків, один з яких помер, після падіння з мосту в річку.
  Воєвода Волинський разом з усією окупаційною залогою заховався в надійному місці, і виліз зі сховку лише коли народні пристрасті вгамувалися. Зайве казати, що жодного покарання воєвода не зазнав. Слідство тривало до 1637 року. Усі обвинувачувані, які не змогли укласти угоду зі слідством, тобто заплатити хабар слідчим, просто повтікали в безпечні місця.
  Під час повстання Степана Разіна, на звільнення Вятки від московської кормиги вирушив загін отамана Долгополова. Частина вятчан долучилася до козаків. Їм вдалося звільнити Царевосанчурськ, і вислати розвідників до Орлова, Хлинова та Яранська.
  Московити заходилися зміцнювати захисні споруди Яранська, та стягнули всю зброю з Орлова та Шестакова до Хлинова. До штурмів та облог так і не дійшло: армію Долгополова розбило царське військо на чолі з воєводою Норбековим.
  Останнім спалахом вятського спротиву можна вважати народне збурення в Кайгороді 1673 року, спричинене здирствами воєводи Г. Волкова.
  Після цього край наче втратив волю до опору сваволі авторитаризму. Так тривало понад дві сотні років, аж раптом більшовицький контрреволюційний переворот спричинив відновлення Вятської держави.

Відновлення Вятської республіки

  28 жовтня 1917 року земські збори Вятської губернії надіслали телеграму в Гатчину А. Керенському, якого за кілька днів до того більшовики позбавили влади голови Тимчасового уряду Російської імперії: «Вятское губернское земское собрание нового состава, имеющее право назвать себя единственно законным выразителем воли народа губернии, попытку большевиков захватить власть считает преступлением и безумием. Губернское земское собрание впредь до установления связи с Временным правительством верховное управление губернией взяло в свои руки».

Верховний Совєт управління Вятською губернією. Осінь 1917 р.

  Відновлення Вятської республіки виявилося нетривалим. Невдовзі в місто прибули загони червоних балтійських моряків, на чолі з московсько-більшовицькими комісарами Анцеловичем та Деришевим.
  1 грудня вони влаштували озброєну демонстрацію, після котрої захопили міський вокзал, телеграф, телефон, електростанцію та водокачку. Після цього більшовики розпустили Верховний Совєт Вятської губернії, та розпочали червоний терор.

Замість епілогу

  Попри твердження московської історіографії, навіть території, які московство вважає «исконно-посконной» Росією, не приєдналися до Москви добровільно. Великий Новгород, Вятка, Твер, Рязань та Смоленськ стали частиною Московії внаслідок завоювання та наступної жорсткої колонізації загарбаних територій.
  Теперішня війна, розв’язана Москвою проти України, подарувала надію на звільнення від московського ярма не тільки поневоленим Москвою народам, але й мешканцям регіонів, яких силоміць зробили «русскими». Найкращі представники національно-визвольних та регіональних рухів з надією та сподіванням дивляться на Україну, яка йде в авангарді визвольної боротьби. Усі розуміють: прийшов час здійснити давню спільну мрію – здобути «Волю народам! Волю людині!».

Використана література

  1. Алексеев Ю. Г. Походы русских войск при Иване III. СПб., 2007. С. 311 – 317.Базилевич К. В. Внешняя политика Русского централизованного государства. Вторая половина XV века». М.: Издательство МГУ. 1952.
  2. Зайцев И. В. Шейх-Ахмад — последний хан Золотой Орды: (Орда, Крымское ханство, Османская империя и Польско-Литовское государство в начале XVI в.) // От Стамбула до Москвы: Сборник статей в честь 100-летия профессора А. Ф. Миллера / Составители: М. С. Мейер, С. Ф. Орешкова; Московский государственный университет им. М.В. Ломоносова. Институт стран Азии и Африки. М.: Муравей, 2003. С. 31 – 52.
  3. Костомаров Н. И. Русская республика (Севернорусские народоправства во времена удельно-вечевого уклада. История Новгорода, Пскова и Вятки).М.: "Чарли", Смоленск "Смядынь", 1994.
  4. Почекаев Р. Ю. Цари ордынские. СПб., 2010.

Сайт містить унікальні тексти, кожен з яких уперше був оприлюднений саме тут. Бажаєте читати нові статті першим? Натисніть на дзвоник розташований в правому нижньому кутку монітора!