Блатняк — «духовная скрепа русского мира»  

Це не шансон, це блатняк

  Блатняк (на московському жаргоні: «русский шансон») – квінтесенція московської культури, в якій віддзеркалилася вся сутність «загадочной русской души». Паростки субкультури злодіїв проросли ще в царській Росії, але лише завдяки старанній селекції московськими комуністами цінності кримінального світу розквітнули пишним цвітом.

Передумови

  «Каторжні» пісні Московщини зафіксовані фольклористами в XIX столітті. Зростання революційних настроїв у середовищі московитів підігрівали хворобливу зацікавленість до співів кримінального світу. На це були свої причини.
  Завдяки режиму внутрішньої окупації, який Московія запозичила зі свого джерела – Золотої Орди, і потім постійно відтворювала в розмаїтих варіантах опричнини, владні кола та простолюд Московщини співіснували як два різні етноси. З XVIII століття владний прошарок надавав перевагу німецькій і французькій мовам, натомість як прості люди послуговувалися різновидом церковнослов’янської, пристосованої для вжитку асимільованим фіно-угорським населенням.
  Велика французька революція змінила не тільки соціальний устрій Франції, але здійснила великий зрив європейської ментальності, пробудивши до активного життя національну свідомість. До того її замінниками слугували або релігійна чи станова приналежність, або підданство якомусь монарху.
  Пробудження національної свідомості дало величезний поштовх культурі: по всій Європі будувалися готичні храми та лицарські замки, ентузіасти ретельно записували усну народну творчість, дивовижним чином знаходили стародавні рукописи, деякі з яких виявилися майстерними фальшивками, виникла мода на історичні дослідження, народилися нові жанри красного письменства, як історичний роман.
  Не лишилася осторонь і Російська імперія, яка завжди протиставляла себе «єретичному» Заходу, і водночас, намагалася мавпувати всі його значні досягнення та моди. У ХІХ столітті модними напрямками наслідування європейської думки стали пошуки джерел національної ідентичності та ідеї революційної трансформації суспільства.
  Перший напрямок займався вивченням фольклору та історичних джерел, з суворим дотриманням установок «Москва спадкоємець Київської Русі» та «самодержавие, православие, народность». Деякі прихильники цього напрямку старанно записували фольклор каторжан та злодюжок, романтизували в художніх творах кримінальний світ.
  Другий напрямок шукав суспільні верстви здатні здійснити революцію. Герцени, нечаєви та бакуніни розуміли, що покладати надії варто лише на переслідувані царатом соціальні групи. Першу ставку зробили на старообрядців та різні секти «духовных христиан». З метою революційної пропаганди почалося «ходіння в народ» московської, як її назвав Боборикін, «інтелігенції».
  Переслідувані царатом старообрядці та хлисти лишилися байдужими до ідей Чернишевського, Бакуніна, Нечаєва та їм подібних. Аж ось Бакунін вирішив, що найбільш революційна та активна суспільна верства – люмпени. Суть їхньої діяльності – повна асоціальність та заперечення суспільних норм декласованими злочинцями на кшталт Кудеяра.

"Базар за жизнь"

  Марксисти відкинули ідею Бакуніна, оскільки вважали революційним класом виключно пролетаріат. Але взяли на карб соціальну близькість люмпенів до пролетаріату. Адже ні ті, ні інші не мали нічого, тому колись мали отримати весь світ.
  Фольклор кримінального світу знайшов певне розуміння в московських революціонерів, хоча вони вважали його лише малозначущою надбудовою над базисом економічних взаємин.
  Революційна романтизація та героїзація кримінального світу йшла паралельною ходою до фольклорної лірики блатного світу.
  Московські письменники намагалися зблизити ці течії. Достоєвський прагнув зрозуміти повну гаму чорноти душевних глибин вбивць штибу Раскольнікова чи Рогожина, або моральну цнотливість повії Сонечки Мармеладової. В’язнична пісенька Максима Горького «Солнце всходит и заходит» з п’єси «На дне» посіла панівні позиції хіт-параду Росії 1902 року. Її співали і зі сцени МХАТу, і в ресторанах.

Справжній блатний шансон

  Середовище революціонерів не лишалося не змінним. На заміну Герцену, Лаврову, Нечаєву, Бакуніну, разом з Марксом прийшов інтернаціонал. Бронштейн-Троцький, Гельфанд-Парвус та легіон гершензонів з азефами, як справжні пролетарі з фантазій Маркса, не мали батьківщини та проживали розпорошеними серед інших народів. На межі XIX і XX століть вони опанували революційний рух Московщини.
  За дивним співпадінням, тоді ж, на заміну злочинним зграям Кудеяра та Ваньки Каїна, прийшли організовані злочинні групи Мойше-Якова Вінницького (Мішки Япончика), Шейндлі-Сури Соломоніак-Блювштейн (Соньки Золотої Ручки) та їм подібних.
  Після більшовицької контрреволюції, япончики та котовські вишикуваними колонами рушили встановлювати «диктатуру пролетаріату». Клезмер – народна музика євреїв Східної Європи, потрапила в обійми революційної романтики, щоб народити новий жанр – блатняк.

Соціально близькі

  Близькість декласованих революціонерів злочинному світу яскраво виявилася в часи розв’язаної московськими більшовиками громадянської війни в РСФСР та їх загарбницьких воєн проти поневолених Москвою народів. Злочинці та психопати юрбами повалили в ЧК та продзагони, щоб збагатитися, чи як вони казали на новоязі московського комунізму: «грабувати награбоване».
  Завдяки умоглядним спекуляціям Маркса та Леніна з Троцьким, вони вважали, що статки зароблені працею селянина чи підприємця – грабунок трудового народу. Оскільки селянин та дрібний торговець мали невеличку власність, люмпен-революціонери вважали їх «експлуататорами», навіть якщо ті не використовували найманої праці.
  Це були квіточки. Ягідки зростив Сталін та його кліка. Вони втілили в життя концепцію соціальної близькості криміналітету до революційного пролетаріату, як вони себе називали, хоча фактично ніколи не займалися фізичною працею.
  Близькість до уркаганів Сталін відчував не тільки на теоретичному рівні. Свого часу він очолював «на місцях» банди революціонерів, які здійснювали грабунки (по-більшовицьки – «експропріації») та викрадення людей з метою викупу, задля поповнення партійної каси РСДРП.
  У часи розвиненої «диктатури пролетаріату», Сталін дослухався порад подільника Мішкі Япончика – Нафталія  Френкеля, і запровадив систему ГУЛАГу, де серед інших «фішок», ув’язненим кримінальним злочинцям надавалися пільги, задля здійснення контролю над політичними в’язнями. Блатарі фактично звільнялися від праці, та за сприяння таборового начальства, безкарно знущалися й визискували засуджених за «контрреволюційну діяльність».

Добірний блатний шансон, як у 90-ті

  Московським комунізм не обмежився потуранням кримінальному свавіллю в малій зоні ГУЛАГу. Він надав режим найбільшого сприяння блатарям і у великій зоні СССР.
  За анекдоти з політичним забарвленням московські комуністи засуджували на фантастичні терміни ув’язнення в 10 чи 20 років. За участь у вигаданих чекістами контрреволюційних організаціях в’язням світило 25 років особливих каторжних таборів. За підібрані на колгоспному полі три житні колоски давали 10 років з конфіскацією всього майна. Сталінська імперія залізною рукою переслідувала всіх, хто намагався взяти бодай крихту хліба із засік комуністичної номенклатури.
  Натомість, злочини проти простого люду каралися досить легко: від 3-х до 5-ти років за вбивство, пару років за грабунок приватної оселі. За такого сприятливого режиму кримінальна злочинність розквітнула рясним цвітом.

  Аж поки, в часи Хрущова, Совдеп не накрила хвиля злочинів, так званих «хулиганов». Тільки тоді комуністичний режим посилив відповідальність за кримінальні злочини.

Блатняк, як складова культури

  На соціальне замовлення комуністичної влади «мастера культуры» відреагували швидко. Першість без сумніву належить Якову Ядову (Давидову), автору блатних шлягерів 20-х років минулого століття: «Мурка», «Цыпленок жареный», «Бублички», «Гоп со смыком», «Фонарики» та інших.
  Першу платівку блатних пісень записав, з благословення Сталіна, Лейзер Вайсбейн, більше відомий як Леонід Утьосов.
  Кримінальна романтика героїзувала та оспівувала злочинців, і поширювала відверту брехню, якою просякнутий увесь блатняк. Згадайте пісні про важку розлуку з мамою, на яку клали хрін з прибором; про палке кохання до жінки, яку в реальному житті мали за шльондру і зневажали; про безневинні важкі страждання лютого вбивці та ґвалтівника...
  За повної байдужості, а то й мовчазного сприяння панівного режиму, уркагани стрімко поширювали свою субкультуру на все суспільство червоної імперії. З появою магнітофонів, буденністю стало скигління чергового популярного виконавця блатних пісень, що лунало на всю вулицю з гучномовців у відчинених вікнах приватних осель.
  Міліція та КГБ насолоджувалися блатняком разом з пересічними підданими Совдепу, не маючи й гадки завадити розповсюдженню кримінального світогляду. Спробував би хтось гучно прокрутити з відчиненого вікна своєї оселі «Ще не вмерла Україна» чи «Червону калину» – миттєво відчув би на собі важкість «карающего меча диктатуры пролетариата».
  Серед виконавців блатняка найбільшу популярність здобули особи єврейського походження: Вілен Токарєв, Михаїл Шафутинський, Олександр Розенбаум (пісні про Семена), дядя Міша Гулько, Єфрем Амірамов, Катя Огоньок (Крістіна Пенхасова), Люба Успенська (Любов Сицкер).
  У 80-ті та 90-ті роки шаленим успіхом серед адептів «русского мира» користувалася група Міхаіла Таніча «Лесоповал».

Реальний блатняк 21 століття

  За влучним висловом Мар’яна Беленького, колишнього совєтського гумориста, що наразі мешкає в Ізраїлі: «Хасидские мелодии в Израиле человек русской культуры узнает сходу. Это «блатняк», или, как сейчас говорят, «русский шансон». Правда, тексты другие. Тоника-доминанта-субдоминанта. Блатной квадрат. Сюда вписываются мелодии всех песен Высоцкого.

  «Русские» в Израиле поначалу очень удивляются, услышав в синагоге кантора (хазана), который славит Господа на мотив «Соловьи, соловьи, не тревожьте солдат». А чего тут удивляться. Источник-то один».
  Посткомуністична РФ взяла курс на адаптацію кримінальної культури. З московських телеекранів виринула каламутна повінь серіалів про злочинців та осоружного скиглення кругів та успенських.
  Росія – єдина країна, де пісні криміналітету опанували левову частину шоу-бізнесу. Авдиторія блатняку налічує мільйони прихильників. Виконавці блатного співу, на кшталт Мішкі Круга, набувають статусу культових осіб, про яких знімають телесеріали.

Блатний співак М. Круг

  Домінування блатної субкультури — не дитячі невинні жарти. Блатняк пропагує культ сили і жорсткого панування, як це прийнято в кримінальному світі. Субкультура уркаганів прищеплює населенню Московії саме ті цінності, які задумував улюблений вождь і вчитель Сталін: безумовну покору паханам, забезпечення процвітання начальства концтабору та блатних «придурків», культ брутальної сили.
  Завдяки пануванню блатної субкультури та культу побєдобєсія, що прийшов на заміну ідеології комунізму, в РФ здійснюється селекція населення за «культурними» ознаками. Наслідки відбору яскраво продемонструвала армія мародерів, яка після вторгнення в Україну в 2022 році уславилася відвертими грабунками. Московські вояки тягнуть з українських осель пральні машинки, унітази, не гребуючи нічим, навіть ношеним взуттям та білизною.

Агов! Інтелігентське мурло, жени трудовому народу бабло!

  Виховання московства на цінностях кримінального світу повністю вдалося. Культ блатаря перетворився на справжню «духовную скрепу русского мира». Яка докорінно відрізняє українство від московства.
  Попри те, що через московські тюрми, концтабори та заслання пройшли мільйони репресованих українців, у тому числі чимало інтелектуалів та митців, блатняк жодним чином не вплинув на українську культуру. Для української пісні кримінальні мотиви не характерні.
  Блатняк — субкультура жлобів та дрібних злодюжок. Таких типів можна знайти у будь-якому суспільстві, серед різних народів. Але не скрізь вони опановують суспільні цінності та диктують кодекс безчестя всій спільноти: від президента до чмобіка.

Сайт містить унікальні тексти, кожен з яких уперше був оприлюднений саме тут. Бажаєте читати нові статті першим? Натисніть на дзвоник розташований в правому нижньому кутку монітора!