«Неистовый» шовініст Віссаріон Бєлінський

 

Віссаріон Бєлінський – речник московської духовності

  Перша половина XIX століття стала часом піднесення української культури. Без жодної державної підтримки розвинулися українська література та історіографія, що в свою чергу, стимулювало зростання національної свідомості українців і статусу української мови.

  Спочатку освічене московство поблажливо сприйняло українське відродження – для багатьох з них це виглядало різновидом «общерусского» народництва, таким собі підрозділом етнографії «триединого русского народа». Одними з перших небезпеку розвитку української свідомості відчули не царські держиморди, а «не такие русские» – ті, кого в подальшому, завдяки московсько-більшовицький пропаганді, почали іменувати «революционными демократами».

Віссаріон Бєлінський і українське питання

  Яскравий взірець того, як московська демократія завжди закінчується на українському питанні – літературний критик Віссаріон Бєлінський. В комуністичному СССР з його зробили хрестоматійного представника революційної демократії московства, і надали титул видатного літературного критика.

  Таке трактування постаті «неистового» (несамовитого) Віссаріона марксистами-ленінцями пояснюється просто – Бєлінський, як і Маркс, послідовник німецького філософа Гегеля. Цей мислитель вважав, що всі народи слід ділити на дві категорії: історичні та неісторичні. З усіх слов’янських народів, вважав Маркс, історичну тяглість мають лише москвини та поляки.
  Бєлінський бачив історичну перспективу лише за московством. «Неистовый демократ» виправдовував територіальні загарбання Російської імперії проявом московського національного духу. На його думку, москвини несли відсталим народам культуру, тому асиміляція всіх підкорених народів – позитивне явище, чинник їх повноцінного культурного розвитку.
  І навпаки, прагнення поневолених народів плекати національну ідентичність – зло, яке гальмує суспільний прогрес, стає на перешкоді розгортанню гегелівського Абсолютного духу, носій якого – московство.

  Бєлінський писав, що лише кілька народів виражають собою ідею людства. Причина цього в спадковості («кровь и раса»), яку ніщо не може змінити. У запалі расизму «неистовый Виссарион», дійшов до порівняння китайців з худобою, а кримських татар – з верблюдами. (Полн. Собр. соч. Белинского в двенадцати томах, СПб., 1903, т. VI, с. 121 – 122).

Акварель А. Брюллова з оригіналу К. Горбунова. В. Г. Бєлінський. 1838 р.

  Відродження України ставало на заваді всесвітньо-історичній місії народу лаптеносця-«богоносця». Ідеї Бєлінського, в трохи зміненій формі, живуть та квітнуть на Росії і в наш час. Майже тотожну риторику мають московські традиціоналісти на кшталт Ільїна чи Дугіна.
  Чи варто дивуватися, що «великий революційний демократ» накинувся на українських митців з люттю оскаженілого пса. Те, що він писав про Тараса Шевченка і Пантелеймона Куліша, в будь-якій сучасній соціальній інтернет мережі розцінили б як вияв неприхованої ненависті та образливого вмісту.
  Не будемо повторювати лайки мало талановитої людини, обділену мистецьким хистом. Наведемо більш-менш пристойні висловлювання, які продемонструють інтелектуальний рівень «видатного критика».
  З рецензії Бєлінського на «Историю Малороссии» Миколи Маркевича.
  «Малороссия никогда не была государством, следовательно, и истории, в строгом значении этого слова, не имела. История Малороссии есть не более как эпизод в царствовании царя Алексея Михайловича. История Малороссии — это побочная река, впадающая в большую реку русской истории. Малороссияне всегда были племенем и никогда не были народом, а тем более — государством...
  Так называемая Гетманщина и Запорожье нисколько не были ни республикой, ни государством, а были какою-то странною общиною на азиатский манер...
  Этот народ отлился и закалился в такую неподвижно-чугунную форму, что никаким образом не подпустил бы к себе цивилизацию ближе, чем на пушечный выстрел...
  Слившись навеки с единокровной ей Россиею, Малороссия отворила к себе дверь цивилизации, просвещению, искусству, науке, от которых дотоле непреодолимою оградою разлучал ее полудикий быт ее».
  Текст не потребує розлогих коментарів, аби переконатися у невігластві Бєлінського. Коли князь Володимир хрестив Київ, на місці Москви буяли ліси. Московія, до загарбання земель України, не мала чогось подібного до братських шкіл чи Києво-Могилянської академії.
  Та й систему освіти на Московщині, як і саму ідею Російської імперії, створили українці. Згадаємо лише імена Мелетія Смотрицького, Симеона Полоцького, Феофана Прокоповича, Стефана Яворського, Кирила Розумовського.
  При тому Віссаріона аж розпирає від пихи за етнічну приналежність. «Я — натура русская. Скажу тебе яснее: je suis un Russe et je suis fier de lґкtre (я росіянин, і пишаюсь цим – з франц.). Не хочу быть даже французом, хотя эту нацию люблю и уважаю больше других. Русская личность пока — эмбрион, но сколько широты и силы в натуре этого эмбриона, как душна и страшна ей всякая ограниченность и узкость!» (Лист Боткіну від 8 березня 1847 р.). Ну що ж, якщо інших здобутків немає, тільки й лишається, що пишатися національністю.
  Українську мову Бєлінський вважав не існуючою, і радив «некоторым писателям малороссийским» облишити писати на незрозумілій говірці. (Белинский В. Г. Полное собрание сочинений. Том 5, М.: 1954. С. 176—179).
  Ідеї Бєлінського припали до смаку московським революційним демократам. Писарєв, Чернишевський, Плєханов та легіони їм подібних проголосили «неистового Виссариона» генієм. Та чи був він таким?

«Неистовый» Віссаріон як літературний критик

  Утім, такої думки дотримувалися не всі московські письменники. Для митців інших народів постать Бєлінського виявилася дуже дрібною, аби на неї взагалі звертати увагу.
  Думки московських письменників зібрав, ще століття тому, його колега – літературний критик Юлій Айхенвальд. Вони дуже промовисті, тому наведемо їх мовою оригіналу.

Горбунов К. Віссаріон Бєлінський. 1843 р.

  «Если вычесть у Белинского чужое, то останется очень мало – останется живой темперамент, беспредметное кипение, умственная пена...
  А в чисто интеллектуальном смысле Белинский вообще не имел своего мнения и своего знания. Надеждин, Полевой, Станкевич, Бакунин, Боткин, Герцен, Катков – все они давали ему сведения и мысли, и даже слова; он брал от них больше, чем имел на это право. Из его биографии нам известно, что страницы о романтизме написал для него Боткин, что для теоретического этюда о поэзии свои "тетрадки" предоставил ему Катков; очень многое и очень ценное в историко-литературных построениях Белинского заимствовано у его современников. Свое правильное и хорошее он получал от других, или с другими разделял – своими ошибками больше обязан самому себе. И для того чтобы в такой зависимости Белинского от других, в его беспомощности убедиться, вовсе и не надо прибегать к его биографии: даже не выходя за пределы его сочинений, оставаясь в них самих, невольно испытываешь горестное недоумение перед тем, что мы выше назвали интеллектуальной чересполосицей. Они так сбивчивы и верное так часто сменяется в них вопиющей наивностью, незнанием и безвкусием, умное – нелепым, ценное – дешевым, что сама собою возникает мысль о наличности нескольких авторов, – во всяком случае, об отсутствии одного внутреннего, одного цельного автора. Биография здесь объясняет и подтверждает то, что можно было бы вывести заранее. Со страниц нашего критика смотрит неосведомленность. Он был несведущ не только в том смысле, что ему недоставало многих элементарных и фактических знаний, но и в том, что эту скудость свою он дурно сознавал. Бедность была ему не порок. Он не видел тесных границ своей образованности, он не чувствовал сложности тех проблем, за которые брался с легким сердцем и с легкими сведениями, – он был принципиально поверхностен...
  Вообще, на каждом шагу своего критического пути Белинский становился жертвой аберрации, попадал в неслыханные безвкусицы, и это не искупается тем, что он потом от них отрекался или, наоборот, ради них отрекался от прежней истины...
  На него нельзя опереться, его нельзя цитировать, потому что всякую цитату из Белинского можно опрокинуть другою цитатой из Белинского.
  Говорить так много... Да, количество слов у Белинского не соответствует количеству и качеству мыслей. У него нет сжатости; без умственной дисциплины ни на чем не умеет он сосредоточиться, не входит и не вводит in medias res, ему нужен очень далекий словесный разбег, – недаром он извиняется порою, что "заговорился, записался, придрался к случаю". Он больше живет на периферии, чем в центре, и до центра часто совсем не доходит. Его городские ворота больше, чем самый город. Он слишком пересказывает содержание книги – там, где это не нужно, и притом иногда не той книги, о какой идет речь. Он слишком цитирует. Его неизбежные отступления от темы в область посторонних вопросов не увлекают, потому что они элементарны. Он морализирует, он берет на себя роль педагога». (Ю. Айхенвальд. Белинский. Силуэты русских писателей, выпуск III. — М. 1907 – 1910).

Лебедєва Б. Петербурзький гурток Бєлінського. 1947 р.

  «Конечно, были у него и правильные догадки, были верные оценки, но именно таковы пропорции его совокупного писательства, что правды у него меньше, чем неправды, и можно только сказать, что Белинский не всегда ошибался. И затем, как мы уже отметили, даже его правда дискредитирована той возмутительной шаткостью и бесконечными противоречиями, которые заставляли Достоевского насчитывать у него пять пятниц на неделе. Раздражает его постоянная вибрация, какое-то дребезжание ума. И находится оно в связи с тем, что Белинский в каждый из многих периодов своей интеллектуальной жизни мог мыслить только одну мысль, какую-нибудь одну. Не случалось, чтобы у него были они две зараз; он не умел связать двух мыслей...
  "Ну, какие мысли у Белинского! – пренебрежительно заявил Толстой в 1903 году сотруднику "Южного телеграфа". – Сколько я ни брался, всегда скучал, так до сих пор и не прочел" ("Книжный вестник", 1903 г., № 3) ( Эту цитату, как и ту дальнейшую, которая относится к Ю. Самарину, я беру из книги С. Ашевского "Белинский в оценке его современников", с. 318, 64 – 66).
  В книге В. Лазурского "Воспоминания о Л.Н. Толстом" на стр. 37 воспроизводится такой отзыв Толстого: "Белинский – болтун; все у него так незрело. Правда, у него есть и хорошие места; он – способный мальчик... Но если Белинского и других русских критиков перевести на иностранные языки, то иностранцы не станут читать: так все это элементарно и скучно".
  Достоевский пишет: "Белинский (которого вы до сих пор еще цените) именно был немощен и бессилен талантишком, а потому и проклял Россию и принес ей сознательно столько вреда (о Белинском еще много будет сказано впоследствии, вот увидите)... Я обругал Белинского более как явление русской жизни, нежели лицо. Это было самое смрадное, тупое и позорное явление русской жизни. Одно извинение – в неизбежности этого явления... Вы никогда его не знали, а я знал и видел и теперь осмыслил вполне... Он был доволен собой в высшей степени, и это была уже личная смрадная, позорная тупость. – Вы говорите, он был талантлив. Совсем нет, и, Боже! как наврал о нем в своей статье Григорьев! Я помню мое юношеское удивление, когда я прислушивался к некоторым чисто художественным его суждениям (наприм., о "Мертв, душах"); он до безобразия поверхностно и с пренебрежением относился к типам Гоголя и только рад был до восторга, что Гоголь обличил. Здесь, в эти 4 года, я перечитал его критики. Он обругал Пушкина, когда тот бросил свою фальшивую ноту – и явился с повестями Белкина и с Арапом. Он с удивлением провозгласил ничтожество повестей Белкина. Он в повести Гоголя "Коляска" не находил художественного цельного создания и повести, а только шуточный рассказ. Он отрекся от окончания "Евгения Онегина". Он первый выпустил мысль о камер-юнкерстве Пушкина. Он сказал, что Тургенев не будет художником, а между тем это сказано по прочтении чрезвычайно значительного рассказа Тургенева "Три портрета". Я бы мог вам набрать таких примеров сколько угодно для доказательства неправды его критического чутья и "восприимчивого трепета", о котором врал Григорьев (потому что сам был поэт). О Белинском и о многих явлениях нашей жизни судим мы до сих пор еще сквозь множество чрезвычайных предрассудков"». (Айхенвальд. Спор о Белинском. Ответ критикам. М: 1914).

***

  В українських містах і досі можна зустріти вулиці та установи названі на честь Віссаріона Бєлінського. Чи варто вшановувати пам’ять расиста і імперіаліста, який відверто зневажав корінні народи України – українців і кримських татар?
  Конфуцій учив, що починати треба з виправлення слів. Деколонізація також починається з чіткого розуміння того, хто ніс поневоленому народу волю, а хто – гноблення.
  Історичний розвиток ставить усе на відповідні місця. Творчість Тараса Шевченка і Пантелеймона Куліша увійшла до скарбниці світового мистецтва, на противагу цьому, доробок Бєлінського цікавий лише історикам московської літератури. Дерево української літератури надалі зростає і квітне, натомість як Бєлінський залишиться в пам’яті прийдешніх поколінь лише мавпочкою, що трохи погойдалася на його гілках.

Сайт містить унікальні тексти, кожен з яких уперше був оприлюднений саме тут. Бажаєте читати нові статті першим? Натисніть на дзвоник розташований в правому нижньому кутку монітора!