Завдання Української революції

 

Українська дівчинка. Київ, 4 жовтня 2014 року.

  Під час війни відбувається дегуманізація всіх людей затягнених у її вир. І водночас, визвольний характер війни робить її актом найвищого гуманізму для всіх, хто б’ється за Волю. Подібно до того, як протилежність Інь та Ян творить Дао, єдність і боротьба протилежності гуманізму та дегуманізації становить сутність визвольної боротьби.

«Горе переможеним!»

  Гуманізм надихає всіх борців за волю України до боротьби з несправедливістю та гнобленням, стверджує прагнення до свободи й справедливості. Дегуманізація виявляються в беззастережній боротьбі з окупантами, поневолювачами та визискувачами. Без дегуманізації постаті загарбника неможлива його фізична утилізація.
  Перемога над московським імперіалізмом ставить учасників визвольних змагань перед загрозою уподібнитися супротивнику. Отже, нам треба перемогти авторитарну імперію так, аби самим не перетворитися на диктатуру.
  Війна завжди сприяє утвердженню владного авторитаризму. Недаремно в давній Римській республіці в мирний час урядували Сенат і консули, а у військовий призначали диктатора, оскільки поєднання всенародної волі до перемоги з чітко субординацією владної вертикалі зажди забезпечує військовий успіх.
  З іншого боку, після перемоги, провідники держави намагалися зберегти та збільшити отримані повноваження, що створювало небезпеку утвердження диктатури. Якщо брати за приклад Давній Рим, саме за таких умов опанували владу над республікою Сулла, Цезар та купа «солдатських імператорів».
  Усі диктатури будуються за одним принципом: режим відбирає права в громадян, і уважно відстежує реакцію суспільства. Якщо громадяни обурюються, влада робить жест «доброї волі», і частково повертає загарбане. Пригадаємо, як після поразки Перших визвольних змагань, московсько-більшовицькі окупанти, під тиском настроїв поневолених народів, пішли на політику «коренізації» (в Україні відому більше як «українізація») в землях корінних народів імперії.

Українська маніфестація. Київ, Софійська площа, 1 квітня 1917 року.

  На цьому прикладі легко відстежуються маніпуляції тоталітарного режиму, який щоразу забирав усе більше прав, але притлумлював невдоволення «жестами доброї волі». На заміну українізації прийшла колективізація з Голодоморами. Московський комунізм послідовно ліквідував україномовну вищу освіту, закривав українські школи та дитячі садочки, але дозволяв художній самодіяльності танцювати гопак у шароварах. Нищили українських науковців та письменників, утім видавали насичені комуністичною пропагандою книжки та періодику українською мовою.
  Московські комуністи здійснювали поступки,аби використати їх у якості клапанів, через який регулювали рівень національного невдоволення. Владні «жести доброї волі» мали на меті увічнити московське тоталітарне панування. Режим живився масштабними смертями, злиднями та відчаєм, а дрібні поступки дозволяли йому домінувати над поневоленими народами та людьми.
  Народження Московії з лона Золотої Орди, обумовило панування опричнини, як провідної моделі московського державного устрою. В основі його лежить садистичний мотив жаги беззастережного панування над іншою особою. Авторитарна влада прагне перетворити поневолену людину на раба, тобто річ, позбавлену найважливішої якості людського буття – Свободи.
  Дослідник психопатології колонізації мартиніканський психіатр Франц Фанон ретельно дослідив синдром постколоніалізму. Після звільнення від колоніального гноблення владу в країні зазвичай перебирають вихованці колоніальної адміністрації. За цих умов традиційної для даної країни системи влади вже не існує, а виховані гнобителями «нові обличчя» здатні порядкувати виключно за методами імперської метрополії. Вони заступають місце колишніх визискувачів, і таким чином, «переможець дракона обертається на нового дракона». Режим постколоніальної злодійкуватої олігархії в Україні – наочний реальний приклад теоретичних постулатів Фанона.

Франц Фанон

  Посткомуністична влада в незалежній Україні замість викорінення залишків колоніалізму, використала апарат, залишений московськими імперіалістами, для подальшого визиску України та гноблення українців. Кравчук та йому подібні вважали, що влада має діяти у повній відповідності до московської матриці. Коли Янукович казав: «Україна – для людей», під людьми він мав на увазі виключно можновладців, які визискували б країну не гірше за московських окупантів. Саме такий ідеал «людяності» мають представники постколоніальної адміністрації.
  Але цим усе не обмежується. Провідна верства задає стандарти людського існування для народного загалу. Багато хто бере моделі поведінки можновладців за взірець і починає наслідувати. Якщо олігарх поцупив провідні підприємства чи навіть галузі економіки, то людина рангом нижче, привласнює завод, газету чи пароплав.
  На цьому тлі простолюд, позбавлений можливості «прихватизації» власності, включає режим самообмеження. Бор якщо той, хто вкрав шахти та заводи нагороджується званням «Герой України», то пересічна людина за три вкрадені дошки чи цегли отримує, умовно кажучи, відповідну кількість років ув’язнення.
  Постколоніальна адміністрація завжди використовує страх покарання: пригноблений заздалегідь погоджується на всі вказівки гнобителя, оскільки засвоїв усі попередні репресивні стимули. Люди, залякані попереднім гнобленням, погоджуються на всі вимоги нових визискувачів, «тільки б не було гірше».
  Подібна поведінка знаменує страх свободи. Погоджуючись на вказівки можновладців, людина позбувається відповідальності за власну долю: «Усе вкрали до нас! Що я, такий слабосилий, можу вдіяти? Не ростуть вуха вищими за чоло!» і решта подібних міркувань, виправдовують капітуляцію перед соціальним гнобленням.
  Жодні заклади освіти чи ЗМІ чомусь не розповідають нам, пересічним громадянам, що Свобода – це суперництво, яку здобувають у нескінченній боротьбі. Це не абстрактна ідея, не міф, а важлива складова духовного зростання людини.

Що означає «свідомий українець»

  Для визволення від гноблення обов’язково визначити його причини, аби їх подолати та створити умови для нової якості людського існування. Утім завжди існуватиме загроза того, що ті, хто прагнув визволення, задля викорінення залишків гноблення, вдасться до інструментарію гнобителів. За таких умов переможець дракона авторитаризму й визиску, сам перетворюється на дракона.
  Борці за Волю завжди постають перед важким вибором пройти по лезу бритви, між прірвами неконтрольованого суспільного хаосу та відтворенням авторитаризму в новій подобі. У провалля безладдя поринула Лютнева революція в Російській імперії 1917 року. В жахіття тоталітарного терору затягнули підвладне населення Ленін, Кастро, Мао, Кім, Хомейні, Чавес та їм подібні.
  Пройти шлях до Свободи, по тонкому лезу між прірвами хаосу та диктатури, можливо лише за умови розвитку свідомості як окремого громадянина, так і переважної більшості суспільства.
  Московство завжди розуміло, що багато людей, що вважали себе приналежними до української нації, мають розвинену свідомість. Саме з цієї причини ми називаємо себе «свідомими українцями», чи «людьми свідомими свого українства», а наші запеклі супротивники – московити, глузливо звуть нас «свидомитами».

Український прапор - державний символ України

  Невід’ємна складова свідомості – навмисність. Усі усвідомлювані дії виважені та умисні, робляться з метою досягти чогось у зовнішньому світі, чого ще немає в реалі, але вже існує в ідеальному плані людської психіки. Діяльність відбувається в неподільній єдності з реальним світом, із розумінням можливих наслідків власних дій.
  Прагнення свідомої трансформації довколишнього світу вимагають від українського націоналіста не тільки осягнути наявну реальність, але й пізнати її настільки, аби спрямувати її в бажаному напрямку. Саме тому український націоналізм це не добірка усталених істин, а завжди жива активна пряма дія. Пригадаємо, що в у сьому світі, крім Московії, націоналістами називають активістів національно-визвольної боротьби. І лише московство, через психологічні механізми проекції власних вад на інших, ототожнює свій імперський шовінізм із націоналізмом поневолених Москвою народів.
  Усвідомлення приналежності до української нації спонукала піти на смерть багатьох українських повстанців доби Перших визвольних змагань, вояків УПА, Василя Стуса, Івана Світличного, Юрія Литвина, Валерія Марченка та ще багатьох відомих і не відомих героїв. Вони здійснили героїчний чин не заради влади, слави чи грошей. Вони здійснили свій подвиг заради порятунку свого народу, керуючись ідеєю визволення української нації.
  Вони відкинули думку: «Що я можу? Я лише маленька людина!», і розпочали боротьбу у важких і несприятливих умовах, у яких перебували на той час. Борці за Волю не вважали реальність раз і назавжди усталеною, а прагнули її змінити. На жаль, цього виявилося замало.
  Поразку всіх борців за волю України до 1991 року включно, зумовила важлива обставина – вони не мали можливості переконати більшість співвітчизників, що гноблення існує не тільки через злу волю гнобителів, але й через мовчазну згоду пригноблюваних.
  Допоки борцям за волю не вдається довести більшості поневолених людей цю ідею, всі визвольні змагання приречені на поразку. Більше того, загал не тільки має усвідомити власне упосліджене становище, а й виявити здатність до активної протидії гнобленню.
  Гнобителі ніколи не пасуть задніх, і вдаються до насильства не вагаючись. Готовність використовувати насильство відіграє роль своєрідної перепустки у владну верству визискувачів. Насильство обґрунтовує владу, і створює в її носіїв відчуття господарів світу. Аби зберегтися, владний режим намагається відсторонити підданих від будь-якого прояву громадянської активності.

  Не даремно в путінській Росії одним із самих популярних гасел було, є і буде, заклик влади: «Не лезь в политику!», і відгук народних мас: «Я политикой не інтересуюсь!». Подібний світогляд цілком відповідає потребам збереження імперії.
  Наразі головним опонентом московського великодержавного шовінізму виступає українській національно-визвольний рух, простіше кажучи – український націоналізм. Націоналізм це не ненависть до чужого, а любов до свого, рідного: слова, культури, нації, держави.

  Любов яка виявляється в прямій дії героїзму наших воїнів, самовідданій праці волонтерів, беззастережній щедрості жертводавців коштів, жертовності працівників підприємств тилу, громадянській мужності журналістів і блогерів, і чину багатьох інших, не менш важливих громадян.
  Діяльність свідомої людини завжди визначає мета: «Для чого все це? Чого прагну?». Відповідь на ці питання має не тільки особисте значення. Вона визначає саму сутність і мету подальшої трансформацію української нації.

«Дві революції»

  Наразі Україна та українська нація вже вкотре опинилися під загрозою знищення нашим ворогом одвічним, сусідом північним. Тому перша і головна мета – перемога у війні. Усю решту питань можна вважати другорядними, для вирішення котрих прийде час після Перемоги.
  Крім одного, головного питання: за що, за яку Україну ми боремося? Відповідь на це питання можна знайти в працях, які стали класикою української політичної літератури. Йдеться про статтю видатного борця за волю України в XX столітті Ярослава Стецька «Дві революції». Він чітко зазначив: «Наша революція – всенародна, йдемо з народом, який тісно поєднує справу соціяльного визволення із національною незалежністю». І далі: «Без національного визволення немає визволення соціального і особистої свободи. Національна революція має бути водночас і соціальною революцією».
  Тобто національне визволення не можливе без визволення суспільного та особистого. Стецько стверджував, що український націоналіст «бореться за національну спільноту без паразитарних верств». В українській Україні не існуватиме «будь-якої експлуатації людини державою або іншою людиною».

Відео з двома статтями Я. Стецька про національну революцію

  Ярослав Стецько вважав національно-визвольний рух борцем «за ствердження влади нації і свободу людини», що відповідає гаслам УПА: «Свобода народам! Свобода людині!». Що буквально означає: 1) імперіалізм – ворог усіх поневолених народів, тому обов’язок кожного з них боротися за визволення; 2) кожен громадянин незалежної національної держави має отримати весь спектр конституційних прав і громадянських свобод, аби користуватися не тільки наслідками власної праці, а й національними багатствами.
  Ці задачі мусить розв’язати український націоналізм – «сподвижник ідей свободи і справедливості для українського народу та української людини». Живим джерелом, яке живить визвольний рух, Стецько вважав «світлі українські традиції і потреби українського народу».
  Аби перетворити теорію в практику, і пов’язати її з реальним життям слід, насамперед, здобути перемогу у визвольній війні, аби покінчити із загрозою брутального зовнішнього втручання.
  Провідник АБН добре усвідомлював, що подолання московського імперіалізму самотужки надважке завдання, тому «Україна має стати в авангарді боротьби за свободу народів і людини». Національна революція має на меті розв’язання двох задач: координацію визвольної боротьби всіх поневолених Москвою народів, і вирішення проблеми панівної імперської спільноти – «русских».
  Питанню взаємодії у визвольній боротьбі поневолених народів присвячено чимало текстів у цьому блозі, тому, щоби не переобтяжувати статтю посиланнями, запрошуємо читачів до подорожі його сторінками, аби обрати матеріали на власний смак та вподобання.
  Стосовно «русских» слід зробити окремі зауваження.

«Русские»

  Наразі спостерігаємо дві реакції московства, незгодного з путінськими методами керування імперією.
  Одні, завдяки продажнім власника українських ЗМІ, заполонили наш інформаційний простір і гучно іменуються «московською опозицією». Шановний читачу, Ви звичайно здогадалися, що йдеться про розмаїтих навальнят та чубайсят, які з піною в роті доводять, що сучасна московсько-українська війна, це війна не Росії, а Путіна.
  Дотримаємося їх логіки, і означимо цей непотріб як опозицію Путіну, а не Росії. Вони прагнуть зберегти московську імперію, вбачаючи виключно себе володарями «прекрасной Россией будущего». З ними все зрозуміло – путінська опозиція потребує утилізації разом з імперським проектом.

Путінська опозиція: "Иных уж нет, а те далече".

  Набагато цікавішими слід вважати росіян, які усвідомили безперспективність московського імперіалізму, і не відчувають себе панами над поневоленими народами. Тих з них, які прагнуть трансформувати імперську ідентичності «русских» в етнічну. Вони не сприймають поневолені Москвою народи як меншовартісні та упосліджені, а визнають їх право на самовизначення та власні національні держави.
  Йдеться про справжню російську опозицію – бійців РДК та легіону «Свобода России», які визнають рівність росіян з поневоленими Москвою народами, а отже, і беззастережне право корінних народів на самовизначення та створення незалежних держав.
  Бійці цих військових формувань б’ються не лише за волю України – вони змагаються за власну свободу, за суспільство і державу де не буде місця поневолювачу і гнобленому. Для України та українців ці росіяни соратники у визвольній війні, до яких слід ставитися з повагою, як до побратимів по зброї.
  При цьому варто не забувати: уряд (у вигнанні) Чеченської республіки Ічкерія єдиний, хто надіслав нам свої збройні сили, для спільної боротьби з московським імперіалізмом. Добровольці з Ічкерії б’ються за волю України з 2014 року. Ці факти допомагають українцям зрозуміти, хто нам справжній друг і брат, а хто лише вдає із себе такого.

Завдання Української революції

  Українська нація мусить розв’язати задачі соціальної та національної революції. Подолати наслідки московської окупації, встановити повновладдя українців на своїй землі та побудувати справедливий соціальний ладу без олігархів та економічного визиску. Як це здійснити?
  По-перше. Слід здобути перемогу у війні з Московією. Без цього все інше не матиме жодного значення.
  По-друге. Після перемоги, кожному свідомому українцю, тобто будь-якій людині, яка відчуває власну причетність до української нації, прийняти на себе відповідальність за майбутнє власної держави.
  Яким чином це можливо здійснити? Насамперед, припинити підтримувати лідерські партії. Партія, у якій усе визначає особистість провідника непередбачувана. Її лідер може здійснювати політичні кульбіти з розгортанням на 180°, що часто-густо спостерігалося в заявах провідних українських політиків. Не будемо обтяжувати прикладами читачів, які без жодних зусиль пригадають діаметрально протилежні твердження майже кожного з небожителів українського політичного Олімпу.
  Після перемоги над Москвою, на заміну лідерським партіям мають прийти ідеологічні. Ідеологія суттєво обмежить можливість політичного проміскуїтету можновладців. Будь-яке відхилення за межі визначеної ідеології означатиме для партії політичну смерть.
  У якості прикладу пригадайте долю Соціалістичної партії Мороза. Партія, створена запеклими сталіністами, тривалий час перебувала в безкомпромісній опозиції до «антинародного режиму Кучми». І щойно соціалісти пішли на компроміс з регіоналами, провідника яких Кучма просував у якості наступника, партія Мороза стрімко зійшла на пси. Порушення ідеологічних засад не врятувала харизма очільника партії соціалістів.

Кустовський О. Політичний популізм. Карикатура 2015 р.

  Натомість партії без чітких ідеологічних ознак, безкарно дрейфують від «домовитися з Москвою» до «позбутися московської оруди». Їх прихильники нагадують рибок гупі, які стрімко забувають усю незручну інформацію.
  Для здійснення Української революції в соціальній та національній царинах необхідне формування, і панування в інформаційному просторі, ідеологічних партій. Українці мають голосувати за ідеї, тобто проекти майбутнього, а не за нічого не варті передвиборчі обіцянки провідників лідерських партій, які одразу після перемоги на виборах відцураються власних обіцянок-цяцянок.
  Поряд з тим, усі українці, які бажають процвітання собі, власній нації та державі, мають дотримувати активної життєвої позиції. Пам’ятаємо: націоналізм – пряма активна дія любові до власної нації. Виходячи з цього, заради бажаного майбутнього, свідомі українці мають підтримувати ідеологічні політичні партії. Або в якості їх активістів, або в якості дієвих симпатиків.
  Саме активна діяльність відрізняє вільну людину від пригнобленої. Адже свобода – невпинна боротьба та суперництво. Без вільної конкуренції ідей та поглядів вона не може існувати.
  Після перемоги у війні та повної деколонізації РФ ми позбудемося одвічної загрози, і розв’яжемо, в загальних рисах, національну складову революції. Аби потім позбутися режиму злодійкуватої постколоніальної олігархії, та побудувати омріяне суспільство «без хлопа і пана».

  Спільноти, яка обумовлена глибинами нашої державної традиції, що походить від вічового ладу Давньої Русі та республіканських звичаїв козаків. Омріяного майбутнього, про яке колись співав Кобзар: «І на оновленій землі врага не буде, супостата, а буде син, і буде мати, і будуть люде на землі».

Сайт містить унікальні тексти, кожен з яких уперше був оприлюднений саме тут. Бажаєте читати нові статті першим? Натисніть на дзвоник розташований в правому нижньому кутку монітора!