Як Антибільшовицький блок народів (АБН) рятував світ від московського комунізму

 

Подружжя Стецьків на конференції АБН. Тайбей. Тайвань, 1955 р.

   Після Другої світової війни примара комунізму припинила блукати Європою, вийшла за межі колишньої Російської імперії, і набула цілком реальних форм у вигляді низки тоталітарних держав. СССР окупував усю Східну Європу, в поневолених країнах встановив владу комуністичних маріонеток, керованих Кремлем.

  В Азії червоні диктатури панували в Китаї, Монголії та Північній Кореї. На Кубі до влади прийшла комуністична кліка Фіделя Кастро.

  В часи, коли комунізм йшов у активний наступ, країни вільного світу обрали тактику стримування червоної агресії: дбали про власну безпеку, і переходили до відкритого протистояння лише в крайніх випадках. США і країни Західної Європи, цілком слушно покладалися на переваги своїх принципів над комуністичними: для притомної людини, свобода привабливіша за концтабори ГУЛАГу, потужна економічна модель вільного ринку значно переважає суцільний товарний дефіцит планової економіки.

  Але стратегія побудована виключно на обороні, яку обрав вільний світ, завжди приречена на поразку. Агресивний комунізм створював форпости по всьому світу. Комуністичні режими намагалися опанувати В’єтнамом, Камбоджею, Лаосом і Бірмою в Азії. Загони кубинських диверсантів дестабілізували Латинську Америку, намагаючись встановити червоні режими в Сальвадорі, Нікарагуа, Болівії, Чилі. При цьому активно використовувався потенціал великих наркокартелів. Відомі факти співпраці Пабло Ескобара з сандиністами в Нікарагуа та лівими екстремістами в Колумбії.

  СССР шукав, і знаходив, союзників на Близькому Сході. Насер – президент Єгипту – однієї з провідних країн регіону, узяв курс на співпрацю з Москвою. В Анголі та інших країнах чорної Африки Москва створювала та підтримувала так звані «революційні» армії, що мали привести до влади промосковських лідерів.

  В ситуації, коли уряди розвинених країн вільного ринку покладалися на переваги ідей свободи та потужну економічну модель, а комуністична Москва, користуючись грубою силою, створювала держави сателіти, на сторожі вільного світу стали недержавні організації.

  Одна з них виникла в Україні. Це Антибільшовицький блок народів (АБН), що постав на базі бандерівської Організації українських націоналістів (ОУН) та Української повстанської армії (УПА).

  Першим кроком до створення АБН стала Конференція поневолених народів Східної Європи та Азії, що проходила на Рівненщині 21 – 22 листопада 1943 року під орудою УПА. Серед 39 делегатів від 13 націй налічувалося 6 грузинів, по п’ять представників від українців та узбеків, 4 азербайджанця, татарина та стільки ж вірмен, двоє осетинів та білорусів, і по одному представникові від кабардинців, башкир, казахів і чувашів. Проводив Конференцію Ростислав Волошин (псевдо «професор Стеценко»).

Бофон АБН вартістю 1 фунт

  Установчий з’їзд АБН відбувся у Західній Німеччині 16 квітня 1946 року. До блоку долучилися представники 15 націй: українці, білоруси, козаки, болгари, хорвати, албанці, чехи, словаки, литовці, латиші, естонці, угорці, вірмени, грузини та туркмени.  Козаків вважали окремою східнослов’янською нацією, яка мала право на свою незалежну державу – Казакію.

  Очолювали блок Ярослав (до 1986 року) та Ярослава Стецьки (1986 – 2003).

  Програмна мета АБН – боротьба за незалежність поневолених та пограбованих московським більшовизмом країн.

  Більшовизм, визнавався найгіршим типом тоталітаризму, головним ворогом ідей свободи, новітнім втіленням московського імперіалізму. Творці АБН чудово усвідомлювали, що «русский» = імперський, тому уникали будь-якої співпраці з московством.

  «Сколько волка не корми, а он все равно в лес смотрит». Так само і москвин – скільки не лементуватиме він про демократію та інтернаціоналізм, але у відповідальну мить виявиться прибічником «единой-неделимой», і схопивши до рук зброю, піде виконувати «интернациональный долг» в Афганістан, Ічкерію (Чечню), Україну чи будь-яку іншу країну.

  Націоналістичні організації, що входили до складу АБН, висловлювали підтримку всім народам, що стали жертвами імперіалізму: індійцям та індонезійцям, в’єтнамцям та бірманцям. Імперіалізм – зло, і неважливо де знаходиться метрополія: в Москві, Лондоні чи Парижі.

  Осередки Антибільшовицького блоку народів знаходилися в різних країнах та континентах: Україні,  ФРН, Аргентині, Тайвані, США і країнах Британської співдружності націй, Бельгії та Італії.

  У боротьбі з московсько-більшовицьким імперіалізмом АБН використовувала всі можливі засоби: від друкованого слова до збройної боротьби.

  7 листопада 1966 року АБН разом з Антикомуністичною лігою народів Азії (АЛНА) створили Всесвітню антикомуністичну лігу (ВАКЛ), яка стала на заваді спробам московського комунізму утвердити маріонеткові уряди в Латинській Америці, Азії та Африці.

  На відміну від АБН, яку утворили представники народів позбавлених Москвою права на власну державу, АЛНА створювалася урядами Південного В’єтнаму, Тайваню, Південної Кореї, Філіппін і Таїланду.

  Перші роки існування Всесвітня антикомуністична ліга присвятила допомозі Південному В’єтнаму і США у війні з Північним В’єтнамом і СССР. Коли стало зрозумілим, що вільний світ програв цю війну, ВАКЛ прийняв рішення змінити тактику боротьби.

  Після аналізу того, як комуністична агентура та корисні для Кремля ідіоти в США виграли інформаційну війну, і прирекли Південний В’єтнам на поглинання комуністичним режимом Хо Ше Міна, в 1970 році ВАКЛ ухвалив рішення давати відсіч комунізму скрізь, де його зустріне. Боротьба мала розгорнутися, в першу чергу, в інформаційному просторі: виступи червоних у ЗМІ мали отримувати адекватну антикомуністичну відповідь, комуністичні вуличні акції мали нейтралізувати відповідні заходи ВАКЛ.

  Незабаром до ВАКЛ почали приєднуватися лідери та політичні активісти країн, де комуністична п'ята колона розгорнула активну діяльність. До Всесвітньої антикомуністичної ліги долучилися президент  Аргентини Хорхе Відела і президент Болівії Уго Баснер.

  В Гватемалі, за сприяння ВАКЛ, виникла бойова організація «Мано бланка», яка поклала край діяльності червоних банд, створених за підтримки кубинського диктатора Ф. Кастро. За зразком гватемальської «Мано бланко» в Сальвадорі майор Роберто д’Обюссон сформував бойові загони для боротьби зі збройним лівоекстремістським запіллям.

  1975 року Армія визволення Португалії (Exército de Libertação de Portugal, ELP) при підтримці ВАКЛ і антикомуністичної європейської мережі «Антижер прес» поклала край діяльності уряду, що вів країну шляхом соціалізму.

  У середині 70-х комуністичні організації дестабілізували Таїланд настільки, що привели країну на межу «революційної ситуації». Від червоного перевороту країну порятували рішучі дії правих організацій «Червоні гаури» та «Тигри села». 6 жовтня 1976 року вони атакували один із центрів комуністичної ідеології – Таммасатський університет, і ліквідували найбільш затятих прихильників комунізму. Це дало змогу королю Таїланду змінити уряд і напрямок державної політики. Нажахані червоні екстремісти, мов щури, стрімко поховали мерзенні дупи в самих глибоких норах.

  Приклади Гватемали, Сальвадору, Таїланду, Португалії свідчать – комунізм закінчується там, де з ним припиняють панькатися. Червоні лідери, які в разі перемоги влаштовують масштабний державний терор, не готові діяти в умовах, коли їм самим можуть брутально затопити в пику. Тому в жодному разі не можна йти на поступки носіям злочинної комуністичної, соціалістичної, анархічної чи ще якоїсь лівої ідеології. Від потурання ідеям Маркса і Бакуніна з’являються криваві деспоти Пол Пот і Сталін.

  Жодних вольностей ворогам волі давати не можна. «Низька душа, що звільнилася від гноблення, сама починає гнобити» – писав видатний письменник українського походження (по батькові) Федір Достоєвський.

Ярослав Стецько

  У Всесвітній антикомуністичній лізі об’єдналися дуже різні люди: прем’єр Українського Державного Правління Ярослав Стецько, сенатор Джон Маккейн (США), пророк Сан Мун (Південна Корея), ерцгерцог Отто Габсбург (Австрія), журналіст Ліонель Отеро (Гватемала), якудза Йошио Кодама (Японія), письменниця Сюзанна Лабін (Франція) та багато інших.

  Коли Президентом США став Рональд Рейган, вільний світ змінив концепцію «стримування» комунізму на активне знищення імперії Зла – СССР. З одного боку Совдеп руйнував блискучий блеф «зоряних війн», який втягував СССР у нову гонку озброєнь, витримати яку гнила соціалістична економіка не мала змоги.

  З іншого боку США почали активно допомагати всім рухам збройного спротиву комунізму. В межах цього проекту 2 червня 1985 року створили міжнародну спілку борців проти червоної агресії – Демократичний Інтернаціонал, що отримав назву  Джамборі – на честь повстанської столиці Джамби в Анголі, де відбулися установчі збори організації.

  ВАКЛ активно співпрацював з Демократичним Інтернаціоналом. Зусилля спрямували на підтримку контрас у Нікарагуа, РЕНАМО в Мозамбіку, УНІТА в Анголі та моджахедів в Афганістані.

  Від спільного удару США і країн вільного світу, підтриманих  АБН і ВАКЛ, імперія Зла – СССР припинила існування. Багато поневолених народів отримали можливість створити незалежні держави.

  На жаль, ще залишаються в московській неволі народи Ідель-Уралу, Далекого Сходу, Сибіру і Кавказу. Під загрозою залишається державна самостійність України, Білорусі, Грузії та інших країн, що постали на руїнах СССР. Для перемоги над імперським драконом, народам, що зазнали колоніального визиску Москви, слід об’єднатися і використати багатий досвід спільної боротьби, що пройшла під орудою АБН.

Додаток

Іван Майстренко. Націоналізм поневоленої нації.

Сайт містить унікальні тексти, кожен з яких уперше був оприлюднений саме тут. Бажаєте читати нові статті першим? Натисніть на дзвоник розташований в правому нижньому кутку монітора!