Ціна імперіалізму: Кримська війна, завоювання Кавказу та Туркестану

 

В. Виборжанін. Єрмолов на Кавказі

Продовження циклу «Ціна імперіалізму». Читайте попередню частину та початок циклу.

  У XIX столітті Російська імперія забажала «помити чоботи» в південних морях. Колоніальну експансію спрямували на Кавказ і Балкани, із стратегічним прицілом вийти в Середземне море. Після краху середземноморських ілюзій, в наслідок розгрому в Кримській війні, імперія почала загарбання Центральної Азії, мабуть марячи виходом до Індійського океану.

Ціна Кавказьких воєн

  Загарбання Кавказу тривало кілька десятиліть і виявилася дуже виснажливою для всіх учасників. Замість епічного зіткнення армій, московські окупанти опинилася в положенні ведмедя, що засунув руку у вулик і отримав тисячі бджолиних жал. Але на відміну від бурмила, що помер від численних укусів комах, Російська імперія перемогла, попри сотні жорстоких сутичок з кавказцями.

П. Грузинський. Горяни полишають аул через наближення російського війська. 1872 р. 

  Надто не рівними виявилися сили – народи Кавказу не мали таких людських і економічних ресурсів, як їх поневолювачі. Перемога імперії стала жорстоким ударом по Кавказу – цілі народи опинилися на межі знищення. Докладніше про ті сумні події оповідається в статтях: «Ногайцы: обыкновенный геноцид», «"Русский мир" на Кавказе: геноцид и депортация черкесского народа», «Кавказ под ударом «русского мира»: депортация абхазов».

  Загарбання Кавказу не давало Російській імперії жодного економічного зиску. Навпаки вимагало величезних витрат. І це в країні, де і в XX столітті селяни часто потерпали від голоду.

  Точні витрати Росії на завоювання не відомі, оскільки міністерство фінансів імперії вело облік лише прямих витрат на утримання окупаційних регулярних військ на Кавказі. До цього слід додати виплати козацьким військам та поселенцям на Кавказі, будівництво «кавказьких ліній» та інших систем оборони. Разом усі ці видатки становили не менше п’ятої частини (до 15 мільйонів рублів) всього військового бюджету імперії.

  Крім того, військові атаки войовничих горян завдавали збитків до 4 мільйонів рублів щорічно. Головним чином витрачатися доводилося на викуп полонених вояків імперії.

  Життя рядового солдата коштувало порівняно недорого – царська влада не погоджувалася платити більше 10 рублів сріблом за голову. Тому кавказці надавали перевагу продажу рядових московських солдат купцям Османської імперії – ті платили близько 25 рублів за невільника. Скнарість царату прирікала полонених солдат, учорашніх холопів, на довічне рабство на чужині. Росія кидала, кидає і кидатиме своїх  вояків напризволяще.

  Життя офіцерів цінувалося куди більше. Перший московський генерал Дельпоццо потрапив у полон ще в 1802 році. За його звільнення чеченці вимагали 20 тисяч рублів сріблом. Після жвавого торгу зійшлися на 8,4 тисячах. Царські війська напали на сусідній чеченський тейп і грабунком здобули потрібні кошти.

  Найбільший викуп москвини сплатили в 1855 році. У полон до бійців Шаміля потрапили грузинські княгині і фрейліни російської імператриці Орбеліані та Чавчавадзе. Кавказці оголосили викуп у 1 мільйон рублів, і після затятого торгу отримали 40 тисяч рублів сріблом.

  Викуп за полонених московство сплачувало і під час новітньої агресії Росії проти Чеченської Республіки Ічкерія (1994 – 1996 та 1999 – 2009 роки). Крім цієї військової специфіки, через віки збереглася й інша традиція – продаж московськими вояками зброї та боєприпасів борцям за вільний Кавказ.

  У новітні часи ЗМІ повідомляли про факти продажу зброї вояками РФ бійцям Ічкерії. Подібні факти зафіксовані і в XIX столітті. Наприклад, згідно матеріалів слідчої справи 1844 року окупанти продавали кавказцям за фіксованою ціною набої для рушниць – 1 рубль сріблом за 60 штук.

  Після поразки у Кримській війні 1853 – 1856 років Російська імперія вирішила компенсувати втрату Чорноморського флоту перемогою на Кавказі. Окупаційний Кавказький корпус збільшився до 200 тисяч вояків регулярної армії. Витрати на його утримання сягали до 30 мільйонів рублів щороку, що становило близько 10% усіх бюджетних видатків.

  Завоювання Кавказу, що офіційно завершилося в 1864 році, в економічному плані не дало нічого крім збитків. Навіть у рік «окончательного замирения Кавказа» імперія витратила вдвічі більше коштів, ніж отримувала тоді з цього краю. Гроші не мають значення, коли задовольняється імперська пиха.

Ціна Східної (Кримської) війни

  Імперська зарозумілість, штовхнули імператора Ніколая І на остаточне розв’язання «Східного питання».  Цар прагнув узяти під контроль усе християнське населення Османської імперії. В ті часи московська говірка не мала популярності навіть на Московщині, тому московський імперіалізм брав на себе захист «духовных скреп», тобто всіх, хто належав до православної конфесії християнства.

  За балачками про захист віри, приховувався намір знищити Османську імперію і заволодіти усіма протоками з Чорного в Середземне море.

  В 1853 році Російська імперія атакувала Османську імперію, і користуючись глибокою системною кризою Туреччини, досягла досить значних успіхів. Московські дії та плани не сподобалися провідним імперіям Європи – Великої Британії та Франції.

  Уряди цих країн не стали висловлювати занепокоєння політикою московських імперіалістів, а швидко оголосили війну. Країни Заходу добре розумілися в тонкощах «загадочной русской души» – московський жлоб розуміє лише грубу фізичну силу, і чхати хотів на всі  висловлювання «глибокого занепокоєння».

  Бойові дії відбувалися від Балтики до Камчатки, але вирішальні події Кримської війни розгорнулися в причорноморських землях  України: Криму та Одесі.

В. Сімпсон. Атака бригади легкої кавалерії під Балаклавою 25 жовтня 1854 року. 1855 р.

 Чорноморський флот Російської імперії не зробив жодного пострілу в бік франко-англо-турко-сардинської коаліції, бо його втопили самі московити. Такий розвиток подій повторюватиметься в ганебній історії російського флоту ще не раз – під час світових воєн москвини власноруч топитимуть власний флот, здаватимуть супротивникам Крим і завжди називатимуть це «Героической обороной Севастополя».  

  Так сталося і за першої «героической обороне» – московську армію добряче потовкли під час маневрової війни у Криму, а потім, після запеклих боїв за Севастополь, московство здало місто військам коаліції.

  Те, що царська армія захищала місто 11 місяців проти потужніших, чисельно і технічно, військ коаліції, можна пояснити тим, що більшість оборонців Севастополя становили українці. Нащадки козаків зупинили армію Наполеона III фактично на кордоні, натомість як армія рекрутів з московських холопів дременула в 1812 році від Наполеона І аж за Москву.

  Недолуга зовнішня політика Ніколая І налаштувала проти нього провідні країни Європи. Британський флот із пароплавів панував на морських та океанських просторах, чим змусив царську Росію тримати величезні збройні сили майже по всьому периметру імперії.

  Російська імперія очікувала атаки не тільки з боку морських кордонів, але й від сусідніх Австро-Угорської імперії та Пруссії. Ці країни не долучилися до війни проти царату – «жандарма Європи», але дотримувалися збройного нейтралітету.

  Загрози змусили царя мобілізувати величезну армію – 2,5 мільйони вояків, і тримати їх по всіх можливих небезпечних напрямках, які становили понад 5 тисяч кілометрів.

  Війна швидко висотувала фінансові ресурси з економічно нерозвиненої  Російської імперії. У 1853 році, коли бойові дії велися лише проти Османської імперії, царат витрачав на війну понад 40% (98,5 мільйонів рублів) усіх грошових надходжень до бюджету.  

  Після вступу у війну країн Європи, навантаження на фінанси імперії московитів збільшився вдвічі – до 204 мільйонів рублів, що становило 52% усього дефіцитного бюджету.

  Війна з провідними країнами світу означало для Російської імперії повну економічну і політичну ізоляцію. Головне джерело експорту Росії, торгівля збіжжям, зменшилася в 13 разів, тобто зійшла нанівець.

  Нафта і газ тоді ще не мали великої цінності, а торгувати чимось, крім необробленої сировини, Росія як не вміла ніколи, так і не навчилася, і вже мабуть не навчиться. Тоді, як і зараз, країна з назвою «Росія» ввозила техніку і технології з країн Заходу.

  Варто додати, що Московія ніколи самотужки не могла забезпечити себе хлібом. Його вирощували в Україні, після правління Хрущова ще в Казахстані, і цими врожаями годували «посконную» Росію.

  У неврожайні роки московське селянство або мерло з голоду, аби харчувалася пожертвами країн Заходу. Тільки в часи Хрущова почали закупати зерно, аби прогодувати підданих. До цього як царі, так і лєніни-сталіни, просто полишали помирати з голоду своїх холопів.

  Сучасна РФ закуповує майже всі головні види сільськогосподарської продукції. Натомість у незалежній Україні імпорт збіжжя постійно зростає. Саме тому носії «духовных скреп» постійно прагнуть повернути Україну і українців в рабську залежність. Оскільки, як кажуть москвини: «голод не тетка».

  Ліниві нероби потребують «мужика, что б двух генералов прокормил».  Тобто, московство прагне аби українці годували їх у прямому сенсі та ще розбудовували їхню імперію, економіку та культуру, як це робили Прокопович, Безбородько, Боровиковський, Гоголь, Вернадський, Корольов, Глушков та багато інших.

  Повернемося до подій Кримської війни.  Через згортання зовнішньої торгівлі та військові витрати, Російська імперія отримала колосальний дефіцит бюджету: при витратах у 397 мільйонів рублів, з них на війну понад 90%, надходження склали всього 207 мільйонів.

  Військові витрати царської Росії наочно демонструють її технічну відсталість. Наприклад, видатки на кур’єрську пошту в 1,5 рази перевищили видатки на всю збройну промисловість. У відсталій імперії замість телеграфного сполучення існував хіба-що часопис «Московский телеграф», та й те ще в 1825 – 1834 роках.

  Царат намагався компенсувати дефіцит держбюджету за рахунок населення імперії. Як завжди, виручала горілчана монополія. Горілочка принесла до царської скарбниці 79 мільйонів рублів у розпал війни (1854), тоді як усі податкові надходження не перевищили 43 мільйони.

  Московський алкоголік рятував, і рятує, імперію ціною власної кишені і здоров’я. Боротьба з алкоголізмом у часи горбачовської «перебудови», швидко поклали край держави-химери СССР.

  Горілчані ґешефти не рятували критичний стан московського держбюджету, дефіцит якого, за три роки Кримської війни склав 539 мільйонів рублів, тобто близько двох річних бюджетів імперії. Аби перекрити бюджетні витрати, що в півтора рази перевищили надходження, царська адміністрація вдалася до випробуваного і примітивного способу поповнення коштів – друку паперових грошей.

  Надрукували 461 мільйон «дерев’яних», що спровокувало стрімку девальвацію рубля. Якщо до війни 1 рубль асигнаціями коштував 45 копійок сріблом, то в 1856 році за нього давали лише 19 срібних копійок.

  Подолати фінансову кризу Російська імперія змогла лише в 1870 році, коли вдалося звести державний бюджет без дефіциту.

  Як кажуть на Сході: «Птах з одним крилом не літає». Емісія паперових «грошей», створила не тільки інфляцію рубля, але несподівано посприяла розвитку московських банків.

  Відсутність зовнішньої торгівлі залишала майже всі кошти в імперії. Слабкий розвиток промисловості і технологій унеможливлював вигідні інвестиції. Грошовиті піддані імперії несли надлишок коштів у банки, більшість з яких належали «казне».

  Цим скористався царат – використав усі наявні в держбанках фінанси для ведення війни. Царська адміністрація «запозичила» з державних банків 521,4 мільйони рублів, залишивши в касах не більше 180 мільйонів.

  Від банкрутства імперію порятувала економічна ізоляція. Вкладники не квапилися забирати банківські внески, оскільки не мали іншої можливості інвестувати гроші. Тому наявної в банках готівки вистачало для виплат усім, не чисельним, охочим забрати вкладені гроші. Крім того, царат витрачав узяті з банків кошти в середині імперії, що створювало новий грошовий надлишок у царських підданих, який вони знов несли в банки.

  Аби уникнути паніки серед вкладників, і як наслідок, масового зняття вкладів, царат мусив виплачувати по них 4% річних у срібному еквіваленті. Якщо врахувати, що депозити в банках становили близько 1 мільярда рублів, то очевидно, що виплати по внесках погіршували б і без того, кепський фінансовий стан імперської скарбниці.

  Тому царські мудрагелі вирішили знизити банківські депозитні ставки вдвічі, натомість планували залучити кошти, які знімуть з банківських рахунків, під 5% річних державної внутрішньої позики.

  Царські посіпаки міркували примітивно, як і тоді, коли компенсували дефіцит держбюджету за допомогою друкарського верстату. Їх розрахунок зводився до того, що вкладники. зваживши на низьку банківську ставку, заберуть гроші з банків, та куплять за них облігації внутрішньої позики. У цьому разі, царат не повинен виплачувати щорічні відсотки по внесках, а повернув би всі борги, разом з процентами, колись, у далекому майбутньому.

  Вкладники дійсно вилучили понад 40% депозитів з державних банків, 410 мільйони рублів станом на 1860 рік, і ... так і не позичили ці кошти імперії. Після царських витребеньок з відсотками по вкладах, люди понесли гроші до приватних банків. З того часу на Московщині почалося стрімке зростання кількості та якості приватних банків.

В. Сімпсон. Атака Малахова кургану. 1855 р.

  Трохи менше ніж через століття, Сталін урахував досвід царату і зробив внутрішню державну позику примусовою. Його кліка просто видавала облігації замість мізерної зарплатні. Істотно, що сталінська держава-позичальник ніколи не платила, і не збиралася цього робити, по тих боргових зобов’язаннях.

  На захист царату, слід сказати, що комуністи, які захопили владу в Російській імперії, в плані фінансових махінацій виявилися набагато брутальнішими та нахабнішими. Так наприклад, вони протринькали всі вклади населення в Сбербанку СССР, і після розпаду імперії Зла навіть не намагалися їх хоч якось компенсувати. Уряд незалежної України, ще виплачував якісь копійчані компенсації, натомість як на РФ навіть ніхто не згадував про той борг.

  Україні варто поставити питання про компенсацію Москвою вкладів Сберанку СССР громадянам України. Варто залучити до виплати цих компенсацій особисті кошти першого Президента України Леоніда Кравчука, який обіцяв зберегти від інфляції гроші всіх, хто покладе їх до держбанку.

  Гроші пересічних вкладників не збереглися від слова «зовсім», тому хай старий комуніст-медведчукіст Кравчук відповість за свої обіцянки-цяцянки власним майном, що наживалося на оборудках подібних до справи «Бласко».

  Повернемося з новітніх часів до подій Кримської війни. Як це часто бувало, головний тягар імперіалістичної війни Росії, вдарив по Україні.

  Від бомбардувань флоту коаліції постраждали переважно українські міста. У Севастополі повної руйнації уникли тільки 14 будівель, а в Ялті – 36. Повністю знищено місто Тамань на Кубані. У Євпаторії зруйновано чверть усіх споруд, значних втрат зазнали Одеса і Маріуполь.

  Москва, Санкт-Петербург та середньостатистичний московський Мухосранськ ніяк не постраждали. Севастополь відбудували лише на початку 80-х років XIX століття.  

  Як тут не пригадати події Другої світової війни, коли завдяки сталінській стратегії Білорусь і Україна спливали кров’ю, натомість як до Москви чи Самари бойові дії так і не дісталися.

  Через кілька десятиліть перекачаний ботоксом агент КГБ, на псевдо «Окурок» і «Моль» белькотітиме, що Московщина перемогла б Гітлера без України. І це теревенить президент країни, яка не змогла перемогти у війні невеличку Чеченську Республіку Ічкерія і утримала її в орбіті свого впливу лише виплатами колосальної данини!

  Самотужки СССР, правонаступником якої є РФ, не здолав навіть економічно і технічно відсталий Афганістан у війні 1979 – 1989 років. Що вже говорити про ІІІ Рейх – країну провідних технологій та потужної економіки.

Ціна поневолення Центральної Азії

   Після смерті царя Ніколая I, його трон успадкував Александр II. Саме йому вдалося остаточно завоювати Кавказ, подолати наслідки Кримської війни. За його  царювання почалася експансія Російської імперії в Центральну Азію. Подробиці колонізації Туркестану можна дізнатися зі статті «Колонизация Казахстана и Средней Азии (Туркестана) Российской империей».

 

Н. Каразін. Тривога у фортечному редуті. (Напад кокандців на козачий виселок Узун-Агач). 1891 р.

  Свідчення про прибутковість колонізації Туркестану вельми суперечливі. Прибічники колоніальної політики вихваляються її прибутковістю. Генерал-губернатор Туркестану Кауфман вважав, що завойований ним край дав 7 984 965 рублів 7 копійок чистого прибутку за 12 років.

  На думку московського сатрапа, прибутковість збільшилася, якби оголосили всі завойовані землі царською власністю, на підставі «права завойовника», яке визнавалося шаріатом. Виходячи з цього, всі землевласники сплачували б царю чималі кошти, за користування землею своїх предків. Царат не наважився на таке нахабство й обмежився податком у 10% від землероба та кочовика.

  Наступний генерал-губернатор Духовський вважав, що імперія має гарний зиск від вирощуваної в Центральній Азії бавовни. Розуміючи, що цього не достатньо, Духовський пропонував увести «військовий податок» – виплати туркестанців за те, що їх не забиратимуть на службу до московського війська. До пропозиції поставилися прихильно, але через бюрократичні чвари цей проект лишився не реалізованим.

  Зовсім іншу оцінку прибутковості центральноазійських колоній дав у 1879 році полковник Куропаткін. Згідно його звіту на Туркестан витратили  9 160 387 рублів, а отримали тільки 3 132 335.

  Міністерство фінансів Російської імперії відзначало у своєму звіті, що завоювання Центральної Азії нічого не дало крім збитків у 85 мільйонів рублів.

Підсумок

  Колоніальна експансія на Кавказ, Південне Причорномор’я та Центральну Азію, в економічному плані, не приносили Російській імперії нічого, крім значних збитків. Компенсували роздмухуванням імперської пихи та зарозумілості. Усе відбувалося за принципом сформульованим Олександром Зинов’євим у романі «Зияющие высоты»: «Я кучею горжусь, в которой по уши сижу, и зад руководящий преданно лижу»!

Далі буде...

Сайт містить унікальні тексти, кожен з яких уперше був оприлюднений саме тут. Бажаєте читати нові статті першим? Натисніть на дзвоник розташований в правому нижньому кутку монітора!