неділя, 22 листопада 2026 р.

Використання заручників, як інструмент окупаційної моделі влади московського більшовизму

Використання заручників, як інструмент окупаційної моделі влади московського більшовизму

 
Заклики до червоного терору в московсько-більшовицькій агітаційній періодиці
  Протягом усього існування диктатура московського більшовизму використовувала терор в якості дієвого інструменту утримання влади на окупованих територіях та нейтралізації політичних опонентів. Один з його елементів – взяття заручників для залякування та придушення волі до спротиву, використовується чекізмом дотепер.

Червоний терор

  Ще до узурпації влади над Російською імперією Ленін вважав за доцільне використовувати досвід терору Паризької комуни, коли за загибель одного комунара страчували кількох, інколи десятки, заручників. Тому, майже одразу, після влаштованого перевороту ленінська камарилья розпочала практику державного терору, хоча офіційно затвердила її лише 5 вересня 1918 року ухваленим Совєтом «Народних» Комісарів РСФСР декретом «Про червоний терор».
  До ухвалення декрету, 20 грудня 1917 року, для утримання узурпованої влади московські комуністи створили ВЧК – «Всероссийскую чрезвычайную комиссию», «для боротьби з контрреволюцією та саботажем», яку очолив Фелікс Дзержинський. Під час московсько-більшовицької окупації, 3 грудня 1918 року, з’явилася Всеукраїнська ЧК (ВУЧК), для здійснення політики комуністичного терору й утвердження московської диктатури на території України.
  Ленін, у телеграмі від 9 серпня 1918 року до Пензенського виконкому, наказував: «Необхідно зробити нещадний масовий терор проти куркулів, попів і білогвардійців; сумнівних замкнути в концентраційний табір поза містом». (В. И. Ленин, ПСС, т. 50, с. 143.). Ця вимога цілком відповідала світогляду «Ілліча».
  «Диктатура означает — примите это раз навсегда к сведению, господа кадеты, — неограниченную, опирающуюся на силу, а не на закон, власть. Во время гражданской войны всякая победившая власть может быть только диктатурой. Но дело в том, что бывает диктатура меньшинства над большинством, полицейской кучки над народом, и бывает диктатура гигантского большинства народа над кучкой насильников, грабителей и узурпаторов народной власти». (В. И. Ленин. ПСС (пятое издание) т.41, с. 376).
Московське-більшовицьке гасло
  «Неограниченная, внезаконная, опирающаяся на силу, в самом прямом смысле слова, власть — это и есть диктатура». (В. И. Ленин. ПСС (пятое издание) т.41, с. 380).
  «Научное понятие диктатуры означает не что иное, как ничем не ограниченную, никакими законами, никакими абсолютно правилами не стесненную, непосредственно на насилие опирающуюся власть. Не что иное, кап это, означает понятие: «диктатура», — запомните хорошенько, гг. кадеты. Далее, во взятом нами примере мы видим диктатуру именно народа, ибо народ, масса населения, неоформленная, «случайно» собравшаяся в данном месте, сама и непосредственно выступает на сцену, сама чинит суд и расправу, применяет власть, творит новое революционное право. Наконец, это есть диктатура именно революционного народа». (В. И. Ленин. ПСС (пятое издание) т.41, с. 383).
  Московські комуністи скористалися скоєними, у відповідь на політику державного терору, замахами на Мойсея Урицького та Владимира Ульянова-«Леніна», і 5 вересня 1918 року керований Леніним СНК РФСР офіційно затвердив терористичну політику більшовиків декретом «Про червоний терор», в якому чітко відзначив: «забезпечення тилу шляхом терору є прямою необхідністю; необхідно убезпечити Совєтську республіку від класових ворогів шляхом ізоляції їх в концентраційних таборах; підлягають розстрілу всі особи, приналежні до білогвардійських організацій, заколотів і заворушень».
  Але ще до цього 2 вересня 1918 року побачила світ постанова ВЦІК (Всероссийского Центрального Исполнительного комитета) про запровадження «червоного терору» і нарком внутрішніх справ Григорій Петровський підписав наказ про заручників, згідно котрого представники «колишніх панівних класів, офіцерів та інтелігенції» оголошувалися заручниками, яких комуністи могли знищувати купно та поодинці.
Терор - сутність державної політики московського більшовизму
  Документ офіційно затвердив курс на державний кривавий терор та використання утримання та розстрілу заручників у якості методи боротьби з «класовими ворогами». Але й до цього декрету Леніні розсилав телеграми з вимогами брати в заручники заможних селян для здійснення політики військового комунізму у вигляді відвертого грабунку селян, який московські більшовики охрестили озвіздили «продразвёрсткой».
  Ще до офіційного затвердження курсу на державний терор 10 серпня 1918 року «диктатор пролетаріату» Ленін вимагав: «заручників… призначити поіменно по волостях. Ціль призначення саме багатії, тому що вони відповідають за контрибуцію, відповідають життям за негайний збір і зсипання надлишків хліба в кожній волості». (В. И. Ленин. ПСС, т. 50, с. 145).
  У перші роки панування ленінці не приховували установки на державний терор. Вони навіть видавали часопис «Красный террор» в якому не ховаючись, повідомляли про власні злочини, з метою залякати непокірних та зломити людську волю опиратися диктатурі нелюдів. Один з провідних чекістів Ян Фрідріхович Судрабс, більш відомий під партійною кличкою Мартин Лаціс писав: «Ми не ведемо війни проти окремих осіб. Ми винищуємо буржуазію як клас. Не шукайте на слідстві матеріалів і доказів того, що обвинувачуваний діяв ділом або словом проти совєтської влади. Перше питання, яке ми повинні йому поставити, — до якого класу він належить, якого він походження, виховання, освіти або професії. Ці питання й повинні визначити долю обвинувачуваного. У цьому — зміст і сутність червоного терору». (Лацис М. И. «Красный террор», 1 листопада 1918 р., Казань).
  Аби убезпечити себе від відплати за скоєні злочини та терор «пролетарський інтернаціонал» жорстко викорінював найменшу можливість поневоленого населення відповісти гнобителям. «Декретуйте й запроваджуйте в життя повне обеззброєння населення, розстрілюйте на місці нещадно за всяку приховану гвинтівку». (В. И. Ленин, ПСС, т. 50, с. 324).
  І дотепер, в уже вільній Україні, постколоніальний синдром дає взнаки, зокрема через заборону пересічним громадянам мати вогнепальну зброю. Попри те, що московська агентура, кримінальні злочинці та перевертні в погонах її мають, за всі роки Незалежності України, жоден президент та парламентські політичні партії, попри балаканину про патріотизм, демократію та права людини, так і не надали українським громадянам право на озброєний захист від злочинних дій вищезгаданих категорій покидьків.
  В Україну червоний терор прийшов разом з московсько-більшовицькими окупантами. 8 лютого 1918 року, задовгого до декрету про «Червоний терор», Київ окупували банди московитів на чолі з Михаїлом Муравйовим, який наказом №9 від 04.02.1918 наказав «безпощадно знищити всіх офіцерів, юнкерів, гайдамаків, монархістів і всіх ворогів революції». Тільки за перші три дні окупації, московство знищило, без суду і слідства, до п’яти тисяч киян. Точне число жертв не відоме, бо підрахунки окупанти навіть не збиралися вести.
  Репресований сталіністами київський мистецтвознавець Федір Ернст лишив письмові спогади про злочини муравйовських бандформувань: «Трупи розстріляних везли на підводах ломовики через усе місто — по 10 — 15 чоловік, накиданих навалом на підводи, неприкритих, у скривлених позах, залитих кров’ю — цілими рядами».
  Практично в той самий час московсько-більшовицькі окупанти захопили Севастополь і 23 лютого влаштували справжню різанину. Жертвами котрої стали активісти кримськотатарського визвольного руху, офіцери Чорноморського флоту Московії та інші особи, яких комуністичні нелюди зарахували до «нетрудовых элементов и врагов народа».
  15 квітня 1919 року ВЦІК видав декрет «Про табори примусових робіт», яким затвердив запровадження системи концтаборів. У травні 1922 року, Ленін, якому сифіліс вже практично зруйнував мозок, надиктував листа наркому комуністичної «юстиції» РСФСР Івану Курському, де серед іншого наполягав: «Суд не повинен усунути терор; обіцяти це було б оманою, а обґрунтувати та узаконити його принципово та зрозуміло».

«Ленин умер, но дело его живёт»

  Спадкоємець та продовжувач справи Леніна – Іосіф Сталін, чітко засвоїв «уроки Ильича» з державного терору диктатури псевдопролетаріату. З перших днів узурпації влади кремлівський горянин оцінив дієвість інституту заручників, який допомагав людожерському комуністичному режиму ефективно утримувати владу: придушувати селянські повстання через розстріли родин повстанців, забезпечувати лояльність царського офіцерства через утримання їх рідних у заручниках, збирати контрибуції з селян та «нетрудовых элементов», а також тиснути на іноземців та втікачів з комуністичного «раю», чиї рідні лишалися в Совдепі.
  Ба більше. Сталін швидко збагнув, що заручників можна брати не лише з поневоленого населення чи родичів борців за визволення від московсько-більшовицького гноблення, але й таким же чином тримати в покорі соратників по ленінській партії. Що дозволяло забезпечувати їх лояльність, через використання страху за долю й життя власної родини, таврувати партноменклатуру як потенційно ненадійні елементи, і тримати їх у стані невизначеності.
  Комуністична гідра, що почала з пожирання власного московського хвоста, хребець за хребцем досягнула кремлівської голови. Інститут заручників запровадив для комуністичної верхівки гуртову відповідальність за компрометуючі зв’язки з ворогами народу, ліквідовував навіть натяк на особисту автономію, згідно принципу «единица — вздор, единица — ноль», та остаточно перетворював більшовицьку камарилью на рабів ВКП(б) і «лично товарища Сталина».
Перл Карповська (партійна кличка "Поліна Жемчужина") - нарком рибної промисловості СССР.
  Найбільш відомим прикладами взяття у заручники членів родини кремлівської кліки можна вважати долю дружин Молотова та Калініна. Перл Карповська – дружина Вячеслава Скрябіна на псевдо «Молотов», більш відома під партійною кличкою «Полина Жемчужина», входила до панівної більшовицької верстви. Деякий час вона опікувалася совковим миловарінням та парфумерною галуззю, а згодом навіть очолила наркомат рибної промисловості СССР.
  Після утворення Ізраїлю вона поспілкувалася з повноважною міністеркою новоутворення Голдою Мабович ( у дівоцтві – Меєрсон), більш відомою під псевдо «Голда Меїр». Сталін розцінив приязні стосунки представниць авангарду світової революції, як звичайну сіоністську змову, і запер Перлу Жемчужину в концтабори Гулагу, систему яких її дбайливий чоловік Скрябін-Молотов створював з 1917 року для інших. Подейкують, що сталінський посіпака вельми засмутився, коли отримав «своїм салом по мусалу», але попри ув’язнення коханої дружини, дотримав вірності ленінській партії та особисто її вождю товаришу Сталіну.
  У випадку Михаїла Калініна не все так однозначно. Схоже, що Сталін просто позбавив вірного посіпаку осоружної дружини Єкатерини Лорберг, аби та не заважала «всесоюзному старосте» творити сексуальні паскудства з привабливими балеринами «Большого театра».
Родинна світлина подружжя Михаїла Калініна та Єкатерени Лорберг
  Подружжя Поскрьобишевих, попри все, зберігало вірність ленінській партії. Александр Поскрьобишев залишався особистим секретарем диктатора Сталіна навіть після розстрілу дружини Броніслави Соломоновни Металлікової-Поскрьобишевої. Чого іншого можна було очікувати від особи, подібних до якої, Великий Кобзар влучно назвав «раби, підніжки, грязь Москви»?
  Мабуть зайве згадувати, що репресії дружин членів сталінської кліки становили лише приватний випадок дії наказу НКВД СССР № 00486 від 15.08.1937, котрий започаткував масові репресії проти «ЧСИР – членов семей изменников родины». Під дію наказу потрапили як родини пересічних підданих СССР, так і родичі більшовицьких бонз: Анна Ларіна – жінка «улюбленця партії» Ніколая Бухаріна; Вєра Крестинська, дружина члена Політбюро ЦК ВКП(б) Михаїла Крестинського; Антоніна – жінка чекіста Якова Петерса; Єлизавета Арватова-Тухачевська та інші родички червоного маршала Тухачевського; Лія Лазарівна Солом’янська – удова Аркадія Гайдара; Надія Абрамівна Гольдштейн — дружина Іосіфа Ізраїлевіча Ліберберга, першого голови виконкому Єврейської автономної області; жінка та дочка сталінського посіпаки Авеля Єнукідзе тощо.
  За цим «законом», запровадженню котрого сприяли всім своїм життям та діями ліберберги та гайдари, їх дружини могли отримувати кількарічні терміни ув’язнення в московсько-більшовицьких концтаборах, їх дітей спрямовували до відповідних сиротинців, переслідування могли зазнавати інші родичі, включно з колишнім подружжям та коханками.
  Репресії проти членів родин комуністичної верхівки давали необхідний Сталіну ефект: унеможливлювали змови та корпоративну солідарність, демонстрували абсолютну владу та плекали притаманний усім без винятку комуністичним диктатурам «культ личности вождя». На відміну від інших авторитарних режимів, Сталін розумів, що відданість тирану можна забезпечувати не тільки «пряниками»: владою, посадами, привілеями, але й через систему шантажу та терору. Тобто відтворенням моделі окупаційно-опричної державної влади, що в новітні часи природним чином остаточно перетворила Росію на мафіозну державу.

«Ленинским курсом»

  Чекіст Путін усвідомив дієвість репресивних заходів режиму, котрий він віддано захищав під час служби в КГБ, і застосував їх при першій ліпшій нагоді. Щоправда путінські репресії використовуються не проти членів родин панівної верстви чекізму, а проти їх найближчого оточення.
Губернатор Кубані Веніамін Кондратьєв 
  Для прикладу: половину підлеглих губернатора Кубані Веніаміна Кондратьєва заарештували, в його обійсті відбувалися обшуки. Після чого він пообіцяв налагодити курортний рай на території ввіреної йому частини Причорномор’я, з нездійсненною місією очистити воду та морські пляжі від нафти, що розлилася внаслідок ураження московських танкерів та нафтотерміналів українськими ударами відплати за військову агресію московства.
  Інший типовий приклад – син комуністичного номеклатурника та зрадника інтересів тувинської нації Кожугета Шойгу. Путінський пахолок Сер-гей Шойгу зберіг прихильність узурпатора влади на Московії, але більшість його підлеглих та наближених осіб опинилися за ґратами. І хоча Сергей Кожугетович досі стоїть і посміхається поруч з Путіними на відправах побєдобєсія, але знає, що чекізм визнав його מְנֵא מְנֵא תְּקֵל וּפַסִין («мене, мене, текел, упарсін»), що в перекладі з языка «духовных скреп» (Дан. 5; 25 – 26) перекладається як «зважив і знайшов легким».
Шойгу і Путін
  Хоча ми не занурювалися в середньовічну московську історію, але кожен неупереджений охочий легко переконається, що методики примусу до покори поневоленого населення сягає коріннім ще часів народження Московії з лона Золотої Орди. Ані Ленін, ані Сталін, ані Путін не винайшли нічого нового. Терор та інститут заручників – не їх особиста примха. А логіка існування та животіння агресивного московського імперіалізму, де за влучним спостереженням Івана Котляревського, («Наталка Полтавка», 1819 рік):
«Всякий, хто вище, то нижчого гне,
Дужий безсильного давить і жме
».
  Та попри титанічні потуги чекізму – останньої стадії існування московського імперіалізму, і зусилля союзної йому олігархії США, їм не вдасться зберегти імперію опричників. Напис «мене, мене, текел, упарсін» усе виразніше проглядається на кремлівських мурах.


Сайт містить унікальні тексти, кожен з яких уперше був оприлюднений саме тут. Бажаєте читати нові статті першим? Натисніть на дзвоник розташований в правому нижньому кутку монітора!

Немає коментарів:

Дописати коментар