Лазар Каганович – московсько-більшовицький гауляйтер України

 

Московсько-більшовицький державний терор. Колаж.

  Лазар Каганович власноруч затвердив списки на розстріли щонайменше 36 тисяч осіб, серед яких опинилися 21 нарком і 23 члени ЦК ВКП(б). Документи засвідчують, що саме він відігравав одну з провідних ролей в організації Голодомору в Україні та на Кубані.

Сходження ленінським шляхом

  Лазар народився в 1893 році в багатодітній родині Мошки Беньовича та Гені Йосіївни Кагановичів, що мешкали в селі Кабани Київської губернії. У подружжя народилося 13 дітей, шестеро з котрих померли ще в дитинстві.

  Через злиденне існування родини, з освітою в Лазаря не задалося, і брак елементарної грамотності оточуючі відзначали протягом усього його життя. Утім, завдяки довкіллю в якому він зростав, Каганович вільно говорив на ідиш, володів московським «языком», розумів українську мову, але у його виконанні вона вельми скидалася на недолугий суржик.
  У віці 14 років Лазар долучився до робітничого класу. Його рідний брат Михаїл став членом ленінської партії ще в 1905 році, але безпосередньо до підривної роботи його залучив кузен Самуїл Хацкелевич Губерман. У 1911 році Лазар став до лав РСДРП(б), і з 1914 і до арешту та висилки до рідного села в 1915 році, входив до Київського комітету ленінської партії.
  Після арешту перебрався до Катеринослава (сучасна назва міста – Дніпро) де під псевдо «Стомахін» очолив нелегальну чоботарську спілку. Невдовзі переїхав до Мелітополя, де під прізвищем Гольденберг створив Союз чоботарів та відділення більшовицької партії. Під час Лютневої революції «товариш Борис Кошерович» керував Юзівським парткомом РКП(б) та був заступником голови Юзівського совдепу.

Лазар Каганович

  Надалі Каганович займався партійними справами в Саратові, організував більшовицький заколот у Гомелі, але глибинна сутність палкого ленінця розкрилася в Нижньому Новгороді, де він очолив губком і губвиконком. У серпні 1918 року Ленін видав наказ розчавити гідру контрреволюції засобами масового терору, і Лазар Мойсейович заходився виконувати вказівку партійного лідера в якості комунара-карателя нижегородських Частин особливого призначення (ЧОН).
  Проминемо частину його партійної біографії, щоби не переобтяжувати статтю великим обсягом загальної інформації. Відзначимо лише, що відданість Кагановича ленінській справі посприяла його партійній кар’єрі, яка стрімко зростала в буремні часи, і привела «товариша Лазаря» на посаду генерального секретаря ЦК КП(б) України в 1925 році.

«Українізатор» України

  Товариш Каганович виявився справжнім марксистом, бо знехтував почуттями національної солідарності заради суто політичних ґешефтів. Тому, в боротьбі за право очолити диктатуру «пролетаріату» підтримав «пролетарського інтернаціоналіста» Йосифа Джугашвілі «Сталіна» проти суперників, таких самих євреїв-ашкеназі, як і Лазар Каганович: Лейби Бронштейна «Троцького», Євсея-Гершона Радомисльського-Апфельбаума «Зінов’єва», Лейби Розенфельда «Каменєва», Кароля Зобельзона «Радека», Гірша Брилліанта «Сокольникова» та багатьох інших членів «ленінської гвардії».
  З метою знешкодження їх підтримки комуністичними осередками, чию партійну позицію обумовила «смуга осілості Російської імперії», тобто місця компактного проживання прибічників «Троцького» або «Каменєва», генеральний секретар ЦК РКП(б) Сталін рекомендував обрати Кагановича генсеком ЦК КП(б) України, що й було зроблено на квітневому Пленумі ЦК і ЦКК компартії України.

Повідомлення про обрання тов. Кагановича генеральним секретарем КП(б)У. Харків, газета "Коммунист", 1925 рік.

  Уже через кілька днів, 17 квітня 1925 року, в Харкові, тодішній столиці УССР, Політбюро розглянуло питання «О конкретных мероприятиях по проведению постановлений пленуму ЦК об украинизации». 30 квітня ВУЦІК і Совнарком УССР видали спільну постанову «О мерах срочного проведения полной украинизации советского аппарата».
  Не варто думати, що дії Кагановича зумовлені бажанням зробити Україну українською. Він просто використав політику коренізації в якості допоміжного засобу затвердження московсько-більшовицької окупації. Каганович неодноразово стверджував: кожен українець – потенційний націоналіст, тобто можливий учасник національно-визвольної боротьби проти московського поневолення української нації. Тому саме він створив у владних коридорах Кремля атмосферу недовіри до всіх комуністів українського етнічного походження.
  Про українізацію в якості лише інструменту політичної боротьби можна говорити, як про доконаний факт, оскільки в 1926 році перевірка партійної номенклатури на знання української мови, котрою вони мали досконало оволодіти до лютого того ж року, виявила, що тільки 14 з 45 членів ЦК КП(б) України вільно послуговувалися мовою корінного населення поневоленої країни. Сам Каганович продемонстрував вельми слабке знання української мови. Що вже казати про представників московсько-більшовицької окупаційної адміністрації, розташованих на нижчих шаблях владної ієрархії імперіалістичного режиму в Україні.
  І навіть така, суто формальна «українізація» викликала шалений опір імперського центру. Уже 26 квітня 1926 року Сталін написав «Тов. Кагановичу и другим членам ЦК КП(б)У»: «нельзя украинизировать сверху... это процесс длительный, стихийный, естественный». Сталіна підтримали член Політбюро ЦК ВКП(б), голова виконкому III (комуністичного) Інтернаціоналу Євсей-Гершон Радомисльський-Апфельбаум «Зінов’єв» та Михаїл Залманович Лур’є на псевдо «Юрій Ларін» – автор ідеї єврейської автономії в Криму та створення подібних землеробських поселень в Україні та Білорусі.
  Видатний український публіцист і науковець, прихильник «демократичного соціалізму» Іван Майстренко визнавав, що з призначенням Кагановича темпи українізації значно пришвидшилися, але генсек компартії України «підтримуючи лінію на апаратну українізацію… робив усе, щоби вихолостити її зміст, деморалізувати справжніх носіїв національної культури, мінімізувати їх творчу свободу». Бо через призначення Кагановича Сталін прагнув «в жодному разі не допустити на посаду керівника КП(б)У українця, котрий здійснив би українізацію за покликом серця, як син свого народу».
  Справа в тім, що під час Перших визвольних змагань, ідеї комунізму практично не знаходили підтримки української нації. Задля привернення на свій бік хоча б частини українців, які дотримувалися соціалістичної ідеології, московсько-більшовицькі окупанти пішли на спілку з «боротьбистами» – українськими лівими есерами, котрі заради прихильності московства перетворилися на українську комуністичну партію (УКП). Аби залучити їх до підтримки сталіністів у внутрішньопартійних чварах, а також аби притлумити народний спротив московській окупації, Каганович і прискорив темпи українізації.
  Судячи з виступу Кагановича на Всеукраїнському з’їзді Совєтів у квітні 1927 року, він щиро вважав, «что независимость Украины уже провозглашена с начала Октябрьской революции». Джордж Орвелл у романі «1984» добре віддзеркалив властиву комуністам усіх ґатунків брехливість, котра отримали назву «двоєдумство», і відтворена у формулі: «Війна — це мир, Свобода — це рабство, Неуцтво — це сила».
  Щоби зрозуміти сенс політики українізації Кагановича, пригадаємо про його конфлікт з Олександром Шумським – українським «націонал-комуністом» (назва – яскравий взірець оксюморону, адже Маркс не вважав національні почуття, на відміну від класових, чимось значущим). У жовтні 1925 року нарком освіти УССР домігся в Сталіна персональної аудієнції. На котрій наполягав на відставці Кагановича із заміною його Власом Чубарем.

  Диктатор СССР висловив згоду з декотрими твердженнями Шумського і… в квітні 1926 року в листі «Тов. Кагановичу та іншим членам ПБ ЦК ВКП(б)У» засудив за «національний ухил» «шумськізм», який буцімто нагнічував антимосковські настрої в Україні.

Аксельрод М. І. В. Сталін та Л. М. Каганович. 1930-ті р.

  У червні Шумський «роззброївся перед партією» на пленумі ЦК КП(б)У, а в лютому наступного року його звільнили з посади наркома освіти, і доправили до Москви, на другорядну роботу в профспілці. У подальшому Шумського утилізували, як мавра, що за влучним висловлюванням Шиллера, «зробив свою справу», тому «мавр може йти». Шумський пішов спочатку по етапу до концтабору, а потім його знищили чекісти.
  Додатково слід відзначити, що під орудою Кагановича перебувала і формально незалежна Компартія Західної України (КПЗУ), яка провадила підривну діяльність на тодішній території Другої Речі Посполитої. Українізація мала додатково надихати західноукраїнських комуністів жертовному служінню справі світового комунізму.
  За коливаннями партійної лінії в царині національної політики, Каганович не забував про головне завдання комуністичної диктатури – підготувати окуповані території для загарбання влади над усім світом, або на більшовицькому новоязі – «здійснення світової революції». З цією метою він розпочав індустріалізацію України, аби за рахунок українського селянства створити потужну матеріально-технічну базу московсько-більшовицького мілітаризму.
  Заради цього відновлювалися шахти Донеччини та металургійні підприємства Лівобережної України, будувалися електростанції та машинобудівельні підприємства. Уся промисловість мала працювати на потреби військово-промислового комплексу, і практично не переймалася виробництвом «товарів народного вжитку».
  Індустріалізація здійснювалася під невсипним наглядом чекістів, про що свідчить лист, в якому Каганович скаржиться Сталіну на шкідницьку діяльність контрреволюції на Донбасі, датований 26 квітня 1928 року. «В частности, мне кажется, необходимо усилить роль ГПУ примерно так, чтобы в крупных трестах были бы крупные работники, уполномоченные ГПУ, как вроде транспортных органов ГПУ. Эту реорганизацию надо провести под наблюдением и непосредственным руководством руководящих работников ЦК и ЦКК, иначе, я боюсь, как бы у нас на деле в смысле структуры и методов работы не осталось по-старому».

Каганович і Сталін проти шкідника-обмежувача

  Лист стосувався «Шахтинської справи», судовий вирок якої позначився не тільки на долі засуджених за вигаданими звинуваченнями фігурантів з Донеччини, а й розпочав згортання політики НЕПу та повне переведення економіки СССР на рейки азійського способу виробництва. Саме такою назвою син Гершеля Леві Мордехая, більш відомий як Карл Маркс, визначив економічну формацію, в котрій усі засоби виробництва перебувають у державній власності.

Організатор Голодомору 1932 – 1933 років

  З метою посилення матеріальної бази індустріалізації сталінська кліка розпочала пограбування українських сіл. Кремль встановив завищені обсяги норм державної хлібозаготівлі, які недолуга колгоспна система не могла виконати жодним чином.
  11 серпня 1932 року Сталін надіслав листа Кагановичу. «Самое главное сейчас Украина. Дела на Украине из рук вон плохи. Плохо по партийной линии. Говорят, что в двух областях Украины (кажется, в Киевской и Днепропетровской) около 50-ти райкомов высказались против плана хлебозаготовок, признав его нереальным. В других райкомах обстоит дело, как утверждают, не лучше.
  На что это похоже? Это не партия, а парламент, карикатура на парламент. Вместо того, чтобы руководить районами, Косиор все время лавировал между директивами ЦК ВКП и требованиями райкомов и вот – долавировался до ручки. Правильно говорил Ленин, что человек, не имеющий мужества пойти в нужный момент против течения, – не может быть настоящим большевистским руководителем. Плохо по линии советской. Чубарь – не руководитель. Плохо по линии ГПУ. Реденсу не по плечу руководить борьбой с контрреволюцией в такой большой и своеобразной республике, как Украина.

Каганович, Сталін, Постишев, Ворошилов. 1934 р.

  Если не возьмемся теперь же за выправление положения на Украине, Украину можем потерять. Имейте в виду, что Пилсудский не дремлет, и его агентура на Украине во много раз сильнее, чем думает Реденс или Косиор. Имейте также в виду, что в Украинской компартии (500 тысяч членов, хе-хе) обретается немало (да, немало!) гнилых элементов, сознательных и бессознательных петлюровцев, наконец – прямых агентов Пилсудского. Как только дела станут хуже, эти элементы не замедлят открыть фронт внутри (и вне) партии, против партии. Самое плохое – это то, что украинская верхушка не видит этих опасностей».
  22 жовтня 1932 року Політбюро ЦК ВКП(б) з подачі Сталіна ухвалило рішення створити надзвичайну комісію на чолі з В’ячеславом Скрябіним «Молотовим», задля виконання хлібозаготівельного плану в Україні та Північному Кавказі. Хоча з 1928 року Каганович уже не очолював компартію в Україні, він, як завідувач відділу сільського господарства при ЦК ВКП(б), розробив систему «чорних дошок» – покарання для господарств Північного Кавказу, які «зривали» плани хлібозаготівлі.
  У населеному пункті занесеному на «чорну дошку» припиняли будь-яку державну, кооперативну і колгоспну торгівлю та вивозили звідти весь наявний крам. Згорталися всі програми кредитування з терміновим поверненням усіх запозичених коштів. Розпочиналася ретельна чистка приреченого села (станиці) та місцевих установ від «контрреволюційних» елементів, з подальшим їх арештом, ув’язненням у концтаборах чи застосуванням «вищої міри соціального захисту» – розстрілу.
  Зусиллями комісії Кагановича на чорні дошки потрапило 15 станиць Кубані, внаслідок чого заморили голодом тисячі людей. Як контрреволюційні елементи заарештували 16 864 осіб. Тільки в станицях Медведівська, Полтавська та Урупська із сукупним населенням в 47,5 тисяч осіб депортували 45 600 людей.
  20 грудня 1932 року Каганович прибув в Україну, де Голодомор уже розпочав «жнива розпачу», аби застосувати досвід «чорних дошок». Наступного дня Політбюро ЦК КП(б)У телеграфувало обкомам партії вимогу подолати ганебне положення та «мобилизовать все силы для выполнения плана хлебозаготовок».
  29 грудня Політбюро директивою наказало обкомам і райкомам московсько-більшовицької партії вилучити протягом 5 – 6 днів у колгоспів, що не виконували хлібозаготівельні плани, усе збіжжя, з насіннєвим фондом включно. Всеосяжний грабунок українських сіл спричинив масовий голод, внаслідок чого загинули мільйони людей. Зафіксовані випадки, коли доведені до відчаю та божевілля люди вдавалися до канібалізму, аби хоча б на нетривалий час втамувати вбивчий голод.
  Організатор геноциду українців залишив слід у народній пам’яті в приказці: «Каганович проїхав – як Мамай пройшов».
  Варто відзначити, що жертвою людожерської політики Кагановича стали не тільки українські селяни, але й місцеві колабораціоністи, котрі свого часу підтримали московсько-більшовицьку окупацію України. Протягом 1935 – 1937 років сталінський режим розправився з колишніми боротьбистами та їх симпатиками.
  Але перед тим, 7 липня 1933 року, не в останню чергу завдяки цькуванню влаштованому Кагановичем, вкоротив собі віку Микола Скрипник – соратник Леніна, співорганізатор московсько-більшовицької навали в Україну в 1918 році та, на момент самогубства, заступник голови Совєта народних комісарів УССР.

Участь Кагановича у «Великому терорі»

  10 грудня 1932 року партія ухвалила рішення про початок масштабної чистки партійних лав, і призначила товариша Лазаря головою Центральної комісії з очищення ВКП(б) від справжніх та уявних опонентів та супротивників Сталіна.
  Хоча в 1934 році Каганович повернувся до Москви, але з 23 січня 1934 по 27 травня 1937 року він лишався членом ЦК КП(б)У і продовжував невтомно викривати «шкідників» та «ворогів народу» в Україні.

Політбюро ЦК ВКП(б). 1934 р.

  В якості члена Особливої наради НКВД Каганович запропонував створити «трійки» для позасудового розгляду справ за політичними звинуваченнями. Завдяки нововведенню позасудові вироки виносилися швидко, без зайвої бюрократичної тяганини, і таким чином, маховик терору скалічив долі мільйонів людей.
  Як член Політбюро ЦК ВКП(б) Каганович затвердив квоти на кількість репресованих відповідно до наказу НКВД № 00447 «Об операции по репрессированию бывших кулаков, уголовников и других антисоветских элементов». За його лімітами планувалося ув’язнити 233 700 та розстріляти 59 200 осіб. Натомість, чекісти перевиконали план наказу і запроторили за ґрати щонайменше 820 тисяч, з них стратили приблизно 445 тисяч осіб, протягом періоду з серпня 1937-го по листопад 1938 років.
  Під час «Великого терору» Каганович власноруч затвердив 189 списків, згідно котрих розстріляли понад 19 тисяч осіб. Загальна кількість людей страчених за його особистим підписом перевищує 36 тисяч осіб.

Каганович, Ягода і Сталін на будівництві Перервінського гідровузла в'язнями Гулагу. 14 червня 1936 р. 

  В якості наркома шляхів сполучення СССР він доклав чималих зусиль для розгортання так званого Великого терору 1937 – 1938 років на ввіреній партією ділянці роботи. Наприклад, завдяки його виступу на обласному партгоспактиві Донеччини в 1937 році, вже наступного дня, за списками затвердженими особисто товаришем Лазарем Мойсейовичем, чекісти схопили півтори сотні керівників області, директорів та інженерів шахт і заводів.
  Його підпис, разом з автографами Сталіна, Молотова і Ворошилова під Постановою Політбюро ЦК ВКП(б) від 05.03.1940 визначили долю кількох тисяч польських офіцерів, страчених у Катинському лісі.

1947 рік – друге пришестя в Україну

  У 1946 році Україна не виконала черговий план партії по хлібозаготівлі, через завищені обсяги державного оброку та повоєнну руїну. З цього приводу 2 березня 1947 року зібрався Пленум ЦК КП(б)У й призначив Кагановича своїм першим партійним секретарем.
  Через тиждень свіжоспечений сатрап скликав розширений Пленум ЦК КП(б)У аби розробити заходи з виконання хлібозаготівельних планів затверджених постановою лютневого Пленуму ЦК ВКП(б) «О мерах подъема сельского хозяйства в послевоенный период». 25 червня Пленум ЦК КП(б)У зібрався знов, щоби затвердити рішення «Об уборке урожая сельскохозяйственных культур в 1947 г.» та «О заготовках хлеба и других сельскохозяйственных продуктов из урожая 1947 г.» в охопленій голодом Україні.

Сталінська хлібодрача в Україні. Агітаційний плакат ОУН, 1947 р.

  Але не хлібом єдиним переймався товариш Лазар. Значну увагу приділяв також індустріальним галузям, оскільки сталінська кліка готувала Совдеп до нової війни за світове панування «комуністичної революції». Докладніше питання приготувань до Третьої світової війни висвітлено в розвідках та книгах Олександра Гогуна, які знаходяться у відкритому доступі в Інтернеті, ознайомитися з котрими може кожен охочий.
  Чимало зусиль перший секретар КП(б)У спрямував на боротьбу з тими людьми, що спроміглися зберегти хоч якісь відчуття української національної ідентичності. З цією метою Каганович підготував постанову ЦК КП(б)У «Об улучшении идейно-политического воспитания кадров и о борьбе против проявлений буржуазно-националистической идеологии». Зокрема в ній особливо відзначалося, що українські націоналісти використовують «самое гнусное оружие фашистского мракобесия — антисемитизм».
  13 серпня того ж року партія доручила МГБ СССР «выселять в отдаленные места СССР семьи активных националистов и бандитов, убитых при вооруженных столкновениях, осужденных и находящихся на нелегальном положении, с территории Волынской, Ровенской, Черновицкой, Львовской, Станиславской, Тернопольской и Дрогобычской областей Украины». Тобто, московські більшовики узаконили масові депортації корінного населення України на підставі найменшої підозри хоч у якійсь участі у визвольній боротьбі.
  Понад те, Каганович підтримав ініціативу польських товаришів – проведення операції «Вісла», тобто депортацію всього українського населення Польщі на західні терени республіки.
  26 грудня 1947 року партія повернула Кагановича в Москву, де 9 січня наступного року він очолив Держкомітет при Совєті міністрів СССР з матеріально-технічного постачання народного господарства. Звичайно на цьому його участь у злочинах комуністичного режиму не припинилася, але стосовно України співпадала і коливалася разом із загальною лінією партії.
  Мабуть останнім значним впливом Кагановича на долю України можна вважати затвердження ним, у якості одного з членів Президії ВС СССР, указу Президії Верховного Совєта СССР від 19 лютого 1954 року про передачу Кримської області РСФСР до Складу УССР, обумовлену «общностью экономики, территориальной близостью и тесными хозяйственными и культурными связями».

Замість післямови

  Попри чималий внесок Кагановича у зросійщення України, геноцид української нації та знищення української культури, його діяльність в Україні перебуває на периферії досліджень українських істориків. Ґрунтовні дослідження деяких аспектів його від’ємних «досягнень» можна почислити на пальцях одної руки.
  Це книга українських дослідників «Командири великого голоду: поїздки В. Молотова і Л. Кагановича в Україну та на Північний Кавказ 1932 –1933 рр.», ([В. Ю. Васильєв, Л. М. Малашенко, С. Уіткрофт, Ю. І. Шаповал]; за ред. В. Васильєва, Ю. Шаповала. – К: Генеза, 2001); та монографія московського історика Борисьонок Є. «Сталинский проконсул Лазарь Каганович на Украине. Апогей советской украинизации (1925–1928)», (М: Родина, 2021).

Метрополітен імені Кагановича. Газета "Вечерняя Москва", 14 травня 1935 р.

  До цього списку можна додати матеріали судового процесу 2010 року, на якому Апеляційний суд Києва визнав Йосифа Сталіна, Лазаря Кагановича, Менделя Хатаєвича та інших причетних осіб організаторами геноциду в Україні 1932 – 1933 років, відповідно до ч. 1. ст. 442 Кримінального кодексу України.
  Для злочинів проти людяності відсутній термін давності, тому відповідальність за них наступає незалежно від часу їх вчинення. Отже, злодіяння московсько-більшовицьких окупантів в Україні потребують подальших ґрунтовних досліджень. Крапку в цій справі ставити ще зарано.

Сайт містить унікальні тексти, кожен з яких уперше був оприлюднений саме тут. Бажаєте читати нові статті першим? Натисніть на дзвоник розташований в правому нижньому кутку монітора!