Національне визволення і соціальна справедливість
 |
| Шупляк О. Велика битва України з Мордором. 2022р. |
«Наша революція – всенародна,
йдемо з народом, який тісно поєднує
справу соціяльного визволення із
національною незалежністю».
Ярослав Стецько, «Дві революції»
У 1991 році визвольний рух не зміг опанувати владу в Україні, зокрема через нестачу засобів поєднати національне визволення з соціальним. Постколоніальна адміністрація утримала владу, яка трохи згодом набула рис олігархії.З нещодавнього минулого
Народний Рух України (НРУ) досягнув державної незалежності у відриві від розв’язання питання соціальної справедливості всередині українського суспільства, що визначило подальшу долю України на багато десятиліть уперед. У цьому не було якогось лиховісного задуму чи легковажності з боку провідників НРУ – просто потуга їх супротивників набагато переважала можливості рухівців.Представники московсько-більшовицької окупаційної адміністрації контролювали майже всі наявні ресурси в Україні: політичну владу; промислові, торговельні та сільськогосподарські підприємства разом з усіма ЗМІ. Натомість активісти національно-визвольного могли числити лише на підтримку національно свідомих українців, власний авторитет борців за визволення української нації, мізерні наклади самвидаву та порівняно невеличкий обсяг інформації, що передавалася іноземними радіостанціями обмеженій аудиторії.
За таких умов можна вважати величезною перемогою вже те, що вдалося вибороти незалежність України за беззастережного панування в країні московських лакуз, на кшталт Івашка, Кравчука, Масола, Фокіна та їм подібних. Події після повалення московсько-більшовицької диктатури в Україні відбулися в суворій відповідності з дослідженнями явищ колоніальної та постколоніальної психопатології зроблені мартиніканським психіатром Францом Фаноном.
Згідно його, після звільнення від колоніального визиску владу в країні зазвичай перебирають вихованці колоніальної адміністрації. На ту мить традиційна для даної країни система влади знищена колонізаторами, а виховані гнобителями «нові обличчя» здатні порядкувати виключно за методою імперської метрополії. Вони посідають місця колишніх визискувачів, і «переможець дракона перетворюється на нового дракона». Режим постколоніальної злодійкуватої олігархії в Україні – наочний приклад реалізації теоретичних постулатів Фанона.
Постколоніальна влада в незалежній Україні замість викорінення залишків колоніалізму, використала залишений московськими імперіалістами державний апарат, для подальшого визиску України та гноблення українців. Завдяки тому, що на момент відновлення незалежності України, ставленці московсько-більшовицької окупаційної адміністрації виявилися єдиною верствою, що реально володіла політичною владою та розпоряджалася всіма наявними економічними ресурсами, їм вдалося не тільки все це «прихватизувати», але й розбудувати систему, яка дозволила зберегти все «нажитое непосильным трудом».
Леонід Кравчук – перший Президент незалежної України, опинився на чолі держави виключно завдяки тому, що посада II секретаря московсько-більшовицькій партії в Україні надала йому змогу стати Головою Верховної Ради УССР, після переходу його безпосереднього начальника Першого секретаря ЦК КПУ Володимира Івашка на роботу заступником Генерального секретаря ЦК КПСС у Москві.
 |
| Олійник Є. Ілюзія "демократичних" виборів |
Праця в ідеологічному секторі компартії розвинула в Кравчука навички демагога й пристосуванця до коливань партійного курсу, тому у відповідальну мить, на посаді Президента, він виявився нездатним зарадити всеосяжній кризі, що охопила Україну. Для цього одної майстерності теліпати язиком в ідеологічно вивіреному напрямку, виявилося замало, і Кравчук достроково втратив найвищу посаду в країни.
Йому на заміну прийшов Леонід Кучма – людина з реального економічного сектору, якщо так можна називати підприємства планової соціалістичної економіки СССР. Він вирішив розбудовувати державу в інтересах таких, як і він сам, «червоних» (комуністичних) директорів великих підприємств. Кучма посприяв створенню фінансово-промислових груп (ФПГ) певних осіб, з метою зосередження ними капіталу та контролю за прибутковими галузями виробництва.
Через кілька років з’ясувалося, що левову частку економічної потуги України зосередило кілька груп. Одна з котрих підпорядковується зятю Кучми Віктору Пінчуку, що належить до народу, критикувати дії представників якого, забороняє «Закон про запобігання та протидію антисемітизму в Україні», котрий підготував і впровадив поширювач московської пропаганди, депутат ВР від партії «слуга народу» Максим Бужанський. Що за дивним збігом обставин син того ж народу, для блага котрого він створив цей закон.
Внаслідок внутрішньої політики Кучми найпотужніші ФПГ зросли на силі настільки, що вирішили збільшити та убезпечити власні здобутки засобами впливу на політичну владу. Діяльність ФПГ вийшла на якісно новий рівень.
Йому на заміну прийшов Леонід Кучма – людина з реального економічного сектору, якщо так можна називати підприємства планової соціалістичної економіки СССР. Він вирішив розбудовувати державу в інтересах таких, як і він сам, «червоних» (комуністичних) директорів великих підприємств. Кучма посприяв створенню фінансово-промислових груп (ФПГ) певних осіб, з метою зосередження ними капіталу та контролю за прибутковими галузями виробництва.
Через кілька років з’ясувалося, що левову частку економічної потуги України зосередило кілька груп. Одна з котрих підпорядковується зятю Кучми Віктору Пінчуку, що належить до народу, критикувати дії представників якого, забороняє «Закон про запобігання та протидію антисемітизму в Україні», котрий підготував і впровадив поширювач московської пропаганди, депутат ВР від партії «слуга народу» Максим Бужанський. Що за дивним збігом обставин син того ж народу, для блага котрого він створив цей закон.
Внаслідок внутрішньої політики Кучми найпотужніші ФПГ зросли на силі настільки, що вирішили збільшити та убезпечити власні здобутки засобами впливу на політичну владу. Діяльність ФПГ вийшла на якісно новий рівень.
 |
| Семпе Жан-Жак. Лабіринти бюрократизму. |
Вони опанували ЗМІ і через них, за допомогою різних технологій психологічного впливу, вдало просували до влади власні політичні проекти – як партії, так і окремих персонажів. Прибутки ФПГ, що вдало зайнялися політикою, стрімко зростали за рахунок добробуту більшості громадян України, непрозорої «прихватизації», вдалого «засвоєння» коштів державного бюджету тощо.
Внаслідок цього Україна, яка напередодні відновлення державності в 1991 році мала один з найкращих стартовий економічний потенціал, в порівнянні з більшістю інших «республік» і країн сателітів СССР, досить швидко опинилася в числі найбідніших держав Європи. В якості «компенсації» невелика кількість мільярдерів з України увійшли до перших сотень переліку найбагатших людей Землі.
Усе це сталося усупереч зусиллям українських борців з московсько-більшовицькою окупацією. За умов повного домінування московських імперіалістів борцям за волю вдалося відновити незалежність України, але наявних сил виявилося замало, аби збудувати країну «без хлопа і пана». Бо вони, як і всі ми, виявилися звичайними людьми, а не богами чи чарівниками. Тому зробили те, що змогли, і за це їм велика шана й подяка.
Врахуємо, що завдання відновити національну незалежність та створити умови справедливого суспільного співіснування парадоксальним чином виявляються водночас як відокремленими одна від одної, так і взаємопов’язаними. Протягом нашої новітньої історії вони йшли в єдиному оберемку головних вимог, але часто рівень їх реалізації не співпадав з народними сподіваннями.
Через обмеженість ресурсів Гетьман Хмельницький на початках визвольної війни мусив погоджуватися на вельми обмежений козацький реєстр та незадовільнені умови існування для більшості українських селян. Перебіг визвольної боротьби створював ще багато інших підстав для народного невдоволення та зростання суспільних суперечностей.
Після смерті Богдана Хмельницького суспільні незгоди та зовнішньополітичні чинники спричинили Руїну та розділення України між двома державами. Більшість українських селян, звільнених з кріпацтва Хмельниччиною, через деякий час, іноземні поневолювачі повернули до кріпацького стану. Зиск від визвольної боротьби отримала лише частина козацької старшини, яку чужинницька влада винагородила привілеями за віддану службу.
Царат системно нищив як козацький устрій, так і існування вільних селянських господарств. Руйнування Запорозької Січі (1775), закріпачення селян Лівобережної (17830 та Правобережної (1796) України відбулися згідно логіки імперіалізму, та в повній відповідності реальним можливостям московського самодержавства.
Українська нація отримала нову нагоду звільнитися з під іноземної кормиги в 1917 році. Уряди Центральної Ради Української Народної Республіки (УНР), Державний секретаріат Західноукраїнської Народної Республіки, а згодом і Гетьманат Української Держави, проголосили курс на незалежність України та запланували проведення соціальних реформ, насамперед в аграрній царині. Жодні з яких так і не вдалося повністю реалізувати, не так через внутрішні суперечності, як через агресивне зовнішнє втручання, яке завершилося розподілом окупованих українських земель між кількома іноземними державами.
Під час Других визвольних змагань (1938 – 1950 роки) боротьба Української повстанської армії (УПА) та Організації українських націоналістів (ОУН) зосередилися насамперед на здобутті незалежності України. Бо без власної держави про жодну соціальну справедливість для українства не могло навіть йтися. Ярослав Стецько – один з провідних ідеологів української визвольної боротьби, наполягав на одночасному здійсненні двох революцій: національної та соціальної. На жаль, вже вкотре, наявних сил виявилося замало аби вирватися з цупких лабет московського імперіалізму.
Після відновлення незалежності України в 1991 році розв’язання питання соціальної справедливості для більшості громадян залишається далеким від задовільненого, про що йшлося вище.
Національне визволення без соціальної справедливості подібне до існування людини, що повсякчас користується лише одною ногою, замість того, аби ходити на двох. Подібна ситуація позбавляє українську державність міцної опори, що постійно використовують недружні Україні держави.
За всі роки панування злодійкувата олігархія привчала українську націю «стрибати на одній нозі», вдовольняючи народний запит на соціальну справедливість подачками у вигляді пільг або створенням привілейованих верств, що тільки посилювало відчуття суспільної несправедливості в тих, за чий рахунок все те здійснювали.
Владі слід усвідомити – соціальна справедливість починається не з надання довіреним особам змоги «пиляти бюджет», не з просування антиконституційних законів в інтересах окремих верств населення, не з можливості відкупитися від військового призову чи уникнути відповідальності за злочини за допомогою можновладної «крыши». Подібні дії – зловживання владою, за котрі, те саме відчуття справедливості, вимагає справедливого покарання.
II. Соціальний зміст: права громадян, рівність усіх перед законом, гідні умови життя, захист вразливих категорій населення тощо, доповнює ідею національної незалежності, в котрій держава працює на благо всіх громадян, а не лише панівних верств.
III. Рівність усіх громадян перед законом та верховенство права дозволяють уникнути конфлікту між національним і соціальним, оскільки унеможливлюють дискримінацію окремих груп населення та стоять на заваді зловживанню владою її представниками.
IV. Розбудова демократичних інститутів сприяє суспільному контролю над владою, стоїть на захисті прав громадян, спонукає їх до громадянської активності. Реалізувати національний суверенітет в поєднанні з соціальними правами громадян країни можливо лише за умов демократії та верховенства права.
V. Успіх національної боротьби забезпечує залучення на її бік максимальної кількості суспільних груп. І навпаки, влада втрачає народну підтримку без дієвих законів, що сприяють реальному покращенню життя більшості громадян країни. Без справедливого захисту прав усіх громадян неможливий всебічний національний розвиток, зростають суспільні суперечності, які підривають народну єдність, і зрештою ведуть до національного занепаду.
«Без національного визволення немає визволення соціального і особистої свободи. Національна революція має бути водночас і соціальною революцією» – писав видатний борець за волю України в XX столітті Ярослав Стецько в статті «Дві революції». Лишається додати, що успішне поєднання національного та соціального визволення нашого народу можливе виключно в незалежній українській державі, побудованій на принципах реальної демократії, дієвого верховенства права та соціальної справедливості.
Внаслідок цього Україна, яка напередодні відновлення державності в 1991 році мала один з найкращих стартовий економічний потенціал, в порівнянні з більшістю інших «республік» і країн сателітів СССР, досить швидко опинилася в числі найбідніших держав Європи. В якості «компенсації» невелика кількість мільярдерів з України увійшли до перших сотень переліку найбагатших людей Землі.
Усе це сталося усупереч зусиллям українських борців з московсько-більшовицькою окупацією. За умов повного домінування московських імперіалістів борцям за волю вдалося відновити незалежність України, але наявних сил виявилося замало, аби збудувати країну «без хлопа і пана». Бо вони, як і всі ми, виявилися звичайними людьми, а не богами чи чарівниками. Тому зробили те, що змогли, і за це їм велика шана й подяка.
Врахуємо, що завдання відновити національну незалежність та створити умови справедливого суспільного співіснування парадоксальним чином виявляються водночас як відокремленими одна від одної, так і взаємопов’язаними. Протягом нашої новітньої історії вони йшли в єдиному оберемку головних вимог, але часто рівень їх реалізації не співпадав з народними сподіваннями.
«За волю і кращу долю!»
Успіх повстання Богдана Хмельницького обумовило поєднання закликів до національного визволення з протидією соціальному визиску. До боротьби долучилася значна частина української нації, але наявних сил виявилося замало, аби збудувати власну козацьку державу.Через обмеженість ресурсів Гетьман Хмельницький на початках визвольної війни мусив погоджуватися на вельми обмежений козацький реєстр та незадовільнені умови існування для більшості українських селян. Перебіг визвольної боротьби створював ще багато інших підстав для народного невдоволення та зростання суспільних суперечностей.
Після смерті Богдана Хмельницького суспільні незгоди та зовнішньополітичні чинники спричинили Руїну та розділення України між двома державами. Більшість українських селян, звільнених з кріпацтва Хмельниччиною, через деякий час, іноземні поневолювачі повернули до кріпацького стану. Зиск від визвольної боротьби отримала лише частина козацької старшини, яку чужинницька влада винагородила привілеями за віддану службу.
Царат системно нищив як козацький устрій, так і існування вільних селянських господарств. Руйнування Запорозької Січі (1775), закріпачення селян Лівобережної (17830 та Правобережної (1796) України відбулися згідно логіки імперіалізму, та в повній відповідності реальним можливостям московського самодержавства.
 |
| За волю і кращу долю! |
Під час Других визвольних змагань (1938 – 1950 роки) боротьба Української повстанської армії (УПА) та Організації українських націоналістів (ОУН) зосередилися насамперед на здобутті незалежності України. Бо без власної держави про жодну соціальну справедливість для українства не могло навіть йтися. Ярослав Стецько – один з провідних ідеологів української визвольної боротьби, наполягав на одночасному здійсненні двох революцій: національної та соціальної. На жаль, вже вкотре, наявних сил виявилося замало аби вирватися з цупких лабет московського імперіалізму.
Після відновлення незалежності України в 1991 році розв’язання питання соціальної справедливості для більшості громадян залишається далеким від задовільненого, про що йшлося вище.
Національне визволення без соціальної справедливості подібне до існування людини, що повсякчас користується лише одною ногою, замість того, аби ходити на двох. Подібна ситуація позбавляє українську державність міцної опори, що постійно використовують недружні Україні держави.
За всі роки панування злодійкувата олігархія привчала українську націю «стрибати на одній нозі», вдовольняючи народний запит на соціальну справедливість подачками у вигляді пільг або створенням привілейованих верств, що тільки посилювало відчуття суспільної несправедливості в тих, за чий рахунок все те здійснювали.
Владі слід усвідомити – соціальна справедливість починається не з надання довіреним особам змоги «пиляти бюджет», не з просування антиконституційних законів в інтересах окремих верств населення, не з можливості відкупитися від військового призову чи уникнути відповідальності за злочини за допомогою можновладної «крыши». Подібні дії – зловживання владою, за котрі, те саме відчуття справедливості, вимагає справедливого покарання.
Принципи поєднання національного та соціального визволення
I. Національне визволення створює лише передумови для соціальної справедливості, яка, в свою чергу, гуртує націю та надає сили долати розмаїті виклики, що постають перед суспільством та державою. Без національного визволення поневоленої нації про якусь справедливість навіть не йдеться.II. Соціальний зміст: права громадян, рівність усіх перед законом, гідні умови життя, захист вразливих категорій населення тощо, доповнює ідею національної незалежності, в котрій держава працює на благо всіх громадян, а не лише панівних верств.
III. Рівність усіх громадян перед законом та верховенство права дозволяють уникнути конфлікту між національним і соціальним, оскільки унеможливлюють дискримінацію окремих груп населення та стоять на заваді зловживанню владою її представниками.
IV. Розбудова демократичних інститутів сприяє суспільному контролю над владою, стоїть на захисті прав громадян, спонукає їх до громадянської активності. Реалізувати національний суверенітет в поєднанні з соціальними правами громадян країни можливо лише за умов демократії та верховенства права.
 |
| Верховенство права - запорука соціальної справедливості |
«Без національного визволення немає визволення соціального і особистої свободи. Національна революція має бути водночас і соціальною революцією» – писав видатний борець за волю України в XX столітті Ярослав Стецько в статті «Дві революції». Лишається додати, що успішне поєднання національного та соціального визволення нашого народу можливе виключно в незалежній українській державі, побудованій на принципах реальної демократії, дієвого верховенства права та соціальної справедливості.
Сайт містить унікальні тексти, кожен з яких уперше був оприлюднений саме тут. Бажаєте читати нові статті першим? Натисніть на дзвоник розташований в правому нижньому кутку монітора!
Немає коментарів:
Дописати коментар