Агент впливу КГБ Юліан Ляндрес «Семенов»

 

Юліан Ляндрес "Семенов" і Юрій Андропов.

  Популярний в СССР письменник Ляндрес, більше відомий під псевдо «Юліан Семенов», отримав дипломи від голів КГБ Юрія Андропова і Віктора Чебрикова «За создание ярких высокоидейных произведений литературы и кино о чекистах и пограничниках». «Совпадение? Не думаю!». Біографія майстра шпигунських романів створених за методикою соціалістичного реалізму в основних моментах збігається з коливаннями курсу московсько-більшовицької партії.

«Яка хата, такий тин, який батько, такий син»

  8 жовтня 1931 року в родині Галини Ноздріної та Семена Александровича (Шимона Овзеровича) Ляндреса, соратника улюбленця комуністичного партії Ніколая Бухаріна, народився хлопчик, наречений Юліаном.
  Батько майбутнього «пролетарського письменника», як називали борзописців, що працювали на «диктатуру пролетаріату», належав до найвищих панівних верств московського комунізму. У 1930 – 1940 роках він працював у Вищому совєті народного господарства (ВСНХ) та Наркоматі важкої промисловості, помічником наркома Серго Орджонікідзе. У 1934 році на лекціях в Інституті червоної професури заприятелював з видатним теоретиком більшовизму Ніколаєм Бухаріним, котрий посприяв кар’єрі Ляндреса на ниві ідеологічної обробки населення.
  Завдяки оруді партійного улюбленця Семен Александрович отримав посаду заступника головного редактора та відповідального секретаря газети «Известия», організував кілька науково-технічних видавництв та часописів з промовистими назвами «За индустриализацию», «За технику», «Техническая пропаганда».
  Розправа Сталіна над старим соратником по партії Бухаріним, не мала для Ляндреса суттєвих наслідків. До короткочасного арешту в 1942 році він займався звичною діяльністю, а після звільнення отримав посаду заступника голови Об’єднання державних книжково-журнальних видавництв (ОГИЗ). По закінченню Другої світової війни він ініціював створення Видавництва іноземної літератури (Госиноиздат), і до 1949 року очолював цю установу.

Юліан та Семен Ляндреси

  Місце батька в партійній ієрархії гарантувало його хлопчику мажору надійний кар’єрний старт та тепле місце в провідних верствах «будівельників комунізму». Щоправда, коливання партійного курсу мало не привели Юліана в лави московських дисидентів, як це сталося з іншими представниками «золотої» комуністичної молоді.

  Наприклад з Петром Якіром, сином репресованого Йони Еммануїловича та Сари Лазарівни Якірів. Або з Павлом Литвиновим та Машею Слонім – онуками відстороненого від владного кремлівського олімпу наркома іноземних справ Меєра-Геноха Мойсейовича Валлаха, більше відомого за партійним псевдо «Максим Максимович Литвинов».
  Зовсім інша доля склалася в Юліана Ляндреса. Після арешту голови родини в 1952 році за звинуваченням за статтею 58 «пособничестве троцкистскому диверсанту Бухарину», син не зрікся батька, і робив все, аби його звільнили. Невдовзі після смерті Сталіна чекісти несподівано з’ясували, що «произошла чудовищная ошибка», і Семен Овзерович Ляндрес повернувся до забезпечення ідейного натхнення будівельникам комунізму в окремо взятій країні, на посаді заступника директора Гослитиздата.
  Юліана відновив навчання в Московському інституті сходознавства, по закінченню котрого розпочав кар’єру журналіста. У середині 1950-х років він працював в популярних і престижних всесоюзних виданнях «Смена», «Огонек», «Комсомольская правда», «Литературная газета».
  Те, що його кар’єра розпочалася у солідних часописах, а не в провінційної газеті «Правда Орехово-Кукуево», заздрісні особи вбачали вплив батькової протекції. Натомість Юліан, та його нащадки, вважали, що все те відбулося завдяки непересічному таланту журналіста початківця.

Юліан Ляндрес "Семенов"

  Заради можливості нести населенню Совдепа «свет передового учения Маркса-Ленина» він навіть пішов на величезну жертву – за порадою редактора змінив прізвище на псевдо «Семенов», утворене від імені батька.

Журналіст-міжнародник

  Після узурпації влади в жовтні 1917 року, ленінська кліка сподівалася роздмухати полум’я світової комуністичної революції на весь світ. Їх задум цілком відповідав вченню Карла Маркса, який усвідомлював, що побудувати комуністичне суспільства з азійським способом виробництва, в оточенні країн вільного ринку та підприємницької ініціативи, означає заздалегідь приректи справу «пролетаріату» на поразку.
  Невеличка довідка. Карл Маркс, син Гершеля Леві Мордехая, під час творення своїх псевдонаукових опусів, швидко зрозумів, що азійський спосіб виробництва, в якому усі засоби виробництва належать державі і геть відсутня приватна власність, суттєво нічим не відрізняється від суспільства тотального рабства – комунізму. Через разючу схожість з комуністичним устроєм, творець «наукового комунізму» Карл Маркс не включив азійський спосіб виробництва до переліку п’яти стадій суспільно-економічних формацій еволюції людського суспільства. Чим довів, що вправність у хуцпі (зухвалому крутійстві), він успадкував від численних предків рабинів по батьківській та материнській лінії.

Карл Маркс

  Але повернемося до практичної реалізації марксового вчення в СССР його учнями, більшість котрих народилася в межах смуги осілості Російської імперії. Після невдалої спроби встановлення «диктатури пролетаріату» особами з народу, до якого належав Шимон Ляндрес, на кшталт Бела Куна в Угорщині чи Курта Айснера в Баварії, московським більшовикам лишалася числити виключно на власну військову потугу, котра мала здійснити перемогу комунізму у всесвітньому масштабі.
  Утім, після поразки армії Михаїла Тухачевського в Польщі, ленінська кліка зрозуміла, що «місія не здійсненна». Тому, в хворий на сифіліс мозок Леніна, прийшла «геніальна» ідея будувати комунізм в окремо взятій країні. На кордони СССР впала залізна завіса – більшість підданих Совдепа не мали права залишати терени «першої в світі пролетарської держави». Усі особи, які отримували дозвіл на виїзд в країни ворожого капіталістичного оточення, проходили ретельну перевірку, і в разі найменшого сумніву позбавлялися права побачити на власні очі, як успішно «загниває Захід».
  Юліан Ляндрес, на псевдо «Семенов», перевірку на вірність заповітам Леніна, що давала право на закордонні відрядження, пройшов успішно. Ще б пак! Його батько опікувався оприлюдненням творів «прогресивних», тобто комуністичних і визнаних прокомуністичними, іноземних письменників. Його стрий, Ілля Ляндрес, очолював один з відділів Московського карного розшуку (МУР), і в 1963 році Юліан оприлюднив книгу «Петровка, 38», котрою розпочав цикл творів про полковника міліції Костенка, основою образу якого став рідний дядько письменника.
  Крім того, Юлік вдало одружився з Єкатериною Михалковою-Кончаловською, падчеркою перспективного поета в жанрі соцреалізму, співавтора тексту державного гімну СССР Сергея Міхалкова. Пізніше тесть отримає ще цілу купу важливих посад та наукових звань, за що його, разом із Максимом Горьким, Александром Фадєєвим та Костянтином Симоновим, напівжартома називатимуть «маршалом літературних військ СССР».
  Отже, родинні зв’язки й анкета Юліана Ляндреса «Семенова» засвідчували його ідейну стійкість та відданість справі комунізму, за що він отримав привілей на робочі відрядження за межі СССР. Які він постійно і здійснював аж до краху московсько-більшовицької імперії в 1991 році.
  У 1959 році він помандрував до Афганістану. Тут він написав перший великий твір красного письменства – книгу «Дипломатичний агент», про Івана Виткевича, першого посла Російської імперії в Кабулі, одного з ключових гравців у «Великій грі» московської та британської імперій у Центральній Азії.

Юліан Семенов з комуністичними партизанами Лаоса. 1968 р.

  Згодом перелік країн, де Ляндрес працював за вказівкою партії, поповнили В’єтнам, Лаос, Чилі, Куба, Іспанія, Парагвай, ФРН… Серед осіб з якими спілкувався Юліан Семенов: Сальвадор Альєнде, Августо Піночет, Франсіско Франко, Альфредо Стреснер, Отто Скорцені, колишній генерал СС Карл Вольф, барон Едуард Фальц-Фейн…
  Поза сумнівом, діяльність журналіста міжнародника ретельно відслідковували та спрямовували чекісти. Достеменно не відомо, коли Юліан познайомився з Юрієм Андроповим, який з 1957 по 1962 роки керував зв’язками КПСС із соціалістичними країнами та закордонними комуністичними партіями, а в 1967-му очолив КГБ СССР. Але знайомство виявилося корисним для них обох.

Дружба з Андроповим

  Ольга, дочка Юліана Семенова, охоче коментувала взаємини батька з очільником КГБ та майбутнім генсеком КПСС Юрієм Андроповим. На її думку, батько «понимал, что в СССР есть одна организация, которая действительно может всё и притом не до конца еще отравлена миазмами разлагающегося проекта. С этой организацией он не сотрудничал, конечно, напрямую, но Андропова считал самым, если не единственным, умным человеком в ЦК (что правда) и верил, что его правление может спасти страну от деградации (что неправда)».
  «Активный, деятельный, амбициозный человек в позднесоветские времена видел перед собой два варианта: либо эмигрировать, либо встраиваться». Тому, її батько «был добровольным и полезным проводником в жизнь некоторых идей. Идеи эти были ложными. Он это, возможно, понимал, но остальные идеи казались ему еще хуже».
  Попри те розуміння Юліан Семенов «верил в социализм с человеческим лицом, хотя никогда не состоял в членах компартии», та «говорил, что гораздо лучше дружить с чекистами, нежели быть преследуемым ими». З означених причин «он был на короткой ноге с Андроповым – тот часто помогал отцу, в том числе в работе с архивами».

Євген Примаков з дружиною та Юліан Семенов. Лозанна, 1981 р.

  Серед іншого, Андропов допоміг Семенову і коли той потрапив у халепу. У 60-ті роки на полюванні хтось застрелив єгера. Дочка Семенова наполягала на непричетності батька до загибелі цієї людини, утім слідство вирішило інакше. Тим більше, що ще до його закінчення Семенов почав надсилати гроші вдові загиблого.
  Дочка Семенова згадує, що відшукала, написаний через багато років після трагедії на ловах, батьків лист до прокуратури, в котрому спираючись на схеми розташування мисливців, він доводив власну непричетність до смерті єгера. Зараз не можливо встановити, хто спричинив загибель людини, але винним суд визнав Юліана Семенова.
  І в цю скрутну для Ляндреса мить, на порятунок зятя прийшов Сергій Міхалков. Він звернувся до знайомих чекістів, які зголосилися допомогти, за умови, що Юліан облишить писати тексти про міліціонерів та інших видатних будівельниках комунізму, і присвятить творчість висвітленню «звитяг лицарства» Фелікса Дзержинського.
  На той час, Андропов, як павук, ретельно та марудно плів тенета, котрими сподівався оповити всю кремлівську камарилью, аби опанувати владу над СССР. На заваді амбітним планам очільника КГБ стояло найближче оточення генерального секретаря ЦК КПСС Леоніда Брежнєва, найбільшу небезпеку з котрих, становив міністр Внутрішніх справ СССР Ніколай Щолоков.
  Якому вдалося не тільки реформувати структуру МВД, а й за допомогою кінематографу, створити привабливий образ совєтського міліціонера. На тлі нудотних та недолугих «шедеврів» соцреалізму, на кшталт стрічок «Свинарка и пастух» чи «Чапаев», серіали «Следствие ведут знатоки» чи «Рождённая революцией» здобули широку популярність, як щось нове і незвичне.
  КГБ потребував чогось подібного, щоби реабілітувати заплямований великомасштабним державним терором образ чекістів. Ось тут і трапився в пригоді Юліан Семенов, який створив цикл книжок про чекіста Максима Ісаєва, одним з прототипів котрого став чекіст-терорист Яков Блюмкін.
  Згідно зізнання автора циклу, усе почалося зі знайденої в архівах КГБ нотатки про «людину Дзержинського», що вирушила до ворожого комуністам стану у Владивостоку. Що й стало джерелом натхнення для роману «Пароль не нужен», герой котрого, чекіст Всеволод Владимиров, що діяв під прикриттям документів на ім’я ротмістра Максима Ісаєва, здійснить нечувані подвиги ще в 14 книгах циклу.
  Найбільшої популярності вигаданий герой здобув завдяки фільму «17 мгновений весны», створений на підставі спотворених у дусі соцреалізму історичних подій восьмої книги циклу. Головну сюжетну лінію фільму творять сепаратні переговори між III Рейхом та союзниками СССР, на заваді котрим стає Отто Штірліц (Максим Ісаєв) – лицар-чекіст «з гарячим серцем, холодною головою та чистими руками».
  Родзинкою твору, як і практично всієї літературної спадщини Семенова, можна вважати ставлення автора до історичної реальності. Німці дійсно намагалися розпочати сепаратні переговори з союзниками Сталіна, про що ті практично одразу повідомили кремлівському горянину. Перемовини загальмували на самому початку, без жодної участі штірліців, судоплатових та їм подібних. Крім того, у книзі та фільмі багато іншої невідповідності історичним реаліям, розгляд котрих виходить за межі нашої розвідки.
  Головне, що для змученого засиллям соцреалізму та фільмами на тему «Пятилетку за 3 дня!» населенню фільм сподобався. Панівний режим СССР нагородив усю творчу групу фільму. За винятком Юліана Семенова, через що в того розпочалася мало не патологічна депресія. Не виключено, що в такий спосіб Щолоков, чи інші друзі Брежнєва з дніпропетровського клану, помстилися письменнику – андроповському посіпаці.
  У тім, розпач Семенова виявився не тривалим, бо «каральним меч партії» покликав його до нових літературних вершин – вихваляти чекістів сучасників, у доступній для них формі. Так з’явився роман, а потім і кінофільм «ТАСС уполномочен заявить...», що ущипливі дотепники перехрестили на «Таз упал намочен…».

Ф. Шаляпін, Е. Фальц-Фейн та Ю. Семенов. Ліхтенштейн, 1982 р.

  В розпал розвиненого «застою» Юліан Семенов, не полишаючи письменницьку діяльність, заходився відшукувати та повертати історичні та культурні цінності в СССР. Зокрема, зосередив величезні зусилля на пошуку зниклої в часи Другої світової війни Бурштинової кімнати. Зрозуміло, що безкорисна антикварна діяльність на благо Совдепа, не могла відбуватися поза чуйною орудою КГБ.
  З керівником котрої Юрієм Андроповим та його наступниками, Семенова пов’язували не тільки ділові стосунки, але взаємна приязнь. Про що зберіглося чимало свідчень.

Спогади сучасників

  Зі спогадів генерал-майора КГБ В’ячеслава Кеворкова. «Андропов был человеком одиноким. Все в политбюро его побаивались, видя в нем человека с сильным интеллектом. Как только он пришел в КГБ, первое, что я от него услышал: «C интеллигенцией нельзя ссориться – она формирует общественное мнение». Юлиана он очень любил. Читал. Их идеи совпадали. Разведка занимала в их отношениях незначительное место. Для Андропова был очень ценен и важен общеполитический взгляд Семенова».
  Погляд Ольги Юліанівни Семенової. «Мы не дружили семьями, о чём я сожалею: Андропов был закрытым человеком. Но папа звонил ему, когда хотел, и довольно часто встречался.
  Андропов пытался притянуть на свою сторону интеллигенцию. Целый отдел в Комитете встречался с режиссёрами, писателями, актёрами, выслушивал их мнения насчёт приватизации, хозрасчёта. Но, увы, Андропов ничего не успел из задуманного сделать — слишком рано умер. Должна вам сказать, что его смерть Юлиан Семенов перенёс тяжело, и это был траур не по покровителю, а по другу».

Юрій Андропов

  Цікаве свідчення ще однієї особи прямо не причетної до КГБ, але дуже впливової та поінформованої. Віталій Сирокомський у 1961—1963 працював помічником перших секретарів Московського міському КПСС: кандидата в члени Політбюро ЦК КПСС Петра Демічева та члена того ж Політбюро Ніколая Єгоричева. Згодом редагував газету «Вечерняя Москва» та працював заступником редактора «Литературной газеты».
  У мемуарах під назвою «Загадка патриарха» він згадував. «На другой день на конспиративной квартире КГБ в центре столицы состоялась «встреча в верхах». Начальник 1-го Главного управления КГБ... Крючков, его первый заместитель Иванов, Чаковский и я. В принципе все обговорили, товарищи из внешней разведки согласились с моей постановкой вопроса: для ЛГ нужны особые материалы, писательского уровня, иначе чекисты (засевшие в корпунктах под видом журналистов) сразу засветятся...
  Помню, как «пробил» себя в собкоры известный писатель и мой давний друг Юлиан Семенов, любимчик Андропова. Пришел ко мне в редакцию и заявил, что хочет два-три года поработать в Центральной Европе, в основном в ФРГ, в качестве собкора «Литгазеты». Я ответил, что одному мне такой вопрос не решить. «А что делать?» Я глазами показал, что надо звонить по «вертушке», и погладил плечи (погоны). Он сразу все понял. Снял трубку: «Юрий Владимирович! Это Юлиан вас беспокоит. Вот какое дело...». Разговор продолжался минут 10. Сияющий Юлиан радостно сказал: «Старичок! Все уладил. Еду! Отправляй записку в ЦК». Я написал (записку в ЦК) и на всякий случай позвонил первому заму Крючкова... Тот не возражал».

У часи «перестройки»

  Юліан Семенов чи не єдиний совковий письменник жанру шпигунського роману, що став відомий за межами СССР. У роки «перестройки» Семенов вирішив, що наспів час конвертувати наявний статус та письменницький хист в інші проекти.
  У 1986 році він очолив Міжнародну асоціацію детективного та політичного роману (МАДПР) та редагував збірки «Детектив и политика», які видавалися спільно з видавництвом «Новости». У 1988-му, Семенов разом з акторами Василієм Лівановим та Юрієм Соломіним, що здобули величезну популярність у СССР через серіал, де вони виконали ролі, відповідно, Шерлока Холмса та доктора Ватсона, започаткували в Москві експериментальний театр «Детектив» для вистав гостросюжетного жанру.

Юліан Семенов та Жорж Сименон. Лозанна 1981 р.

  У 1989 році Семенов створив бюлетень «Совершенно секретно», який швидко здобув шалену популярність через сенсаційні розслідування, що подеколи нагадували тексти жовтої та бульварної преси.
  Хоча Семенов продовжував писати шпигунські романи, вони вже не мали того попиту, оскільки завдяки «гласності» з’явилася справжня конкуренція в галузі пригодницької літератури. Тому він зосередився на видавницькій діяльності, котру прагнув вивести на міжнародний рівень.
  20 травня 1990 року під час приготувань до переговорів з відомим інвестором Рупертом Мердоком, із Семеновим стався серцевий напад, від наслідків якого він так і не зміг оговтатися. Внаслідок інсульту «батько» Штірліца отримав важку інвалідність, і помер 15 вересня 1993 року.
  Письменник, який на замовлення КГБ вигадував нісенітниці про заколоти в країнах «третього світу», сконав за три тижні до того, як у його рідній Москві хронічний алкоголік Єльцин влаштував антиконституційний переворот, і наказав розстріляти держдуму РФ з танків.
  Вірогідно, якщо б Юліан прожив трохи більше, він порадів би тому, що на Московію повертається тверда владна рука, котра трохи більше ніж через рік, агресивною війною проти незалежної Чеченської республіки Ічкерія розпочне збирання «исконно-посконных» земель. Припущення підтверджують твердження його дочки, про батькову симпатію до московського імперіалізму: «Распада (СССР – Ю. Г.) он не хотел точно. Он хотел сильной страны».
  А на що інше можна сподіватися від особи, яка заради життєвого успіху, без жодних докорів сумління, йшла на співпрацю з найбільш кривавою установою всіх часів – ЧК-ОГПУ-НКВД-МВД-КГБ? Чиє етнічне походження чекісти використовували в якості елемента легенди для агента впливу, який створював у Вільному світі позитивний імідж КГБ та СССР?

Сайт містить унікальні тексти, кожен з яких уперше був оприлюднений саме тут. Бажаєте читати нові статті першим? Натисніть на дзвоник розташований в правому нижньому кутку монітора!