Як московство занапастило дисидентський рух в СССР

 

Петро Якір і Віктор Красін. Світлина 1960-х р.

  Невдовзі після смерті Сталіна в СССР вибухнула надзвичайна за розмірами, хвиля масових заворушень, національних і соціальних конфліктів. Сталінські методи управління, побудовані на терорі й масовій примусовій праці вичерпали себе.

  Комуністичний режим увійшов у жорстку кризу і, за умов об’єднаних дій усіх опозиційних сил, міг бути повалений. Цього не сталося з різних причин. Збереженню комуністичного режиму, серед інших, допомогла діяльність московської опозиційної інтелігенції, або як їх ще називали – «дисидентів».

Ситуація в післясталінському СССР

  Щоб зрозуміти, що відбулося, варто пригадати, в загальних рисах, соціальну ситуацію в СССР.

  Перший удар по сталінській системі нанесла найбільш безправна суспільна верства – в’язні концтаборів ГУЛАГу. Завдяки «волинкам» (саботажу) та повстанням, організованим військовополоненими бійцями Української Повстанської Армії (УПА), система рабської праці в’язнів комуністичних концтаборів припинила існування.

  Заворушення в концтаборах 1953 – 1956 років, змусили комуністичний режим зупинити політику масового політичного терору. Ліквідували ГУЛАГ, звільнили і реабілітували багатьох в’язнів.

  Утім, комуністичний режим надалі переслідував за політичні переконання, в тюрмах і концтаборах залишалося ще багато в’язнів сумління.

  Якщо статус в’язнів ГУЛАГу можна порівняти з рабським, то положення селян, або на комуністичному новоязі – «колгоспників», відповідало кріпацькому. Колгоспники не мали паспортів і можливості, за власною волею, змінити місце проживання. Їх, як кріпаків у царській Росії, «прикріпили до землі».

Збір капусти в колгоспі Аргун

  Праця колгоспників оплачувалася мізерними «трудоднями». За невиконання плану по трудоднях влада вживала до селян каральні та адміністративні заходи. Система державної «панщини» трималася на примусі.

  Недаремно абревіатуру комуністичної партії ВКП(б), розшифровували як «Второе Крепостное Право (большевиков)». Колгоспники отримали паспорти лише у 1974 році.

  У часи правління Хрущова невдоволення комуністичним режимом набуло розмаху і серед робітників. Економічні провали змушували режим теоретиків марксизму підіймати роздрібну ціну на товари для споживачів, та водночас, знижувати розцінки на оплату праці.

  Зниження зарплат і підвищення цін спричинялися до масового зубожіння, і так не заможного, населення СССР. Економічна політика Совдепу викликала низку стихійних виступів робітників, найвідомішим з яких стали події в Новочеркаську 1962 року.

  «Безкласове» суспільство СССР, насправді виявилося кастовим. Комуністична номенклатура дбала про те, аби зберігати панівне становище, максимально ускладнюючи шлях на гору «людям з вулиці», тобто простим громадянам.

  З цією метою, у 1940 році, вводилася платна освіта для школярів старших класів, а також для учнів технікумів та інших закладів спеціальної середньої освіти. Платною стала вся вища освіта.

  Середня освіта коштувала 150 рублів на рік для всіх підданих СССР, крім Москви і Ленінграда (зараз Санкт-Петербург) та столиць союзних республік. Для цих міст вартість навчання становила 200 рублів на рік. За вищу освіту платили, відповідно до категорії міста, 300 і 400 рублів на рік.

  Для більшості населення цей закон фактично блокував будь-яку можливість кар’єри, лишаючи лише долю робітника чи селянина. Платну освіту скасували лише в 1956 році.

  Відсутність життєвої перспективи серед молоді, породили своєрідну форму спротиву комуністичному режиму, який влада називала «хулиганами» (бешкетниками). Саме вони часто були найактивнішими учасниками стихійних масових виступів в різних містах СССР 50-60-х років.

Ешелони сталінської депортації

   Великою проблемою для СССР лишалося національне питання. Під сталінський репресії потрапили цілі народи: калмики, інгуші, чеченці, турки-месхетинці, кримські татари та інші. Усі вони вели боротьбу за право повернутися на батьківщину, звідки їх вислали за наказом «вождя всех народов».

  У післясталінські часи нових форм набував визвольний рух в Україні, країнах Балтії та серед інших поневолених Москвою народів. Рух спротиву перейшов від збройної боротьби до мирних форм протесту.

  Весь час існування СССР тривало переслідування за віру в Бога. Забороняли і цькували цілі конфесії. Варто згадати долю Української греко-католицької чи Української автокефальної православної церков.

Рухи спротиву комуністичній диктатурі

  Переслідування учасників національних та релігійних рухів було найлютішим, оскільки саме їх представники мали найбільшу мотивацію чинити опір, і майже ніколи не йшли на співпрацю з московсько-більшовицьким режимом. Тому, влада спрямувала значні зусилля на їх придушення.
  Перемогти комуністичну диктатуру було можливо лише за умов об’єднання зусиль усіх невдоволених тоталітарним режимом людей, як на Московщині, так і серед поневолених Москвою народів. Тільки за умов поєднання національно-визвольного руху з соціально-економічним, створювалися умови для повалення комуністичної влади.

  На жаль, у соціальних рухах, насамперед у робітничому середовищі, не виявилося справжніх лідерів, здатних організувати народ на боротьбу з комуністичним режимом.

  Цих лідерів могло б дати середовище інтелектуалів, але...

  З активістами національних рухів Кремль розправлявся швидко й жорстоко. Наприклад, киянин Валерій Марченко отримав перший тюремний термін за статтю яку прочитали лише дві особи, одна з яких виявилася стукачем. В той самий час у Москві, за подібне, КГБ обмежилося б «бесідами» та «профілактичними» заходами. Москва не давала націоналістам жодного шансу зв’язати національний рух з соціально-економічним.

  На Московщині, де переслідування дисидентів не було таким суворим, як у національних республіках, опір комуністичному режиму пішов своїм, особливим шляхом.

  У московському дисидентському русі існували різні течії: захисники прав вірян, «істинні ленінці», шовіністи, навіть сіоністи.

  З виникненням держави Ізраїль, рух «отказников», сіоністів, що відмовлялися жити в СССР і прагнули виїхати на постійне проживання за його межі, мав серйозну підтримку із-за кордону Совдепу.

Пікет "отказников"

  Уже в 1959 році Шабтай Бейт-Цві створив товариство «Маоз», з метою допомогти виїзду євреїв СССР до Ізраїлю. З часом кількість подібних організацій збільшувався, як і міжнародна підтримка руху «отказников».

  Країни Заходу почали надавати політичний притулок постраждалим від комуністичної диктатури.

  Московські дисиденти швидко ухопили ці два ключові моменти. Багато хто з них, але далеко не всі, почали робити собі гучне ім’я борця з комунізмом, аби отримати політичний притулок, і відповідні пільги, в країнах Західної Європи та США. З цією ж метою вишукували єврейське коріння чи брали шлюби з євреями.

  Потроху московський дисидентський рух зосередив увагу на праві на еміграцію та захисті репресованих товаришів.

  І це в країні де колгоспники не мали паспортів, а робітники перебивалися від зарплатні до зарплатні з хлібу на квас! Такий рух спротиву не міг стати масовим, оскільки ніяк не відповідав прагненням та турботам більшості робітників та селян. У свою чергу простий люд виявився не спроможним повести організовану боротьбу з комуністичною диктатурою.

  Певній частині московських дисидентів вдалося вивести на манівці рух спротиву комуністичному тоталітаризму. Цього виявилося замало. Люди, що вважали себе провідниками дисидентського руху, пішли на співпрацю з владою і фактично деморалізували московських антикомуністів.

Процес Якіра-Красіна

  «Русский» дисидент Петро Якір народився у суто єврейській родині. Його батько Йона Еммануїлович Якір, командарм 1-го рангу, здобув собі славу та вплив, як командувач каральних комуністичних загонів під час, так званої, Громадянської війни 1917 – 1920 років.

  Петро зростав в елітних умовах, аж поки Сталін не знищив, у боротьбі за владу, його батька.

Петро Якір

  Чотирнадцятилітній хлопчик, що належав до комуністичної еліти, опинився в комуністичному концтаборі. Там він відбув сімнадцять років і люто ненавидів Сталіна, за понівечене життя.

  За Хрущова Якіра реабілітували, дали працювати істориком. Критика сталінського «культу особи» зробила його популярним серед супротивників сталінізму.

  У часи Брежнєва критика Сталіна не заохочувалася. Якіра позбавили можливості виступати з лекціями на тему злочинів сталінізму. Але здобута репутація сприяла тому, що біля нього гуртувалися люди невдоволені комуністичним режимом.
  Слід додати: Якір полюбляв хильнути чарочку, що сприяло його гостинності та привітності до всіх, хто приходив з пляшкою. Цей чинник також збільшував його популярність.

  На роль лідера дисидентського руху зазіхав інший в’язень сталінських концтаборів – Віктор Красін. На відміну від Петра Якіра, він не належав до дітей комуністичної еліти, з ленінським терористом Леонідом Красіним мав тільки спільне прізвище.

  Хоча Якір і Красін були помітними постатями серед московських дисидентів, вони не причетні до найгучніших акцій руху спротиву комунізму. Не брали участі в Мітингу гласності 5 грудня 1965 року – першій суто політичній демонстрації в СССР після Другої світової війни. Не з'явилися 25 серпня 1968 року на Демонстрацію протесту проти введення військ країн Варшавського договору до Чехословаччини.

  Якір і Красін, разом з однодумцями, виготовляли та розповсюджували інформаційний бюлетень «Хроника текущих событий», створений Наталею Горбаневською та Іллею Габаєм.

  Красіну з Якіром приписують створення «Инициативной группы по защите гражданских прав», але відомий дисидент Олександр Пінхосович Подрабінек заперечує цей факт.

  У 1972 році обох дисидентів заарештували: Якіра 21 червня, Красіна – 12 вересня. У тюрмі обидва швидко зламалися, хоча для кожного це була не перша «ходка».

  Вони видали понад 200 активістів дисидентського руху. Затримали і допитали багатьох активістів, деякі з них видали інших дисидентів. Більше того, після нетривалого судового процесу, Якір і Красін виступили 5 вересня 1973 року з публічним каяттям на телебаченні, засудили весь рух спротиву комуністичній диктатурі.

  Виступ шокував московських дисидентів: заяви Красіна і Якіра повністю деморалізували ліберальний дисидентський рух Московщини.
  Багато людей відійшли від руху спротиву: зять Якіра поет і композитор Юлій Кім, Владимир Лукін та інші. Дехто опинився в еміграції : Наталя Горбаневська, Людмила Алєксєєва, Павло Литвинов, і не тільки вони. Найбільш затяті опинилися в тюрмах і концтаборах: Сергій Ковальов, Вячеслав Бахмін та інші. Ілля Габай не витримав зради Якіра, якому вельми довіряв, і покінчив із життям 20 жовтня 1973 року.

  Процес Якіра-Красіна остаточно поховав надії на можливість усунення комуністичного режиму шляхом революції «знизу».

  Учасники визвольних рухів поневолених Москвою народів не припинили боротьбу. Варто згадати життя мужнього сина кримськотатарського народу Муси Джемілєва, або як свідомо йшли на смерть і муки українські герої Василь Стус, Іван Світличний, Валерій Марченко, Олекса Тихий і багато інших.

  Після розгрому Української Гельсінської групи до її лав, на боротьбу з комунізмом, приходили нові борці. Українські дисиденти боролися з комуністичним режимом, не тікали закордон, як московські дисиденти після акції Якіра та Красіна.

  Невдовзі після процесу Петро Якір помер від надмірного пияцтва. Віктор Красін незабаром емігрував з СССР, але повернувся в посткомуністичну Росію. Там він почав давати поради активістам руху спротиву Путіну, так званим «белоленточникам» з Болотної площі, як треба вести боротьбу з владою.

Віктор Красін

  Історія дисидентського руху показує, що всім народам колишнього СССР не варто розраховувати на підтримку московської «опозиції». У боротьбі з російським імперіалізмом слід числити, насамперед, на власні сили, а також гуртуватися до спільної боротьби всім народам, що прагнуть позбутися колоніальної залежності від Москви.  

 Сайт містить унікальні тексти, кожен з яких уперше був оприлюднений саме тут. Бажаєте читати нові статті першим? Натисніть на дзвоник розташований в правому нижньому кутку монітора!