субота, 16 березня 2019 р.

Як московство занапастило дисидентський рух в СССР


Як московство занапастило дисидентський рух в СССР

 
Петро Якір і Віктор Красін. Світлина 1960-х р.
  Невдовзі після смерті Сталіна в СССР вибухнула, надзвичайна за розмірами, хвиля масових заворушень, національних і соціальних конфліктів. Сталінські методи управління, побудовані на терорі та масовій примусовій праці, вичерпали себе.
  Комуністичний режим увійшов у жорстку кризу, і за умов об’єднаних дій усіх опозиційних сил  міг бути повалений. Цього не сталося з різних причин. Збереженню комуністичного режиму, серед інших, допомогла діяльність московської опозиційної інтелігенції, або як їх ще називали – «дисидентів».

Ситуація в післясталінському СССР

  Щоб зрозуміти, чому так сталося, варто пригадати, в загальних рисах, соціальну ситуацію в СССР.
  Перший удар по сталінській системі нанесла найбільш безправна суспільна верства – в’язні концтаборів ГУЛАГу. Завдяки «волинкам» (саботажу) та повстанням, організованим військовополоненими бійцями Української Повстанської Армії (УПА), система рабської праці в’язнів комуністичних концтаборів, припинила своє існування.
  Після заворушень у концтаборах 1953 – 1956 років, комуністичний режим був змушений припинити політику масового політичного терору. Був ліквідований ГУЛАГ, звільнено і реабілітовано багатьох в’язнів.
  Утім, комуністичний режим і надалі переслідував за політичні переконання, в тюрмах і концтаборах залишалося ще багато в’язнів сумління.
  Якщо статус в’язнів ГУЛАГу можна порівняти з рабським, то положення селян, або на комуністичному новоязі – «колгоспників», відповідало кріпацькому. Колгоспники не мали паспортів, тому були позбавлені можливості за власною волею змінити місце проживання. Їх, як і кріпаків у царській Росії, «прикріпили до землі».
Збір капусти в колгоспі Аргун
  Праця колгоспників оплачувалася «трудоднями», і була мізерною. За невиконання плану по трудоднях, влада вживала до селян каральні та адміністративні заходи. Це була своєрідна система державної «панщини».
  Недаремно абревіатуру комуністичної партії ВКП(б), розшифровували як «Второе Крепостное Право (большевиков)». Колгоспники отримали паспорти лише у 1974 році.
  У часи правління Хрущова, невдоволення комуністичним режимом, набувало розмаху і серед робітників. Економічні процеси змушували владу підіймати роздрібну ціну на товари для споживачів, та водночас, знижувати розцінки на оплату праці.
  Зниження зарплат і підвищення цін спричинялися до масового зубожіння, і так не заможного, населення СССР. Економічна політика Совдепу викликала низку стихійних виступів робітників, найвідомішим з яких стали події в Новочеркаську 1962 року.
  «Безкласове» суспільство СССР, насправді було кастовим. Комуністична номенклатура дбала про те, аби зберігати панівне становище, максимально ускладнюючи шлях на гору «людям з вулиці», тобто простим громадянам.
  З цією метою, у 1940 році, вводилася платна освіта для учнів шкіл з восьмого по десятий класи, а також для учнів технікумів та інших закладів спеціальної середньої освіти. Платним ставало і вся вища освіта.
  Середня освіта коштувала 150 рублів на рік для всіх підданих СССР, крім Москви і Ленінграда (зараз Санкт-Петербург) та столиць союзних республік. Для цих міст вартість навчання становила 200 рублів на рік. За вищу освіту платили, відповідно до категорії міста, 300 і 400 рублів на рік.
  Для більшості населення цей закон фактично блокував будь-яку можливість кар’єри, лишаючи лише долю робітника чи селянина. Платна освіта була скасована в 1956 році.
  Відсутність життєвої перспективи серед молоді, породили своєрідну форму спротиву комуністичному режиму, який влада називала «хулиганами». Саме вони часто були найактивнішими учасниками стихійних масових виступів в різних містах СССР 50-60-х років.
Ешелони сталінської депортації
   Великою проблемою для СССР було і національне питання. За Сталіна були репресовані цілі народи: калмики, кримські татари, чеченці, турки-месхетинці, інгуші та інші. Усі вони вели боротьбу за право повернутися на батьківщину, звідки їх було вислано за наказом «вождя всех народов».
  У післясталінські часи нових форм набував національно-визвольний рух в Україні, країнах Балтії та серед інших поневолених Москвою народів. Рух спротиву перейшов від збройної боротьби, до мирних форм протесту.
  Весь час існування СССР тривало переслідування за віру в Бога. Заборонялися і переслідувалися цілі конфесії. Варто згадати долю Української греко-католицької чи Української автокефальної православної церков.

Рухи спротиву комуністичній диктатурі

  Переслідування учасників національних та релігійних рухів було найлютішим, проте саме їх представники були найбільше мотивованими на боротьбу, і вкрай рідко йшли на співпрацю з московсько-більшовицьким режимом.
  Саме тому владний режим спрямовував значні зусилля на придушення цих рухів. Перемогти ж комуністичну диктатуру було можливо лише за умов об’єднання зусиль усіх невдоволених тоталітарним режимом людей, як на Московщині, так і серед поневолених Москвою народів. Тільки за умов поєднання національно-визвольного руху з соціально-економічним, створювалися умови для повалення комуністичної влади.  
  На жаль, у соціальних рухах, насамперед у робітничому середовищі, не виявилося справжніх лідерів, здатних організувати народ на боротьбу з комуністичним режимом.
  Цих лідерів могло б дати середовище інтелектуалів, але..
  З активістами національно-визвольних рухів Кремль розправлявся швидко й жорстоко. Наприклад киянин Валерій Марченко отримав свій перший тюремний термін за статтю яку прочитали лише дві особи, одна з яких виявилася стукачем. В той самий час у Москві, за подібне, КГБ обмежилося б «бесідами» та «профілактичними» заходами. Отже, націоналістам Москва не давала жодного шансу зв’язати національний рух з соціально-економічним.
  На самій Московщині, де переслідування дисидентів не було таким суворим, як у національних республіках, опір комуністичному режиму пішов своїм, особливим шляхом.
Московський дисидентський рух не був єдиним. Там були різні течії: захисники прав віруючих, «істинні ленінці», націоналісти, і навіть сіоністи.
  З виникненням держави Ізраїль, рух «отказників» (сіоністів, що відмовлялися жити в СССР, і прагнули виїхати на постійне проживання за його межі) мав серйозну підтримку із-зі кордону Совдепу.
Пікет "отказников"
  Уже в 1959 році Шабтай Бейт-Цві створив товариство «Маоз», з метою допомогти виїзду євреїв СССР до Ізраїлю. З часом кількість подібних організацій збільшувався, як і міжнародна підтримка руху «отказников».
  Крім того, країни Заходу, почали надавати політичний притулок постраждалим від комуністичної диктатури.
  Московські дисиденти швидко ухопили ці два ключові моменти. Багато хто з них, але далеко не всі, почали робити собі гучне ім’я борця з комунізмом, аби отримати політичний притулок, і відповідні пільги, в країнах Західної Європи та США. З цією ж метою віднаходили своє єврейське коріння, чи брали шлюби з євреями.
  Потроху московський дисидентський рух зосередив свою увагу на праві на еміграцію та на захисті репресованих товаришів.
  І це в країні де колгоспники не мали паспортів, а робітники перебивалися від зарплатні до зарплатні з хліба на квас! Звичайно такий рух спротиву не міг стати масовим, оскільки ніяк не відповідав прагненням та турботам більшості робітників та селян. У свою чергу простий люд виявився не спроможним повести організовану боротьбу з комуністичною диктатурою.
  Отже певній частині московських дисидентів вдалося вивести на манівці рух спротиву комуністичному тоталітаризму. Та цього виявилося замало. Люди, що вважали себе провідниками дисидентського руху, пішли на співпрацю з владою, і фактично деморалізували московських антикомуністів.

Процес Якіра-Красіна

  «Русский» дисидент Петро Якір народився у суто єврейській родині. Його батько, Йона Еммануїлович Якір, командарм 1-го рангу, здобув собі славу та вплив як командувач каральних комуністичних загонів під час так званої Громадянської війни 1917-1920 років.
Петро зростав в елітних умовах, аж поки Сталін не знищив, у боротьбі за владу, його батька – Йону Якіра.
Петро Якір
  Так чотирнадцятилітній хлопчик, що належав до комуністичної еліти, опинився в комуністичному концтаборі. Там він відбув сімнадцять років, і люто ненавидів Сталіна, який понівечив його життя.
  За Хрущова, Петро Якір був реабілітований, став істориком, любив розповідати про наслідки сталінського «культу особи». Це зробило його популярним серед супротивників сталінізму.
  У часи Брежнєва критика Сталіна не заохочувалася. Якіра позбавили можливості виступати з лекціями на тему злочинів сталінізму. Але здобута репутація сприяла тому, що біля нього гуртувалися люди, невдоволені комуністичним режимом.
  Слід додати, що Якір полюбляв хильнути чарочку, що сприяло його гостинності та привітності до всіх, хто приходив з пляшкою. Цей чинник також збільшував його популярність.
  На роль лідера дисидентського руху зазіхав й інший в’язень сталінських концтаборів – Віктор Красін. На відміну від Петра Якіра, він не належав до дітей комуністичної еліти, і з ленінським терористом Леонідом Красіним мав тільки спільне прізвище.
  Хоча Якір і Красін були помітними постатями серед московських дисидентів, вони не були організаторами найгучніших акцій руху спротиву комунізму.
  Вони не брали участі в Мітингу гласності 5 грудня 1965 року – першій суто політичній демонстрації в СССР після Другої світової війни. Не було їх і 25 серпня 1968 року на Демонстрації протесту  проти введення військ країн Варшавського договору.
  Якір і Красін брали активну участь у виготовленні та розповсюдженні «Хроники текущих событий», створену  Наталею Горбаневською та Іллею Габаєм.
  Красіну з Якіром приписують створення «Инициативной группы по защите гражданских прав», але відомий дисидент Олександр Подрабінек заперечує цей факт.
  У 1972 році обидва дисиденти були заарештовані: Якір 21 червня, а Красін – 12 вересня. У тюрмі вони швидко зломилися, хоча для кожного це була не перша «ходка».
  Вони видали всіх і вся – понад 200 активістів дисидентського руху. Було затримано і допитано багато активістів, деякі з них видали інших дисидентів. Мало того, після нетривалого судового процесу, Якір і Красін виступили 5 вересня 1973 року з публічним каяттям на телебаченні, і засудили весь рух спротиву комуністичній диктатурі.
  Цей виступ став справжнім шоком для московських дисидентів. Наслідком заяви Красіна і Якіра стала деморалізація ліберального дисидентського руху Московщини.
  Багато людей відійшли від руху спротиву. Серед них зять Якіра поет і композитор Юлій Кім, Владимир Лукін та інші. Дехто опинився в еміграції : Наталя Горбаневська, Людмила Алєксєєва, Павло Литвинов та інші. Найбільш затяті опинилися в тюрмах і концтаборах: Сергій Ковальов, Вячеслав Бахмін та інші. Ілля Габай не витримав зради Якіра, якому вельми довіряв, і покінчив із собою 20 жовтня 1973 року.
  Процес Якіра-Красіна остаточно поховав надії на можливість усунення комуністичного режиму шляхом революції «з низу».
  Утім учасники визвольних рухів поневолених Москвою народів не припинили боротьбу. Варто згадати життя мужнього сина кримськотатарського народу Муси Джемілєва, або як свідомо йшли на смерть і муки українські герої Василь Стус, Іван Світличний, Валерій Марченко, Олекса Тихий і багато інших. Після розгрому Української Гельсінської групи до її лав, на боротьбу з комунізмом, приходили нові борці. Українські дисиденти боролися з комуністичним режимом, і не тікали закордон, як московські дисиденти після акції Якіра і Красіна.
  Петро Якір через невеличкий час після процесу помер від надмірного пияцтва. Віктор Красін незабаром емігрував з СССР, але повернувся в посткомуністичну Росію. Там він почав давати поради активістам руху спротиву Путіну, так званим «белоленточникам» з Болотної площі, як треба вести боротьбу з владою.
Віктор Красін
  Історія дисидентського руху показує, що всім народам колишнього СССР не варто розраховувати на підтримку московської «опозиції». У боротьбі з російським імперіалізмом слід числити, насамперед, на власні сили, а також гуртуватися до спільної боротьби усім народам, що прагнуть позбутися колоніальної залежності від Москви.  


 Сайт містить унікальні тексти, кожен з яких уперше був оприлюднений саме тут. Бажаєте читати нові статті першим? Натисніть на дзвоник розташований в правому нижньому кутку монітора! 

Немає коментарів:

Дописати коментар