Деколонізація України: досвід мексиканських караколів

Я - громада!

«Без національного визволення

немає визволення соціального

і особистої свободи.

Національна революція має бути

водночас і соціальною революцією».

Ярослав Стецько

  Коли визвольна війна української нації завершиться перемогою над імперією, перед суспільством постане завдання остаточної деколонізації країни, що не можливо без істотних соціальних змін. Для цієї мети, досвід сапатистських караколів, котрий має багато відповідників в українській історії та культурі, може виявитися вельми корисним.
  Хоча рух сапатистів ґрунтується на соціалістичних ідеях, досвід самоврядних громад можна застосовувати без використання лівої ідеології, оскільки караколі – системи самоуправління, освіти та медичного обслуговування, які спираються на етнічні традиції корінного населення та власні сили громадян. Їх досвід цікавий не як взірець для сліпого наслідування, а в якості творчого переосмислення та застосування територіальними громадами, ОСББ, волонтерськими мережами та розмаїтими громадськими ініціативами.

Принципи функціонування караколів

  Караколі – регіональні самоврядні громади, створені сапатистами у мексиканському штаті Чіапас, після повстання 1994 року. Вони діють практично незалежно від центрального уряду Мексики. Україна – унітарна держава, в якій не може бути жодних автономій. Але принципи функціонування караколів цілком придатні для розбудови та розвитку інститутів прямої демократії та самоврядування в Україні.
  Досвід цінний для України насамперед тим, що корінні народи Мексики також прагнуть подолати наслідки колоніального визиску, постколоніальний синдром і побудувати принципи державотворення на власних національних традиціях, а не на «вертикали власти» скопійованої з імперського центру представниками та вихованцями окупаційної адміністрації.
  Мексиканські повстанці виходили з уявлення, що колоніальне завоювання (конкіста) зруйнувала національне життя та традиційні способи господарювання та управління корінних народів Америки. Завдяки вузловим подіям історії індіанських народів Мексики: революцій 1810 – 1821 і 1910 – 1917 років, та повстання 1994 року, утворився автономний уряд, який представляє інтереси корінних народів країни. Його діяльність ґрунтується на кількох визначальних принципах.

Громадяни караколя Ля Реалідад

  I. Головний з котрих «Керувати, підкоряючись». Це означає, що реальним носієм влади вважаються пересічні громадяни, котрим вільно висловлювати власні думки, не залежно від участі в роботі керівних структур. Усі можуть вносити пропозиції, всі причетні до ухвалення рішень. Важливі заклади, як наприклад, медичні чи освітні, організовуються згідно пропозицій громадян, у спосіб максимально зручний для громади.
  Керівники постійно радяться з громадами, щодо ефективності ухвалених рішень. Які можуть бути як удосконалені, так і відкликані. По кожному окремому випадку громадські збори, без зайвого формалізму та бюрократії, ухвалюють рішення, призначають відповідальних за втілення і термін перевірки ефективності їх діяльності.
  Подібна практика цілком може використовуватися і в Україні. Для початку на цих засадах можуть працювати ОСББ, кооперативні об’єднання, ради територіальних громад, громадські проекти та ініціативи. Їм лише потрібно перейти від ритуального звіту раз на рік до регулярних відкритих сходин активних учасників спільноти, з максимально спрощеними процедурами та чітким визначенням дій осіб, відповідальних за їх втілення, та способи контролю результатів.
  II. Наступний принцип народовладдя караколів – «представляти, а не вивищуватися». Тобто, владні повноваження в громаді наділяють обов’язками та відповідальністю, а не пільгами та можливістю зловживання. Люди наділені владою – представники народу, а не його володарі.
  III. На практиці це реалізується через принцип «спускатися, а не вивищуватися». У караколях відбувається постійна ротація кадрів, що не дає найбільш амбітним її членам узурпувати владу. По закінченню терміну владних повноважень, або внаслідок невдалих дій на керівній посаді, людина повертається до свого повсякденного життя звичайного громадянина. Колишні керівники можуть повертатися до служіння громаді, але до і після цього, вони живуть як пересічні громадяни.
  Принципи ротації владних кадрів особливо актуальні в Україні. Громадські активісти чи очільники органів місцевого самоврядування часто перетворюються на уособлення організації, та перебирають на себе все більше владних повноважень. Для запобігання цьому перевага має надаватися не конкретній особі, а реалізації проектів та ініціатив. Слід чітко обмежувати терміни владних повноважень, заборонити обіймати посаду поспіль. Людина з владними повноваженнями має служити справі, а не затверджувати свій владний статус.
  IV. Це реалізується через принцип «служити народу, а не собі». До влади приходять не задля особистого зиску, а щоби служити нації. Тому всі принципові рішення ухвалює громада, шляхом прямої демократії, що разом з принципом ротації кадрів перешкоджає можливості «ефективним менеджерам» узурпувати владу.

Правила поводження на території контрольованою народною владою караколя Ля Реалідад

  Цей момент особливо важливий для України. Тривале московське панування, побудоване на окупаційній моделі влади, посіяло в українській спільноті нахил до патерналізму – сподівання, що колись прийде ідеальна влада, та наведе порядок.
  Реальне життя говорить інше: якщо не бити по руках охоронця біля відкритої діжки з медом, то йому буде важкувато утриматися від спокуси поласувати її вмістом на халяву. Тому потрібна принципова відмова від «культу особи» можновладця на всіх рівнях: від голови ОСББ до нехтування неідеологічними партіями, створеними на основі звеличення лідера.
  V. Попередній принцип не позбавляє представника влади ініціативи. Він може вносити будь-які пропозиції, але за принципом «переконувати, а не перемагати». Якщо влада вважає власну ініціативу доцільною, вона має довести її переваги народу. Якщо переконати громадян не вдається, то на цьому все й завершується.
  VI. Принцип «пропонувати, а не втовкмачувати навіюванням» розвиває ідеї попереднього. Централізована імперіалістична влада працює засобами навіювання – через ЗМІ та адміністративні заходи схиляє підданих підкоритися нав’язаному режимом рішенню, тобто діє за принципом «Я начальник, ты – дурак».
  У караколі кожен громадянин може висловити власні пропозиції, які розглядаються на рівних з іншими. Суперечності з якогось питання сприймаються за норму. Усі конфлікти обов’язково обговорюються, задля їх продуктивного розв’язання.
  Лідер – не пан, а лише модератор дискусії. При обговоренні конфліктних ситуацій обов’язково дотримувати правила критикувати вчинки, а не особистість.

Ля Реалідад - світ, що містить багато світів

  VII. Люди отримують владу в караколях, аби реалізувати принцип «будувати, а не руйнувати». Задля розбудови економічної автономії громади караколів розвивають кооперативний рух, де панує правило «одна людина – один голос», не залежно від розміру паю. Створюють власні школи, де навчають мислити, а не коритися, де здійснюється інтенсивне навчання не тільки активістів, але й усіх охочих громадян.
  Освіта та практика кооперації зусиль допомагає відрізняти інтереси громади, від оманливих обіцянок популістів. Освічені люди сприймають скептично необґрунтовані обіцянки на кшталт «Антитерористична операція не може i не триватиме два-три місяці. Вона повинна i триватиме години», або «Щоб простий учитель жив як президент, а президент цей жив як учитель». Економічна незалежність допомагає громадянам зменшувати тиск «вертикали власти».
  Громадська освіта в Україні має працювати не за шкільним взірцем «вивчаємо предмет – складаємо іспити», а як розвиток практичних навичок громадян формувати і контролювати місцеві бюджети, розв’язувати суперечності в громаді тощо.
  Українська діаспора в Канаді і США продемонструвала ефективність кооперативного руху на прикладі кредитних спілок (кас взаємодопомоги). Більшість з них існує не одне десятиліття, з річним обігом коштів в мільярди доларів. При цьому, одна людина має лише один голос для вирішення питань, не залежно від суми паю чи внеску.
  До того, як переміститися за межі України, кооперативний рух набув поширення на всіх українських землях, і на батьківщині був знищений московсько-більшовицькою окупацією. Після здобуття Незалежності діяльність кредитних спілок відновилася, але через елементарну фінансову неграмотність чи примітивне шахрайство деяких організаторів окремих спілок, ідея дещо потьмяніла.
  Досвід діаспорних кредитових кооперативів доводить, що найкращим запобіжником зловживанням та невігластву служить громадська активність, підтримана належною освітою, та прозора контрольована діяльність керівництва організації. Кооперативний рух створює надійне підґрунтя для незалежності громад і окремих громадян від фінансування з іноземних фондів чи держбюджету, чиновники яких даремно ніколи нічого не роблять.
  Але важливо зберегти баланс між автономією громад та ізоляцією від державного життя. Держава – важливий інструмент для всебічного розвитку української нації, тому для її збереження потрібні спільні зусилля всіх громадян. І усвідомлення, що деякі громади можуть діяти на шкоду нації та державі, або підмінювати корисну суспільну діяльність галасливим популізмом, за яким приховується прагнення зловживати владним становищем.
  Українська нація наразі веде не тільки виснажливу війну, але й одночасно продовжує державне будівництво. Тобто в суспільстві відбуваються суперечливі процеси: для перемоги у війні необхідна централізація, яка загрожує розвитку демократії. І навпаки, розвиток громадянського суспільства та розбудова правової держави послаблюють процеси централізації влади.
  Потрібно дотримувати чіткого балансу між цими тенденціями, аби не потрапити в лабети анархії або авторитаризму. Завдання не настільки складне, як видається спочатку. Принципи караколів не екзотичне іноземне явище, а форми закорінені в традиціях нашого державотворення, які всі завойовники намагалися знищити.

Українська традиція народовладдя

  Першою формою народної демократії можна вважати вічовий устрій перших слов’янських держав Давньої України. Традиція походила ще з устрою родового суспільного ладу, і зберіглася аж до часів, що передували монгольській навалі.

Слов'янське віче

  Віча ухвалювали важливі для міста чи краю рішення, їх легітимність забезпечувалася активною участю громадян. Князі використовували війни в якості інструменту зменшення ваги вічових сходин. Централізації влади сильно посприяла відсутність чітко прописаних процедур народного волевиявлення. Не в останню чергу, князям вдалося ліквідувати віча через їх стихійність, нерегулярність та хаотичність.

Рябушкін А. Князь Гліб Святославич вбиває волхва на
Новгородському вічі. 1898 р.

  Вічова традиція відроджувалася у вирішальну для Україну годину: під час Перших визвольних змагань, відновлення незалежності в 1991 році, під час Майданів.

Буковинське народне віче 3 листопада 1918 року

  Ефективну працю караколів забезпечує інституалізація: регулярність зборів, прості й чіткі вимоги їх проведення, реалізації та контролю рішень. Чіткі і прозорі правила дії інституцій перетворюються на основу політичної стабільності та породжують суспільну довіру. Цей досвід необхідно враховувати в Україні, задля розвитку механізмів прямої демократії.
  Традиція Давньої Русі-України запрошувати чи виганяти князів за рішенням громади, відродилася в козацькому війську через принцип виборності старшини. Козацькі ради, згідно визначених процедур, призначали або знімали з посад провідників, аж поки, через виснажливу визвольну війну з зовнішніми ворогами, козацькій старшині не вдалося отримати низку переваг над народним волевиявленням. Поступово обрані гетьмани та полковники ставали незамінними володарями, а вага козацьких зборів зменшувалася.

Ковальов О. Остання Рада на Січі. Сер 19 ст.

  На жаль, подібне повторювалося і подальшій історії, аж до теперішнього часу. Досвід караколів засвідчує, що для ефективного розвитку громадянського суспільства, влада повинна працювати за принципами, які унеможливлюють «незамінність» та елітарність. Тобто, слід творити умови, коли влада означає відповідальність та служіння громаді і нації, а не пільги та можливість зловживань.
  Іноземне поневолення не знищило здатність українців до самоорганізації. Як приклад, можна згадати повстання в Турбаях, де в умовах царського колоніального визиску селяни збудували автономну громаду «без хлопа і пана». Або високу організованість гайдамацького руху Коліївщини.
  У новітній історії принципи прямого народовладдя намагалися реалізувати деякі українські отамани, в часи Перших визвольних змагань. Найбільш відомий з них – Махно. У «Махновії» на початках діяли принципи колективного вирішення питань, справедливий розподіл ресурсів, ротація влади тощо. Але через постійні бойові дії влада «батька» ставала все більш авторитарною, аж поки не була знищена московсько-більшовицькими окупантами.
  Натомість, уряд Української Народної республіки не зміг ефективно контролювати чин окремих польових командирів, і процеси автономізації почали переважати над намаганнями централізувати державну владу. Внаслідок чого утворилися військові угруповання, що отримали назву «отаманщини», які певний час контролювали окремі території. З тим самим результатом, що і в Махна, тобто виродженням автономності в авторитарну сваволю.

Отаманщина

  Але принципи караколів спостерігаються не тільки у владній царині України. У нас виникла і плідно розвивалася традиція громадської освіти. Братські школи працювали задля блага широких народних верств без участі держави. Під час Хмельниччини рух занепав, аби пізніше відродитися в діяльності громад, «Просвіти» і Пласту.
  Після поразки визвольних змагань окупанти знищили всі ці організації, і монополізували освіту. Але з відновленням української державності багато з них поновили діяльність. Наприклад, українська скаутська організація «Пласт» і надалі демонструє високу ефективність та якість недержавної освіти та виховання.
  На жаль, після відновлення державної незалежності, постколоніальна адміністрація перехопила владу в країні та побудувала олігархію, яка привела державу на межу національної катастрофи. У критичну мить націю врятувала величезна громадянська активність, яка набула форми Майданів.

Народне віче на Майдані Незалежності. 2014 р.

  Українська нація, навіть у часи бездержавного існування, демонструвала високу здатність до самоорганізації та самоврядування, але на заваді завжди ставало іноземне втручання, яке блокувало всі спроби вільного прояву громадянської активності.
  Розбудова правової держави та громадянського суспільства потребує як копіткої праці на рівні місцевих громад, так і затвердження їх здобутків на законодавчому рівні. У найновішій історії підвищення ваги місцевого самоврядування в Україні відбулося через процес децентралізації.

Досягнення та прорахунки децентралізації в Україні

  Поза сумнівом, реформа запровадила територіальну децентралізацію через створення Об’єднаних територіальних громад, передачу їм повноважень, земель та місцевих бюджетів, можливість створення ними об’єктів інфраструктури тощо. Влада наблизилася до простих людей, але не поділилася повноваженнями з громадами.

Головний майдан караколя Ля Реалідад. Над сценою розгорнутий прапор Мексики.

  Через те, що громадянська активність фактично обмежилася участю у виборах раз на кілька років, громадськість фактично відсторонена від прийнята важливих рішень, усім порядкує місцева бюрократія, яка не змінюються протягом багатьох років.
  Через відсутність громадського контролю над регіональними бюджетами, місцеве панство розпилює кошти, часто без урахування інтересів спільноти. Завдяки чому у містах, розташованих за кілька кілометрів від лінії фронту, влада перекладає тротуарну плитку, закуповує за завищеною ціною рослини для парків тощо. І в той же час не переймається зведенням оборонних споруд, забезпеченням шляхів сполучення протидроновими сітками та іншими нагальними питаннями. На відміну від караколів, внаслідок децентралізації українська місцева влада підпорядковується не громадам, а зосередилася в руках місцевих, майже феодальних, кланів.
  Хоча їх можливості обмежили засобами контролю, на кшталт Prozorro, але фінансовий моніторинг здійснюється державними органами, а не громадами. Громадяни можуть дізнатися про наслідки прийнятих рішень з оприлюднених документів, але не здатні впливати на процес їх ухвалення.

Сутність реформи децентралізації

  Реформа децентралізації удосконалила владні інституції, але не зробила нічого, щоби навчити громадян ними користуватися. Усі освітні проекти цієї царини лишилися на рівні гасел.
  Війна пришвидшила суспільні процеси – виникла ціла низка громадських ініціатив та волонтерських проектів. Утім, без чітких і прозорих процедурних норм, вони можуть потрапити під ручне управління з боку влади чи «п’яти – шести ефективних менеджерів».
  Підсумуємо. Децентралізація виявилася ефективною адміністративною реформою, без інструментів для здійснення прямої демократії. Досягнення реформи варто доопрацювати через запровадження механізмів ротації кадрів, регулярних громадських зборів чи місцевих референдумів з метою ухвалення важливих рішень, та організації навчання громадській діяльності.
  Без широкої участі громадськості в місцевому самоуправлінні, децентралізація залишиться лише ще одною, відчуженою від звичайних громадян, системою влади.

***

«Змислом мого цілого життя було, є і буде:

Україна вільна, Україна Соборна

Україна без холопа і без пана.

Я вірю в перемогу, я вірю так сильно,

що можна вмерти.

З цього шляху мене не заверне ніщо,

ані тортури, ані пекло тюрем, ані смерть».

Ярослав Стецько

«Визвольний Шлях», Лондон 1951, ч. 6 (45).

  Війна суттєво пожвавила громадську активність, посилила суспільний запит на системні реформи з удосконалення демократії, правової держави та громадянського суспільства в Україні. Багато людей отримали досвід ефективності особистої ініціативи, відповідальності та прямої демократії без вказівок згори.
  Водночас війна посилила ризик згортання народної активності під приводом «не на часі» та «потім розберемося». Толерування проявам авторитаризму може посприяти його пануванню після перемоги.
  Розгортанню подібного сценарію можна і варто завадити. Для цього слід зафіксувати чинники, що сприяли розвитку громадських ініціатив. Налагодити процедури ротації кадрів та підзвітності влади громаді, примусити можновладців не звітувати в режимі «від виборів до виборів», а працювати на користь прямого народовладдя.
  Важливий інструмент для цього – критика влади. Не паплюження згідно московських методичок, а конструктивна критика. Усвідомити, що критичне ставлення до влади – не зрада, а засіб здійснення суспільного контролю над нею. Діяти потрібно тут і зараз, бо після перемоги суспільство потребуватиме перепочинку після виснажливої боротьби, чим неодмінно скористається наявна, скомпрометована численними зловживаннями, владна верхівка.
  Реформа державних інститутів без розвитку народовладдя породить чергове відтворення матриці імперського панування. Народовладдя без чітких і прозорих законів та ефективних інституцій перетворюється на хаос і руїну. Нам потрібен синтез: могутня держава, яка працюватиме на всебічний розвиток української нації і особистості окремого громадянина, тобто на реалізацію гасла героїв УПА – «Воля народам! Воля людині!».

Сайт містить унікальні тексти, кожен з яких уперше був оприлюднений саме тут. Бажаєте читати нові статті першим? Натисніть на дзвоник розташований в правому нижньому кутку монітора!