Московські хроніки: уславлені письменники алкоголіки

Московські письменники, з комплексом залежності від токсичних речовин

«Если нос твой красный – не стыдись его!

Он ведь с нашим знаменем, цвета одного!»

Речёвка піонерської організації СССР

  Письменників «хроніків» – хронічних алкоголіків, без перебільшення можна назвати «золотим фондом» московського письменства. Їх долі склалися по різному: хтось допився «до чортиків» (делірію = «білої гарячки»), а хтось – до Нобелівської премії.

Михайло Ломоносов

«Когда в России исчезнет водка,

она по закону Ломоносова

появится в другом месте.

Вот там и будет Россия».

Михаїл Задорнов

  Традицію започаткував Михайло Ломоносов – творець «Российской грамматики» і автор віршів, що вихваляли царствених осіб. Якщо у взаєминах з можновладцями він виявляв якості підлабузника, то в стосунках з колегами демонстрував зверхність «истинно русского человека». Яскравим прикладом чого можна вважати спілкування з німецькими вченими, що на запрошення царату приїхали в Російську імперію створювати її історію.
  Оскільки версія московської історії Герхарда Міллера не відповідала сподіванням Ломоносова, останній вдавався до всіх можливих засобів, аби зашкодити розповсюдженню поглядів опонента. Від спроб завадити публікації його наукового доробку і намагання заперечити його необґрунтованими твердженнями, до пересічного насильства.

Румянцев Г. Ломоносов на засіданні Російської академії наук. 1950 р.

  Наприклад, у середині квітня 1743 року Ломоносов «изрядно откушав водочки» влаштував п’яний бешкет в Академії наук, спрямований особисто проти професора Герхарда Міллера. За безсоромний прояв алкогольної люті, 28 травня того ж року «светило российской науки» взяли під варту, в якій воно перебувало до 19 січня наступного року.
  Домашній арешт не змусив Ломоносова схаменутися. Він і надалі жлуктив горілочку з усією широтою «загадочной русской души». Довготривале вживання алкоголю безпосередньо вплинуло лише на тривалість життя московського «вченого», але жодним чином не поліпшило мізерну цінність його наукового доробку.

Александр Купрін: «Пи, пю, бу пи»

  Батько Александра помер, коли хлопчику ледь виповнилося два роки, і його виховувала мати, що походила з роду татарських мурз. Через важке життя безбатченка, ще замолоду Купріну довелося заробляти на життя в розмаїтих галузях. Він працював борцем у цирку, рибалив, грав на шарманці, лікував зуби, служив у війську, був землеміром і пожежником і навіть продавав «пудерклозети інженера Тимаховича».
  Пошук власного покликання через випробування сил в різних професіях не містить нічого осоружного, бо людина не народжується запрограмованою на якусь конкретну діяльність. Вона лише має завдатки, які розвиваються в здібності шляхом копіткого оволодіння професійними таємницями в обраній царині діяльності.
  Аби легше переносити марудну працю на шляху до вершин майстерності письменника та в якості стимулу до творчих звершень, Александр Купрін почав використовувати алкоголь. Що в поєднанні з особливостями його психічної організації дало вибухову суміш алкогольної люті. Ще до того, як він зажив широкої письменницької слави, через газети оприлюднювали факти його п’яних витівок. Від обливання масляною фарбою чи кавою, до ударів виделкою в живіт чи спроб втопити людину в басейні зі стерляддю. Сам Купрін вважав, що бешкети відбувалися через буяння гарячої крові ординських предків.
  Через пияцтво Купрін часто не дотримував термінів подачі рукописів до редакцій, тому інколи видавці мусили розшукувати його по генделиках. Він практично не вилазив звідти, бо вважав алкогольні напої «короткими», оскільки вони мали здатність швидко закінчуватися. Зараз московство назвало б його «малопьющим», бо скільки б він не випивав, усе одно виявлялося замало.

Александр Купрін (другий ліворуч) займається звичною діяльністю

  Пияцтво Купріна набуло анекдотичних рис. З’явилися навіть примовки на кшталт: «Водочка откупорена, плещется в графине. Не позвать ли Куприна по этой причине?», або «Если истина в вине, сколько истин в Куприне!». Одного разу, мабуть на похмілля, він надіслав телеграму царю Ніколаю II з проханням надати Балаклаві статус вільного міста. Імператор відповів стисло: «Закусювати треба!».
  Вправність Купріна в епістолярному жанрі не обмежилася листуванням з домом Романових. Якось дружина написала Александру ущипливого листа, з доріканнями за пияцтво. На що письменник, наслідуючи «veni, vidi, vici» Юлія Цезаря, відповів: «Пи, пю, бу пи» (Пив, п’ю, питиму).
  Московсько-більшовицький контрреволюційний заколот у жовтні 1917 року поклав край богемному життю Купріна. Він залишив імперію переможеного комуністами пролетаріату, і вирушив за її межі. В еміграції дала взнаки тривала алкогольна залежність – від таланту Купріна залишилася лише тінь. Через тремтіння рук та психічну деградацію він уже нічого не писав. Зате опинявся в стані «в драбадан» з першої чарки. Його творчість за межами Московії мало кого цікавила, тому хоч про якісь гонорари лишалося хіба що мріяти. Родина Купріна животіла в злиднях.
  Попри алкогольну деменцію (маразм) Купрін розумів, що як письменник він повністю вичерпався. Підбурюваний чекістською агентурою, марив бажанням повернутися на Московію «как лесной зверь, который уходит умирать в свою берлогу». Блакитна мрія здійснилася – невдовзі після повернення в Ленінград, він сконав від онкологічної хвороби стравоходу.
  Талант Купрін зазнав серйозної конкуренції від іншого Александра – Гріна, який у пияцтві йому нічим не поступався. Їх запекла конкуренція зробила вагомий внесок в московську культуру. Прийдешні покоління мусять пам’ятати, як вони знаходячись в обіймах Зеленого Змія, не відриваючись від бенкету, почали шпетити один одного добірною московською лайкою. На прохання когось з оточення припинити бешкет, Грін гримнув: «Не мешайте. Это борьба талантов».

Александр Грін: «вино само по себе есть не что иное, как прекрасный полет на месте»

  Поза сумнівом таланти обох письменників змагалися на рівних, як у схильності до алкоголізму, так і в п’яних витребеньках. «Есть пьяные приятные, Грин не принадлежит к их числу», — визнавала його дружина Ніна. Талант Гріна (справжнє прізвище – Гріневський), справив незабутнє враження на Максиміліана Волошина. «Пробку он вынимал технически ловким жестом — подшлепником. Мы его положили в столовой, и он ночью нагадил во все ведра с чистой водой для питья» — згадував московський поет з кримського Коктебелю.
  Алкоголізм Гріна поєднувався з химерними фантазіями, частину яких він віддзеркалив у власних літературних виробах. Він запевняв знайомих, що людина колись могла літати, і вважав, що про втрачену здатність свідчать відповідні сни. Вважав, що «лучше жить неуловимыми снами, чем дрянью и мусором каждого дня».
  Мрії здійснюються – Грін прожив в алкогольному маренні більшу частину дорослого життя, де його інфантильні фантазії виглядали органічною частиною бридні білої гарячки.

Остання прижиттєва світлина Александра Гріна. Крим, 1932 р.

  Оскільки його твори не оспівували політику Партії і не відповідали головному принципу соцреалізму – вихваляти начальство в досяжній для нього формі, «керівна і спрямовуюча сила совєтського суспільства» «перекрила кисень» письменнику. У 1930-ті роки його припинили друкувати й відмовили навіть у мізерній пенсії. Родина Гріна занурилася в злидні, а сам письменник-романтик буквально «не просихав» від пиятики.
  «Александр Степанович пьет. Пьет четвертый месяц подряд. Я задыхаюсь в пьяных днях. Так долго терпеть его пьянство мне ни разу еще не приходилось за всю нашу совместную жизнь – страдаю. Знаю, что ему тяжело, во много раз тяжелее, чем мне, но не могу не протестовать, хотя и договаривались когда-то о свободе его пьянства в Москве и Ленинграде. Александр Степанович оправдывал мне его тем, что это состояние помогает ему просить в долг, что трезвый он не спросит там, где спросит пьяный. А мне кажется, что наша жизнь катится под откос» – згадувала дружина.
  Грін так і не зміг подолати хворобу волі аж до самої смерті, яка сталася внаслідок раку шлунку.

Леонід Андреєв: «извините господа, что мы прибыли к вам вдвоем – я и месье алкоголь»

  Творчість Леоніда Андреєва, іншого приятеля Купріна, здобула чималу популярність в Російській імперії на межі XIX – XX століть. Після контрреволюційного більшовицького перевороту в жовтні 1917 року він вирушив в еміграцію, де мріяв стати «Горьким» білого руху.
  З «буревісником революції» Андреєв познайомився ще на початках літературної кар’єри. Саме після того, як талант Андреєва визнали Максим Горький і Александр Блок, його пияцтво набуло сталих рис. Андреєв використовував алкоголь для занурення в матеріал, адже у своїй творчості намагався досліджувати найпотаємніші нетрі московської душі. Герої більшості його оповідань та п’єс алкоголіки, психопати, терористи-екстремісти та інші збоченці. Наприклад, в оповіданні «Ангелочек» змальовано як у приступах алкогольної люті мати головного героя б’є хлопчика і цькує чоловіка, котрий через проблеми зі здоров’ям «зав’язав» та почав опікуватися сином.
  Психологічні негаразди Андреєва дали взнаки ще в дуже ніжному віці. У 15 років він вирішив випробувати долю – ліг між залізничними рейками, і дочекався доки потяг проїде над ним. У дорослому віці, через нещасливе кохання, здійснив декілька спроб самогубства.

Леонід Андреєв

  Згідно запису в щоденнику він визнав, що «своими писаниями» руйнує суспільні цінності: мораль, релігію, кохання і завершить життя загальною руйнацією.
  Андреєв дійсно нещадно нищив власне життя пияцтвом. Сучасники згадували, що він часто уходив в запої, і лише наполегливість його першої дружини Олександри Велигорської дещо завадила розважатися по повній програмі. У шлюбі народився син Даниїл – автор містичних книг «Роза мира» та «Железная мистерия». Вірогідно схильністю до містицизму він мусить завдячувати батькові, котрий замість колискових та казок перед сном, на ніч лякав малюка розповідями про стареньку смерть, яка полює на малят.
  Після смерті першої дружини життя Леоніда Андреєва перетворилося на повсякденну пиятику, яку він уривав вкрай неохоче та на нетривалий термін. Він напивався до нестями і потім нічого не міг пригадати через алкогольну амнезію. Серце не витримало постійного вживання отрути – Андреєв помер від інфаркту у віці 48 років. Через неприхильність до московсько-більшовицького режиму, його твори не видавалися на батьківщині майже до часів «перестройки».

Юрій Олеша: «я так опустился…»

  Ймовірно, схильність до алкоголізму Юрій Олеша успадкував від батька Карла, що походив з полонізованої литвинської (білоруської) шляхти. Схильність Карла Олеші до азартних ігор, у поєднанні із зазиранням в чарчину, спричинила зубожіння родини. Батько віддав сина на виховання бабусі.
  У молоді роки Юрій випивав стримано «за компанію» з товариством одеських літераторів та журналістів, та не витримав випробування славою. Гонорари за популярні фейлетони, прозу та зустрічі з читачами дозволяли пиячити щодня, не переймаючись днем прийдешнім.
  Творчість Юрія Олеші здобула визнання не тільки Максима Горького, Владислава Ходасевича та Віктора Шкловського, але й згадуваного вище Александра Гріна.
  Аби випити на халяву він з регулярністю залізничного розкладу заходив до редакції часопису «Гудок», де працював Олеша. «Я пил с ним, причем много пил, до безобразного опьянения», — згадував автор «Трех толстяков».
  Алкогольна залежність Олеші сформувалося вже тоді, про що свідчить саме неможливість відмовитися від товариства Гріна, який напідпитку «становился злым, задиристым, презрительным». Нездатність послати під три чорти вкрай неприємного товариша по пиятиці – яскраве свідчення того, що Олешу цікавило не спілкування з п’яним нечемою, а сам стан затьмареної спиртним свідомості.
  Якщо з Гріном Олеша пив на робочому місці в редакції часопису, то з поетом Ніколаєм Асеєвим він відвідував пивниці, а з письменником Валентином Катаєвим – гуляв у ресторанах. Поступово Олеша перейшов від «обмивання» успіхів, до випивки заради бодай якоїсь розради від життєвих негараздів.

Юрій Олеша

  Олеша не зміг пристосовуватися до вимог московсько-більшовицького режиму, і імперська преса розпочала кампанію цькування письменника, котрий не спромігся працювати в жанрі соцреалізму. Затиснутий у лещата між червоним драконом та Зеленим змієм, письменник втратив творчу наснагу. «Литература окончилась в 1931 году. Я пристрастился к алкоголю… Приехав с группой советских писателей в Париж на международную выставку, я в первый же день проиграл в притоне все свои деньги» — згадував він.
  Через небажання оспівувати комунізм та лестити начальству в досяжній для нього формі, Олеші не давали друкувати твори. Заборона протрималася аж до 1956 року. Він і надалі шукав розраду на дні чарки. Щоби знайти гроші на спиртне, почав жебрати у ледь знайомих людей, про що розповів у своїх мемуарах. «Я так опустился, что мне ничего не стоило, подойдя к любому знакомому на улице, попросить у него три рубля, которых было достаточно, чтобы выпить, скажем, в забегаловке пива».
  Хронічний алкоголізм спричиняв розлади психіки: щоденники письменника віддзеркалюють депресію, іпохондрію, посилений страх смерті та «странные, страшные сны, которые невозможно рассказать, после которых нельзя жить». Утім смерть спричинили не проблеми зі здоров’ям, а саме пристрасть до алкоголю. Олеша захлинувся в калюжі 10 травня 1960 року, на 62-му році життя.

Аркадій Гайдар: «я живу и пью тихо, по-волчьи»

  Аркадія Голикова на псевдо «Гайдар», алкоголіком зробила «революційна необхідність». У 14 років він «смело в бой пошел за власть Советов» , а в 17 – його призначили командувати загоном карателів ЧОН (частини особливого призначення). Голиков «боровся з контрреволюцією» в Іркутській губернії: грабував селян під виглядом продразверстки, розстрілював усіх, кого запідозрювали в нелояльності до диктатури «пролетаріату» тощо.
  Лють і бузувірства не минулися даремно – у 1920 році дав взнаки біполярний розлад (МДП – маніакально-депресивний психоз), який він намагався компенсувати хронічним алкоголізмом. Сублімація творчістю дитячого письменника допомагала дуже мало. Хоча твори Гайдара активно тиражувалися сталіністами, успіх і популярність не могли погамувати бентегу. За спогадами Єгора Гайдара, онука і за сумісництвом реформатора РФ, дід часто різав себе небезпечною бритвою, аби фізичним болем відволіктися від душевного страждання.

Аркадій Голиков (Гайдар) з дружиною Лією Лейзерівною Солом'янською та сином Тимуром

  В останні роки життя Аркадій Гайдар практично «не просихав» – без алкоголю міг протриматися не більше 5 днів протягом місяця. Кілька разів намагався здійснити самогубство, але на заваді ставали сусіди.
  Після переходу СССР з гітлерівської коаліції до антигітлерівської (22 червня 1941 року) партія мобілізувала Гайдара в якості військового кореспондента. Під час чергового відрядження в зону бойових дій він і знайшов свою смерть 26 жовтня 1941 року.

Александр Фадєєв: «Совесть мучит. Трудно жить… с окровавленными руками»

  Александр Фадєєв, партійне псевдо «Булига», як і Гайдар, ще в юнацтві став до лав червоних башибузуків, встановлював диктатуру Совдепа на Далекому Сході та придушував повстання червоних матросів у Кронштадті. Комуністичні бонзи звернули увагу на перспективного юнака – у віці 20 років він став делегатом Х з’їзду РКП (б).
  Випробувати сили в царині красного письменства Александр розпочав ще в дитинстві, але вперше оприлюднив твори вже після повалення царату. Попри те, що він так і не спромігся отримати вищу освіту, партія призначила його керувати «пролетарями розумової праці» — організаціями письменників. Він організовував та спрямовував Російську асоціація пролетарських письменників, а після її скасування – Спілку письменників СССР. Його партійна кар’єра сягнула самих вершин владного Олімпу: у 1946 році партія призначила його генсеком і головою правління Спілки письменників СССР, та кандидатом в члени ЦК КПСС.
  Посада зобов’язувала приймати активну участь в державному червоному терорі спрямованому проти письменників, які бодай чимось не догодили режиму комуністичної опричнини. Після того, як Хрущов на XX з’їзді КПСС переклав усю відповідальність за злочини комунізму на «культ особи Сталіна», з концтаборів почали повертатися письменники, ув’язненню котрих колись посприяв особисто Фадєєв.
  Висловлювання та зустрічі з колишніми в’язнями Гулагу справляли на Фадєєва гнітюче враження. Він зізнався свояку Юрію Ніколайовичу (Георгію Натановичу) Либединському: «Совесть мучит. Трудно жить, Юра, с окровавленными руками».
  Трохи відволікаючись від головної теми, пригадаємо, що свого часу перша дружина Либединського, Мар’яна Герасимова, очолювала СПО ОГПУ для агентурної роботи з творчою інтелігенцією і доводилася рідною сестрою першій дружині Фадєєва – Валерії. Їх двоюрідний брат Сергей Герасимов – секретар Спілки кінематографістів СССР та один з майстрів совкового кіно в жанрі соцреалізму. Один з його «шедеврів» – фільм «Молодая гвардия», знятий за однойменним романом Фадєєва.

Останнє фото Александра Фадєєва. Зверніть увагу на револьвер, який знаходиться чомусь на відстані від тіла. 1956 р.

  Автор побрехеньок про молодіжний рух спротиву нацизму в Краснодоні почувався дуже незатишно, коли почали повертатися особи, які за його сприяння опинилися там, де Макар телят не пас. Він намагався заглушити дискомфорт алкоголем, вживати котрий почав ще підлітком. Якщо замолоду йому вдавалося втриматися в межах побутового пияцтва, після «розвінчання культу особи Сталіна» алкоголізм Фадєєва почав супроводжуватися запоями тривалістю до трьох тижнів. За офіційною версією, під час одного з подібних алкогольних марафонів він і вкоротив собі віку.

Михайло Шолохов: «я после первого стакана не закусываю»

  Донський козак Михайло Шолохов знав на власному досвіді, що чинили в його рідному краї московсько-більшовицькі окупанти під час організованого геноциду козацтва – розкозачення. Попри комуністичну цензуру, прихований відгомін тих подій уважний читач може знайти як у ранній творчості – «Донських оповіданнях», так і в головному творі письменника – романі «Тихий Дон».
 З великою долею ймовірності симпатії Шолохова до комуністичної ідеології в купі з потребою пристосовуватися до умов московсько-більшовицького режиму входили в суперечність з прагнення комуністів знищити козацьку ідентичність, частиною котрої відчував себе письменник. Алкоголь виявився єдиним досяжним засобом, яким Шолохов міг погамувати душевний конфлікт.
  Попри те, що у літньому віці Шолохов споживав 2 – 3 пляшки коньяку протягом дня, він лишався функціональним алкоголіком. Щоправда, останні два десятиліття свого життя він полишив письменницьку працю, але це не заважало вести активне громадсько-партійне життя. Приватними випадками котрого можна вважати алкопаті з Александром Фадєєвим чи Юрієм Гагаріним.

Михайло Шолохов

  Партія оцінила відданість Шолохова, і коли в одинадцятий раз його висунули кандидатом на Нобелівську премію, дозволила письменнику її отримати. Вдячний Шолохов запевнив Нобелівський комітет: «Мы пишем по указке своих сердец, а сердца наши принадлежат партии». Утім, саме отримання Нобелівської премії за роман «Тихий Дон» слід вважати чи не найбільш сумнівним фактом у житті письменника. Недовіру авторству Шолохова висловлювалися ще за його життя, і суперечки не вщухають дотепер. Питання, чи міг хронічний алкоголік створити ще в юнацтві подібний твір, залишається відкритим.
  Як і належить хроніку, тема пиятики посідала чимале місце в творчості Шолохова. Багато героїв його літературних творів пиячать, а фраза героя оповідання «Судьба человека»: «я после первого стакана не закусываю», навіть стало крилатою на Московії.
  Хоча в останні роки життя в нього прогресував цукровий діабет та серцево-судинні проблеми, він не кинув пити – лише перейшов на коктейль горілки з шампанським. Шолохов прожив, за мірками Совдепа, доволі довго – 78 років. Але навіть успадкований від козацьких предків генотип, не зміг встояти перед систематичним руйнуванням організму алкоголем та тютюном. Через зловживання палінням цигарок в гортані Шолохова з’явилися злоякісні новоутворення, які й спричинили смерть письменника.

Александр Твардовський: «Нет, лучше рухнуть нам на полдороге, коль не по силам новый был маршрут»

  Більшовицький режим ставив на меті «виховання людини нової комуністичної формації». Для повного викорінення людяності в людині, щоби вона без вагань виконувала всі партійні вказівки, літературній справі відвели роль «коліщатика і гвинтика єдиного соціал-демократичного механізму».
  Твардовський пройшов вишкіл і витримав іспит з благонадійності. У часи коли він оспівував колективізацію в поемах «Путь к социализму» і «Страна Муравия», його батьківську родину заарештували як куркулів та запроторили на заслання до Свердловської області. Батькові Александра вдалося втекти разом з неповнолітнім сином Павлом.
  Вони розшукали оселю Александра в Смоленську і попрохали притулку. Майбутній автор «Страны Муравии» порадив їм повернутися туди, звідки вони примандрували. Невдовзі Трифона Твардовського, батька поета, заарештували знов, аби доправити в «страну Муравию». Йому не тільки вдалося втекти ще раз, але й через деякий час, визволити всю родину. У подальшому Александр спілкувався з рідними, але «осадочек остался».
  Вірогідно ті події здійснили чималий душевний надлом, наслідків якого поет так і не зміг позбутися до скону. Він глушив кволий голос сумління алкоголем, але реальне життя постійно нагадувало, що він важлива складова комуністичної людожерської системи.
  Сутність проблеми гарно віддзеркалює переказ про життя Ахмада ібн Ханбаля – богослова і засновника одної з провідних шкіл права в сунітському ісламі. Якось він потрапив до в’язниці, і тюремний наглядач спитав: чи має рацію хадіс (авторитетне твердження ісламської традиції), який визначає того, хто прислуговує гнобителю, співучасником гріховної діяльності? Чи є він помічником тагута (у цьому випадку йшлося про тирана)? На що отримав відповідь Ханбаля: помічники тирана – це ті, що готують йому страви, виготовляють одяг тощо. Наглядач же і є сам тагут, як частина системи тиранії. Бо тирани стоять на підвалині, що складається з цеглинок тих, хто його підтримує, з чиєї мовчазної згоди відбуваються всі паскудства, гріхи та злочини.

Александр Твардовський

  Двоїстість положення спричиняла Твардовському важкі душевні страждання. З одного боку він розумів, що становить частину комуністичного тагута, і отримує за це всі належні пільги та бонуси. А з іншого – муляло душу розуміння того, що він служить імперії Зла. Творчість «за вказівкою партії» не приносила бажаної розради, і він намагався відшукати її на денці чарки.
  Побіжно відзначимо, що в пошуках креативу Твардовський не цурався користуватися літературною спадщиною попередників. Наприклад, сюжет «Страны Муравии» запозичений з роману Федора Панфьорова «Бруски», а персонаж Василій Тьоркін вперше став відомим як герой однойменного роману Петра Боборикіна, оприлюдненого в 1882 році.
  Після смерті Сталіна, на посаді головного редактора часопису «Новое время» Твардовський посприяв публікації цілої низки творів, що в умовах безжальної диктатури намагалися донести відредаговану та цензуровану правду про сутність комунізму. Нечисте сумління, алкоголізм та важке психологічне навантаження від маневрів між цензурою і прагненням оприлюднити викривальні матеріали, виснажували життєві сили Твардовського. За спогадами його заступника на посаді редактора «Нового времени» Алексія Кондратовича, у 1958 році, Твардовський, котрому було 48 років, «уже выглядел значительно старше своего возраста».
  Александр Солженіцин згадував, що редактор часопису в якому оприлюднили його оповідання про життя в концтаборі Гулагу «Один день Ивана Денисовича», рятувався від докорів сумління в пияцтві так, що інколи його «лекарственным ударом вырывали из запоя, чтобы доставить в ЦК».
  Працівники редакції часопису згадують, що після уживання «вогняної води» Твардовський перетворювався із зарозумілого чиновника на душевну приязну людину. Він по дружньому пиячив з колегами, аби наступного дня, у стані похмілля, навіть не привітатися з ними.
  Алкоголізм руйнував як тіло, так і душу Твардовського. Через пиятику він втратив залишки охайності. Письменник Анатолій Рибаков пригадав, як одного разу до нього на дачу завітав автор віршів про Василія Тьоркіна»: «От губы к подбородку тянулась засохшая струйка яичного желтка. Закусывали, видно, яичницей». Одного дня п’яний Твардовський впав зі сходинок, що вели на другий поверх його власної оселі: розбив голову, пошкодив шию, внаслідок чого потрапив у лікарню.
  Через кілька місяців після відсторонення з посади головного редактора «Нового времени» в Твардовського стався інсульт. Тоді ж, у лікарні діагностували застарілий рак легень, від якого він і помер через три місяці.

Владимир Висоцький: «Я в глотку, в вены яд себе вгоняю — пусть жрет, пусть сдохнет, — я перехитрил»

  Попри подібні поетичні метафори Владимира Висоцького, надурити залежність від алкоголю та наркотиків шляхом їх споживання не вдалося ще нікому. Замолоду він мав непогану фізичну форму, яку досить швидко понівечив пристрастю до отруйних речовин: викурював щонайменше пачку сигарет протягом дня, тривалий час регулярно зловживав алкоголем.
  З часом організм припинив витримувати подібні навантаження – почалися проблеми з серцем та нирками. Замість того щоби припинити вживати спиртне та тютюн, Висоцький вирішив: «Клин клином вышибают» і перейшов, приблизно в 1975 році, на морфій та амфетаміни. Спроби позбутися залежності лікуванням у наркологічних клініках не дали жодного результату. Без щирого, палкого бажання хворого кинути руйнівну звичку, навіть найкращий лікар нарколог не здатен допомогти алкоголіку чи наркоману позбутися залежності.

Владимир Висоцький на лікуванні. 1974 р.

  Під дією наркотиків організм правнука Мордки Бронштейна та Акіма Райха швидко руйнувався. 25 липня 1975 року, під час гастролей у Бухарі, Висоцький пережив клінічну смерть. Рівно через рік, через складнощі з постачанням наркотиків, спричинений режимом посилених заходів безпеки під час Олімпіади 1980 року в Москві, у нього почалася сильна «ломка», яка завершилася гострою серцевою недостатністю та смертю 43-літньої особи, що вірно служила комуністичному режиму в амплуа «опального поета».

Василій Шукшин: «живет такой парень»

  Шукшин органічно поєднував «исконно-посконное» селюцьке поводження з образом представника московської богеми. В його літературних творах зустрічаємо багато пияків: позитивні персонажі завжди вживають самогон чи горілку, а жлоби – віскі, коньяк або шампанське.
  Оскільки Шукшин народився та зростав у глухому сибірському селі, він так і не зміг адаптуватися до столичного життя. Психологічну напругу, що виникала внаслідок цього, він знімав алкоголем, котрий уживав постійно, попри виразку шлунку. Товариство йому складали доволі відомі тогочасні совкові актори і режисери: Висоцький, Никоненко, Шпаликов, Кончаловський та інші.
  Напивався Шукшин до нестями, під впливом випитого в нього починалися спалахи алкогольної люті та патологічних ревнощів. Особливо перепадало дружинам, котрих у Шукшина було декілька. Він залюбки міг їх відлупцювати, або пожбурити тим, що трапиться під руку. Інколи траплялося швиргнути сокиру, і жінок рятувала лише п’яна незграбність Шукшина.

Василій Шукшин. Кадр з фільму "Калина красная", 1973 р.

  «Единственное, чего я добилась, — Шукшин перестал меня бить. Остановился после того, как я изо всех сил заехала ему сковородкой по башке! Вот такой язык он понимал. Еще в пьяном виде Вася мог запустить пальцы в салатницу и руками есть оливье. Или разбить витрину винного магазина. Или настенные часы во ВГИКе, бросив в них ботинок», — згадувала його коханка Лідія Александрова (Чащина). І додавала: Шукшин – це «первая рюмка водки, первая сигарета, первая оплеуха, первый аборт, первая подлость и унижение, с которыми столкнулась в жизни».
  Схожими спогадами поділилася і Лідія Федосєєва-Шукшина. «Показал, что у него под подушкой лежит домкрат. Признался, что хотел убить меня им. Начала спрашивать, а как же наши дети? А он ответил, что все продумал, что вернулся бы из тюрьмы через восемь лет как раз, когда девочки бы подросли. Мне стало очень страшно. Все продумал и действительно хотел меня убить».
  Згідно книги Дмитрія Шустова «Аутоагрессия и самоубийство при алкогольной зависимости: клиника и психотерапия» (М: ЛітРес, 2018), якось Василь Шукшин пішов на прогулянку з дочкою. Зустрів приятеля, з котрим вирішили обмити зустріч у найближчому генделику. Дочку він залишив на вулиці, і коли вже добряче залив за комір, не зміг її відшукати. Випадок настільки вразив алкоголіка, що він вирішив зав’язати.
  І дотримав слова. Останні роки життя він провів абсолютно тверезим. Але було вже запізно – тривалий алкоголізм в поєднані з застарілою виразкою шлунку зруйнували організм. У книзі «Николай Губенко: режиссер и актер» кінознавця та сценариста Євгенія Громова, автор згадав, що під час розтину 45-літнього Василія Шукшина, патологоанатом відзначив, що стан серця померлого властивий хворобливій людині віком десь за 80 років.

Венедикт Єрофеєв: «смешать водку с одеколоном – в этом есть известный каприз, но нет никакого пафоса»

  Венедикта Єрофеєва не друкували в СССР. Відомим він став завдяки публікаціям на Заході, у видавництвах московських емігрантів. Найвідоміший твір – «Москва – Петушки». Герой сатири на ім’я Венічка вирушає на електричці до коханої жінки, і по дорозі напивається до нестями, в товаристві таких же супутників-алкоголіків.

Венедикт Єрофеєв

  При цьому він розмірковує над сенсом алкогольного буття. І видає сентенції на кшталт: «Пить просто водку, даже из горлышка, – в этом нет ничего, кроме томления духа и суеты. Смешать водку с одеколоном – в этом есть известный каприз, но нет никакого пафоса. А вот выпить стакан «ханаанского бальзама» – в этом есть и каприз, и идея, и пафос, и сверх того еще метафизический намек». Рецепти коктейлів, що містять не тільки вино і горілку, але й політуру, денатурат та інші спиртовмісні речовини, прописуються по ходу подорожі персонажа.
  Хоча твір належить до жанру гострої сатири на повсякденне життя пересічних громадян Совдепа, в ньому багато автобіографічних мотивів – письменник також страждав на хронічний алкоголізм. Гримуча суміш алкоголізму та цькування комуністичної диктатури не дали змоги повністю розкритися таланту Єрофеєва, який до самої смерті від раку гортані на 52-му році, життя не позбавився залежності від алкоголю.

Сергей Довлатов: «обнимаю, выпиваю и закусываю»

  Шлях Сергея Довлатова в літературу починався з роботи журналістом. Після того, як деякі з його творів оприлюднили за межами СССР, комуністичний режим виключив його зі спілки журналістів СССР та розпочав кампанію з переслідування опального письменника. Довлатов прийняв рішення емігрувати з СССР. Завдяки мішаному вірмено-єврейському походженню, він належав саме до тієї категорії підданих Совдепа, які могли сподіватися отримати дозвіл режиму залишити імперію.
  У 1978 році він виїхав до США, де поєднав працю письменника і журналіста. За власним зізнанням, він працював у літературі, на радіо «Свобода», в родині та в пияцтві. Довлатов не вважав себе алкоголіком, але визнавав пияком. На його думку пияцтво, на відміну від алкоголізму лікуванню не піддається. Зізнання точно відповідає сенсу нашої народної приказки: «Не вмер Данила – болячка задавила».

Сергей Довлатов

  Як і належить творчості хронічного алкоголіка, багато хто з героїв творів Довлатова, що містять елементи автобіографічності, зловживають алкоголем. «Я хочу показать мир порока, как мир душевных болезней, безрадостный и заманчивый. Я хочу показать, что нездоровье бродит по нашим следам, как дьявол-искуситель, напоминая о себе то вспышкой неясного волнения, то болью без награды. Еще я хочу показать, что подлинное зрение возможно лишь на грани тьмы и света, а по обеим сторонам от этой грани бродят слепые» – зізнавався він в одному з листів. Як і належить «истинно русскому человеку», Довлатов вважав алкоголізм не важкою хворобою волі, а лишень однією з іпостасей «загадочной русской души».
  За свідченнями очевидців, на відміну від більшості московських письменників хроніків, Довлатов писав у проміжку між запоями та тверезістю, тобто в похмільному стані. Хоча головний літературний герой творів Довлатова видає себе за інтелігента, що лише спостерігає за довколишнім оточенням, сам письменник у стані сп’яніння перебував у тенетах несамовитої алкогольної люті, об’єктами котрої ставали як друзі алкоголіка, так і випадкові перехожі на вулиці.
  Помер він у віці 48 років, від причини смерті типової для чималої кількості хроніків – серцевої недостатності.

Йосиф Бродський: «и я там был, и я там в снег блевал»

  Серед інших московських хронічних письменників-алкоголіків Йосю Бродського вирізняє, ні, не єврейське походження, а вибагливість у виборі алкогольних виробів. За життя в СССР він знайомився з іноземними туристами, аби потім спрямувати їх до крамниці «Берёзка», де вони мусили купувати іноземний алкоголь.
  На світлинах, що увічнили його виряджання в еміграцію можна розгледіти пляшки шотландського віскі Johnnie Walker Red Label, Queen Anne, Vat 69, White Horse, джин Beefeater, Gordon’s, Seagram’s, французький коньяк Martell тощо. Елітний алкоголь дарував Бродському можливість відчути вищість над совковою юрбою.
  «Самая же излюбленная форма времяпрепровождения в Ленинграде, как и повсюду в России, – пол-литра. В смысле потребления алкоголя этот город – окно в Россию, и широко открытое притом. Уже в девять утра чаще увидишь пьяного, чем такси. В винном отделе гастронома всегда можно заметить пару мужчин с праздным, но ищущим выражением на лицах: поджидают «третьего», чтобы разделить стоимость и содержимое бутылки. Первое – у окошка кассира, второе – в ближайшем парадном. В полутьме подъездов достигает высот искусство разлития пол-литра на три равные части без остатка. Странные, неожиданные, но порой на всю жизнь дружбы завязываются здесь, как и самые грязные преступления. И хотя пропаганда борется с алкоголизмом устно и печатно, государство продолжает продавать водку и повышает цены на нее, потому что пол-литра – источник самого большого государственного дохода: ее себестоимость пять копеек, а продажная цена пять рублей. Что означает 9900 процентов прибыли». (Уривок з есе «Путеводитель по переименованному городу»).

Йосиф Бродський. Мічиган, 1972 р.

  За відсутності вишуканих напоїв Бродський вдовольнявся горілочкою настояною на коріандрі, котрої він легко споживав грам так 400. І це тільки під час вечері.
  Тютюн став справжньою пристрастю поета, якого режим Совдепа вважав «тунеядцем», а Нобелівський комітет – гідним своєї премії. За спогадами приятелів, сигарети не було в роті Бродського хіба що під час сну.
  Як і належить особі, що вельми полюбляє тютюн та алкоголь, Бродський сконав наглою смертю від інфаркту у віці 55 років. Попри його українофобський вірш «На независимость Украины», написаний языком мовою ворожнечі з метою розпалювання міжнаціональної ненависті, у вересні 2024 року в Єврейському музеї та центрі толерантності відкрилася виставка «Йосиф Бродський. Місце не гірше за будь-яке інше».

***

  Пияцтво та алкоголізм – найпоширеніші негативні явища московського соціуму. Чисельність пияків серед письменників прямо пропорційна загальній кількості алкоголіків серед усього московства. На відміну від загалу, московські письменники вважають, що споживанням алкоголю офірують власне здоров’я на вівтар імперської культури. Принаймні такий висновок можна зробити з висловлювання московського автора Константіна Меліхана: «Если кто-нибудь думает, что писатели с утра работают, то он ошибается. Писатели с утра пьют, чтобы хорошо работалось».
  Сучасний московський фольклор взагалі визнає алкоголізм однією з «духовных скреп» Московії.
  «Всё можно русскому простить, –
Диету, вегетарианство...
Но тех, кто бросил водку пить,
Лишить российского гражданства!».
  Лишається тільки повторити, слідом за московським зоологом з промовистим прізвищем Дроздов: «Давайте не будем им мешать, а просто понаблюдаем за ними».

Сайт містить унікальні тексти, кожен з яких уперше був оприлюднений саме тут. Бажаєте читати нові статті першим? Натисніть на дзвоник розташований в правому нижньому кутку монітора!