Александр Блок – пролетарський поет-декадент
 |
| Александр Блок і Незнайомка |
Прекрасна Дама
У 1905 році побачила світ перша збірка Блока «Стихи о Прекрасной Даме». Вважається, що при створенні віршів він надихався коханням до Любові – дочки розрекламованого московськими борзописцями демографа Дмитрія Менделєєва. Любителі шукати чорну кішку в темній кімнаті, за умови, коли її там немає, стверджують, що під час створення циклу Блок перебував під впливом вчення про софіологію московського філософа Владимира Соловйова.Згідно його концепції колись має відбутися земне втілення Софії – душі світу та вічної жіночності, і тоді в світі запанує гармонія. Буцімто, Блок вважав, що Софія втілилася в дівчину із сусіднього з його маєтком – дочку хіміка Менделєєва Любов. Вони познайомилися, коли дівчині ледь виповнилося 16 років. І старший від неї на 6 літ Александр виклав власні міркування, що вона і є соловйовська Софія.
 |
| Любов Менделєєва в ролі Офелії у родинній виставі. Фото І. Менделєєва, 1898 р. |
«Мне вдруг совершенно неожиданно и безо всякого повода ни с Вашей, ни с моей стороны стало ново — до чего мы чужды друг другу, до чего Вы меня не понимаете. Ведь Вы смотрите на меня как на какую-то отвлеченную идею; Вы навоображали обо мне всяких хороших вещей и за этой фантастической фикцией, которая жила только в Вашем воображении, Вы меня, живого человека, с живой душой, и не заметили, проглядели…
Вы, кажется, даже любили — свою фантазию, свой философский идеал, а я все ждала, когда же Вы увидите меня, когда поймете, что мне нужно, чем я готова отвечать от всей души… Но Вы продолжали фантазировать и философствовать». (5).
Вона навіть намагалася залишити Блока і розпочати нове життя з іншим московським поетом декадентом Борисом Бугайовим, на псевдо «Андрей Бєлий». Людям, котрі розуміють «загадочную русскую душу», легко передбачити, що сталося далі. Саме так, шановний читачу, Любов досить швидко полишила Бєлого, і повернулася до Блока, аби він надалі вештався по хвойдах, а вона отримала чудову нагоду зануритися в невигойні душевні та фізіологічні страждання.
 |
| Бакст Л. Андрей Бєлий. 1906 р. |
Далі події розвивалися передбачувано – гулящий чоловік підхопив сифіліс. «Блок сказал, что пришел только предупредить меня, чтобы я не волновалась, что ему запрещено выходить, надо даже лежать, у него жар. Он также умолял меня не беспокоиться, но ничего больше сказать не мог… Каким-то подсознанием я понимала, что это то, о чем не говорят девушкам, но как-то в своей душе устраивалась, что не только не стремилась это подсознание осознать, а просто и вопросительного знака не ставила. Болен, значит «ах, бедный, болен», и точка. Зачем я это рассказываю? Я вижу тут объяснение многого. Физическая близость с женщиной для Блока с гимназических лет — это платная любовь, и неизбежные результаты — болезнь. Слава Богу, что еще все эти случаи в молодости — болезнь не роковая». (5).
З исконно-посконной точки зору в цій історії якнайліпше втілилися «зияющие высоты» московської культури та широта «русской души», таємниці котрої годі збагнути «бездуховным инородцам».
Насправді, розгадку подібних «таємниць» знаходимо в хрестоматійних творах з психіатрії, а саме в широковідомих статтях Зигмунда Фрейда.
Він розпадається на ніжне ставлення до коханої жінки, в якій він вбачає образ рідної матері, секс з котрою перебуває під забороною. Але потреба чуттєвого (фізіологічного) кохання нікуди не зникає, і тому чоловік реалізує його в розвагах з повіями.
У ті часи подібне явище поширилося серед культурних верств Європи, мавпувати яке намагалася московська богема. Відгомін подібних ідей знаходимо в тогочасній культовій книзі Отто Вейнінгера «Стать і характер», де автор стверджував, що в кожній людині наявні чоловічі та жіночі основи. Чоловіча основа активна, продуктивна, логічна та моральна, натомість як жіноча містить протилежні якості.
Людина стає генієм, якщо їй вдається перетворити власну сексуальність, завдяки чоловічій основі, на любов до абсолюту, відшукати бога в самому собі. І тоді жіноча основа реалізується в ідеалі «Мадонни». У пересічних осіб жіноча основа проявляється або в образі «квочки», тобто жінки-матері, або «повії», тобто пошуку земного кохання.
Умоглядні спекуляції довели гомосексуаліста і єврея-вихреста Вейнінгера до антисемітських, точніше юдофобських висновків. Він чомусь вважав, що єврейству властива жіночість, яка робить їх нерелігійними та нечутливими до моралі. Оскільки його книга свого часу здобула широку популярність, не виключено, що Блок ознайомився з її змістом.
Про що може свідчити не тільки ставлення до жінок, але й прояви юдофобії, про які він розповів письменнику Аарону Штейнбергу. «„Знаете, Аарон Захарович, я должен вам признаться, что я был сам некоторое время близок к юдофобству, особенно во время процесса Бейлиса“. И он подробно рассказал мне о людях, прежде скрывавших свое еврейское происхождение, но которые вдруг стали в это время необыкновенно активными и требовали от него, Блока, подписи в заявлении в министерство, в котором говорилось, что евреи не употребляют христианскую кровь в своих ритуалах. Он назвал несколько имен, из которых я кое-кого хорошо знал. „Помилуйте, — говорил я им, — вы же всегда отрицали свое еврейство, откуда ж вы знаете, какие могут быть секты у евреев с изуверскими ритуалами? Тогда я увидел, что это какие-то ходячие манекены, как у Достоевского в „Записках из мертвого дома"». (9).
Відзначимо, що й сам Блок не приховував подібних настроїв. «Пока мне удалось размежеваться, хотя и не вполне еще, с одним «жидoм», которого я считаю очень вредным существом; тем более приходится подчеркивать уважение к «евреям» действительно дельным». (4).
Та повернімося до теоретичних основ тогочасних уявлень про прекрасних дам та повій. Як і випадку розумувань В. Соловйова, Вейнінгер просто перетворював власні психологічні проблеми, у філософські концепції. Обидва випадки становлять те, що Фрейд називав «сублімацією», тобто соціально прийнятною трансформацією енергії патологічного потягу, та «раціоналізацією» – його виправданням та обґрунтуванням.
Взаємини Блока з батьком схожі на умоглядні спекуляції Фрейда в тексті «Тотем і табу». Автор стверджував, що батько і ватажок первісної орди мав необмежену владу, в тому числі виключне право на злягання з усіма жінками спільноти. Одного дня його сини не витримали та вкоротили віку деспотичному татусю. Після чого вони потерпали від почуття провини за скоєне. Ті події визначили всю подальшу культуру усього людства.
Для нас важливо, що сучасники згадують Александра Блока, батька Сашка, як дуже жорстку і тиранічну особу. Мати майбутнього поета, яку також звали Александрою (Бекетовою), не витримала деспотизму чоловіка і розлучилася з ним після народження майбутнього поета. Якому залишили батьківське прізвище, тому він добре знав, що новий чоловік матері – не його батько. Отже, у дитинстві Блока ми спостерігаємо ніжну матусю та розповіді про лихого батька, якого він не хотів знати та бачити, тобто фактично вважав його «неіснуючим». Перед нами класичний випадок психопатології, який легко пояснюється з позицій фрейдизму.
Утім дивакувата сексуальна поведінка Блока обумовлена не лише проблемами «важкого дитинства», а й пануванням культури, яка називають «вікторіанською». Наявні в провідних суспільствах верствах Європи забобони та стереотипи зробили розлам сексуального вибору, досліджений Фрейдом, поширеним явищем, і занепали, після початку Першої світової війни, коли перед суспільством постали зовсім інші виклики та проблеми.
Тобто усі казочки про втілення Софії в земну жінку Любу, а отже й «високу духовність» Блока, перебувають в одній царині з московськими байками про «укров вырывших Черное море» та розіп’ятих снігурів «в одних трусиках». Поводження московського поета з дружиною та повіями – не більше ніж невротичний прояв, який в наш час піддається корегуванню.
Невроз Блока ускладнював генетичний тягар, про який добре знала дружина. «Ведь и со стороны Блоков (Лев Александрович) (дід), и со стороны Бекетовых (Наталья Александровна) (двоюрідна тітка), и со стороны Карелиных (Александра Михайловна Марконет и Мария Андреевна Бекетова) (двоюрідна та рідна тітки) — везде подлинное клиническое сумасшествие… Это только крайние, медицински проверенные проявления их дворянского вырождения и оскудения крови. Но неуравновешенность, крайняя «пограничность» (как говорят психиатры) типов — это их общее свойство». (5).
Психічні негаразди поета-декадента відзначали й інші. «И снова я уже после революции (21 января 1919 г.) встречаю в театральной столовой исхудалого Блока с сумасшедшими глазами». (1).
Професор неврологічного інституту Ніколай Чигаєв діагностував у Блока «сильнейшую степень неврастении и, возможно, зачатки ипохондрии», рекомендовал отдых в санатории, назначил общеукрепляющее лечение». (10).
У 1921 році лікар кремлівських володарів Александр Канель виявив у Блока «сильное истощение и малокровие, глубокую неврастению, на ногах цинготные опухоли и расширение вен». (10). Тоді ж Любов Блок відзначила посилення психічний відхилень у чоловіка, які дуже нагадують маніакально-депресивний психоз, але виправдала все його тендітною душевною організацією «поета Срібного віку».
«Всегдашнее Сашино «нормальное» состояние уже представляет громадное отклонение для простого человека, и в том была бы уже «болезнь», его смены настроения — от детского, беззаветного веселья к мрачному, удрученному пессимизму, несопротивление, никогда, ничему плохому, вспышки раздражения, с битьем мебели и посуды… Теперь, когда все эти проявления болезненно усилились, они составляли только продолжение здорового состояния и в Саше не вызывали, не сопровождались какими-нибудь клиническими признаками ненормальности. Но будь они у простого человека, наверно, производили бы картину настоящей душевной болезни». (5).
В царині психічних негараздів, його останні роки були логічним продовженням способу життя усіх попередніх років, коли Блок, через «високу духовність», лікував слабку плоть від сифілісу, а всі душевні проблеми гоїв у традиційний для московства спосіб.
«Так хочется закусить удила и пьянствовать», — писав він приятелю Євгенію Іванову 28 червня 1904 року. (4). 28 квітня 1908 року Блок повідомляє матері: «Эти дни тоже было не без пьянства. Под мутно-голубыми и дождливыми рассветами пили мы шампанское, я почему-то (?) наелся устриц — и т. д. Но — „все невинно“». (3). З листа до дружини від 23 липня того ж року: «Пишу тебе совершенно больной и измученный пьянством». (3).
Записи у його щоденнику. «Я лежу в кровати утром в смертельном ужасе и больной от «пьянства» накануне» (17 жовтня 1911 року). «Прохлада и острота мыслей после дней пьяной болезни и жары» (3 липня 1912 року). (3). «Пьянство 27 января — надеюсь — последнее. О нет: 28 января» (1909 рік). (2).
Ну і звичайні раціоналізації, тобто виправдання алкоголізму «високою духовністю поета», цього разу навіяні текстом «Народження трагедії з духу музики» Фрідріха Ніцше. «Искусства пластические — Аполлон, не пластические (музыка) — Дионис. Два мира: сон и опьянение. Во сне (относится к Аполлону) совершенно понятен всякий образ, ни к чему не относимся равнодушно. Приятная необходимость поучаться во сне. Аполлон — бог изобразительных искусств и бог-предсказатель. Дорическая архитектура в звуках. Понятия, соответствующие духу Аполлона, — только завеса, скрывающая царство Диониса». (2).
Поет-символіст сподівався через занурення у діонісійську оргіастичну вакханалію, точніше брутальне пияцтво, здійснити трансформацію змученого нарзаном невротика в гармонійний «аполлонічний» стан. Увесь людський досвід свідчить, що через пиятику особистість трансформується виключно в хронічного алкоголіка, з усіма похідними наслідками.
«Діонісійські містерії» привели Блока прямісінько у вир вакханалії московсько-більшовицької контрреволюції.
У статті 1918 року «Интеллигенция и революция» він закликав сучасників «всем телом, всем сердцем, всем сознанием» почути музику революції, яка виправдовує всі негаразди переходу до гармонійного світу. (3).
Він переконував себе, що погром і грабунок його садиби – справа здійснена задля того, щоби істина запанувала. «Я любил прогарцевать по убогой деревне на красивой лошади… чтобы «пофорсить»… и это ничуть не нарушало той великой любви (так ли? А если дальнейшие падения и червоточины — отсюда?) …
Все это знала беднота. Знала она это лучше еще, чем я, сознательный. Знала, что барин — молодой, конь статный, улыбка приятная, что у него невеста хороша и что оба — господа. А господам, — приятные они или нет, — постой, погоди, ужотка покажем.
И показали.
И показывают. И если даже руками грязнее моих (и того не ведаю и о том, господи, не сужу) выкидывают из станка книжки даже несколько «заслуженного» перед революцией писателя, как А. Блок, то не смею я судить. Не эти руки выкидывают, да, может быть, не эти только, а те далекие, неизвестные миллионы бедных рук; и глядят на это миллионы тех же не знающих, в чем дело, но голодных, исстрадавшихся глаз, которые видели, как гарцевал статный и кормленый барин». (3).
Наступного року Блок несподівано для себе помітив природну схильність московства, яка не зникає з часом: наразі вони позначають продуктами власної «духовності» всі місця тимчасової окупації території України в сучасній московсько-українській війні. А тоді, Блок навідався до свого маєтку в Шахматово й занотував у щоденнику: «Загажено все еще больше, чем в прошлом году. Видны следы гаженья сознательного и бессознательного». (3).
Але й це виявилося порівняно незначним лихом, бо влітку 1921 року Блок отримав повідомлення, що селяни спалили його садибу вщент. Такий акорд «музики революції» завдав болісного удару по підточеній діонісійством слабкій плоті декадента, і він невдовзі помер.
За кілька років перед тим «музика революції» занурила родину Блоків у злиденне життя, внаслідок чого посилилися його психічні негаразди, обтяжені астмою та цингою. Дружина згадувала. «Полетело на рынок содержимое моих пяти сундуков актрисьего гардероба! В борьбе за «хлеб насущный» в буквальном смысле слова, так как Блок очень плохо переносил отсутствие именно хлеба, наиболее трудно добываемого в то время продукта».
«Мужество покидало меня только за чисткой этих селедок: их запах, их противную скользкость я совершенно не переносила и заливалась горькими слезами, стоя на коленях, потроша их на толстом слое газет, на полу, у плиты, чтобы скорее потом избавиться от запаха и остатков. А селедки были основой всего меню». (5).
Завдяки клопотанням «пролетарського письменника» Максима Горького, «диригенти оркестру революції» знали, що здоров’я Блока перебуває в критичному стані. Після тривалого зволікання ленінська кліка дозволила поету-декаденту виїхати для лікування за кордон, але без дружини. Допоки Любов Блок клопотала про дозвіл особисто вивезти чоловіка на лікування, душа поета помандрувала в небуття, шукати гармонію в потойбічному світі.
Але, оскільки двовірш «Революционный держите шаг! Неугомонный не дремлет враг!» став взірцем ідейного виховання більшовицьких міліціонерів з художньої стрічки 1983 року «Зелений фургон», приймемо його за зразок пропаганди «музики революції», і процитуємо у більш розлогому контексті.
«Свобода, свобода,
Эх, эх, без креста!
Катька с Ванькой занята —
Чем, чем занята?..
Тра-та-та!
Кругом — огни, огни, огни…
Оплечь — ружейные ремни…
Революционный держите шаг!
Неугомонный не дремлет враг!
Товарищ, винтовку держи, не трусь!
Пальнем-ка пулей в Святую Русь —
В кондову́ю,
В избяну́ю,
В толстозадую!
Эх, эх, без креста!».
Кидаються в очі банальні рими: «креста – занята», «огни – ремни», «шаг – враг», «трусь – Русь», але вершиною поетичної майстерності мабуть слід вважати «занята – тра-та-та». На останні чотири рядки рими в «конгеніального поета Срібного віку» вичерпалися, і він, аби створити якусь подобу ритму, записує в стовпчик неримовані слова.
Сенс уривка, як і поеми в цілому, можна висловити приказкою: «Летіла корова – цілуй мене в зад». Влучна характеристика подібної техніки віршування – халтура й графоманія.
І ось це змушували вивчати молодь у якості «високої поезії» в загальноосвітніх школах Совдепа. Творчість Блока не виняток, а радше а правило поезії «русского мира»: при ознайомленні з творами «великих поетів» Московії не полишає враження, що більшість їх «досягнень» – лише міф, створений імперським режимом засобами довготривалої, витратної та нав’язливої реклами.
2. Блок А. Записные книжки. 1901–1920. М: 1965.
3. Блок А. Собрание сочинений. В 8 т. Т. 7. М.; Л.: 1963.
4. Блок А. Собрание сочинений. В 8 т. Т. 8. М.; Л.: 1963.
5. Блок Л. Д. И были, и небылицы о Блоке и о себе. Бремен: 1979.
6. Вейнингер О. Пол и характер. – М: ТЕРРА, 1992.
7. Фрейд З. Очерки по психологии сексуальности, — Минск: БелСЭ, 1990.
8. Фройд З. Тотем і табу; пер. Володимира Чайковського — Харків: Фоліо, 2019.
9. Штейнберг А. Друзья моих ранних лет (1911–1928). Париж: 1991.
10. Щерба М., Батурина Л. История болезни Блока // Литературное наследство. Т. 92. Александр Блок: новые материалы и исследования. Кн. 4. М: 1982.
З исконно-посконной точки зору в цій історії якнайліпше втілилися «зияющие высоты» московської культури та широта «русской души», таємниці котрої годі збагнути «бездуховным инородцам».
Насправді, розгадку подібних «таємниць» знаходимо в хрестоматійних творах з психіатрії, а саме в широковідомих статтях Зигмунда Фрейда.
Психопатологія пересічного життя гулящого поета
Взаємини Блока з дружиною та повіями – жива ілюстрація до статті З. Фрейда «Про особливий тип «вибору об'єкту» у чоловіків», написану приблизно в той самий час, у 1910 році, у сусідній з Російською, Австро-Угорській імперії. Текст легко знайти в інтернеті, тому обмежимося лише стислим його резюме. Через дитяче кохання хлопчика до рідної матері, та ворожість і ревнощі до батька, які Фрейд узагальнив під назвою «Едіпів комплекс», у дорослого невротика формується особливий тип сексуального вибору.Він розпадається на ніжне ставлення до коханої жінки, в якій він вбачає образ рідної матері, секс з котрою перебуває під забороною. Але потреба чуттєвого (фізіологічного) кохання нікуди не зникає, і тому чоловік реалізує його в розвагах з повіями.
У ті часи подібне явище поширилося серед культурних верств Європи, мавпувати яке намагалася московська богема. Відгомін подібних ідей знаходимо в тогочасній культовій книзі Отто Вейнінгера «Стать і характер», де автор стверджував, що в кожній людині наявні чоловічі та жіночі основи. Чоловіча основа активна, продуктивна, логічна та моральна, натомість як жіноча містить протилежні якості.
Людина стає генієм, якщо їй вдається перетворити власну сексуальність, завдяки чоловічій основі, на любов до абсолюту, відшукати бога в самому собі. І тоді жіноча основа реалізується в ідеалі «Мадонни». У пересічних осіб жіноча основа проявляється або в образі «квочки», тобто жінки-матері, або «повії», тобто пошуку земного кохання.
 |
| Глазунов І. У ресторані. Ілюстрація до поеми А. Блока "Незнакомка". 1979 р. |
Про що може свідчити не тільки ставлення до жінок, але й прояви юдофобії, про які він розповів письменнику Аарону Штейнбергу. «„Знаете, Аарон Захарович, я должен вам признаться, что я был сам некоторое время близок к юдофобству, особенно во время процесса Бейлиса“. И он подробно рассказал мне о людях, прежде скрывавших свое еврейское происхождение, но которые вдруг стали в это время необыкновенно активными и требовали от него, Блока, подписи в заявлении в министерство, в котором говорилось, что евреи не употребляют христианскую кровь в своих ритуалах. Он назвал несколько имен, из которых я кое-кого хорошо знал. „Помилуйте, — говорил я им, — вы же всегда отрицали свое еврейство, откуда ж вы знаете, какие могут быть секты у евреев с изуверскими ритуалами? Тогда я увидел, что это какие-то ходячие манекены, как у Достоевского в „Записках из мертвого дома"». (9).
Відзначимо, що й сам Блок не приховував подібних настроїв. «Пока мне удалось размежеваться, хотя и не вполне еще, с одним «жидoм», которого я считаю очень вредным существом; тем более приходится подчеркивать уважение к «евреям» действительно дельным». (4).
Та повернімося до теоретичних основ тогочасних уявлень про прекрасних дам та повій. Як і випадку розумувань В. Соловйова, Вейнінгер просто перетворював власні психологічні проблеми, у філософські концепції. Обидва випадки становлять те, що Фрейд називав «сублімацією», тобто соціально прийнятною трансформацією енергії патологічного потягу, та «раціоналізацією» – його виправданням та обґрунтуванням.
Взаємини Блока з батьком схожі на умоглядні спекуляції Фрейда в тексті «Тотем і табу». Автор стверджував, що батько і ватажок первісної орди мав необмежену владу, в тому числі виключне право на злягання з усіма жінками спільноти. Одного дня його сини не витримали та вкоротили віку деспотичному татусю. Після чого вони потерпали від почуття провини за скоєне. Ті події визначили всю подальшу культуру усього людства.
Для нас важливо, що сучасники згадують Александра Блока, батька Сашка, як дуже жорстку і тиранічну особу. Мати майбутнього поета, яку також звали Александрою (Бекетовою), не витримала деспотизму чоловіка і розлучилася з ним після народження майбутнього поета. Якому залишили батьківське прізвище, тому він добре знав, що новий чоловік матері – не його батько. Отже, у дитинстві Блока ми спостерігаємо ніжну матусю та розповіді про лихого батька, якого він не хотів знати та бачити, тобто фактично вважав його «неіснуючим». Перед нами класичний випадок психопатології, який легко пояснюється з позицій фрейдизму.
Утім дивакувата сексуальна поведінка Блока обумовлена не лише проблемами «важкого дитинства», а й пануванням культури, яка називають «вікторіанською». Наявні в провідних суспільствах верствах Європи забобони та стереотипи зробили розлам сексуального вибору, досліджений Фрейдом, поширеним явищем, і занепали, після початку Першої світової війни, коли перед суспільством постали зовсім інші виклики та проблеми.
Тобто усі казочки про втілення Софії в земну жінку Любу, а отже й «високу духовність» Блока, перебувають в одній царині з московськими байками про «укров вырывших Черное море» та розіп’ятих снігурів «в одних трусиках». Поводження московського поета з дружиною та повіями – не більше ніж невротичний прояв, який в наш час піддається корегуванню.
Невроз Блока ускладнював генетичний тягар, про який добре знала дружина. «Ведь и со стороны Блоков (Лев Александрович) (дід), и со стороны Бекетовых (Наталья Александровна) (двоюрідна тітка), и со стороны Карелиных (Александра Михайловна Марконет и Мария Андреевна Бекетова) (двоюрідна та рідна тітки) — везде подлинное клиническое сумасшествие… Это только крайние, медицински проверенные проявления их дворянского вырождения и оскудения крови. Но неуравновешенность, крайняя «пограничность» (как говорят психиатры) типов — это их общее свойство». (5).
Психічні негаразди поета-декадента відзначали й інші. «И снова я уже после революции (21 января 1919 г.) встречаю в театральной столовой исхудалого Блока с сумасшедшими глазами». (1).
Професор неврологічного інституту Ніколай Чигаєв діагностував у Блока «сильнейшую степень неврастении и, возможно, зачатки ипохондрии», рекомендовал отдых в санатории, назначил общеукрепляющее лечение». (10).
 |
| Остання світлина А. Блока, зроблена Самуїлом Алянським. Червень 1921 р. |
«Всегдашнее Сашино «нормальное» состояние уже представляет громадное отклонение для простого человека, и в том была бы уже «болезнь», его смены настроения — от детского, беззаветного веселья к мрачному, удрученному пессимизму, несопротивление, никогда, ничему плохому, вспышки раздражения, с битьем мебели и посуды… Теперь, когда все эти проявления болезненно усилились, они составляли только продолжение здорового состояния и в Саше не вызывали, не сопровождались какими-нибудь клиническими признаками ненормальности. Но будь они у простого человека, наверно, производили бы картину настоящей душевной болезни». (5).
В царині психічних негараздів, його останні роки були логічним продовженням способу життя усіх попередніх років, коли Блок, через «високу духовність», лікував слабку плоть від сифілісу, а всі душевні проблеми гоїв у традиційний для московства спосіб.
«Шел в церковь, а попал в кабак»
Чи варто дивуватися, що «поет Срібного віку», який вважав дружину живим втіленням «Софії», у чіткій відповідності до московської приказки «шел в церковь, а попал в кабак». Майже у прямому сенсі цього слова. Дамо слово його музі.«Так хочется закусить удила и пьянствовать», — писав він приятелю Євгенію Іванову 28 червня 1904 року. (4). 28 квітня 1908 року Блок повідомляє матері: «Эти дни тоже было не без пьянства. Под мутно-голубыми и дождливыми рассветами пили мы шампанское, я почему-то (?) наелся устриц — и т. д. Но — „все невинно“». (3). З листа до дружини від 23 липня того ж року: «Пишу тебе совершенно больной и измученный пьянством». (3).
Записи у його щоденнику. «Я лежу в кровати утром в смертельном ужасе и больной от «пьянства» накануне» (17 жовтня 1911 року). «Прохлада и острота мыслей после дней пьяной болезни и жары» (3 липня 1912 року). (3). «Пьянство 27 января — надеюсь — последнее. О нет: 28 января» (1909 рік). (2).
 |
| Тесть і зять: Дмитрій Менделєєв і Александр Блок. |
Поет-символіст сподівався через занурення у діонісійську оргіастичну вакханалію, точніше брутальне пияцтво, здійснити трансформацію змученого нарзаном невротика в гармонійний «аполлонічний» стан. Увесь людський досвід свідчить, що через пиятику особистість трансформується виключно в хронічного алкоголіка, з усіма похідними наслідками.
«Діонісійські містерії» привели Блока прямісінько у вир вакханалії московсько-більшовицької контрреволюції.
«Музика революції»
Коли більшовики здійснили контрреволюційний заколот і поклали край досягненням Лютневої революції, Блок вирішив, що вони прийшли, аби здійснити помсту «Страшному миру» (як він назвав власну збірку віршів 1909 – 1916 років) буржуїв та дворян, що занурилися в духовну розпусту. Під впливом чарівного напою Діоніса він чув «музику революції», котра начебто провіщала початки світової гармонії.У статті 1918 року «Интеллигенция и революция» він закликав сучасників «всем телом, всем сердцем, всем сознанием» почути музику революції, яка виправдовує всі негаразди переходу до гармонійного світу. (3).
Він переконував себе, що погром і грабунок його садиби – справа здійснена задля того, щоби істина запанувала. «Я любил прогарцевать по убогой деревне на красивой лошади… чтобы «пофорсить»… и это ничуть не нарушало той великой любви (так ли? А если дальнейшие падения и червоточины — отсюда?) …
Все это знала беднота. Знала она это лучше еще, чем я, сознательный. Знала, что барин — молодой, конь статный, улыбка приятная, что у него невеста хороша и что оба — господа. А господам, — приятные они или нет, — постой, погоди, ужотка покажем.
И показали.
И показывают. И если даже руками грязнее моих (и того не ведаю и о том, господи, не сужу) выкидывают из станка книжки даже несколько «заслуженного» перед революцией писателя, как А. Блок, то не смею я судить. Не эти руки выкидывают, да, может быть, не эти только, а те далекие, неизвестные миллионы бедных рук; и глядят на это миллионы тех же не знающих, в чем дело, но голодных, исстрадавшихся глаз, которые видели, как гарцевал статный и кормленый барин». (3).
Наступного року Блок несподівано для себе помітив природну схильність московства, яка не зникає з часом: наразі вони позначають продуктами власної «духовності» всі місця тимчасової окупації території України в сучасній московсько-українській війні. А тоді, Блок навідався до свого маєтку в Шахматово й занотував у щоденнику: «Загажено все еще больше, чем в прошлом году. Видны следы гаженья сознательного и бессознательного». (3).
Але й це виявилося порівняно незначним лихом, бо влітку 1921 року Блок отримав повідомлення, що селяни спалили його садибу вщент. Такий акорд «музики революції» завдав болісного удару по підточеній діонісійством слабкій плоті декадента, і він невдовзі помер.
 |
| Анненков Ю. Портрет А. Блока на смертному ложі. 1921 р. |
«Мужество покидало меня только за чисткой этих селедок: их запах, их противную скользкость я совершенно не переносила и заливалась горькими слезами, стоя на коленях, потроша их на толстом слое газет, на полу, у плиты, чтобы скорее потом избавиться от запаха и остатков. А селедки были основой всего меню». (5).
Завдяки клопотанням «пролетарського письменника» Максима Горького, «диригенти оркестру революції» знали, що здоров’я Блока перебуває в критичному стані. Після тривалого зволікання ленінська кліка дозволила поету-декаденту виїхати для лікування за кордон, але без дружини. Допоки Любов Блок клопотала про дозвіл особисто вивезти чоловіка на лікування, душа поета помандрувала в небуття, шукати гармонію в потойбічному світі.
Пролетарський поет-символіст
На останок, для розуміння рівня поетичної майстерності Блока, згадаємо поему «Дванадцять» – його витвір жанру «музика революції». Для характеристики можна обрати будь-який уривок звідти, бо вони усі приблизно рівнозначні в художньому плані.Але, оскільки двовірш «Революционный держите шаг! Неугомонный не дремлет враг!» став взірцем ідейного виховання більшовицьких міліціонерів з художньої стрічки 1983 року «Зелений фургон», приймемо його за зразок пропаганди «музики революції», і процитуємо у більш розлогому контексті.
«Свобода, свобода,
Эх, эх, без креста!
Катька с Ванькой занята —
Чем, чем занята?..
Тра-та-та!
Кругом — огни, огни, огни…
Оплечь — ружейные ремни…
Революционный держите шаг!
Неугомонный не дремлет враг!
Товарищ, винтовку держи, не трусь!
Пальнем-ка пулей в Святую Русь —
В кондову́ю,
В избяну́ю,
В толстозадую!
Эх, эх, без креста!».
 |
| Кустодієв Б. Більшовик. 1920 р. |
Сенс уривка, як і поеми в цілому, можна висловити приказкою: «Летіла корова – цілуй мене в зад». Влучна характеристика подібної техніки віршування – халтура й графоманія.
І ось це змушували вивчати молодь у якості «високої поезії» в загальноосвітніх школах Совдепа. Творчість Блока не виняток, а радше а правило поезії «русского мира»: при ознайомленні з творами «великих поетів» Московії не полишає враження, що більшість їх «досягнень» – лише міф, створений імперським режимом засобами довготривалої, витратної та нав’язливої реклами.
Використана література
1. Ахматова А. Собрание сочинений. В 2 т. Т. 2. М: 1990.2. Блок А. Записные книжки. 1901–1920. М: 1965.
3. Блок А. Собрание сочинений. В 8 т. Т. 7. М.; Л.: 1963.
4. Блок А. Собрание сочинений. В 8 т. Т. 8. М.; Л.: 1963.
5. Блок Л. Д. И были, и небылицы о Блоке и о себе. Бремен: 1979.
6. Вейнингер О. Пол и характер. – М: ТЕРРА, 1992.
7. Фрейд З. Очерки по психологии сексуальности, — Минск: БелСЭ, 1990.
8. Фройд З. Тотем і табу; пер. Володимира Чайковського — Харків: Фоліо, 2019.
9. Штейнберг А. Друзья моих ранних лет (1911–1928). Париж: 1991.
10. Щерба М., Батурина Л. История болезни Блока // Литературное наследство. Т. 92. Александр Блок: новые материалы и исследования. Кн. 4. М: 1982.
Сайт містить унікальні тексти, кожен з яких уперше був оприлюднений саме тут. Бажаєте читати нові статті першим? Натисніть на дзвоник розташований в правому нижньому кутку монітора!
Немає коментарів:
Дописати коментар