Община як основа московської ментальності

 

Московські селяни

  Московська інтелігенція не шкодуючи зусиль поширювала міф про «загадочную русскую душу». Буцімто вона містить безліч таємниць, котрі ніхто і ніколи не розкриє. Уся загадковість миттєво випаровується при ознайомленні з традиціями суспільного життя московства.

Селяни та дворяни

  Не становить таємниці, що до більшовицького перевороту більшість населення «исконно-посконной» Московії становило селянство. Панівний режим, аби спростити собі задачі визиску, гуртував селянство в «общини» або «миръ». Царському збирачу податків, як і поміщику, набагато простіше було мати справу з «колективом», аніж з кожним окремим його представником.
  На общину покладалася відповідальність за виплату податків та виконання інших повинностей. Коли хтось з общинників не виконував покладені на нього зобов’язання, весь «миръ» ніс «круговую поруку» – колективну відповідальність. Аби уникнути покарання усіх своїх членів, община використовувала всі досяжні засоби, аби змусити ухилянта до послуху.
  Соціальна інституція общини припала до вподоби всьому московству. Царат використовував її в якості знаряддя влади, а його супротивники і прихильники, вважали «миръ» сутністю особливого шляху Росії. Слов’янофіли, як і соціалісти всіх ґатунків, мали її за взірець устрою «прекрасной России будущего».
  Недаремно, коли московські більшовики захопили владу, то не забарилися запровадити ідею общини, у вигляді колхозів, у всіх поневолених Москвою народів. На виконання комуністичного соціального замовлення Антон Макаренко навіть розробив концепцію «виховання в колективі і через колектив».
  Даремно вважати, що ідея розчинення людини в колективному тілі общини була властива виключно московському селянству. Хоча дворян не зараховували до общин, для більшості її представників притаманне існування в «светском обществе», де особистість важила дуже мало.

Пукарєв В. Збирання недоїмок. 1869 - 1870 р.

  В якості прикладу пригадаємо, як один з персонажів комедії «Горе от ума» вигукує: «Ах, боже мой! Что станет говорить княгиня Марья Алексеевна!». Тобто, думка «света», як називали свій «миръ» московські дворяни, важила більше за всі наслідки подій, що відбулися.
  Сучасний читач навіть назву роману «Война и миръ» сприймає зовсім не так, як його розуміли сучасники Льва Толстого. Автор не протиставляв війну мирному існуванню, а віддзеркалив сприйняття війни з Наполеоном «миром» – провідною верствою московства. Уважний читач помітить, що більшість героїв роману Толстого позбавлені рефлексії (самопізнання, самоусвідомлення власних дій), і перебувають у щасливому злитті з оточенням та його цінностями та упередженнями. Особи, що усвідомили власну окремішність, приречені на страждання.
  Саме в цьому полягає причина душевних страждань батька і сина Болконських, або П’єра Безухова. Вони усвідомили особисту окремішність, та вийшли за межі «мира» колективних цінностей.
  Царат вважав за простіше мати справу з колективною відповідальністю, тому свідомо нехтував, найменшим проявом особистості підлеглих. Головною одиницею колективної відповідальності можна вважати селянську общину. Це своєрідна матриця московського менталітету, головний принцип котрої, як влучним визначенням Маяковського, «единица (особистість – Ю. Г.) – вздор, единица – ноль», відтворювався в усіх московських станах: чи то в купецьких гільдіях, чи в селянській общині, чи в дворянських зібраннях.
  Промислова та технологічна революція поклали край становому суспільству в усіх країнах західної цивілізації. Царат та його прихильники всіляко намагалися загальмувати цей процес в Російській імперії, але їх зусилля виявилися марними – Лютнева революція 1917 року долучила імперію до світу, де мали б запанувати «liberté, égalité, fraternité» (свобода, рівність, братерство).
  Мали б, але не запанували: московські більшовики здійснили контрреволюційний переворот, і повернули імперію в світ де домінувало ВКП(б) – «Второе крепостное право (большевиков)», община у вигляді колхозів, та принципи «единица– вздор, единица – ноль».
  Суспільство, і кожну окрему особистість, замість шляху піднесення від колективного підсвідомого на шлях індивідуації, московський більшовизм прирік на повернення до тотальності уроборосу – недиференційованого світу, де людина розчинялася в оточенні. Тоталітарній владі так набагато легше панувати і контролювати підданих.

Український індивідуалізм

  На відміну від московства, українцям судилося жити в країні з родючими ґрунтами, в умовах тривалої бездержавності. Біоценоз дозволяв окремій українській родині створити власний хутір, та вести більш-менш економічно автономне господарство.
  Економічна незалежність окремих селянських господарств посприяла тому, аби з’явилися козаки – вільні озброєні люди, які об’єднувалися в загони, аби захистити власні статки та свободу. Відносна економічна самодостатність українських хуторян, яких би зараз ми називали б заможними фермерами, посприяла творенню в українстві потужної індивідуальної основи.

Подвір'я московського селянина

  Усвідомлення власної неповторної особистості, всеосяжне прагнення до індивідуальності українців – наше щастя, і наше лихо. Щастя, бо особистість опирається поневоленню, і ладна піти на смерть та муки, аби відстояти Волю. Тому московство не скорило, і ніколи не скорить українство. Лихо, бо заважає згуртованості, і у вирішальну мить принцип «два українці – три гетьмани» зводить нанівець усю справу визволення як особистості, так і нації, та прирікає поневолений народ на іноземний визиск і страждання.
  Московство чітко відзначало український індивідуалізм, і всіляко глузувало з українського «хуторянства» та спритності. Розвинута індивідуальна свідомість настільки осоружна пересічному представнику московства, що вони вважають, що сягають найвищого ступеня презирства, коли називають українців «свідомими». З не меншою зневагою вони чіпляють супротивникам ярлик «ліберал», тобто «вільний».
  І навпаки, для кожного українця називатися «свідомим», все одно, що отримати найвищу позитивну оцінку. Чи варто казати, що воля, або латиною – libertas, для козака – одна з найбільших цінностей?
  Прірву між козацьким індивідуалізмом та холопським колективізмом не змогли загатити ані намагання багатовікового зросійщення та асиміляції, ані московський геноцид українців.

Вплив колективізму на сучасне московство

  Розвитку особистості присвячена чимало праць західної психології XX, і початку теперішнього, століття. Героїзм, який демонструють українські військовики, – невід’ємна складова розвитку індивідуальної свідомості, як, наприклад, це чудово показано в праці Еріха Нойманна «Ursprungsgeshichichte des Bewusstseins» (Історія виникнення свідомості) – Zurich, 1949.
  «Загадочнаяй русская душа» не потребує докладних психологічних студій. Достатньо врахувати існування інституцій колективізму, на кшталт общини, аби зрозуміти їх уплив на формування колективного «Мы» московства.
  Перед усім, не існує якогось усвідомлення особистої окремішності. Москвин – істота колективна (общинна), яка щосили уникає будь-якої індивідуальної відповідальності.
  В якості прикладу, поглянемо на «хороших русских». Вони начебто виокремилися з колективного тіла московства, але затято повторюють мантру особистої відповідальності Путіна за військові злочини, скоєні в Україні. На їх думку, все московство гарне, в усьому винен лише Путін, який виокремився з їхнього колективного «Мы», і розв’язав війну в Україні.
  Подібне твердження прийнятне лише для розмаїтих латиніних-арестовичів, та корисної для КГБ-ФСБ агентури та ідіотів. Наразі українська армія знешкодила понад півмільйона окупантів. Це статистично значуща величина, яка дозволяє стверджувати: Путін – лише речник сподівань «исконно-посконного» московства.
  Яке усіляко підтримує війну РФ проти України, і прагне лише одного – «остаточного вирішення українського питання». Тобто, поділяють думку горезвісного Валуєва , що «большинство малороссов сами весьма основательно доказывают, что никакого особенного малороссийского языка (отже й української нації – Ю. Г.) не было, нет и быть не может, и что наречие их, употребляемое простонародьем, есть тот же русский язык, испорченный влиянием на него Польши».
  Виокремлюючи від колективного тіла московства Путіна, так звана «московська опозиція», зайвий раз демонструє несприйняття найменшого прояву особистості, що вийшла за межі общини-колективу. Усілякі гудкови-ходорковські на підсвідомому рівні розуміють, що звинувачення в індивідуалізмі – найтяжче для москвина.
  Але все це облуда, бо Путін – речник глибинних сподівань московства та його імперіалістичного єства. В іншому разі спрацював би закон вирівнювання з довкіллям, який у московському варіанті звучить як: «с волками жить – по-волчьи выть». Тобто, будь-який путін, що пішов би всупереч панівним настроям московства, швидко б позбувся не тільки трону, але й життя.
  Виховане общиною та дворянським «миром» спільнота шанобливо ставиться до «Мы», і зневажливо до « Я». Якщо хтось не рахується зі спільнотою, то він протиставляє себе «колективу». «Ты что, лучше всех? Кто ты такой, чтобы противостоять коллективу?». Люди, які жили в СССР легко пригадають подібні висловлювання, притаманні «громадській думці» Совдепу.
  Наразі, українська спільнота, долає потужний інформаційний вплив Москви та її симпатиків в Україні, і повільно відкидає чужі інформаційні навіювання, потроху позбавляючись московських ідеологем. Процес дуже складний та болісний, бо три століття московської неволі та влаштований Москвою геноцид не минулися безслідно для української нації.
  Натомість на Московщині квітне зневажливе ставлення до всіх, чия свідомість вийшла за межі усталеної колективної імперської підсвідомості. Там і досі зневажають прояви особистого самоусвідомлення, і висловлювання штибу: «Ты что, самый умный? Нарисовался, хрен сотрёшь! Я – последняя буква алфавита!» та їм подібні, посідають чільні місця в суспільному просторі.
  Для тої спільноти неприйнятне навіть поняття особистої свободи. Ідеальним взірцем вважається патріархальна родина, в якій «большак» контролює всіх та вся. У проекції на суспільство це породжує образ «батюшки» царя, який «в кулаке крепко всех держит!». Найвище уособлення тирана «батюшки» – Сталін, за царювання котрого: «Был порядок. Гитлера победили, все нас боялись. Ели вкусный пломбир и колбасу по 2.10. Летал Гагарин на целину. Какую, cyкa, пpocpaли страну!».

Пересічна московська селянська православна родина. 1904 р.

  При цьому зовсім не зважають, що вся ця «велич» збудована за рахунок зруйнованого життя та рабської праці в’язнів концтаборів, кріпаків колгоспників та визискуваних робітників заводів та фабрик. Для симпатиків Совка чиєсь змарноване життя, нічого не варте в порівнянні зі світовою комуністичною революцією та міццю Московської імперії.
  Для людини общини, «вихованої в колективі, і через колектив», будь який прояв свободи нічого не важить. Більше того, шкідливий, бо може загрожувати засадничим принципам общини. Це зумовлено історично: якщо хтось залишав общину, то вона все одно мала сплачувати за його податки в царську скарбницю. Тому, «всяк сверчок знай свой шесток, сиди на месте, и не рыпайся».
  Прагнення особистої волі загрожувало решті членів общини, тому люди з колективною психологією заперечують найменший одноосібний прояв і потяг до волі. З їх точки зору, все це дурня та небезпечні витівки. Похідні цього світогляду – бунти після скасування кріпацтва в 1861 році, та невдоволення деяких колгоспників після скасування колхозів. Ідея, що все треба вирішувати самому, що немає царя, поміщика чи голови колхозу, які все вирішать за тебе, виявилася, для общинних істот, нестерпною.
  Коли відкриті майже всі шляхи, куди прямувати? Якщо, через вільний вибір, зайдеш на манівці, що лишається – звинувачувати лише себе? І покладати відповідальність і провину за гіркоту поразки на власну особу? Оскільки від себе не втечеш, то в разі життєвої невдачі тільки й лишається, що лізти в зашморг.
  З цієї точки зору, неволя відкриває перспективу перекласти всю відповідальність за життєві невдачі на царя, (поміщика, голову колхозу, секретаря парторганізації), шпетити їх від усієї душі та щирого серця, і уникнути будь-якої особистої відповідальності. Мовляв, «не виноватая я, он сам ко мне пришел!».
  Співіснування особистостей породжує соціальну дистанцію, у вигляді чемності та етикету. Людина з розвиненою свідомістю визнає не тільки власну неповторність, але й значущість інших осіб. Соціальна дистанція допомагає уникати прикрих ситуацій, та заощаджувати душевні сили у повсякденному житті. Завдяки цьому людина отримує змогу зосередитися на більш складних і важливих задачах. У цьому запорука технологічного та суспільного прогресу спільнот Європейської (Західної) цивілізації.
  Людина вихована общиною, ототожнює себе з колективом, тому неадекватно оцінює інших людей. Усіх, хто не демонструє ознак «свого», або «пана» (царя, поміщика, чекіста, генсека, голови колхозу) слід атакувати, аби довести, хто тут головний.
  Через це людина общини часто-густо потрапляє в стресову ситуацію, бо вчасно не розпізнає людей здатних дати відсіч, і отримує на горіхи. Людина з общинною психологією розуміє лише силу. Звідси обожнення кривавого тирана Сталіна, або цінність подружнього життя, коли чоловік «бьет – значит любит».
  Серед інших причин, московство зневажало українців за слабкість покори постколоніальній московсько-більшовицькій владі всіляких кравчуків-медведчуків, які змушували коритися Москві, а то «перекриють дешевий газ».
  Московство зневажає Захід за панівні цінності свободи і демократії, які московити вважають за звичайну слабкість, але охоче переселяються в країни західної цивілізації, підсвідомо визнаючи силу тамтешнього економічного устрою. При цьому звична система цінностей, засвоєна від діда-прадіда, лишається незмінною, і тому московський «переселенець» шпетить «слабкий» Захід за відсутність поваги до Москви з її міфічними «второй армией мира с атомными бомбами» та «великой российской культурой».
  Людина вихована в дусі общинної моралі нутром поділяє весь довколишній світ на своє та громадське, тобто нічиє. Пригадаємо, що в московській общині селяни не мали права власності на землю. Усім порядкувала община, яка час від часу змінювала власників земельних ділянок.
  Більшість московського селянства підтримала більшовицький заколот через те, що вважала нестерпним вивищення окремих господарів «кулаков» (куркулів). «Нельзя отрываться от коллектива!».
  «Все вокруг колхозное, все вокруг мое» – принцип общини, який засвідчує зневажливе ставлення до чужої власності. З цієї причини москвини тягнуть все, що «погано лежить». В уявленні особи, для котрої існує лише «моє» і «наше» (громадське, державне, невідомого власника), тобто нічиє, тому все, що поцупив за межами власного обійстя, і уникнув за це покарання, – законна здобич.
  Вивищуватися може лише «барин» (пан),бо він знаходиться поза общиною. Ось чому московство так байдуже сприймає повідомлення про маєтки Путіна та інші зловживання його братви з кооперативу «Озеро», але радо «розкуркулює» українця, в хаті якого стоїть пральна машинка та унітаз. Люди общини прагнуть, щоб інші жили не краще, а гірше, за їх.

Село В'ятської губернії

  Знаменно, що всі знайомі автору цих рядків ватники, не розуміли, і не зрозуміють, різниці між прагненням людини жити краще ніж інші, і намаганням суб’єкта змусити оточення жити гірше ніж він. У принципі «змусити інших жити в умовах гірших за твої» вкорінена жага московства їхати в Україну, аби там убивати та руйнувати. Бо за своєю психологічною природою ці створіння не здатні поліпшити власне існування, але спроможні зіпсувати життя іншим.
  Оскільки людина общини не здатна осягнути, що таке особистість, вона не сприймає жодної автономності інших. З цієї причини московська імперська община не визнає незалежності України, та збиткується над самим поняттям «незалежність». Особи, які не доросли до поняття Волі та Незалежності, паплюжать їх, через нездатність осягнути високу цінність цих ідей.
  Оскільки людина вихованою в цінностях общини не визнає цінності особистої свободи, для неї ще менше важать інші. Окрема людина нічого не варта – «единица – вздор, единица – ноль». Звідси постає нечутливість до людських втрат, які ми наразі спостерігаємо в нескінченних м’ясних штурмах українських позицій московським вояцтвом.
  В московській парадигмі людина лише засіб для досягнення вищих цілей спільноти. Для общини її окремий член важив не більше, ніж платник податі. Для імперії до цієї цінності додавалася здатність вояка перетворитися на гарматне м’ясо.
  Московство ніколи цього не приховувало. З дитячих літ вихователі дитячих садочків та шкільні вчителі повторювали дітям мантри московських пісень, на кшталт: «раньше думай о родине, а потом о себе», «нам нужна одна победа, одна на все, мы за ценой не постоим» та ще багатьох їм подібних.
  Ще йоги Давньої Індії та даоси Давнього Китаю зрозуміли, що людство еволюціонує від первісної цілісності уроборосу до розвиненої особистої свідомості. Оскільки людина з общинною психологією прагне залишатися в царині колективного «Мы», московство завжди обернено в минуле. Саме там був їх «золотий вік» патріархальної родини снохачів, імперії з царем-батечком, чи Сталіним, який усіх тримав у жмені.
  Тому й розквітнув там культ побєдобєсія – святкування піррової перемоги у Другій світовій війні. Для здорового глузду лишається не зрозумілим, як можна святкувати перемогу у війні, в якій найбільш людожерський режим переміг собі подібний, але слабкіший? Вшановувати м’ясорубки, влаштовані військовими нездарами, в яких втрати «переможця» в рази перевищували кількість загиблих супротивників. Обожнювати імперію, де кожна родина підданих зазнала втрат, лише задля панування концтаборів Гулагу, голодоморів та колгоспного рабства.
  Для адептів побєдобєсія жодних подібних сумнівів не існує. Бо для них відсутнє якесь прийнятне бачення майбутнього, а на щось гарне можна сподіватися лише в разі відтворення минулого: «можем повторить» світову війну чи відновити СССР. Інших перспектив не існує.
  Найвище сподівання – повернутися в «золотий вік» панування общини та патріархальної родини, вважається абсолютним благом, і не підлягає жодній критиці.
  Усе, що виходить за межі цієї парадигми, просто не сприймається. Суспільні ідеали перебувають на рівні серіалів «Пацаны», «Бригада» та їм подібних. Тобто все спрощується до ідеальної общини гопників. Суспільство породжене общиною старанно плекає у своїх членів відповідні настрої, а тих, чий світогляд виривається за межі бараків общинного ладу, ретельно викорінюють.
  Речники «высокой российской культуры», на кшталт Толстого чи Достоєвського, старанно плекали міф про високі моральні якості москоства, який провідна культурна московська верства поквапилася охрестити «народом богоносцем».
  Весь цвіт московського письменства прославляв пересічного «мужика» та селянську общину. І навпаки, зловтішався, не шкодуючи брунатної фарби, зі страждань особистостей, які насмілилися залишити власну общину.

Пастернак Л. Злидарі в Панові. Ілюстрація до роману Л. Толстого "Воскресение", 1899 р.

  Достоєвський та Толстой зажили світової слави, коли зобразили страждання осіб штибу Раскольнікова чи Андрея Болконського. Ці персонажі вийшли за межі власних общин, чим прирекли себе на страждання кризи особистого зростання. Якби вони лишалися існувати як усі, то насолоджувалися б життям, як Наташа Ростова, не залежно від того, чи танцювали б вони на балу, чи милувалися б загидженою немовлям пелюшкою.
  Найновіша історія Московії суттєво не відрізняється від усієї попередньої. Після повалення диктатури московського більшовизму, який загнав усіх підданих в одну велику общину-концтабір, більшість населення РФ радо віддали владу чекісту, і зустрічали радісними оплесками як криваве придушення прагнення до незалежності котрогось з поневолених Москвою народів, так і поглинання путнінською корпоративною імперією приватної власності, що на жаргоні чекістів називалося: «мочить в сортире олигархов».
  Як і все на світі, психологія общини зазнавала змін. Заміна царату на тоталітарну «диктатуру пролетаріату» вплинула на колективний московський світогляд. Сталінська індустріалізація та колективізація заохотили багатьох селян вирватися із сіл у міста. Там, позбавленні звичного середовища, люди з колективними установками общини погано адаптувалися до специфіки міста, яке творить умови для розвитку особистої свідомості.
  Для багатьох людей вихованих в традиціях общини, випробування виявилося просто нестерпним. Розірваність між колективною сутністю установок общини та індивідуалізованим міським існуванням штовхнули багатьох «нових міщан» в алкоголізм чи кримінальний світ. Особливо яскравим свідченням цих процесів стало явище «хулиганов» (бешкетників), які буквально тероризували населення міст у часи пізнього сталінізму та хрущовського правління. Масовий алкоголізм відтоді, і дотепер – пересічне явище на Росії.
  Московство пнеться зі шкіри аби застерігати зміни, в яких не зацікавлена ані влада, ані імперська община. Панівному режиму вигідно зберігати станове суспільство, яке вже кількасот років тому стало анахронізмом у країнах європейської цивілізації.
  Спільнотою, вихованою «духовными скрепамим» традиційного общинного світогляду досить легко маніпулювати та керувати. Якщо хтось не погоджується з рішеннями «батюшки царя» самі общинники швидко ставлять на місце, примовляючи: «Ты что, самый умный? Всяк сверчок знай свой шесток! Не растут уши выше лба! Яйца курицу не учат!».
  Панівний режим стоїть на заваді розвитку суспільної свідомості, а московська спільнота визнає і приймає тільки таку владу. Замкнене коло, виходу за межі якого не існує. Щойно з’являється людина з цінностями відмінними від світогляду общини, московство виштовхує його геть. Пригадайте долю князя Дмитрія Шемяки, царя Дмитрія I, прем'єр-міністра Керенського, академіка Сахарова або дисидента Володимира Буковського.
  Виправити національну вдачу московства не можливо, бо верхівка не хоче змінювати державні та суспільні інституції, а низи – не бажають нових революцій. Остаточний висновок, з усього сказаного, нехай кожна людина з розвинутою свідомістю, зробить самостійно.

Сайт містить унікальні тексти, кожен з яких уперше був оприлюднений саме тут. Бажаєте читати нові статті першим? Натисніть на дзвоник розташований в правому нижньому кутку монітора!