Мотив Кандавла в московській літературі XX століття

Частина III

Піттоні Дж. Смерть царя Кандавла. 1720-ті р.

Початок: частина I. Продовження: частина II.

На творчості уславлених московських літераторів минулого століття позначився підсвідомий мотив Кандавла – девіантна поведінка, яка в психоаналізі вважається ознакою прихованого потягу до осіб своєї статі.

Блок, Білий, Менделєєва

Про вдачу Блока йшлося в статті «Александр Блок – пролетарський поет-декадент», тому більш доречно зануритися в душевні нетрі Бориса Бугайова – «Андрея Бєлого», котрий виявився третім в любовному трикутнику, утвореному химерним світоглядом московських поетів.
Блок перебував під впливом вчення про софіологію московського філософа Владимира Соловйова, який вважав, що колись відбудеться земне втілення Софії – душі світу та вічної жіночності, яка нарешті зробить світ гармонійним. На думку Блока «Софія» вже втілилася в дівчину з сусіднього маєтку – Любов, дочку хіміка Менделєєва.
Їх знайомство відбулося коли Любові ледь виповнилося 16 років. Старший від неї на 6 літ Блок поділився з дівчиною власним припущенням, що вона – живе втілення світової Софії. Поет пояснив закоханій Любі, що жодна фізична близькість між ними не можлива: «Настоящая страсть безгрешна, ибо духовна, в ней нет чёрной крови, плоти, чудовища бесстыдного и бездушного».
Друг родини на псевдо «Андрей Бєлий» наклав оком на молодичку і вирішив отримати власний шмат «Софії». Він також, як і Блок перебував під впливом мудрувань Владимира Соловйова (XIX століття) про Софію – Жінку вбрану в Сонце, Віковічну Жіночість та Душу Світу. Світоглядна близькість зблизила молодих софіологів настільки, що на весіллі Блока з «земним втіленням Софії» Білий був дружком нареченого.
Обох чоловіків пов’язувала сувора чоловіча дружба, яку вони збережуть на все життя, навіть попри деякі розбіжності в розумінні Софії. Блок, як хронічний алкоголік і завсідник притонів, дозволяв собі брати на кпини «мистиков обоего пола», над котрими поглузував в драмі «Балаганчик» (1906).
Чим дуже вразив безкомпромісного Бєлого, який засудив любого друга за наругу над сакральністю софіології. Власний осуд блюзнірства приятеля Бєлий-Бугайов тлумачив, як боротьбу за Блока.
Перебіг безнадійної борні привів автора автобіографічного «Котика Летаева» до зближення з дружиною «єретика». Котра одного дня отримала від Бєлого лист з освідченням у коханні, який він написав під впливом сварки з Блоком, обурений його байдужістю.

Андрей Бєлий, Любов Блок, Александр Блок

Любов-«Софія» відгукнулася усім щирим серцем: «Я рада, что Вы меня любите; когда читала Ваше письмо, было так тепло и серьёзно. Любите меня — это хорошо; это одно я могу Вам сказать теперь... Я не покину Вас, часто буду думать о Вас и призывать для Вас всей моей силой тихие закаты».
Окрилений надією Бєлий вирішив негайно поділитися радістю з ліпшим другом, та ще й у присутності його дружини. Якщо вірити спогадам закоханого поета, Блок байдуже знизав плечами і мовив: «Что ж... Я рад...».
Здавалося б: герой коханець отримав чудову нагоду ощасливити даму серця, але подібний шлях видався адепту вчення В. Соловйова (XIX століття) надто простим. Він вирішив поновити ігри Блока в платонічне кохання, і почав завалювати його дружину листами, букетами квітів, закликав покинути чоловіка та виїхати удвох закордон, і в разі відмови погрожував втопитися в Неві.
Майже рік Любов Блок-Менделєєва вагалася, якому з двох чудернацьких чоловіків надати перевагу. Нарешті наважилася відвідати оселю Бєлого. «Никакой уже преграды не стояло между нами. И мы беспомощно и жадно не могли оторваться от долгих и неутоляющих поцелуев» – згадувала жінка.
Здавалося – прийшла нарешті довгоочікувана мить, і закохані злиються в екстазі, але... Чи то «Софія» виявилася надто премудрою та вибагливою, чи її шанувальник – вельми незграбним. Доки він вовтузився зі шпильками та гребінкою у волоссі на її голові, вона відчула ніяковість, поправила зачіску і дременула геть. Аби ще багато місяців вагатися з вибором між двома поетами.
«Щ. – так Бєлий позначив у щоденнику дружину Блока, – призналась, что любит меня и... Блока; а — через день: не любит — меня и Блока; ещё через день: она — любит его, — как сестра; а меня — «по-земному»; а через день всё — наоборот; от эдакой сложности у меня ломается череп и перебалтываются мозги».
Схоже земна «Софія» схилялася до кохання втрьох, за прикладом прогресивної московської громадськості: родини Панаєвих-Некрасова, Огарьових-Герцена та сучасної їй богеми, про яку йтиметься трохи згодом. Ідея не сподобалася Бєлому, котрий наполягав зупинити вибір на одному з двох. Любов Блок обрала чоловіка, чим вельми здивувала кандидата в любаси.
«Я думал про неё — Богородица, а она оказалась дьяволицей» – вигукнув Бєлий і… надіслав Блоку виклик на дуель. Сподівання невтішного коханця розворушити Блокову байдужість виявилися марними. Той відзначив, що приводу стрілятися через хустиночку немає, і порадив другові відпочити.
Невтішний Бєлий плакав, вискубував з розпачу волосся в інтимних місцях, надсилав листи з погрозами втопитися і… не здійснив погрозу, мовляв, через величезну кількість барж, так і не зміг дістатися до води. Після того, як переконався, що його погрози перетворитися на поета-акціоніста не справили на подружжя значного враження, скористався порадою друга й виїхав на півроку за кордон.
Після повернення Бєлого в Петербург взаємини між складовими «трикутника» перейшли в стан «далековатой приязни». Блок надалі продовжував пиячити та вештатися по борделях, і надав дружині свободу розважатися, як їй заманеться. Дивна байдужість софіолога до земного буття аватара Софії, амурні пригоди котрої нагадували вже не трикутник, а швидше додекаедр.
Любов Блок захопилася театром, гастролями, а понад усе – чоловіками акторами, від котрогось з яких і завагітніла. «Я осталась тогда верной настоящей и трудной своей любви, а потом легко отдавала дань всем встречавшимся влюблённостям. Поскольку была мужем брошена на произвол всякого, кто стал бы за мной ухаживать» – виправдовувалася вона в мемуарах. А Блоку надсилала листи із зізнаннями, на кшталт: «Я Бог знает, что делала, но люблю, люблю, люблю и рвусь — к тебе!».
Бєлий ледь виборсався живим з виру іншого «трикутника» кохання.

Бєлий, Петровська, Брюсов

Приблизно в той самий час коли подружився з родиною Блоків, Бєлий познайомився з молодою поетесою Ніною Петровською. Вона закінчила курси зуболікувальної майстерності, але вподобала відвідувати модні літературні салони, і вирішила, що замість зцілення зубів, краще зайнятися віршуванням. Її твори охоче оприлюднювали популярні тоді часописи «Весы», «Золотое руно» тощо.
Знайомство Бєлого з Петровською швидко подолало шлях від приятельських взаємин до закоханості, причому любов жінки виявилася безмежною. Московського поета, як щирого кандавлеїста, перелякав шал пристрасті Петровської – він терміново закохався в Любочку Блок: «чтобы ее (Петровської – Ю. Г.) слишком земная любовь не пятнала его чистых риз».

Валерій Брюсов, Ніна Петровська, Андрей Бєлий

Петровська вирішила зіграти на почутті ревнощів Бєлого, і задля цього відкрила другий любовний фронт з одруженим поетом Валерієм Брюсовим. Поет-символіст добре знав про пристрасть Ніни до Андрея Бєлого, яку він всіляко заохочував. Під впливом Брюсова жінка прилучилася до окультних практик, але вони не могли повернути їй прихильність Бугайова-Бєлого.
Саме тоді Брюсов працював над романом «Огненный ангел», і вирішив творити образи героїв, так би мовити, з натури. Під впливом письменника Петровська почала вдавати з себе «Ренату», навіть на деякий час перейняла собі це ім’я та перейшла в католицтво. Обидва ототожнили Бєлого з іншим героєм твору – графом Генріхом. Сам Брюсов увійшов в образ Рупрехта й насолоджувався містифікацією та любовними пристрастями з Петровською та Бєлим, допоки не «вбив» героїню літературного твору. Після чого охолонув до любаски та її психологічних проблем. Його приклад наочно підтверджує реальну можливість творчістю митця сублімувати психологічні комплекси, зокрема мотив Кандавла.

Гордєєв Д. Ілюстрація до роману В. Брюсова "Огненный ангел". 2006 р.

Чого не можна сказати про Ніну Петровську. Зраджена й покинута жінка вирішила помститися тому, кого вважала головним винуватцем її негараздів. Подробиці страшної помсти виклав у спогадах Владислав Ходасевич. «Весной 1905 года в малой аудитории Политехнического музея Белый читал лекцию. В антракте Нина Петровская подошла к нему и выстрелила из браунинга в упор. Револьвер дал осечку». Не виключено, що на відміну від обіцянок Бєлого втопитися від кохання до дружини Блока, осічка пістоля, подарованого Ніні Брюсовим, виявилася справжньою.
Щоби подолати важку депресію жінка присіла на морфій. У 1911 році Брюсов вислав її до Європи, задля лікування наркотичної залежності. Позбутися котрої так і не вдалося.
Петровська провела решту життя в злиднях, тричі намагалася вкоротити собі віку. На пам’ять про першу спробу залишилася понівечена нога, пошкоджена після стрибка з вікна готелю. Вдруге вона намагалася голкою видобути з тіла померлої сестри трупну отруту, щоби інфікувати себе. 23 лютого 1928 року відбулася остання спроба – Ніна Петровська, котрій виповнилося трохи більше 48 років, отруїлася газом в номері дешевого готелю.
За чотири роки до цього сконав Брюсов. Під впливом Петровської він прилучився до морфію, згодом перейшов на героїн і остаточно зруйнував власний організм.
Після трагікомедії в стилі кандавлеїзму з родиною Блоків, Бєлий виїхав за кордон де в 1909 році познайомився з Асею Тургенєвою – племінницею Івана Тургенєва, автора ідейно-прогресивної, але страшенно нудної прози. Дівчина, як і Бєлий, виявилася палкою шанувальницею антропософії. Окультне вчення Рудольфа Штайнера стало хисткою основою їх союзу.
Навесні 1914-го Ася і Андрей відсвяткували весілля. Через два роки він сам повернувся в Російську імперію, де перебував 5 років: щиро підтримав більшовицький заколот, читав лекції з теорії поезії та прози пролетарським письменникам у Пролеткульті.
У 1920 році заснував, за допомогою суміші ідей масонства та містичного анархізму, таємний «Восточный отряд Тамплиеров Всемирного ордена Тамплиеров».
Наступного року повернувся до дружини в Європу, і вона запропонувала йому розлучитися. Після скасування шлюбу, Бєлий покрутився пару років на Заході, і в 1923 повернувся в СССР.
У 1931-му одружився з антропософкою Клавою Васильєвою. Шлюб виявився нетривалим – 8 січня 1934 року Борис Бугайов на псевдо «Андрей Бєлий», помер внаслідок важкої хвороби, спричиненої другим геморагічним інсультом.
Бєлий з товариством виявилися не єдиними поетами «Срібного віку» Московії, хто в пошуках кохання блукав у трикутнику Кандавла. Спілка Мережковського, Гіппіус та Філософова затьмарила усі схожі вибрики тогочасних московських пегасів.

Мережковський, Гіппіус, Філософов

Від самого початку шлюбу у 1889 році Дмитрій Мережковський та Зінаїда Гіппіус намагалися вийти за усталені стереотипами межі родинного життя. Чоловік вважав, що їх подружнє життя має перетворитися на взірець для наслідування нової форми шлюбних взаємин – «тройственного устройства мира».
Новий тип родини мав засвідчити початок Царства Третього Заповіту Нової Церкви Святого Духа, яка народжувала «нову релігійну свідомість», втілену в ідеях Третього Заповіту, що мали остаточно подолати конфлікт духа й плоті та встановити прийдешню боголюдську теократію. Як випливає з назви «Третій Заповіт», нова релігія мала постати на заміну юдейському Танаху (Старому Заповіту) та похідному від нього християнству Нового Заповіту, шляхом злиття християнської та язичницької святості в останній «вселенской» релігії.
В якості перших кроків творці нової церкви сподівалися ліквідувати суперечності між імперською інтелігенцією та московським православ’ям шляхом «охристианения земной плоти мира», тобто подоланням безодні між духом та плоттю, через освячення і просвітлення фізичного тіла, зближення мистецтва і релігії, та скасування християнського аскетизму, що нав’язував людині відчуття гріховності.
Нова спільнота інтелектуалів мала постати з родини Мережковських: подружжя не цікавило одне одного в інтимному плані, тому сподівалися залучити до сім’ї нових членів, в якості коханців та однодумців. Попри відсутність фізичного кохання Мережковський зізнався в листі Василію Розанову від 14.10.1899: «Зинаида Николаевна… не другой человек, а я в другом теле». Схожі думки висловлювала й вона: «Мы — одно существо».
Більшість знайомих відзначали інверсію статевих ролей в родині поетів символістів. «В их союзе они как будто переменились ролями — Гиппиус являлась мужским началом, а Мережковский — женским» – згадувала московська письменниця Ірина Одоєвська.
Поет, критик і за сумісництвом, з 1916 року незмінний секретар родини Мережковських, Владимир Злобін чітко розпізнав «містичні» підвалини подружжя. «Если представить себе Мережковского как некое высокое древо с уходящими за облака ветвями, то корни этого древа — она. И чем глубже в землю врастают корни, тем выше в небо простираются ветви. И вот некоторые из них уже как бы касаются рая. Но что она в аду — не подозревает никто». Тобто, родина Мережковських відтворила стереотип матриці московського існування, в точній відповідності з влучним висловлюванням Андрія Макаревича: «голова в облаках, а ноги налиты свинцом».
Наразі відсутні дані про відверті гомосексуальні контакти Мережковського, а ось сексуальний смак його дружини достеменно уславився розмаїттям. Збереглися згадки про її зв’язки з чоловіками та жінками, але найбільшу пристрасть в неї викликали чоловіки гомосексуалісти. Чим і обумовлений вибір Мережковського в якості чоловіка, в котрому вона розгледіла прояви латентного потягу до осіб одної з ним статі.

Зінаїда Гіппіус, Дмитрій Філософов, Дмитрій Мережковський

Що підтверджує поява в родині нового члена – Дмитрія Філософова, котрий цілком усвідомлював власний потяг до чоловіків, і називав його «трагедією статі». Його «трагічно-статевий» союз з двоюрідним братом балетоманом Сер-геєм Дягілевим тривав 15 років. Край їх взаєминам поклала нова родина Філософова.
У Великий четвер 29 березня 1901 року, родина Мережковських, що в складі двох осіб існувала з 8 січня 1889-го, поповнилася новим членом. Мережковський, Гіппіус і Філософов самотужки здійснили вінчальний обряд: читали молитви перед іконами, пили вино з церковної чаші, їли хліб просякнутий вином, що символізувало кров Христа, тричі обмінялися натільними хрестиками, цілувалися хрестоподібно та читали Євангеліє. Усе дійство повторювалося тричі, мабуть як символ нового подружнього тріо. Протягом багатьох літ нова родина щороку відтворювала обряд вінчання.
Попри щорічні «весілля» нерозлучне родинне тріо схоже уникало усіх проявів фізичного кохання. Містичний шлюб тривав до 1920 року, аж поки Мережковськму, Гіппіус, Філософову та Злобіну вдалося вирватися з РСФСР до Польщі.
Ризький мир 1921 року, що завершив совєтсько-польську війну, розбив нерозлучну родинну трійцю. Гіппіус, Мережковський та їх секретар розчарувалися в Польщі, що припинила збройну боротьбу з московським більшовизмом, залишили країну і перебралися до Парижу. Філософов, попри всі вмовляння своїх дружин, залишився у Польщі, щоби допомагати Борису Савінкову битися з комуністичним «хамом грядущим».

Ре-Мі. Шарж на Гіппіус, Мережковського і Філософова. 1908 - 1913 р.

На відміну від колишнього керівника Бойової організації есерів, Філософов не потрапив в більшовицькі буцегарні, а помер після важкої і тривалої хвороби у 1940 році в окупованій гітлерівцями Польщі.
Мережковський в еміграції продовжував літературну діяльність, містичні пошуки і переймався питаннями боротьби з московським більшовизмом. З великою симпатією, в тому числі і публічно, висловлювався «о подвиге, взятом на себя Германией в Святом Крестовом походе против большевизма». За симпатії до III Рейху письменника почала цькувати майже вся тусовка московських емігрантів. 7 грудня 1941 року митець помер від крововиливу в мозок.
Його дружина відійшла в засвіти 9 вересня 1945 року. За спогадами Злобіна, в останні хвилини вона зронила дві сльозини і її обличчя осяяло «выражение глубокого счастья».
Через послідовну антикомуністичну позицію твори усіх членів родини Мережковських не видавалися на батьківщині до 1990 року.
Натомість Маяковському, який також заблукав у «трикутнику», з публікаціями на батьківщині поталанило набагато більше. Чого не скажеш про особисте життя.

Маяковський і Бріки

Лілі – майбутній об’єкт палкої пристрасті Маяковського, з народження належала до рушійних сил соціалістичної революції – народу, що відіграв провідну роль у збуренні комуністичних заколотів у Російській імперії (1917), Угорщині та Баварії (1919). Її батьки, Урій Абрамович («Юрій Александрович») Каган – присяжний повірений, що спеціалізувався на захисті прав євреїв Москви, та Єлена Ізраїлівна («Юліївна»), у дівоцтві – Бергман, подбали про гарну освіту дочки.
Вона вільно володіла московською, німецькою та французькими мовами, грала на роялі, вчителі відзначали в неї математичні здібності. Утім, вона залишила навчання на математичному факультеті Вищих жіночих курсів, заради оволодіння навичками пластичного мистецтва та живопису в Московському архітектурному інституті.
Її знайомство з першим чоловіком відбулося, коли Лілі виповнилося 15 років. Дівчина зацікавилася політекономією, і долучилася до відповідного гуртка, влаштованого недовченим 17-літнім гімназистом Осипом Бріком, який також походив з родини, що належала народу, котрий впевнено крокував в авангарді комуністичної революції: купця першої гільдії Меєра-Ієзуа (Меєра-Гозіаса) Пейсаховича («Максима Павловича») Бріка та Песі Уріївни («Пауліни Юріївни»), в дівоцтві – Сегалової.
У 1912 році Лілі та Осип одружилися, влітку 1915-го відбулося їх знайомство з Маяковським. Осип Брік, що попри зацікавлення соціалістичними утопіями був доволі заможною людиною, розгледів у юнака поетичне обдарування. Маяковський називав день знайомства «радостнейшая дата». Молоді люди потоваришували. Між Лілі та Владимиром спалахнули почуття, котрі переросли в бурхливий роман, до якого Осип поставився з розумінням.

Маяковський і Бріки

Через три роки дружба переросла в родинне тріо. Московський поет Андрей Вознесенський переповідав спогади старенької Лілі Брік, про ті часи: «Я любила заниматься любовью с Осей. Мы тогда запирали Володю на кухне. Он рвался, хотел к нам, царапался в дверь и плакал…». Інші подейкують, що Ося виявив неспроможність подарувати повне задоволення дружині, тому покладався в цьому питанні на інших чоловіків.
Котрих у Лілі було чимало – вона просто обожнювала швидкоплинні амурні пригоди. Натомість законний чоловік демонстрував схильність до стабільності, і задовольнявся взаєминами з одною незмінною коханкою. В Маяковського зі свободою вибору було набагато гірше – Лілі пильно відстежувала, аби він не стрибав у гречку та не зруйнував родинну ідилію.
Тріо мешкало в чотирикімнатних апартаментах, з котрих Маяковському виділили одну кімнатку. Він надсилав листи Лілі із запевненнями у вічному коханні, у відповідь вона дорікала йому прагненням одружитися та докладно розповідала про фінансові потреби, задовільнити котрі мусив «Щен», як називав себе поет у тих листах. Як і належить особам які зналися на політекономії, Бріки поклали відповідальність за утримання родини і задоволення примх Лілі на Маяковського.
Хоча Ося Брік зовсім не бідував. У 1920 році він влаштувався в ЧК Москви, де швидко подолав шлях від юридичного консультанта до оперативного працівника. За віддану службу московсько-більшовицький режим винагородив його реквізованим помешканням з багатим інтер’єром та доступом до спецрозподільника харчів та інших життєвих благ.
Наприкінці 1923 року він отримав посаду уповноваженого 7-го відділу ОГПУ, що спеціалізувалося не тільки на проникненням до лав другорядних політичних партій та угруповань, а й наглядом за «инженерами человеческих душ». На початку наступного року Брік полишив службу в комуністичній опричнині та присвятив себе мистецтву – літературній тусовці у власному салоні.
Вірогідно керівництво ОГПУ перевело його до тогочасного відповідника «действующего резерва КГБ», тобто зробило «сексотом» — «секретным сотрудником», що під прикриттям комуністичної охранки видавав себе за приватну особу, для здійснення таємного контролю над підприємством, організацією чи якоюсь неформальною спільнотою.
Родина Бріків чудово почувалася під орудою диктатури «серпа і молота»: чоловіки писали вірші, що у доступній для адресатів формі вихваляли режим та його карателів, і всією родиною, чи поодинці, час від часу, подорожувала за межі СССР, попри закритість совдепівських кордонів.
Уже в похилому віці Лілі розповідала американським літературознавцям, що разом з чоловіком працювала на ОГПУ, та вербувала, для нагляду і контролю, другорядних письменників з оточення помітних особистостей. Перекладачка Рита Райт згадувала, що Лілі, яка вербувала її до агентурної мережі Іноземного відділу ОГПУ, мала посвідчення «позволявшее ей запросто заходить в учреждения, закрытые для всех других смертных». Про себе Райт стверджувала, що виявилася не придатною до праці сексотом.
У травні 1940 року Анна Ахматова висловила довіреній особі власні враження про родинне тріо Бриків. «Литература была отменена, оставлен был один салон Бриков, где писатели встречались с чекистами... И вы, и не вы одни, неправильно делаете, что в своих представлениях отрываете Маяковского от Бриков. Это был его дом, его любовь, его дружба, ему там всё нравилось. Это был уровень его образования, чувства товарищества и интересов во всём. Он ведь никогда от них не уходил, не порывал с ними, он до конца любил их».
Маяковський приятелював з багатьма чекістами, найбільш відомий з котрих – троцькіст Яков Блюмкін, якого поет по дружньому називав «Блюмочкою». Про дружні взаємини з «товаришами», свідчать факти: в часи червоного терору Маяковський використовував зв’язки для звільнення знайомих в’язнів з чекістських буцегарень.
Але робив він так лише у випадку, коли вважав арешт помилкою режиму. Корній Чуковський у щоденнику згадує, що 14 травня 1927 року попрохав Маяковського поклопотатися про звільнення дочки Лідії із заслання в Саратові, і отримав рішучу відповідь – таким як вона місце не в Саратові, а в Наримі (у Сибіру). «Это говорил человек, который за десять лет до того называл меня своим братом» – нарікав Корнейчуков.
До дружби з комуністичними опричниками Маяковського спонукав не страх, а радше відчуття ідейної близькості футуриста – представника поетичного авангарду, з особами, що на практиці здійснювали радикальні зміни в імперії та суспільстві. На додачу режим добре оплачував виконання «соціальних замовлень» у творах поета. Для довідки: теорію соціального замовлення сформулював Осип Брік.
До літературного салону Бриків частенько навідувався комісар державної безпеки 1-го рангу, начальник Секретного відділу ОГПУ СССР Янкель (Яков) Шевелевич (Шмаєвич, Саулович) Агранов та інші очільники ОГПУ, що прагнули «культурного» відпочинку після важкої праці «каральних мечів революції».
За твердженнями Лілі Брік, після розлучення з Осипом у 1925 році, її взаємини з Маяковським остаточно позбулися інтимної складової. Пролетарський поет почав активніше залицятися до інших жінок і... Більше нічого в житті родинного тріо не змінилося – всі вони до скону поета жили в одній оселі, хоча Маяковський мав власну окрему квартиру.

Маяковський В. Плакат до кінострічки "Закута фільмою". 1918 р.

Маяковський вкоротив собі віку під час подорожі Бриків у Європу. Самогубство спричинило зовсім не нещасне кохання чи то до Лілі, чи то до Осі. Швидше за все арешти друзів чекістів та літераторів, що симпатизували Троцькому-Бронштейну, справили на пролетарського поета настільки гнітюче враження, що в нього почалася важка депресія, яка завершилася пострілом у серце.
Попри розлучення Бріки продовжували жити разом. Восени 1930 року місце Маяковського посів командувач Червоного козацтва Віталій Примаков. Трохи пізніше він офіційно одружився з Лілі. У 1937 році на в’язи Примакова впав каральний меч революції. Засмучена удова швидко знайшла йому заміну – одруженого письменника Василія Катаняна, з яким і прожила до скону.
Після наглої смерті Осипа від серцевого нападу в 1945 році Лілі та вдова Бріка Євгенія Соколова підтримували приязні взаємини: Брік охоче допомагала матеріально другій дружині свого колишнього першого чоловіка.

***

Наведеними випадками зовсім не вичерпується вплив мотиву Кандавла на життя і творчість московських письменників. Але і згадані приклади демонструють, як кандавлеїзм породжував ідеї колективізму, що набували революційного забарвлення, чи у вигляді релігійної містики, чи в мареннях про соціалістичне царство боже на грішній землі.

Використана література

1. Волошина-Сабашникова М. В. Зеленая змея. М: 1993.
2. Жолковский А. К. Напрасные совершенства и другие виньетки. М: 2015.
3. Кац Б., Тименчик Р. Анна Ахматова и музыка. Л: 1989.
4. Кралин М. История одной фотографии. Томск: 2000.
5. Матич О. Эротическая утопия: новое религиозное сознание и fin de siècle в России. М: 2008.
6. Орлов В. Жизнь Блока. Гамаюн, птица вещая. М: 2001.
7. Парамонов Б. МЖ: Мужчины и женщины. M: АСТ, 2010
8. Рубинчик О. В поисках потерянного Орфея: композитор Артур Лурье. Звезда. №10, 1997.
9. Ходасевич В. Ф. Некрополь. СПб: 2008.

Сайт містить унікальні тексти, кожен з яких уперше був оприлюднений саме тут. Бажаєте читати нові статті першим? Натисніть на дзвоник розташований в правому нижньому кутку монітора!