Скопці – відгалуження московського «духовного християнства»

 

Оскоплення. Літографія з "Исследования скопческой ереси Даля". 1844 р.

  Скопці («агнцы божьи», «белые голуби») – різновид «духовного християнства», вважали оскоплення справою угодною богові. Хоча Московська православна церква вважала скопців єретиками, їх вчення спиралося на традицію візантійського православ’я.
  Згідно розвідок московського письменника декабриста Федора Глинки секта скопців існувала з давніх давен, але на Московії значно поширилася за Петра I. Перші згадки в офіційних документах Російської імперії датуються другою половиною XVIII століття.

Житіє Кондратія Селіванова

  З них дізнаємося, що в ті часи, шукаючи прихистку, до «корабля хлистів» керованого «богородицею» Акулиною Івановою долучився кріпак-утікач Кондратій Селіванов. «Хлисти», назва, що походить від спотвореного слова «христи» — містичний напрямок протестантського руху в православ’ї, відомого під загальною назвою «духовного християнства», що виник на Московії після Розколу спричиненого церковною реформою патріарха Никона. Віровчення хлистів поєднувало світогляд старообрядців з народними віруваннями московства. Зокрема, вони вважали, що бог може втілюватися в людину, яка отримує право керувати «кораблем» (громадою) вірних ученню.
  Завдяки втіленню божественної сутності, провідники «корабля» визнавалися «христами» (чоловіки) або «богородицями» (жінки). Оскільки таких осіб могло бути чимало, прихильники віровчення не вважали незаперечним авторитетом християнський Новий Заповіт. Хлисти відкидали родинне життя, але не відкидали можливість сексуальних взаємин під час обряду «радения».

Радіння хлистів

  Для його виконання напередодні православних свят весь «корабель» збирався вночі у власному приміщенні. Хлисти вдягали білий одяг і під співи починали ритмічно підстрибуючи рухатися по колу допоки не відчували, що на них «накатило», тобто доки не опинялися в екстатичному стані. «Радіння» розряджали психологічну напругу учасників, а змінений стан свідомості надавав їм надзвичайних і незабутніх вражень. Інколи обряд міг супроводжуватися сексуальною активністю учасників.
  Остання обставина вельми обурила Кондратія Селіванова, котрий вважав «розпусту» не сумісною з духовними пошуками. Він почав проповідувати хлистам фізичне оскоплення, задля того, аби уникнути найменшої спокуси плотського гріха. Попри велику приязнь «богородиці» Акулини Іванової, яка визнала Селіванова своїм сином, непорочно народженим від святого духа, і проголосила його «богом над богами, царем над царями, пророком над пророками», Кондратій так і не зміг переконати «екіпаж», і полишив «корабель» хлистів.
  Аби заснувати власний у селі Сосновка неподалік від міста Моршанськ Тамбовської губернії. Він зберіг більшу частину хлистівських обрядів та вчення, включно з радінням, також оголосив себе сином божим, що прийшов звільнити людство від «ліпоти» (хтивості), викорінювати душогубного змія (тобто каструвати людей) та принести в світ вогняне хрещення.
  Оскоплення мало кілька ступенів, і застосовувалося як до чоловіків, так і до жінок. На відміну від хлистів – «сірих голубів», скопці називали себе «білими голубами», оскільки вважали кастрацію «обіленням» людини, яка ставала таким чином «агнцем божим». Згідно повідомлення Ідрис шаха, що видав деякі твори під псевдо Аркон Дарол, до 1902 року кораблі скопців приймали виключно «русских».
  Вчення Селіванова почало здобувати прихильників, завдяки чому потрапило в поле зору царської адміністрації, котра вважали всі напрямки «духовного християнства» небажаними і зловорожими царату. В 1772 році відбувся перший процес над скопцями, внаслідок чого засудили 246 осіб. Селіванову та його найближчому прибічнику Александру Шилову вдалося втекти.

Невідомий автор XIX ст. Портрет Кондратія Селіванова

  У 1775 році Селіванова затримали царські посіпаки і відправили на заслання до Сибіру. Він відбув у Іркутську 20 років, після чого опинився на Москві. Прибічники оголосили його імператором Петром III, а Шилова: «князем Дашковим», «графом Чернишовим» та «інженерним полковником». Згідно переказів скопців, імператор Павел зустрівся із самопроголошеним «царським батьком», який закликав царя «убілитися» (стати євнухом), і тоді Селіванов визнав би його за сина. Невідомо, чи відбулася насправді ця зустріч, але провідник скопців опинився в божевільні, звідки звільнився лише після загибелі царя Павла.
  Після чого він перебував у монастирі, з доволі необтяжливим режимом. Аж до самої смерті в 1832 році розповсюджував власне вчення і знаходив нових послідовників, кількість яких зростала, і налічувала кілька тисяч осіб. Успіху вчення посприяли деякі аспекти історії православної церкви та її священні й авторитетні тексти.

Теоретичне обґрунтування вчення скопців

  Скопці, з одного боку, ретельно дотримували всіх обрядів Московської православної церкви, а з іншого – сприймали їх і церковні догми з величезною долею скепсису та іронії. Оскільки вони залучали нових з прихильників з числа православних, то в якості аргументів вдало використовували їх священні тексти, твори та житія церковних авторитетів.
  Базовим аргументом можна вважати вірш 12 з глави 19 Євангелія від Матвія. «Бо бувають скопці, що з утроби ще матерньої народилися так; є й скопці, що їх люди оскопили, і є скопці, що самі оскопили себе ради Царства Небесного. Хто може вмістити, нехай вмістить».

Рембрандт. Євангеліст Матвій. 1661 р.

  Посилалися і на вказівки Христа, як уникати спокуси. «Коли праве око твоє спокушає тебе, його вибери, і кинь від себе: бо краще тобі, щоб загинув один із твоїх членів, аніж до геєнни все тіло твоє було вкинене. І як правиця твоя спокушає тебе, відітни її й кинь від себе: бо краще тобі, щоб загинув один із твоїх членів, аніж до геєнни все тіло твоє було вкинене». (Мт. 5:29 — 30). «І коли рука твоя спокушає тебе, відітни її: краще тобі ввійти до життя одноруким, ніж з обома руками ввійти до геєнни, до огню невгасимого, де їхній черв’як не вмирає, і не гасне огонь. І коли нога твоя спокушає тебе, відітни її: краще тобі ввійти до життя одноногим, ніж з обома ногами бути вкиненому до геєнни, до огню невгасимого, де їхній черв’як не вмирає, і не гасне огонь. І коли твоє око тебе спокушає, вибери його: краще тобі однооким ввійти в Царство Боже, ніж з обома очима бути вкиненому до геєнни огненної». (Мк. 9:43 — 47).
  Згадували й твердження апостола Павла: «я вже ношу на тілі своєму рани, які є свідченням того, що я належу Христу» (Гал. 6:17) та «ті, хто належить Ісусу Христу, розіп’яли свою стару, гріховну натуру з її егоїстичними пристрастями й лихими бажаннями» (Гал. 5:24).
  Додавали і схвалення юдейського пророка Ісаї: «Бо так каже Господь про скопців, що суботи Мої бережуть, і вибирають угодне Мені, і що тримаються міцно Мого заповіту: Я їм дам у Своїм домі та в мурах Своїх місце і ймення, що краще воно за синів та дочок, Я дам йому вічне ім'я, яке не знищиться!». (Іс. 56:4 — 5). Хрещений батько Августина Блаженного та святий Учитель Церкви Амвросій Медіоланський у листі римському імператору Валентиніану II наголошував, що Ісая благословив тих осіб, «які оскопили себе, відкраявши дітородні частини».
  У второканонічній книзі Премудрості Соломона також знаходимо схвальне ставлення до євнухів. «Блаженний і євнух, який не зробив беззаконня рукою і не помислив лукавого проти Господа, бо дасться йому особлива благодать віри і найприємніший жереб у храмі Господньому». (Прем. 3:14).
  Один із засновників чернецтва в Галлії IV століття, шанований також і православною церквою, святий Іоанн Кассіан Римлянин у праці «Писання до десяти посланих єпископу Леонтію і Елладію співбесід отців, що перебували в скитській пустині» писав, що завдяки молитві ченця янгол вирвав у його шматок плоті, після чого той позбувся хтивості.
  Видатний візантійський богослов Феофілакт Болгарський, що жив приблизно у 1055 – 1126 роках, написав трактат з промовистою назвою «На захист євнухів».
  Житія низки святих: Агавва Ісмаїльтянина, Вассіана Тиксенського, Евареста Студита, Марка і Феодосія Печерських та Феодосія Антиохійського, оповідають, що вони носили на чреслах (стегнах) вериги (ланцюги), що спричиняли повільне згасання статевої функції.
  Перше правило Нікейського собору 325 року підтвердило 21 та 22 апостольські правила: «якщо хтось, через хворобу, зазнає від лікарів видалення членів, або оскоплений варварами, той може лишатися в клірі». Робите таке самому собі заборонялося. Спираючись на постанову вселенського собору християнської церкви, провідні верстви Візантії радо надавали євнухам чільні місця не тільки в імператорському палаці, уряді чи війську, але й у церковній ієрархії.

Константинопольські патріархи-євнухи

 

Патріарх Константинопольський Герман I. Монастир Стедениця, Сербія. 1208 - 1209 р.

  Герман I народився між 630 та 650 роками, оскоплений у 669-му, в дорослому віці. Патріархом обраний у 715 році. Активно протидіяв боротьбі імператора Льва III з пошануванням ікон, хоча той спирався на вимоги Старого Заповіту. «Не роби собі різьби і всякої подоби з того, що на небі вгорі, і що на землі долі, і що в воді під землею. Не вклоняйся їм і не служи їм, бо Я Господь, Бог твій, Бог заздрісний, що карає за провину батьків на синах, на третіх і на четвертих поколіннях тих, хто ненавидить Мене, і що чинить милість тисячам поколінь тих, хто любить Мене, і хто дотримує Моїх заповідей». (Вих. 20:4). Та «щоб ви не зледащіли та не взяли виробляти собі тесаного боввана, подобу якоїсь постаті, як от постаті жіночої або чоловічої, подобу тварини, що на землі, подобу якогось крилатого птаха, що літає попід небесами, подобу якоїсь тварини, що повзає по землі, подобу якоїсь риби, що в воді під землею». (Втор. 4:16 – 18). Через конфлікт з імператором та відданість поклонінню мальованим образам Герман зрікся патріаршого сану в 730 році.
  Микита I зробив стрімке обернення з простого священника на патріарха в 766 році, завдяки зусиллям імператора Костянтина V. Запам’ятався сучасникам тим, що походив зі слов’ян, замолоду перебував у рабстві, став євнухом, активно підтримував іконоборство. Помер патріарх у 780 році.

Ікона "Тріумф православ'я". Патріарх Мефодій I тримає угорі праворуч тримає ікону Богородиці. Межа XIV-XV ст.

  Патріарх Мефодій I (843—847) навпаки відзначився палким шануванням ікон. Опоненти звинувачували його в перелюбі з жінкою, але він спростував звинувачення коли «трохи підвівся з крісла, закотив собі одяг і оголив сороміцький член дивовижний і не як у людей». За словами Мефодія свобода від хіті прийшла йому після молитов апостолу Петру.
  Його наступник патріарх Ігнатій походив з родини імператорського подружжя Михайла I та Прокопії. У 813 році імператор Лев V скинув Михайла I з візантійського трону і запроторив у монастир, а його сина, 15-літнього Микиту, наказав оскопити. Хлопець прийняв чернецтво, і під ім’ям Ігнатія став Константинопольським патріархом у 843 році. Через сварку з родиною імператриці Феодори позбувся сану в 858 році.

Імператор Лев V наказує оскопити отрока Микиту (майбутнього патріарха Ігнатія). Лицьовий літописний звід. XVI ст.

  Утім, спираючись на підтримку Римського Папи Миколая I та завдяки новому візантійському імператору Василю I Македонянину, в 867 році Ігнатію вдалося усунути з посади патріарха Фотія, повернути втрачений сан та втримувати його аж до смерті у 877 році. Канонізований як святий.
  Патріарх євнух Стефан II Амасійський (925 — 928) крім участі в укладанні мирної угоди між Візантійською імперією та Болгарським царством (927) більше нічим особливим сучасникам не запам’ятався.
  Феофілакта, молодшого сина імператора Романа I Лакапіна, оскопили в дитинстві за наказом батька. Це дозволило хлопчаку стрімко подолати всі передбачені каноном етапи, аби стати патріархом у віці 16 років (933 — 956).

Невідомий автор XIII ст. Хіротонія Константинопольского патріарха Полієвкта. Хроніка Іоанна Скіліци.

  Його наступника, патріарха Полієвкта (956 — 970) також оскопили власні батьки. Активно втручався у державні справи чотирьох імператорів, царювання котрих припало на час патріаршество Полієвкта.
  Стосовно того, чи можна вважати патріарха Костянтина III Ліхуда (1059 — 1063) євнухом, існують певні сумніви. В якості підстави для позитивних тверджень використовують посаду протовестіарія, головного церемоніймейстера та начальника імператорської скарбниці і гардеробу, яку колись обіймав Костянтин. Сумніви викликає те, що хоча євнухи часто бували протовестіаріями, але кастрація не входила до переліку обов’язкових вимог претенденту на цей високий придворний титул.
  Візантійська принцеса Анна Комніна вважала патріарха євнуха Євстратія Гариду (1081 — 1084) дуже недалекоглядною людиною. Цей недолік спричинив його зречення від сану патріарха, внаслідок, спровокованого ним же, повстання духівництва та константинопольських міщан.

Євнухи-клірики

  Оскільки чимало патріархів виявилося євнухами, можна припустити, що й серед іншого духівництва вони не пасли задніх. Відомі монастирі призначені виключно для євнухів: святого Лазаря, створений у часи імператора Лева VI (886 — 912), та монастир заснований у середині XI століття військовим суддею імператорського двору Михайлом Атталіатом. Вхід до цієї чернечої обителі дозволяли виключно «євнухам та чоловікам, вільним від пристрастей». Осіб з бородою в монастир пускали лише, якщо вони перебували у похилому віці, мали родичів у монастирі та відрізнялися благочестям.
  Деяких євнухів православна церква визнала святими. Наприклад оскоплений власними батьками Микита Патрикій, що помер у 836 році, за життя відзначився як послідовний супротивник іконоборства. Подібну «операцію» вчинили з власним сином батьки хлопчика Никифора, аби посприяти його церковній кар’єрі. Батьківський задум виправдався – Никифор став єпископом Мілету в часи імператора Никифора II Фоки (963 – 969).
  Іоанн Постник, що став євнухом через хворобу, заснував на межі XI та XII століть монастир у Петрі (сучасна Йорданія). Єпископ Іоанн Гераклейський, що помер у 1328 році, також зазнав кастрації через хворобу в дитинстві. Існують недостатньо обґрунтовані припущення, що Симеон Новий Богослов (помер у 1022 році) також міг належати до євнухів.

Ікона преп. Симеона Нового Богослова. XIX ст.

  Отже, традиція візантійського православ’я наддавала чимало аргументів на користь оскоплення, і їх, разом із іншими засобами впливу, вдало використовували московські скопці.

Подальша доля вчення скопців

  Для залучення нових адептів скопці використовували методи схожі на ті, що застосовують розвідки для вербування агентури. Зав’язували приятельські взаємини з людиною, надавали допомогу, сприяли різним її починанням протягом пари-трійки років. Потім робили пропозицію, використовуючи крім релігійних аргументів, перспективу життя в достатку, який забезпечувався допомогою громади та відсутністю витрат на виховання нащадків.

Мапа розселення скопців у Російській імперії 1869 - 1870-х років. 1876 р.

  Спільноти скопців збагачувалися і розповсюджувалися. Попри утиск з боку царату в середині XIX століття у Курській, Орловській та Тамбовській губерніях налічувалося понад 6 тисяч осіб адептів вчення К. Селіванова, у володінні котрих перебувало чимало земельної власності. Цар Ніколай I наказав висилати «агнців божих» до Сибіру, а придатних за віком та станом здоров’я забирати в рекрути та відсилати для служби в місця, де Макар телят не пас.

Скопці

  Через переслідування скопці почали тікати за межі Російської імперії, переважно в Румунію. Деяка кількість втікачів намагалася розташуватися в Молдові та Україні. У нашому краї чи не найбільшою виявилася очолювана Семеном Булатовичем громада в місті Балта. У 1870-х роках діяльність їх «корабля» привернула увагу поліції, яка заарештувала понад півсотні «білих голубів». Їх провідникам вдалося втекти до Румунії.
  У СССР секту заборонили, і в 1929 році влаштували показовий судовий процес. Попри переслідування, у 1950-ті роки «корабель» скопців діяв у селищі Марха, неподалік від Якутська (Саха).

Скопці на цвинтарі селища Марха (Саха)

  У 1971 році доктор історичних наук Александр Клібанов оприлюднив повідомлення, про існування «кораблів» скопців у Тамбові та Ростові-на-Дону. Вони складалися переважно з літніх людей, котрі в умовах суворої конспірації не полишали успішних спроб залучати молодь обіцянками матеріальної підтримки та спадщини.
  За не дуже достовірною інформацією, після повалення московсько-більшовицької диктатури та краху СССР, начебто з’явилися «кораблі» скопців у Москві, Орловській області та Ставропольському краї.
  Постаті скопців та їх обрядів, як явище породжене «русской» культурою, віддзеркалилися в творах московського красного письменства. Відповідні персонажі знаходимо у віршах А. Пушкіна, Н. Клюєва, Є. Євтушенка, в романах Ф. Достоєвського, М. Салтикова-Щедріна, Д. Мережковського, В. Короленка, Ю. Тинянова, Р. Доброго, Ю. Мамлєєва, В. Пелевіна, а також у творах менш відомих авторів, творчість котрих надихалася «духовными скрепами» Московії.

Використана література

  1. Аркон Дарол. История тайных обществ. М: Крон-Пресс, 1998.
  2. Волков Н. Секта скопцов. — Л: Прибой, Печатный Двор, 1930.
  3. Волков Н. Скопчество и стерилизация. — М—Л: Изд-во АН СССР, 1936.
  4. Деяния Вселенских соборов, изданные в русском переводе при Казанской духовной академии. — Казань: Тип. Казанской духовной академии, 1910. — Т. I
  5. Каждан А. П. Состав господствующего класса в Византии XI—XII вв. Анкета и частные выводы. Ч. VI. Евнухи // Античная древность и средние века. — Свердловск, 1973. — Вып. 10. — С. 184 – 194.
  6. Клибанов А. Из мира религиозного сектантства: Встречи. Беседы. Наблюдения. — М: Политиздат, 1974.
  7. Клибанов А. История религиозного сектантства в России (60-е г. XIX века — 1917 г.). — М: Наука, 1965.
  8. Панченко А. Христовщина и скопчество: фольклор и традиционная культура русских мистических сект. — М: ОГИ, 2004.
  9. Эткинд А. Хлыст: секты, революция. — М: Новое литературное обозрение, 1998.

Сайт містить унікальні тексти, кожен з яких уперше був оприлюднений саме тут. Бажаєте читати нові статті першим? Натисніть на дзвоник розташований в правому нижньому кутку монітора!