Мотив Кандавла в класичній московській літературі XIX століття

Частина I

Бельміро де Альмейда. Примха. 1887 р.

  На творчість багатьох класиків московської літератури вплинув неусвідомлюваний мотив Кандавла – відхилення в поведінці, яке в психоаналізі вважається ознакою прихованої гомосексуальності. Прояви кандавлеїзму відбуваються як у вигляді демонстрації іншим принад свого гетеросексуального партнера, так і в сприянні ситуації «любовного трикутника». Таким чином, особа, для котрої неприйнятні відверті гомосексуальні взаємини, задля вдоволення потреби використовує партнера іншої статі в якості передавальної ланки.
  Назвою явище завдячує лідійському царю Кандавлу, про пригоду котрого розповідає «Історія» Геродота. Кандавл настільки пишався власною дружиною, що вирішив поділитися втіхою з охоронцем Гігом (Γύγης). Оголена красуня помітила стороннього спостерігача, і наступного дня запропонувала йому обрати або страту, або царевбивство з подальшим одруженням з нею. Після деяких вагань Гіг обрав царське життя, а неусвідомлювані нахили Кандавла забезпечили йому квиток в один кінець до загробного світу.
  Оскільки факти демонстрації принад дружини стороннім людям важко з’ясувати для епох, коли подібне не фіксували камери мобільних телефонів, то об’єктом розвідки слугуватимуть любовні «трикутники» з ознаками, що вказують на латентну гомосексуальність.
  Врахуємо, що не кожен «трикутник» містить мотив Кандавла. Наприклад, шлюб Пушкіна під цю ознаку не потрапляє, оскільки в основі дій московського поета перебували не гомосексуальні мотиви, а пересічні потреби альфонса – особи, що прагне залагодити справи власного добробуту за рахунок дружини.
  Поза сумнівом, право відкрити московський перелік наслідувачів Кандавла XIX століття належить поету-«демократу» Ніколаю Некрасову.

Некрасов, подружжя Панаєвих та ще дехто

  Історію його любовних пригод доведеться почати здалеку. 12 серпня 1820 року в родині відомого московського актора Якова Григор’єва «Брянського» народилася дівчинка, яку охрестили Авдотьєю (Євдокією). Попри те, що хрещеним батьком дівчинки був князь Алексій Шаховський, її походження в «стране рабов, стране господ» вважалося не шляхетним.
  Тому, рішення спадкового дворянина Івана Панаєва одружитися з красунею без родословної, викликало шалений опір його родичів. Віддаймо належне письменнику початківцю – він не зважив на всі заперечення родини і узяв шлюб з обраною дівчиною. Завдяки чому молодичка заприятелювала з представниками московського письменства, що саме в той час робило перші кроки.
  Яскрава і язиката красуня облаштувала в новітньому родинному обійсті літературний салон, до якого навідувалася мало не вся тогочасна московська богема. Чоловік Іван не відрізнявся подружньою вірністю, і як натхнений тогочасними передовими філософськими ідеями лібертін, так само поблажливо ставився до амурних справ дружини.
  Серед молодих обдарувань, що навідувалися до літературного салону Панаєвих, опинився Ніколай Некрасов – поет з неабияким підприємницьким хистом. Він до нестями закохався принадливу брюнетку. Їм обом тоді було трішки за 20 років.

Горбунов К. Портрет Авдотьї Панаєвої. 1841 р. Степанов Н. Некрасов і Панаєв. Карикатура, "Иллюстрированный альманах", 1848 р.

  Тривалий час його кохання лишалося неподіленим. Щоби спокусити красуню поет вдавався до різних штук, включно із шантажем. Так, під час прогулянки на човні Некрасов запевняв Панаєву, що якщо вона не відгукнеться на його почуття, то він втопиться. Для переконливості літератор навіть стрибав у воду. Але оскільки «потопельник» виринав живим на поверхню, Авдотья не йняла віри акціонізму поета.
  Настирливі залицяння котрого, таки досягнули бажаного. Влітку 1846 року родина Панаєвих вирушила на відпочинок до Казанської губернії, і компанію їм склав Некрасов. Оскільки і Ніколай, і Авдотья мали нахил до віршування, то обидва залишили поетичні спогади про вікопомні для них події.
  Майбутній автор шкільної хрестоматії Совдепа з літератури згадував:
  «Как долго ты была сурова,
Как ты хотела верить мне,
И, как и верила, и колебалась снова,
И как поверила вполне!».
  Подія справила незабутнє враження і на дружину Панаєва:
  «Счастливый день! Его я отличаю
В семье обыкновенных дней
С него я жизнь свою считаю
И праздную в душе своей!».
  Обох закрутив вир кохання. Вони потребували бачити одне одного мало не повсякчас. Після повернення в Петербург Некрасов відкинув віджилі забобони і лицемірство феодального суспільства, і як належить поету демократу, просто оселився в обійсті коханої жінки. Зрозуміло, за повної згоди її чоловіка.
  Але родинне життя втрьох не задалося, і зовсім не через ревнощі Івана Панаєва. Саме його все і влаштовувало. Вони разом з Некрасовим розмірковували про долю Росії, влив на неї московського письменства, роль у цьому процесі їх особисто та панства, яке, через деякий час потому, Пьотр Боборикін назве «інтелігенцією». Уся трійця завзято заходилася творити новопостале московське письменство в часописі «Современник».
  Якщо не брати до уваги спільних літературних справ, то Панаєв більше переймався власними новими амурними пригодами, ніж уподобаннями дружини. Яку він, вірогідно, вважав відпрацьованим матеріалом, гідним ліпшого застосування.
  «Краще застосування», тобто Ніколай Некрасов, виявився генератором проблем. Він постійно влаштовував чужій дружині сцени ревнощів. І як належить поету, оспівував власні пристрасті: «Ревность легковерна, как дитя, и бешена, как дикое животное». Попри вибрики ревнощів поетичного пегаса Некрасова, подружня трійця перебувала в радощах родинного життя 16 років.
  Крім утіх кохання спілка московських митців збагатила вітчизняне красне письменство низкою написаних у співавторстві Авдотьї та Ніколая літературних шедеврів, назви яких наразі не пригадають навіть фахівці з історії московської літератури. Утім, не словом єдиним утверджуються взаємини чоловіка та жінки. Їх піднесена духовна спілка спородила і звичайну земну дитину, котра швидко полишила терени грішної Московії.

Жером Ж.-Л. Цар Кандавл. 1859 р.

  Смерть немовляти психологічно розчавила пані Авдотью. Аби хоч трохи оговтатися від важкої втрати, вона вирушила на лікування до Європи. У ті ж краї, але в гордовитій самоті, рушив і її любас. Котрий швидко знайшов розраду в коханні до «бездуховної» французької акторки Селіни Лефрен.
  Та швидко зметикувала, що московський поет живе не лише творчістю, але наділений чудовим підприємницьким хистом, і відповідно, товстезним гаманцем. «Не забувай, що я цілковито твоя. І якщо колись станеться так, що зможу прислужитися тобі в нагоді у Парижі, буду дуже-дуже рада» – писала акторка.
  Водночас Некрасов не полишив і дружину Панаєва. Його листи з каяттям та освідченням у коханні вплинули на сердешну жінку, котра вирішила відновити взаємини. І все повернулося в звичну колію життя втрьох, обтяжену важкою вдачею Некрасова. Він не тільки дошкуляв Авдотьї ревнощами, але й відверто ображав її, і не ховаючись шукав нових амурних пригод з іншими жінками. Мабуть не через потребу в розпусті, а виключно в пошуках поетичного натхнення.
  Вона пробачала всі витівки, аж поки в березні 1862 року не помер її чоловік Іван Панаєв. Здавалося б, зникла остання перешкода на шляху закоханих поетів, створена надскладною процедурою розлучень у Російській імперії, і тепер їх очікують довгі роки щасливого подружнього життя.
  Шлюб дійсно відбувся: у 1863 році Панаєва вийшла заміж за літератора і секретаря редакції «Современника» А. Ф. Головачова. А в Некрасова з новою силою спалахнули почуття до Селін Лефрен, в обіймах котрої він і знайшов втіху на найближчі п’ять років.
  Щоправда нові взаємини виявилися повною протилежністю попереднім. Тепер жінка шукала розваг у товаристві інших чоловіків, а Некрасов, замість сцен ревнощів, намагався виконати всі її примхи та забаганки. Попри прохолодне ставлення французької акторки до московського поета, Некрасов заповідав Лефрен чималу частину спадщини – виплату в 10 тисяч рублів.
  Мотиви його поведінки стануть більш зрозумілими після того, як ми розглянемо життя та дії інших московських письменників, що потрапили в любовний трикутник «імені трагічно загиблого, в боях за сексуальну революцію, товариша Кандавла».
  Завершуючи розповідь про пригоди «кутів» цієї геометричної фігури, відзначимо, що для жінки шлюб з Головачовим виявився нічим не кращим за попереднє родинне життя. Новий чоловік Панаєвої завзято стрибав у гречку, не гірше за Панаєва чи Некрасова. Авдотья знаходила розраду у вихованні дочки, народженої в цьому шлюбі. Після смерті чоловіка мати і дитина залишилися без засобів для існування, що змусила вдову Головачова зайнятися низькооплачуваною літературною працею для малопопулярних часописів.
  Помітно, що Панаєва-Головачова завжди обирала чоловіків з легковажним ставленням до подружнього життя. В її поведінці Ерік Берн легко діагностував би відтворення одного й того ж сценарію, розгляд котрого виходить за межі цього тексту.
  Додатково пригадаємо, що до всіх вищезгаданих подій, у молоденьку Панаєву закохався такий же молодий Федор Достоєвський. Хоча Авдотья знехтувала його почуттями й особисте життя автора «Ідіота» не відзначилося яскравими любовними трикутниками, психологічний аналіз його творчості допоможе краще зрозуміти роль мотиву Кандавла в інших московських літераторів.

Достоєвський та його бісенята

  Доросле родинне життя засланця Достоєвського почалося з любовного трикутника з родиною Ісаєвих. На засланні державний злочинець закохався в Марію і став другом її родини. Жінка виявилася доволі вольовою та рішучою, натомість як її чоловік Александр більше нагадував принижених та упосліджених персонажів творів Достоєвського.
  Судячи з усього, за життя Ісаєва взаємини майбутнього класика московського письменства та Марії не виходили за межі платонічних. Хоча зв’язок виявився міцним – він не урвався й після переїзду подружжя з Семипалатинська до Кузнецька. Оскільки Достоєвський не міг полишити місце заслання спілкування тривало через листування.
  Усе змінилося після смерті Александра Ісаєва. Звістка про сумну подію змусила Достоєвського зізнатися обласному прокурору Александру Врангелю, що він «весь растерзан».
  Попри важкі душевні страждання Достоєвський зробив Марії пропозицію, котру вона, після тривалого вагання, таки прийняла. Після одруження з’ясувалося, що письменник страждає на епілепсію, яку він раніше сприймав за нервовий розлад. Хоча шлюб тривав сім років, подружжя практично ніколи не мешкало під одним дахом, понад те, більшість часу прожило в різних містах.

Марія Ісаєва і Федор Достоєвський

  Важко позбутися враження, що майбутній класик більше переймався долею Александра Ісаєва, ніж родинним щастям з його вдовою. Смерть чоловіка перетворила «кохання» до Марії Ісаєвої на «борг честі» перед пам’яттю небіжчика.
  Яскравий взірець «кохання» в дусі персонажів творів самого Достоєвського. Наприклад, Васі Шумкова з оповідання «Слабое сердце», який напередодні одруження будував, разом з Аркадієм Івановичем, плани на подальше життя після весілля з Лізонькою. Або героя повісті «Вечный муж», котрого коханці дружини цікавили більше, ніж вона сама. Пригадаємо й Івана Петровича («Униженные и оскорбленные»), якого сприяння коханню Альоші і Наташі вабило більше, ніж власна закоханість у Наталю.
  Дистанціювання від першої дружини перегукуються зі схильністю Достоєвського прирікати на загибель, або робити інвалідами, жіночі персонажі його власних творів. Венедикт Єрофеєв у сатиричному творі «Москва — Петушки», висловив спостереження, що якщо митець нездатний зробити якісь речі у реальному житті, то він змушує чинити подібне своїх літературних героїв. «Вот так поступал и Иоганн фон Гете, старый дурак. Думаете, ему не хотелось выпить? Конечно, хотелось. Так он, чтобы самому не скопытиться, заставлял пить всех персонажей. Ну, и Гоголь...» (глава «Серп и Молот — Карачарово»). Кожен жарт віддзеркалює реальність.
  У найбільш відомому романі «Преступление и наказание» Раскольников вбиває не лише стареньку лихварку, але й ні до чого не причетну її сестру Єлизавету. Гинуть Єлизавета («Бесы»), Настася Філіпівна («Идиот»), помирають Ліза Трусоцька («Вечный муж») та Неля («Униженные и оскорбленные»). Здійснюють самогубство дівчата з творів «Кроткая» і «Подросток».
  Відраза Достоєвського до жіноцтва проявлялася в створенні образів жінок у вигляді інвалідів чи жертв фізичного насильства: «Хромоножка»-Лебядкіна («Бесы»), Ліза Хохлакова («Братья Карамазовы») та ціла низка епізодичних персонажів художніх і публіцистичних творів.

Глазунов І. Ліза Хохлакова. Ілюстрація роману "Братья Карамазовы".

  Яскравим свідченням ставлення Достоєвського до жінок можна вважати образ «Лизаветы Смердящей» – особа, яка носить ім’я властиве багатьом персонажам – жертвам насильства в творах письменника, зовсім не випадково відрізняється дуже неприємним запахом.
  Краще зрозуміти Достоєвського допомагає образ Ставрогіна, значущість котрого відзначав ще Ніколай Бердяєв у статті «Ставрогин» (Русская мысль. — М: 1914. — Год тридцать пятый, кн. V. — С. 80 – 89). «Поражает отношение самого Достоевского к Николаю Всеволодовичу Ставрогину. Он романтически влюблен в своего героя, пленен и обольщен им. Никогда ни в кого он не был так влюблен, никого не рисовал так романтично. Николай Ставрогин – слабость, прельщение, грех Достоевского. Других он проповедовал как идеи, Ставрогина он знает, как зло и гибель. И всё-таки любит и никому не отдаст его, не уступит его никакой морали, никакой религиозной проповеди… От него идут все линии… Все бесконечно ему обязаны, все чувствуют свое происхождение от него, все от него ждут великого и безмерного – и в идеях, и в любви. Все влюблены в Ставрогина, и мужчины, и женщины, П. Верховенский и Шатов не менее, чем Лиза и Хромоножка, все прельщены им, все боготворят его как кумира и в то же время ненавидят его, оскорбляют его, не могут простить Ставрогину его брезгливого презрения к собственным созданиям».
  І зовсім не випадково Достоєвський змушує свого улюбленця зізнатися на сповіді в Тихона: «Всякое чрезвычайно позорное, без меры унизительное, подлое и, главное, смешное положение, в каковых мне случалось бывать в моей жизни, всегда возбуждало во мне, рядом с безмерным гневом, неимоверное наслаждение». Зі спогадів сучасників відомо, що через незграбні дії Достоєвський доволі часто опинявся в «принизливому та смішному стані», який вірогідно змушував переживати відчуття висловленні Ставрогіним. Ерік Берн відзначав, що в основі психологічної гри «Незграба», лежать приховані мотиви садомазохізму.
  Часто незграбні дії Достоєвського відбувалися разом з нападами епілепсії, яку письменник завжди називав «падучей», немов підкреслюючи цим прояви власного падіння. Недаремно видатний психотерапевт Зигмунд Фрейд вважав, що епілепсія Достоєвського спричинена істерією, а не органічними порушеннями роботи мозку. Фрейд також наполягав, що істерію породжує гостра фрустрація – неможливість отримати чи реалізувати бажане, головним чином в царині сексуального.
  І це саме випадок Достоєвського. Сердешний класик московської літератури опинився між Сциллою і Харибдою. З одного боку небезпечні фатальні жінки, як Настася Філіпівна, чи осоружні як Лизавета Смердяча, Хромоножка або Ліза Хохлакова. З іншого боку – потяг до інтимних взаємин з чоловіками, засуджуваний як суспільством, так і власними релігійними переконаннями Достоєвського.
  Письменник важко переживав фрустрацію, тому спроба сублімації через творчість породила цілий літературний світ моральних потвор, які наполегливо шукають хоч якийсь сенс у лайні власного буття.

Федор Достоєвський

  Аби здобути хоч якусь душевну рівновагу Достоєвський занурювався в релігію, апостол котрої проголошував: «А це, браття, кажу я, бо час позосталий короткий, щоб і ті, що мають дружин, були, як ті, що не мають» (I Кор. 7:29). Або відповідь Ісуса фарисеям: «На таке (ніколи не одружуватися – Ю. Г.) можуть погодитись не всі, а тільки ті, хто має дар. Бо бувають скопці, що з утроби ще матерньої народилися так; є й скопці, що їх люди оскопили, і є скопці, що самі оскопили себе ради Царства Небесного. Хто може вмістити, нехай вмістить» (Мат. 19:11–12). Поза сумнівом ці та інші подібні висловлювання дарували Достоєвському надію на подолання душевного конфлікту.
  Через занурення в християнську містику Достоєвський спробував замінити сексуальний потяг до конкретних осіб, абстрактною любов’ю до всього людства. Наслідки експерименту він оприлюднив через висловлювання старця Зосими («Братья Карамазовы»): «...чем больше я люблю человечество вообще, тем меньше я люблю людей в частности».
  Ксенофобські висловлювання Достоєвського про представників інших національностей, рясно розкидані по його прозі, дозволяють зробити висновок, що людство він підмінив агресивним московським імперіалізмом, який у кращих традиціях імперіалістичної пропаганди, назвав «всечеловечностью русских».
  Відбулася проекція: відчуття власного приниження та упослідженості письменник переніс назовні, на буцімто оточену зусібіч зловорожими силами імперію, з якою він себе ототожнював. Письменник сподівався за допомогою «духовных скреп», і через перемогу над усіма ворогами московського імперіалізму, отримати власну частку тріумфу та позбутися породженого забороненим коханням гнітючого відчуття.
  На відміну від Некрасова, прихований потяг котрого реалізовувався безпосередньо в здійсненні мотива Кандавла, Достоєвський спробував сублімувати пригнічені прагнення через літературну творчість і православний імперіалізм, внаслідок чого… здобув світову славу.
  Його сучасники: Герцен, Чернишевський та Огарьов, у намаганні втамувати приховані потяги кандавлеїзму пішли, як тоді вважалося, більш прогресивним шляхом, тобто поринули в розробку і реалізацію соціалістичного вчення…

Далі буде…

Сайт містить унікальні тексти, кожен з яких уперше був оприлюднений саме тут. Бажаєте читати нові статті першим? Натисніть на дзвоник розташований в правому нижньому кутку монітора!