Подолання постколоніального синдрому в Україні
На свою країну!
Полюбіте щирим серцем
Велику руїну!
Розкуйтеся, братайтеся!
У чужому краю
Не шукайте, не питайте
Того, що немає
І на небі, а не тільки
На чужому полі.
В своїй хаті своя й правда,
І сила, і воля».
«І мертвих і живим, і ненародженим землякам моїм
в Україні і не в Україні моє дружнєє посланіє»
Внаслідок тривалого бездержавного існування української нації, посиленого колоніальним визиском, цькуванням української мови і культури та нав’язаним московським імперіалізмом культурно-історичним парадигмам, в Україні досі спостерігаються симптоми постколоніального синдрому. В жодному разі він не означає смертельного вироку для нашої нації. Це звичайний травматичний досвід, набутий в ході історичних процесів, який лікується системними змінами як у колективній, так і в особистій свідомості.Крок за кроком
Перший крок до звільнення на національному рівні з лабет постколоніального синдрому – визнати наявні реалії. І спитати себе: «що ми?.. чиї сини? яких батьків? ким? за що закуті?..». Тобто, визнати, що тривалий час наша нація перебувала під кормигою московського імперіалізму, прикритого побрехеньками штибу «мишібратья», «адіннарот» та про спільну історію «триединого русского народа». Що московський імперіалізм приніс нам не «высокую культуру» Рєпіна, Чехова та Чайковського, котрі до речі були етнічними українцями, а жорсткий колоніальний визиск, зросійщення, терор, геноцид та Голодомори. |
| Коваленко О. Малороссія |
Пригадаймо багатовікову герилью опришків, козацьку вольницю, гайдамацький рух, героїчну боротьбу повстанців Перших та Других визвольних змагань, дисидентський опір у часи московсько-більшовицької окупації... І тоді зрозуміємо, що Давня Русь – не «спільна колиска трьох братніх народів», а наша середньовічна держава, козацтво, гайдамаччина, УНР, УПА та дисиденти – державні проекти, які містять цінний досвід, котрий надав нації не тільки пам’ять про дошкульні травми, але й подарував усвідомлення тяглости історичної традиції.
Тривале бездержавне існування та імперіалістичний визиск іноземних поневолювачів не знищили нашу націю та культуру. Це засвідчує, що Україна – не бліда копія Московії чи «вымысел австрийского генштаба», а цілком самобутній цивілізаційний проект, знищити котрий не змогли ані бездержавне існування нації, ані московський геноцид. Направду сказав поет:
«Я єсть народ, якого Правди сила
ніким звойована ще не була.
Яка біда мене, яка чума косила! —
а сила знову розцвіла».
 |
| Україна vs імперія |
Отже, бізнес, масова культура, наука, освіта та технології мають послуговуватися українською мовою. Мови всіх країн проходили шлях від боротьби з твердженнями на кшталт «бракує понять» та «звучить незвично» до повної самодостатності. Українська мова – мова героїчної нації, мова успішних людей, придатна для функціонування в усіх царинах національного життя, з побутовим включно.
Наша культура тривалий час розвивалася не завдяки, а всупереч імперським метрополіям. Цінність творчості Шевченка або Франка жодним чином не обумовлена їх визнанням імперською владою в Санкт-Петербурзі чи Відні. Тому й зараз, нам слід орієнтуватися на власну думку, а не на оцінки України з боку РФ, США, ЄС, Китаю чи ще когось. Вони для нас не взірець для наслідування.
Користь чи шкода для всеосяжного національного розвитку – головне джерело оцінки ефективності дій чи бездіяльності державної влади та громадянського суспільства. Критичне сприйняття власних досягнень чи поразок жодним чином не передбачає процедури самоприниження. Просто, завжди враховуємо наші хиби та досягнення, корегуємо плани і рухаємося далі «своє робить».
Україна – не іграшка імперських монстрів. Тому ми не мусимо прогинатися під забаганки московської чи американської олігархії, які очолюють підстаркуваті самозакохані психопати. У нашої нації та держави наявні власні інтереси, цілі та рахунки до поневолювачів усіх ґатунків.
Не треба чекати дозволу іноземних можновладців на власну суб’єктність. Ми здобули її власною виснажливою боротьбою за Волю. Тому наша країна і суспільство мусять діяти як повноправні суб’єкти міжнародного права. Усупереч вигаданим у Кремлі та вашингтонському Білому Домі «мирним планам капітуляції» нам не треба «перепідтверджувати» свій державний суверенітет. Він підтверджений усією нашою історією та міжнародним визнанням результатів загальнонаціонального референдуму 1 грудня 1991 року.
 |
| Декомунізація |
Нам реально не вижити з логікою прагнення колоніальної опіки, з побудовою власної політики за чужинськими приписами. Усі закордонні рішення та вказівки числитимуть виключно на власні інтереси. Тому, нам потрібно вибудовувати міжнародні партнерські взаємини на основі спільної користі, переходити від реактивної політики на тиск чергового божевільного чекіста-узурпатора чи шестиразового банкрута з судовими вироком за шахрайство, до активного чину, виходячи з власних національних завдань та інтересів.
Зрушенням у царині зовнішньої політики передує заміна суспільного сприйняття ситуації всередині країни з проблеми на можливість чи виклик. Тобто зміною інформаційної політики в освіті та ЗМІ.
З цією метою слід підвищувати вагу гуманітарних наук, котрі здатні подолати нав’язані московським імперіалізмом парадигми, про периферійний характер української культури. На противагу їм має прийти усвідомлення, що наша історія – не перманентна катастрофа, а перебіг складних та інколи трагічних виборів та рішень, наша культура нічим не поступається культурам інших європейських народів, а українська мова – чудовий робочий інструмент для досліджень та творчих звершень у всіх наукових галузях.
Утім, не лише серед науковців має жити наша мова. Лексичне багатство робить її придатною до повсякчасного застосування в усіх царинах життя. Мову нащадків Давньої Русі-України, козаків та героїв повстанців кожен українець має використовувати скрізь і всюди, без жодних виправдань та пояснень. З усією повагою до місцевих говірок та традицій, бо діалекти – джерело лексичного розмаїття та багатства.
Основа нашої сили – українська мова та культура. Осереддя усіх національних рішень та інтересів знаходиться в Україні, а не в якомусь закордонному центрі.
Може видаватися, що йдеться про дуже загальні речі, вплинути на які не до снаги пересічному громадянину. Але, пригадаймо китайську мудрість: «Шлях у тисячу лі починається з першого кроку». Зміни в країні залежать від кожного з нас, і переховуються не гучних гаслах, а в марудній буденній діяльності, позбавленої пафосу та героїзму.
Попри десятиліття відновлення української державності багато хто з наших співвітчизників й надалі вважає: «Какая разница, на каком языке говорить», «я не хочу выглядеть смешным…», «сейчас не время…», «я не привык…» говорити українською мовою. Це не що інше, як вкрадливий голос імперських парадигм, що після численних навіювань масованої пропаганди, зручно розташувалися в мисленні зросійщеного українця. І ознака пасивної слабкості перед нищівною потугою імперіалізму.
Якщо імперія змушує людину відчувати власну слабкість та нікчемність, то спротив їй дарує відчуття сили та самодостатності. Найбільш досяжний для кожного українця інструмент звільнення – мова. Повсякчасне використання української мови в усіх царинах життя ламає колоніальний дискурс, звільняє від відчуття упослідженості та меншовартості, особливо на найбільш зросійщених теренах України.
Українці ніколи не заперечували право на існування інших мов та націй. Ми говоримо українською не задля протистояння з іншими культурами, а тому, що рідна мова – осереддя нашої ідентичності та норма повсякденного існування. Шануємо інші мови, але переходимо на їх використання тільки в разі великої необхідності: безпеки існування на окупованих територіях; спілкування з поневоленими Москвою народами, заради спільної визвольної боротьби; взаємодії з іноземцями тощо.
Часто-густо іноземне зовсім не означає краще. І навпаки, якщо рідне не досконале, то слід посприяти його покращенню. Для рейфреймінгу (зміни сприйняття) цінності свого та чужого, варто більше знайомитися з надбанням української культури. Принаймні раз на місяць читати хоча б один твір українського красного письменства, знайомитися з доробком нашої історичної думки та мистецтва, вивчати вітчизняний досвід у галузі особистих професійних зацікавлень тощо.
Не варто поглинати усе поспіль, радше довіряти власному смаку та уподобанням. Гарний смак громадян – запорука успішної національної культури. Головне не кількість, а усвідомлення та регулярність – системність завжди перемагає швидкоплинне натхнення.
За понад три десятиліття відновлення нашої державності, розумні люди встигли зрозуміти, що ідеальної державної влади ми не дочекаємося ніколи. Пасивне очікування, або ще гірше – подання клопотань царю стоячи навколішки, – ознака поневоленої особи. Вільна людина активно змінює довкілля, хоча б у зоні найближчої досяжності. Тому варто боротися за свої права та вливати на рішення бодай на рівні двору, місця праці чи іншої локальної спільноти.
При цьому варто пам’ятати, що абсолютна досконалість існує лише в ідеальному плані, тобто виключно в людській уяві. Зовнішній свободі передує свобода внутрішня, коли людина починає діяти творчо, не сприймаючи кожну задачу чи невдачу, як іспит на право бути собою.
Пам’ятати, що слово «націоналіст» у всьому світі означає синонім учасника національно-визвольної боротьби. Націоналізм – любов до рідного, що здійснюється через пряму дію, на яку не потрібен чийсь дозвіл. Тобто, задля бажаних суспільних змін, націоналіст займає активну життєву позицію на досяжному рівні.
Подолання постколоніального синдрому тривалий процес для нації, яка зазнала геноциду та виборює власну волю у лютій війні з віковічним ворогом. Утім, птаха ніколи не літає з одним крилом. Війна пришвидшила всі суспільні процеси, в тому числі й деколонізацію. Вороття немає – попереду або Воля, або смерть. Героїчний чин української нації довів, що ми обираємо перемогу життя та Волю.
Зрушенням у царині зовнішньої політики передує заміна суспільного сприйняття ситуації всередині країни з проблеми на можливість чи виклик. Тобто зміною інформаційної політики в освіті та ЗМІ.
З цією метою слід підвищувати вагу гуманітарних наук, котрі здатні подолати нав’язані московським імперіалізмом парадигми, про периферійний характер української культури. На противагу їм має прийти усвідомлення, що наша історія – не перманентна катастрофа, а перебіг складних та інколи трагічних виборів та рішень, наша культура нічим не поступається культурам інших європейських народів, а українська мова – чудовий робочий інструмент для досліджень та творчих звершень у всіх наукових галузях.
 |
| Дерусифікація = деокупація |
Основа нашої сили – українська мова та культура. Осереддя усіх національних рішень та інтересів знаходиться в Україні, а не в якомусь закордонному центрі.
Може видаватися, що йдеться про дуже загальні речі, вплинути на які не до снаги пересічному громадянину. Але, пригадаймо китайську мудрість: «Шлях у тисячу лі починається з першого кроку». Зміни в країні залежать від кожного з нас, і переховуються не гучних гаслах, а в марудній буденній діяльності, позбавленої пафосу та героїзму.
«Убий в собі раба!»
«Убий в собі раба! Убий раба! Без жалю вбий раба!
В лахмітті він чи в пишній позолоті.
Хай торжествує вічна боротьба
Душі нескореної у смиренній плоті.
Убий раба, що вірує в батіг
І освяти осквернену природу.
Убий раба! Розвій чужинський міф
Про рабський стан вкраїнського народу».
Б. Британ
Кожного разу, коли виринатиме думка на кшталт «якась держава має право вказувати нам» скільки мати війська, регламентувати державну мову чи суверенітет тощо, питати себе: «а з якого лиха нам хтось має визначати, як жити?». Слід орієнтуватися не на силу та авторитет того, хто примушує Україну та українців діяти на його користь, а з’ясовувати, чим реалізація подібної вимоги обернеться для нас. Для прикладу: як продемонстрував досвід московського рашизму, московство не розумніше і не дужче за нас, а лише більш зухвале та нахабніше у своїх намірах та зазіханнях.Попри десятиліття відновлення української державності багато хто з наших співвітчизників й надалі вважає: «Какая разница, на каком языке говорить», «я не хочу выглядеть смешным…», «сейчас не время…», «я не привык…» говорити українською мовою. Це не що інше, як вкрадливий голос імперських парадигм, що після численних навіювань масованої пропаганди, зручно розташувалися в мисленні зросійщеного українця. І ознака пасивної слабкості перед нищівною потугою імперіалізму.
 |
| Мова торує шлях до волі |
Українці ніколи не заперечували право на існування інших мов та націй. Ми говоримо українською не задля протистояння з іншими культурами, а тому, що рідна мова – осереддя нашої ідентичності та норма повсякденного існування. Шануємо інші мови, але переходимо на їх використання тільки в разі великої необхідності: безпеки існування на окупованих територіях; спілкування з поневоленими Москвою народами, заради спільної визвольної боротьби; взаємодії з іноземцями тощо.
Часто-густо іноземне зовсім не означає краще. І навпаки, якщо рідне не досконале, то слід посприяти його покращенню. Для рейфреймінгу (зміни сприйняття) цінності свого та чужого, варто більше знайомитися з надбанням української культури. Принаймні раз на місяць читати хоча б один твір українського красного письменства, знайомитися з доробком нашої історичної думки та мистецтва, вивчати вітчизняний досвід у галузі особистих професійних зацікавлень тощо.
Не варто поглинати усе поспіль, радше довіряти власному смаку та уподобанням. Гарний смак громадян – запорука успішної національної культури. Головне не кількість, а усвідомлення та регулярність – системність завжди перемагає швидкоплинне натхнення.
За понад три десятиліття відновлення нашої державності, розумні люди встигли зрозуміти, що ідеальної державної влади ми не дочекаємося ніколи. Пасивне очікування, або ще гірше – подання клопотань царю стоячи навколішки, – ознака поневоленої особи. Вільна людина активно змінює довкілля, хоча б у зоні найближчої досяжності. Тому варто боротися за свої права та вливати на рішення бодай на рівні двору, місця праці чи іншої локальної спільноти.
При цьому варто пам’ятати, що абсолютна досконалість існує лише в ідеальному плані, тобто виключно в людській уяві. Зовнішній свободі передує свобода внутрішня, коли людина починає діяти творчо, не сприймаючи кожну задачу чи невдачу, як іспит на право бути собою.
Підсумуємо
«У вогні перетоплюється залізо у сталь,
у боротьбі перетворюється народ у націю».
Євген Коновалець
Подолання постколоніального синдрому, в загальних рисах, означає підвищення індивідуального та колективного рівня свідомості. А саме. Помічати і долати внутрішні обмеження, створенні засвоєними через масовану пропаганду імперіалістичними парадигмами. Свідомо повсюдно і повсякчасно використовувати українську мову. Свідомо вибирати джерела інформації, за принципом: «І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь». Тобто, надавати перевагу українському, але без фанатизму та ідеалізації. |
| Вичави з себе Московію! |
Подолання постколоніального синдрому тривалий процес для нації, яка зазнала геноциду та виборює власну волю у лютій війні з віковічним ворогом. Утім, птаха ніколи не літає з одним крилом. Війна пришвидшила всі суспільні процеси, в тому числі й деколонізацію. Вороття немає – попереду або Воля, або смерть. Героїчний чин української нації довів, що ми обираємо перемогу життя та Волю.
Сайт містить унікальні тексти, кожен з яких уперше був оприлюднений саме тут. Бажаєте читати нові статті першим? Натисніть на дзвоник розташований в правому нижньому кутку монітора!
Цю декларацію слід максимально поширювати...
ВідповістиВидалити