Анексія Псковської землі Московією

 

Московські вояки XVI століття

  Для Москви, що народилася з лона Золотої Орди, республіканський лад Новгорода та Пскова дошкуляв немов кістка в горлянці. Боротьба традиційного для східних слов’ян вічового устрою з ординським самодержавством набула ознак протистояння цивілізацій.
  Московія цілеспрямовано знищувала Новгородську і Псковську держави, в яких народовладдя сягнуло навіть більшого рівня ніж у землях України-Русі: якщо в князівствах на теренах сучасної України князі відігравали значну політичну роль, то в новгород-псковських землях княжа влада виконувала другорядні функції. Влада, яка спиралася на народне волевиявлення, тобто на широку участь і підтримку громадян, виявилася найбільшим жахом Москви, де панівний режим розбудовували на ідеях тотального рабства.
  Органічним несприйняттям ідей народовладдя та свободи пояснюється лють московства, як на окупованих землях середньовічного Новгорода та Пскова, так і в сучасній Україні. Населення з рабською ментальністю прагне лише викорінювати ідеї свободи, разом з її носіями. Саме в цьому і полягає «исконно-посконная» сутність «загадочной русской души».

Політичний лад Псковського господарства

  Кордони Псковського господарства, а саме так в офіційних документах іменувалися ті землі, більш-менш збігаються з адміністративними межами сучасної Псковської області РФ. Варто врахувати, що жодним чином не йшлося про господарство в сучасному розумінні цього слова. На прикладі історії Молдови, легко зрозуміти, що «господарство» – відповідник поняття «держава», а «господар» = «володар».
  Більшість населення господарства займалася землеробством, рибальством на річках Великій та Нарові, озерах Чудському й Псковському, а також ремеслами та торгівлею. Умови господарської діяльності визначали необхідність вільного підприємництва, розвиток котрого потребував не тільки економічної, але й політичної вольності.
  Завдяки чому в Псковських землях найвищу законодавчу та виконавчу владу набуло народне зібрання – віче. Перші літописні згадки про народні зібрання на майдані поруч із церквою Святої Трійці, зафіксовано в середині XV століття, і згадується у наявних літописах 66 разів.
  Поза сумнівом, початки псковського віча сягають ще часів перебування Пскова в складі Новгородської землі, і згодом перетворилося на провідний орган державної влади. Деякі дослідники вважають, що фактичної незалежності від Господина Великого Новгорода Псков досяг ще в першій половині XIII століття.
  Остаточно незалежність Псковського господарства зафіксувала Болотівська (Волотівська) скарга (чолобитна), яку різні дослідники датують у межах від 1329 – 1337 до 1348 року.
  Оригінальний текст документу не зберігся, лишилася тільки його викладення в новгородських літописах: «Посадникам нашим у вас в Пскове не быть, не судить, а от владыки судить вашему псковичу, а из Новгорода вас не позывать ни через дворян, ни через подвойских, ни через софьян... ни через бирючей».
  Відтоді певну оруду, і то, виключно над церковними парафіями Пскова, вдалося утримати лише новгородському архієпископу, хоча його влада виявилася далекою від характеристики «абсолютна».
  В часи сталого розвитку Псковської землі, до компетенції віча відносилися обрання двох посадників співправителів, воєвод, управителів провінцій і запрошення князів.
  Голосування відбувалося в прямому сенсі «з голосу», тобто залежало від того, прихильники якого рішення перевершать опонентів вигуками. Прийняте рішення призначений дяк занотовував у грамоту, з подальшим затвердженням печатками із зображенням барса і написом «Печатка господарства Псковського».
  Фальсифікація народного волевиявлення вважалося тяжким злочином, вартим смертної кари. Саме таку ціну сплатив за спробу заміни грамот посадник Гаврило Кортачов у 1483 році, а його спільників Степана Максимовича та Леонтія Тимофійовича оголосила поза законом.

Васнецов А. Псковське віче. 1909 р.

  Скликати громадян на віче могли не тільки князь, посадники, боярська рада, а й у разі потреби, повсталий народ. Участь і право голосу на народних зборах мали як можновладці, так і купці, ремісники та інший простолюд з усіх земель Псковського господарства. Усі важливі рішення приймалися лише за згодою віча, яке керувало скарбницею і всіма бюджетними виплатами князю, архієпископу та іншим посадовим особам, купно з витратами на будівництво церков та військові потреби.
  Віче не тільки розв’язувало суперечності між представниками провідної верстви, але й приймало княжу обітницю на вірність Пскову, або звільняло його від виконання покладених обов’язків, та здійснювало судовий розгляд справ інших високопосадовців. Також у компетенції народних зборів перебували питання зовнішньої політики, з оголошенням війни, затвердженням мирних угод, складу й повноважень дипломатичних місій включно.
  Право законотворчої ініціативи належало боярству, яке вносило законопроекти на розгляд віча. Документи тієї доби не віддзеркалюють партійної (кланової) боротьби, хоча, поза сумнівом, без подібних суперечок просто не можливе існування демократичних інституцій. За класифікацією Арістотеля, владу в псковському господарстві можна віднести до аристократичної республіки, яка чимось нагадувала Римську.
  Повноваження псковського князя й близько не наближалися до повноти влади самодержавного володаря, а суворо обмежувалися вічем виключно до військового проводу в часи війни, за що йому сплачували обумовлену винагороду.
  За твердженнями провідного дослідника псковських вольностей, московського історика Василія Ключевського, народовладдя у Псковському господарстві набуло такої сили, що не давало жодної змоги родовитому боярству обернути державний лад на олігархію.
  З одного боку боярство, через обмежені можливості розширення земельної власності, не мало економічної потуги задля опанування повнотою влади в господарстві, а з іншого – віче давало всі необхідні інструменти для залагодження суспільних суперечностей.
  Жодні псковські документи не згадують про наявність стану холопів чи інших видів кабальної залежності. Свобода особистості набула у псковських землях чи не найбільшого ступеню, в порівнянні з іншими землями Давньої Русі. Якщо в Україні-Русі існувало боргове холопство (рабство), а на Московії провадилася багатолітня стратегічна лінія переходу від рабства челяді до кріпацтва більшості селян, то у Псковській землі, «ізорник» – селянин, що обробляв ґрунти землевласника, не перетворювався на «закупа», навіть якщо не міг повернути борг і тікав світ за очі. Згідно псковських законів, у разі втечі боржника, кредитор міг розраховувати лише заволодіти його майном, і не мав жодної змоги зазіхати на особисту свободу некредитоспроможної особи.
  Сигізмунд Герберштейн відзначав м’якість і людяність псковичів, наголошував на їх високих ділових якостях: дотримання слова, прямоті та чесності. У XIII столітті Псков уклав договір з Ганзейським союзом, який налічував понад півтори сотні міст, і дозволив німецьким купцям торгувати без сплати мита. Хоча Ганза не мала власного офіційного представництва (торговельного двору) у Пскові, співпраця виявилася вигідною для всіх.
  Активна торгова діяльність посприяла створенню в 1424 році власного, зазвичай керованого найуспішнішим псковським купцем, Монетного двору, який карбував гроші аж до 1663 року. Що не завадило тому, аби в Псковському господарстві перебували у вільному обігу німецькі пфеніги, або по-псковськи: «пенязі».

Монети Псковської землі. Між 1425 та 1515 роками.

  Хоча Псковська земля зазнавала чимало ворожих інтервенцій, провідним верствам вдавалося підтримувати високій рівень економічних стандартів. Наприклад, літопис повідомляє, що в 1422 році, коли в Новгороді, і по всій Московії лютував голод, засіки Пскова виявилися повними збіжжя, яке радо закуповували «новгородці, карели, чудь, вожани, і тверичі, і московити».
  Історики вважають, що в середині XIV століття населення міста Пскова становило близько 25 тисяч осіб, і подвоїлося на момент втрати державного суверенітету на початку XVI століття. Громадяни Пскова створили міцний дитинець, який за якістю оборонних споруд перевершував московський Кремль та фортечні споруди Великого Новгороду.

Зловорожий сусід

  Суспільний лад Псковського господарства викликав люту ненависть у Московського князівства – держави породженої Золотою Ордою. Москва успадкувала від ординців окупаційну модель державного управління, тому найменший прояв народовладдя у сусідів сприймала як особистий виклик.

Рісс Ф. Св. Пьотр благословляє вел. кн. Іоана (Калиту) збудувати на Москві кам'яну Успенську церкву. Фреска Ісаківського собору, друга половина XIX ст.

  Вольності Пскова так муляли московському князю Івану Калиті, що він наказав підлеглому православному митрополиту Феогносту накласти прокляття «за порушення ханській присязі» та відлучити від церкви місто, через обрання псковською громадою князем Олександра Михайловича Тверського.
  Вільні громадяни Пскова вирішили не коритися ординському сатрапу з Москви, але князь Олександр, аби уникнути загострення, перебрався до Великого князівства Литовського, Руського та Жемайтійського (ВКЛ) – державу, де володарював його шваґер (чоловік сестри) князь Гедимін.

Верещагін В. Великий князь Олександр Михайлович Тверський. 1896 р. 

  Через кілька років Олександр Михайлович повернувся до Пскова, звідки його ординська влада викликала в ханську ставку, і запропонувала повернутися в до Твері, де князя невдовзі стратили разом з сином.
  Утім, настрої псковського суспільства виявили неприхильність до московського авторитаризму, і надали перевагу ВКЛ. Завдяки чому в 1341 році Псков визнав над собою оруду сина Гедиміна, князя Ольгерда. Псковська земля явно обирала європейський вектор розвитку, але Орда, та її пахолок – Московія, робили все, аби залишити вільних людей під ординською рабською кормигою.
  Трохи відволікаючись відзначимо, що з цієї точки зору політика московства лишається незмінною від зародження Московії аж дотепер.
  У XV столітті Москві вдалося нав’язати свою зверхність Пскову, громадяни якого визнавали формальну підлеглість великому князю московському, але наголошували, що вони «добровільні люди». Фактично це означало: Псков приймав від Москви тільки тих князів, кандидатури яких віче попередньо надавало на розгляд ординців. Повноваження поставлених московитами князів в жодному разі не перевищували традиційно встановлені – громадяни Псковського господарства лишали за собою право вигнати геть неприйнятних осіб.
  Понад те, Псков провадив незалежну від Москви політику, проявом чого можна вважати військо, надіслане Великому Новгороду для оборони від Московії в 1456 році. Щоправда союзна рать новгородців та псковичів зазнала поразки, що надало змогу московству обкраяти псковський суверенітет.
  Якби там не було, але допомога Новгороду відстояти власну незалежність, повною мірою відповідала інтересам Пскова. Бо Москва провадила паралельну атаку на суверенні права обох республік. У 1478 – 1479 роках московити анексували Великі Луки та Ржеву Пусту. Хоча анексію не визнали ані Псковське господарства, ані ВКЛ, Москва на правах завойовника залишила ці землі за собою.
  Після Прикордонної війни Московії та ВКЛ 1487 – 1494 років, Великий князь Литовський і Руський Олександр Яґеллончик побрався з дочкою Івана III, через що Литовське князівство усунулося від захисту дружнього Псковського господарства.

Теве А. Великий князь Московський Іван III. Ілюстрація з "Cosmography", 1575 р.

  У лютому 1498 року московський князь Іван III оголосив своїм спадкоємцем сина Дмитрія, і того ж року московити пересунули кордони в глиб Псковської землі, в напрямку від Великих Лук до Невеля. 21 березня 1499 року князь Дмитрій Іванович отримав від батька титул князя Новгородського і Псковського.
  Після поразки в битві на Шелоні Великий Новгород не мав жодної сили, аби висловити незгоду, на яку наважилися псковичі. Оскільки Псковські землі не мали військової потуги, аби протидіяти Московії, громадяни Пскова спрямували до Москви делегацію, аби московський князь дотримав угоди «старини не рушити».
  Сьогодні й малі діти знають, що угоди з Москвою не важать навіть паперу, на якому нашкрябані. Літописи повідомляють, що Іван III, «опалился», тобто застосував до псковського посольства опалу – арештував посадників, які перебували в делегації. До Пскова поїхав речник, який оголосив княжу волю: «Чи не воленъ язъ князь великий оу своихъ детехъ и оу своемъ княженіи; кому хочю, тому дамъ княженіе».
  У відповідь, громадяни Пскова завадили церковній відправі в Троїцькому соборі залежному від Москви архієпископу Геннадію, з вимогою, аби князь Іван звільнив заручників. Рішучі настрої псковичів змусили поступитися володаря Московії, і залишити Псковські землі порядкувати відповідно до старовинних звичаїв.
  Проте син Івана III – Василій III, не відмовився від батькових загарбницьких планів. У 1509 році він, без жодної згоди псковської громади, надіслав до Пскова намісника Івана Репню-Оболенського, якого місцеві мешканці охрестили «Найдёном» (найдою), що з порушенням усіх місцевих звичаїв оголосив себе князем псковським.
  Сваволя Репні збурила громадян Пскова, і вони звернулися зі скаргою на його дії до московського князя. Традиція скаржитися самодержцю, попри всю безглуздість зазначеної дії, вкоренилася на землях, поневолених Москвою народів – дотепер можна спостерігати, як московство стоїть навколішки і благає тирана явити їм милість: відремонтувати тепломережі, шляхи, будинки чи залагодити якісь інші негаразди. Як зараз, так і тоді, подібні дії викликають відповідну реакцію московських деспотів – зневагу та кпини зі слабких та одурених.

Теве А. Великий князь Московський Василій III. Ілюстрація з "Cosmography", 1575 р.

  26 жовтня 1509 року князь Василій з братом Андрієм, приїхав до Великого Новгорода, де напередодні позбавили сану архієпископа Серафіма. Псковичі «послали послов своих в Великий Новгород: посадника Юрия Елисеевича, посадника Михаила Помазова и бояр от каждого из концов. И поднесли псковичи великому князю Василию Ивановичу в дар полтораста рублей новгородских, и просили о милости и заступничестве за свою вотчину, мужей-псковичей, добровольных людей: «Обижены мы твоим наместником, а нашим князем Иваном Михайловичем Репней и его наместниками в псковских городах и их людьми».
  Великий князь Василій пообіцяв з усім розібратися як слід, за умови, що позивачі нададуть докладнішу інформацію. Громадяни Пскова буквально завалили московського володаря скаргами. Водночас донос на непокору псковичів надіслав і Репня-Оболенський.
  5 січня 1510 року московський князь наказав псковській делегації явитися до його обійстя в Новгороді, для з’ясування всіх обставин справи. Замість аудієнції московського деспота, всіх речників Псковського господарства взяли в заручники, аби залякати решту громадян.
  Московська підступність справила належне враження. Як повідомляє Псковський літопис «Повѣсть о псковскомъ взятіи»: «И нашелъ на всехъ страхъ и трепетъ, и губы пересохли отъ скорби: много разъ нѣмцы приходили ко Пскову, но такой бѣды и напасти не бывало».
  Громада скликала віче, яке не захотіло порушувати хресне цілування «государю», та врахувало, що в заручниках у його перебуває провідна верства краю, і тому ухвалила відмовитися від збройного опору. Єдине, на що спромоглося стомлене попередніми війнами суспільство – надіслати соцького Євстафія з проханням, аби князь Василій «помиловалъ свою вотчину старинную».
  У відповідь володар московитів зажадав, щоби Псков назавжди відмовився від скликання віча, віддав вічовий дзвін, та погодився прийняти двох намісників московського князя в Псков, та ще по одному в кожне з міст Псковської землі. У разі відмови, погрожував «орешником» кровопролиттям та знищенням заручників.
  Псковичі намагалися нагадати речникам московського князя, про його обіцянки не рушити старі звичаї, але аргументи не підкріплені застосуванням сили, завжди нехтуються московством.

«Vae victis!»

  Окупанти діяли в суворій відповідності до давньоримського принципу «Vae victis» (горе переможеним). 17 січня до міста прибули, в супроводі значної військової потуги, речники князя Василія, і майже силоміць змусили громадян Пскова цілувати хрест на вірність московському тирану. Водночас корінних міщан виселили з дитинця та Середнього міста в Окольне (Велике) місто.
  24 січня до Пскова прибув особисто князь Василій у супроводі величезного війська. 27 січня князь викликав до себе громадян Пскова, і заарештував усіх більш-менш впливових осіб, і тієї ж ночі депортував з міста на Москву три сотні знатних родин. «И тогда отъятца слава псковская», – говорить літопис.

Комаров Н. Вічовий дзвін

  Після чого московити пограбували майно депортованих і почали перебудову центру міста під потреби княжого намісника, аби в майбутньому уникнути навіть натяку на якісь майнові права переможених. Московство фактично заблокувало доступ до майдану, де колись збиралося віче, а традиційне місце торгу перенесли з Середнього міста в Окольне. Крім того, всі торговельні оборудки обклали митом, якого до того не сплачували в Псковському господарстві.
  На місце депортованих псковичів понаїхали московити: у Середньому місті окупанти розташували «тысячу детей боярских и пятьсот пищальников новгородских». Нехай прикметник «новгородських» не вводить читачів у оману – назва віддзеркалює місце служби «государевых людишек», а не корінне населення новгородського краю.
  Представники окупаційної адміністрації отримали маєтності депортованих громадян Пскова – практика, яку московити використовуватимуть аж до новітніх часів: на тимчасово окупованих територіях України загарбники роздають своїм лакузам майно, що до того належало українським громадянам.
  Князь Василій III перебував у Пскові чотири тижні, після чого повернув домів, разом з другим великим псковським дзвоном. Московський тиран вельми переймався, що дзвони можуть нагадувати уярмленому народу про волю та славні часи вічового народовладдя, якого всі московити бояться як чорти ладану.
  В усі часи, в їх ідеальному світі населення має поділятися на володаря та його рабів (холопів), і борони боже, щоб хоча б один народ бодай десь жив краще за московство. Волю і добробут інших народів вони сприймають як виклик і особисту образу, яку можна змити тільки кров’ю та тотальною зачисткою «зухвальців».
  Саме це й відбулося з псковичами: слідом за окупацією прийшов московський визиск і «беспредел». Московити ретельно здійснювали багатолітню від’ємну селекцію доти, доки не перетворили населення краю на власну подобу.

Карта Псковського господарства в 1462 році

  Але московським деспотам цього видалося замало. Син князя Василія – Іван Грозний, у 1569 році вирушив у каральну експедицію проти Великого Новгорода і Пскова. Якщо Новгород зазнав удару, від якого так ніколи й не оговтався, Псков спіткала краща доля.
  Місто врятувала забобонність психічно хворого першого царя Московії. Побутує легенда, що на шляху тирану став Миколка-юродивий, який зміг залякати навіженого деспота. Замість тотальної різанини Псков відбувся депортацією півтисячі знатних родин.

  Згідно повідомленню Псковського Третього Псковського літопису та Андрія Курбського цар власноруч стратив настоятеля Псково-Печерського Свято-Успенського монастиря ігумена Корнилія. Опричники стратили старця Вассіана Муромцева, двох міських прикажчиків, піддячого та близько чотирьох десятків дітей боярських.
  Відтоді, московство вважало, що остаточно поховало псковську вольницю. Але вони помилися – зарита в землю Воля, виявилася не трупом, а зерном, яке дало паростки за першої сприятливої нагоди.

Псковський республіканський центр

  Теперішня героїчна боротьба української нації проти московського імперіалістичного визиску стала взірцем для наслідування всім поневоленим Москвою народам, в тому числі й тим, кого московити вважали вже раз і назавжди зросійщеними.
  У листопаді 2024 році борці за визволення Псковської землі від московської кормиги проголосили у Варшаві створення Псковського республіканського центру, який ставить на меті відновлення незалежності Псковської республіки.
  Серед чільних завдань центру: «разработать проект собственной Конституции, создать собственную армию, валюту и развиваться в мире и согласии с другими демократическими европейскими странами».
  Головою центру обрали Артема Тарасова, якого режим московського чекізму зарахував до екстремістів та терористів, за участь в об’єднанні представників національно-визвольних рухів «Форум свободных народов Построссии». Імперія гопників діє в суворій відповідності до засад тоталітаризму, сформульованих Джорджем Орвеллом: «Війна – це мир, свобода – це рабство, незнання – сила».
  Наразі погоджена взаємодія Псковського республіканського центру з визвольним рухом Інгерманландії «Свободная Ингрия» та борцями за волю Смоленської республіки.
  Сподіваємося на плідну співпрацю всіх борців «За нашу і вашу свободу» від московського ярма, бо саме в деколонізації Росії та перемозі національно-визвольних та регіональних рухів – запорука сталого миру в Україні та Європі.

Використана література

  1. Аракчеев В. А. Средневековый Псков. Власть, общество, повседневная жизнь в XV-XVII веках. Псков, 2004.
  2. Зимин А. А. Россия на пороге нового времени. М., 1972.
  3. Круглова Т. В. «Болотовский договор»: тип утраченного акта с точки зрения дипломатики. // Псков, русские земли и Восточная Европа в XV—XVII вв. К 500-летию вхождения Пскова в состав единого Русского государства: сб. тр. междунар. Научной конференции, 19-20 мая 2010 г. — Псков, 2011. — С. 50.
  4. Ключевский В. Курс русской истории. Собрание сочинений в девяти томах. — М.: Мысль, 1987 — 1990.
  5. Новгородская Карамзинская летопись. — СПб.: Дмитрий Буланин, 2002. — С. 128.
  6. Присоединение Пскова к Русскому централизованному государству. Л., 1955.
  7. Псков. Очерки истории. Л.: Лениздат, 1971, 1990; Н. Н. Масленникова.
  8. ПСРЛ. Т.4. Ч.1. Новгородская четвертая летопись. М., ЯРК. 2000. С. — 278.
  9. ПСРЛ. Т. 16. Летописный сборник, именуемый летописью Авраамки. — М., ЯРК. 2000. — Стб. 79 – 80.
  10. Янин В. Л.. «Болотовский» договор о взаимоотношениях Новгорода и Пскова в XII—XV вв. //Отечественная история. 1992. № 6, с. 3—14.

Сайт містить унікальні тексти, кожен з яких уперше був оприлюднений саме тут. Бажаєте читати нові статті першим? Натисніть на дзвоник розташований в правому нижньому кутку монітора!