Опричнина, сталінізм, рашизм і динозаври

Владіміров І. У підвалах ЧК. 1919 р.

  Після того, як Росія розв’язала повномасштабну війну проти України, активізували діяльність «не такие “русские”», на кшталт чекіста Г. Гудкова чи довіреної особи Путіна А. Невзорова. Їх мета — виправдати Росію та московство, перекласти всю відповідальність за військові злочини на путінську кліку.
  Слід визнати: так званій московській «опозиції» вдається вводити в оману певну частину української та світової авдиторії. І справа не тільки в тому, що багато українських та світових ЗМІ радо надають медіа-майданчики чекістській агентурі. Учорашні оспівувачі імперії та підручні майстрів заплічних справ з Луб’янки, навчилися добряче замилювати очі, усім охочим їх послухати.
  Не будемо занурюватися в балаканину розмаїтих «не таких “русских”», оскільки немає сенсу копирсатися в лайні, аби тільки визначити якого воно ґатунку. Їх жалюгідні спроби відмазати імперію та імперіалізм, спростовується самою історією Московії.
  В історичній традиції Москви спостерігається чітка тенденція. Пригадаємо головне досягнення путінського режиму — відновлення культу Сталіна, під виглядом вшанування його внеску в перемогу над Гітлером. Справа не тільки в тому, що Путін та його кліка, як один вийшли з комуністичного ЧК-КГБ. Чекізм передбачає відданість чекістів комунізму.
  Московські комуністи поводилися на всіх підвладних їм територіях як окупанти. Як інакше назвати режим, інструменти влади якого терор, реквізиції-продразвьорсткі, масове захоплення в заручники цивільного населення, геноциди та голодомори?
  У цьому Ленін та Сталін не «первопроходцы». Варто пригадати симпатії Сталіна до таких правителів Московії, як Іван Грозний та Пьотр I. У свою чергу, цар Пьотр брав за взірець Івана IV. Це не випадково — всі ці володарі Москви, поводилися з підвладною їм країною як окупанти.
  Путін, Сталін, Пьотр I, Іван Грозний — квінтесенція московства, найяскравіше втілення «загадочной русской души».
  Навіть нетривале знайомство з представниками московства дозволяє переконатися, що більшість з них шанують вищеозначених московських володарів. Їх вважають «собирателями исконно-посконных земель», правителями, які створили велич «матушки России».
  Вивищення Москви, яке надало їй змогу зробитися «собирателями земель», почалося з подарованого ординськими ханами князям московським права виконувати функції окупаційної адміністрації на підвладних Золотій Орді землях. Завдяки цьому, Москва отримала змогу поневолювати інші князівства, та в остаточному рахунку, перехопити владу Орди над ними. З цього почалася Московія, яка згодом отримала назву Росія.
  Івану Грозному судилося знищити залишки державності в поневолених Москвою князівствах, та зітерти навіть найменші згадки про їх самобутність. Інструментом цього стала опричнина.

Опричник

  Її впровадження мало делікатні особливості. Цар, який проголошував себе спадкоємцем Чингісхана, не міг подавати свою владу поневоленому населенню, як ординську, тобто окупаційну. Адже на одному терорі довго не утримаєшся. Тому, цар удався до хитрощів. Саме до таких, які в наш час застосував Путін.
  Обидва московських володарі, приховали справжній характер влади за православною риторикою. У сучасній РФ, де питому вагу населення складають мусульмани, попи московської православної церкви освячують крилаті ракети, та патякають про велич і благодать «русского мира», а чекістський самодержець варнякає про рай, який укриє його імперію в разі ядерної війни.
  Подібними апокаліптично-месіанськими ідеями просякнута і риторика першого царя Московії. Сутність опричнини чудово відчули московські дослідники Каравашкін та Юрганов. Їх думки цитуються мовою оригіналу.
  «Опричнина в восприятии Ивана Грозного была синкретическим явлением, причем не столько политическим, сколько религиозным. Люди XVI в. не различали эти две сферы: «политика» для них — осуществление христианских задач и целей...
  Опричные казни превращались в своеобразное русское чистилище перед Страшным судом. Царь добивался полновластия как исполнитель воли Божьей по наказанию человеческого греха и утверждению истинного «благочестия» не только во спасение собственной души, но и душ тех грешников, которых он обрекал на смерть». (Каравашкин А.В., Юрганов А.Л. Опыт исторической феноменологии. — Трудный путь к очевидности. М.: 2003. — С. 114 — 115).
  Інакше кажучи, Грозний намагався втілити в життя утопію, задля чого заходився змінювати людську природу. Тобто він робив те саме, що й більшовики: перековував людей, аби залізною рукою загнати їх у щасливе світле майбутнє.
  І як показала історія, для підвладного населення байдуже, як називається те майбуття: комунізмом чи царством божим на землі. Ось чому вчорашні московські комуністи так легко навернулися християнства, та явили світу феномен православного більшовизму.

Ґрьонгаген К. Від свободи до тортур. 1930 р.

  Світле майбутнє, як його розуміють володарі Москви, прийде лише за виконання двох умов: викорінення крамоли, тобто будь-якої точки зору, що не співпадає з кремлівською, та влади над світом, заради панування «істини». Звідси випливають завдання влади: розширювати імперію до меж усього світу, аби істина змогла його осяяти.
  Більшість московства поділяє мету своєї влади. Для них не так уже важливо, яка істина засяє над світом: комуністична чи православна. Саме на здійснення цієї мети працювали й Іван Грозний, і цар Пьотр, і більшовики. Головне крок за кроком, викорінювати крамолу та працювати над розширенням кордонів імперії.
  З відповідними наслідками. «Вся созданная за двести лет Империи свободолюбива формация русской интеллигенции исчезла без остатка. И вот тогда-то под нею проступила московская тоталитарная целина. Новый советский человек не столько вылеплен в марксистской школе, сколько вылез на свет Божий из Московского царства, слегка приобретя марксистский лоск. Посмотрите на поколение Октября. Их деды жили в крепостном праве, их отцы пороли самих себя в волостных судах. Сами они ходили 9 января к Зимнему дворцу и перенесли весь комплекс врожденных монархических чувств на новых красных вождей». (Федотов Г. П. Новый град. Нью Йорк: Издательство имени Чехова, 1952. // Россия и свобода. — С. 167).

Ґрьонгаген К. Ленін спраглий до крові. 1930 р.

  «Вглядимся в черты советского человека... Он ближе к москвичу (московиту — Ю. Г.) своим гордым национальным сознанием, его страна единственно православная, единственно социалистическая — первая в мире: третий Рим. Он с презрением смотрит на остальной, то есть западный мир; не знает его, не любит и боится его». (там же. С. 168).
  «Почти ни у кого мы не замечаем тоски по свободе, радости дышать ею. Большинство даже болезненно ощущает свободу западного мира как беспорядок, хаос, анархию. Их неприятно удивляет хаос мнений на столбцах прессы: разве истина не одна? Их шокирует свобода рабочих, стачки, легкий темп труда... В России ценят дисциплину и принуждение и не верят в значение личного почина». (Там же. — С. 166).
  Чи варто дивуватися, що народ, який заради примарних месіанських ідей нехтує свободою, не шкодує зусиль аби нав’язати власну волю світу? Йдеться не про якісь психологічні особливості їхнього правителя. Справа в національному менталітеті, який в різні історичні епохи породжує опричнину, сталінізм, чекізм, рашизм. І все, заради єдиної мети: створити могутню імперію, яка пануватиме над світом, і покаже всім «кузькіну мать».
  Замість затишного людського життя й добробуту вони прагнуть величі імперії, шлях до якої лежить через війни та лихоліття. Московство не помітило, що час войовничих імперій вичерпався, що ця ідеологія зайшла в глухий кут.

Акція протесту. Москва, вересень 2018 р.

  Єдиний вихід з якого — відмова від імперіалістичної парадигми, від ідеології рашизму. Альтернативи не існує: в інформаційному суспільстві спільноти з середньовічними парадигмами приречені, як динозаври в Кайнозойську еру.

Сайт містить унікальні тексти, кожен з яких уперше був оприлюднений саме тут. Бажаєте читати нові статті першим? Натисніть на дзвоник розташований в правому нижньому кутку монітора!