Депортації німців у Російській імперії та СССР

Гурр В. Депортація 1941 року

Початок: «Московський ressentiment: німецькі погроми 1914 – 1915 років»

«Народ – тело, царь – голова»

У ніч на 18 липня 1914 року, ще до початку Першої світової війни, царат розпочав арешти підданих Австро-Угорської імперії та II Рейху. 330 тисяч «цивільних полонених», не залежно від їх етнічної приналежності, відправили на заслання Вологодської, В’ятської та Оренбурзької губерній.
Восени царат визнав неблагонадійними ще 600 тисяч німецьких колоністів, що мешкали на прифронтових територіях: на Волині, московській частині Польщі та Балтії. Депортації підлягали всі чоловіки-німці віком починаючи з 15 років.
Тільки з Волині режим депортував понад сто тисяч німців, підданих Російської імперії. Депортація здійснювалася коштом арештованих. Осіб, котрі не мали змогу оплатити переїзд на заслання відправляли по етапу, як звичайних злочинців. В пункті призначення депортованих розташовували в громадських місцях: школах, лікарнях тощо. За їх відсутності арештанти мусили самостійно шукати житло.

Терпсихоров Н. Партія на заслання

З наступного року місця заслання арештантів стали більш віддаленими: Сибір та інші території за Уралом. Загальна кількість депортованих, або як їх сором’язливо називала царська адміністрація – «евакуйованих», сягнула за півмільйона осіб.
Ані цар Ніколай II, серед предків котрого біло чимало німців, ані його дружина німкеня, не тільки не зупинили депортацію невинних людей, але не заперечували проти інших форм визиску та переслідувань жертв війни.
2 лютого 1915 року Сенат Російської імперії ухвалив «ліквідаційні закони: «О землевладении и землепользовании в государстве Российском австрийских, венгерских, германских или турецких подданных», «О прекращении землевладения и землепользования австрийских, венгерских или германских выходцев в приграничных местностях», «О землевладении и землепользовании некоторых разрядов, состоящих в русском подданстве австрийских, венгерских или германских выходцев». Згідно їх положень усіх зазначені категорії населення позбавляли права на судовий захист; у німецьких колоністів західних губерній відібрали всю земельну власність; припинялася будь-яка діяльність німецьких шкіл та ЗМІ; усі німецькі мешканці територій на які розповсюджувалася дія військового стану підлягали примусовій депортації. Згодом «ліквідаційні закони» набули чинності й для інших територій імперії.

Прайс Дж. М. Етап до Сибіру. 1897 р.

1 червня, після німецького погрому на Москві 25 – 29 травня 1914 року, царат оприлюднив наказ про обов’язкове звільнення всіх німецьких працівників з московських підприємств та закриття в місті усіх фірм, власниками котрих були етнічні німці.
1 грудня 1915 року царат розпочав приготування до депортації усіх німців Надволжя до Сибіру. Масове заслання планували здійснити навесні 1917 року.
Не тільки царат, а й начебто «опозиційно налаштована» московська інтелігенція, роздмухували в московства шовіністичні та ксенофобські настрої. «Нам, русским, необходимо начинать систематическую борьбу, которая выразилась бы в том, что мы будем вытеснять и удалять одного за другим принявших русское подданство немцев, а в особенности тех из них, которые стоят во главе какого-либо общества или предприятия» – писав у 1916 році відомий ґрунтознавець Митрофан Бєлавенець у брошурі «Немец во главе городских предприятий». Текст оприлюднили в Петрограді в серії «Борьба с немецким засильем» під № 49.
6 лютого того року цар Ніколай затвердив застосування «ліквідаційних законів» для відчуження земельної власності німців Надволжя. Усі німці, предки яких отримали московське підданство менше ніж за століття до початку дії дискримінаційних законів, підлягали примусовій депортації у віддалені східні губернії.

Фредерік де Генен. Транссибірська магістраль.

Щоправда, 11 березня, після повалення царату Лютневою революцією, Тимчасовий уряд призупинив дію «ліквідаційних законів», до остаточного рішення по ним Установчих зборів. Поки «демократичний уряд» розмірковував над подальшою долею німців, владу в імперії перехопили більшовики. Пролетарські інтернаціоналісти відмінили дію «ліквідаційних законів». Бо вигадали власні відповідники.

«Был бы человек, а статья найдётся»

Наприкінці 20-х років минулого століття десятки тисяч німців, що мешкали на західних теренах СССР, більшовики депортували до Сибіру та Центральної Азії. У 1936 році сталіністи примусово виселили ще 65 тисяч німців та поляків з території України, що межувала з Польщею.
У 1940 році на виконання союзницьких домовленостей з III Рейхом сталінська кліка забезпечила інтернування на територію Німеччини 406 тисяч німців окупованих Совдепом балтійських країн, Західної України та Білорусі.
22 червня 1941 року, після переходу СССР з гітлерівської коаліції до антигітлерівської, московсько-більшовицький режим видав наказ «О военном положении», який передбачав депортацію «соціально небезпечних осіб». Відповідальність за виконання наказу покладалася на чекістів НКВД та його керівника, «народного комісара» Лаврентія Берію.

Указ Президії ВС СССР про депортацію німців. Газета "Большевик", 30 серпня 1941 р.

Невдовзі сталінська камарилья ліквідувала Автономну Республіку Німців Поволжя, і в період з 3 по 20 вересня 1941 року депортувала близько 440 тисяч німецьких мешканців до Сибіру та Казахстану. До травня 1942 року режим депортував майже всіх етнічних німців європейської частини СССР.
За час Другої світової війни загальна кількість запроторених на заслання московськими комуністами німців оцінюється в 950 тисяч осіб. Усіх чоловіків у віці від 15 до 55 років та жінок 16 – 45 років «мобілізували» в «рабочие колонны» – відповідник трудових армій Троцького, які використовували на важкій фізичній праці: лісозаготівлі, будівництві підприємств та інфраструктури.

Німецькі жінки з Надволжя в трудовій армії. Сибір, 1943 р.

Після розформування трудармій у 1947 році, «мобілізованим» німцям дозволили повертатися виключно в місця заслання. Згідно Указу Президії Верховного Совєта СССР № 133/12 д. № 111/45 від 26.11.1948 усі депортовані в роки війни прирікалися на довічне заслання, з покаранням 20 роками каторги за спробу втечі.
У 1947 році, після перемоги сталінізму над нацизмом, усе німецьке населення анексованої території Східної Пруссії, понад сто тисяч осіб, депортували в країну сателіт СССР – Німецьку Демократичну республіку.
Зайве казати ніхто на Московії, з осіб причетних до всіх масових депортації населення за етнічної ознакою, не поніс жодної кримінальної відповідальності за скоєні злочини проти людяності.
Повернутися з місць депортації німцям дозволили лише після смерті Сталіна. 13 грудня 1955 року комуністичний режим видав наказ «О снятии ограничений в правовом положении немцев и членов их семей, находящихся на спецпоселении». Але лише 29 серпня 1964 року «диктатори пролетаріату» скасували дію указу про депортацію німців від 28.08.1941.

Московство протестує проти відновлення німецької автономії. Москва, 1990 р.

Після краху комунізму більшість етнічних німців, понад 1,5 мільйонів осіб, повернулися до Vaterland'у. Наразі на території РФ їх залишилося близько 400 тисяч осіб.
Доля німців Московії – пересторога всім москвофілам, котрі, як скажімо Монтян, вважатимуть, що імперія оцінить їх заслуги інакше, ніж відомого мавра з п’єси Шиллера.

Сайт містить унікальні тексти, кожен з яких уперше був оприлюднений саме тут. Бажаєте читати нові статті першим? Натисніть на дзвоник розташований в правому нижньому кутку монітора!